Валерій Марченко. Листи з Володимирської, 33

(З книги: Валерій Марченко. „Листи до матері з неволі“. – Фундація ім.О.Ольжича, Київ, – 1994)

В кінці липня 1977 р. було однодобове побачення з сином у с.Кучино, Чусовського р-ну. Начальство, на диво (після скандалу з поголосом минулого року), поводилося винятково ввічливо, навіть обшук був поверховий. А у вересні, на 30-ліття Валерія привезли до Києва, помістили в слідчому ізоляторі на Володимирській, 33. Тут його оточили увагою — прикріпили двох „вихователів“ — офіцерів КДБ, які вели розмови „на покаяння“. З сином дали кілька побачень, двічі на місяць приймали більш як 5 кг передачі з вмістимим не „за переліком“ дозволеного. Він мав змогу їсти фрукти і свіжий сир, мед і масло. Лише за це я була готова погодитися з усім. Зі мною вів розмову полковник обласного управління КДБ, казав, якщо Валерій напише заяву (будь-якого змісту, вони підкоректують), то він запевняє, що Новий рік ми зустрінемо вдома всі разом. На побаченні я просила Валерія написати... Він спочатку віджартовувався, а далі розсердився і сказав, якщо я не припиню подібні розмови, він відмовиться від побачення зі мною. Мої сльози викликали у нього відчай. А потім був „лист до матері“, сповнений і безмежної синівської любові, і відповідальності перед власним сумлінням, відповідальності за свою людську гідність і чесність перед товаришами...

Новий,1978 рік зустрічали у Києві – Валерій на Володимирській, 33, я вдома.

Мати

20.Х.77

Мамо, пробач мені!

Я часто гнав від себе думки про те – як ти мене любиш? Що я значу в твоєму житті? бо тоді б моє життя перетворилося на пекло. Я гнав від себе ті думки і от зараз уперше, зненацька відкрито, мов рвану рану, побачив тебе в сльозах і повір, що подібної муки я не зазнавав, відколи пам’ятаю себе. Я повернувся до камери і запитав у Бога: навіщо весь цей світ, якщо страждає така людина, як ти? Навіщо тоді існую я, щоб завдавати болю найкоханішій істоті? Це прокляті питання, на котрі сам я не здатний відповісти. І я мордуюсь над ними та ще одним: як зберегти мою повагу й любов до матері, як не занапастити себе в ім’я наших прегарних взаємин? Я не хочу приєднатись до тих численних, котрі, не витримавши випробувань і збочивши з путівця моральності, вдаються до рятівного аргументу „не ми одні такі“. Ти в мене – єдина, і я не бажаю нікого, нічого слухати, що задля біологічного буття біля матері можна перекреслитися духовно. Сподіваюся, й ти по розважливому обміркуванню погодишся зі мною. Невже матері потрібен моральний покруч, який би на питання „чи попередні 30 літ жив облудою?“ мусив позичувати в Сірка очей і... згоджуватись, белькочучи там щось про хворобу, нестерпність? Хіба такого життя бажати синові? Не йму віри! Я не знаю жодного із своїх друзів, хто б так обожнював матір. Але я знаю, моя ненька гідна найвищих найкращих слів. І я не хочу, потятко, щоб ці слова вимовлялися нечестивими вустами. Скільки снаги, я дбатиму, щоб цього не сталось. Вчителько, ти ж постійно навчала принциповості, багатьох інших чеснот, з яких складається порядна людина. Завжди важко стверджувати, що правий саме ти, але мовлене опонентами взагалі поза критикою. І ти не до кінця слушна, коли кажеш, що, крім мене, в тебе нікого нема. Ти мала й матимеш сина, котрий, як небагато хто, любив свою маму, котрому та любов, разом із якостями, нею виплеканими, допомогла витримати в найскрутніші хвилини, а також вибороти право називатись людиною. Ось твій здобуток, ріднесенька. Я певен, він важить непорівняно більше від умовлянь-аргументів, що ти несла на побачення. Облиш їх, вони не варті моєї матері. Нам, мамусю, ще немало жити на цьому світі, тож будьмо гідними його краси – і почуттями, і вчинками! < ...>

8.ХІ.77.

ЦК КПСС

В этот день, день 60-й годовщины, я, Марченко Валерий, выражаю свой решительный протест против: 1) действующей (вопреки подписанному в Хельсинки) практики репрессий против инакомыслящих; 2) жестоких условий содержания политзаключенных в концлагерях и тюрьмах; 3) 25- и 30-летнего (мировой рекорд) срока заключения за политическую борьбу; 4) отсутствия свободы слова, печати, манифестаций; 5) отсутствия свободного выезда за границу – и объявляю однодневную голодовку.

26.ХІІ.77.

Министру юстиции УССР В.И.Зайчуку

Гражданин министр! Сколько раз я встречал в прессе Ваши выступления, приуроченные к разным датам. В них Вы часто употребляете звонкие, справедливые слова. Это, собственно, и заставило обратиться к Вам. Я, заключенный, не буду касаться нарушения законов или жестоких условий содержания в к/лагерях, хоть это было бы нелишним. Хочу только предложить вариант отбывания мною заключения с максимальной пользой для народа. Я – единственный специалист в области перевода азербайджанской классической литературы (нового периода). Кроме меня на Украине этим никто не занимается. Тем временем, имея определенный опыт (книги: „Страшные рассказы“ Сулеймана Сани Ахундова, „Веселка“, 1971; „Мертвецы“ Джалила Мамедкулизаде, „Мистецтво“, 1972; сборник „Азербайджанская песня“, „Музична Україна“, 1971 г.), я мог бы благополучно продолжать свой труд, заключив договор с одним из республиканских издательств на опубликование, например, „Избранных произведений“ Дж. Мамедкулидзе. Известно, что в ИТЗ для заключенных предусмотрена работа по специальности. Более того, недавно принятая Конституция СССР (ее выдающуюся роль в деятельности исправно-трудовых учреждений, надеюсь, доказывать не нужно) говорит о праве выбора профессии, о дальнейшем повышении квалификации...

Кроме этого, важна и другая сторона дела. Я тяжело болен почками. Работа в лагере на заводе мне не под силу. Я не в состоянии выполнять норму выработки (которая, кстати, уже дважды повышалась, и это – без обязательных по КЗОТу технических усовершенствований!). Невыполнение нормы, несмотря на то, что я имею 3 группу инвалидности, используется администрацией, чтобы наказывать меня. И надо отметить, последствия усилий тех, кто „приучает“ меня к труду, не заставляют себя ждать. Сейчас я – искалеченный человек, вялость и остальные симптомы заболевания стали для меня постоянными. Вот, собственно, и все, что я хотел сказать в связи с Вашими выступлениями. Было бы чудесно, если бы своим словам „соблюдение законности“, „гуманизм“ Вы придали конкретное содержание. Я имею в виду реализацию моей просьбы.

20.ІІІ.78 г.

Председателю Верховного Суда УССР

А.Н.Якименко

Это просто заинтриговывает. Я уже пишу заявления в высшие инстанции с единственной целью: найти должностное лицо, которое бы не нарушало советских законов. Прокурор УССР Глух нарушил, министр юстиции УССР Зайчук нарушил, остаетесь Вы. А дело вот в чем. Более четырех лет добиваюсь своего приговора. Перед этапом сюда у меня были отобраны все записи, а то бы я процитировал, на основании какой статьи и параграфа Кодекса я имею право получить приговор на руки. Однако сейчас приходится просить без дословного напоминания соответствующих законов. Так вот, более четырех лет на просьбы отдать мне приговор (как и другим осужденным, которые находятся со мной на Урале) приходит стандартный отказ председателя Киевского облсуда. Я категорически, со всеми вытекающими отсюда последствиями, прошу Вас выдать мне на руки мой приговор! Вы, возможно, пожелаете отличиться от Ваших молчаливых коллег и пришлете мне какую-нибудь отписку. Но предупреждаю, если Вы собираетесь написать „осужден правильно“, то будете неоригинальным.

19.ХІІ.77

Люба мамо!

Так сумно було читати твій лист (від 9/ХІІ) про смерть бабусі, її похорон. Для мене тоді тільки невідворотність втрати постала у всій страшній повноті. Кріпися, рідна моя! Що зробиш, цього уникнути неможливо. Жорстокість природи щодо тих, хто любив небіжчицю і, може, найбільша милість для неї самої. Адже старенька бабуся стільки настраждалась за останні роки з хворобами. Сподіваюсь, молодший зять подбає, щоб із звичаєвого боку все було належним чином. На поминання треба записатись у священика. Технічних подробиць справи я не торкатимусь, бо не зовсім виразно їх уявляю. Але без них ми б не здійснили свого обов’язку перед небіжчицею. А нашому дідові треба обов’язково сходити до церкви, послухати відправи. Він заспокоїться душею, злагідніє. Та й сама думка, що на тім світі вони з дружиною будуть разом, повинна принести полегкість. Зникне відчуття безвиході й дідусь житиме біля нас, будемо надіятися, з розумом непотьмареним тугою. Не дайте йому замкнутися та зосередитись на цьому горі. Він ще доволі енергійний, годен у супокої витривати не один і не два роки. Я розумію, поради давати легше, ніж їх здійснювати. Та, на мою думку, це єдиний шлях, який збереже нам і батька, і діда. Вас три сестри, педагоги, невже без настирливості, надокучливості не вдасться відволікти старенького, підбадьорити його. Принаймні, тоді можна буде сказати, що для нього все зроблено. Жаль, здається, я з ним цього разу не зустрінусь. Незрозуміло для чого обіцянка надати побачення й ось уже три тижні очікувань. Дивні маневри – однаково це ж нічого не змінить. Я вийшов і давно з віку, коли плачуть за віднятою цукеркою. А зараз трохи практичних питань. Я оце надумавсь, що було б непогано, якби ти передала сюди фуфайку (тілогрійку). Нею можна б зогріватися в дорозі та й у табір дозволять занести. Взагалі перебування тут до січня є для мене річчю не зовсім очікуваною. Розраховував, що два місяці, а там – ф’юїть у бік героїчного Сибіру. Та от – скільки часу миру й тиші. Нежить мій помалу вщух, і зараз він, наче напівприборканий звір, лежить та гарчить, тобто: не до кінця, але в основному позбувся його. Про мій від’їзд тебе, мабуть, сповістять. Як повернуся на круги своя, негайно напишу. Повернулись мені сповіщення. Ну й заспокоївся – листи одержали. а то я вже тут за грудки хапавсь. Взагалі нечувано, в Києві лист іде 10 днів, а з Уралу – 7. Несповідимі путі моїх читачів. Одержав також листи від тітки (8/ХІІ) й дядька (12/ХІІ), за що їм сильно вельми вдячний. Особливо тітоньці. І звідки в неї стільки милосердя, співчутливості. Справжня Жінка. Я вже писав: всі передачі мені вручено (харчі поїв, речі ношу). Марки, котрі вкладено до твоїх та Алоччиних листів, також маю. Пильную за їхнім рухом, і тут нічого не пропадає.< ....>

Під час прогулянки майже щонеділі долинає голос Володимирського собору. Не знаю зовсім, які свята і з якого приводу? Чую тільки: „дзвони гудуть у Києві“. А цього разу надумалось, ось подзвін по нашій бабусі

В мене змін, звісно, ніяких. Мислю – отже, існую. Спробував написати невеличкий шкіц-спогад про юні літа. Але така тоскнота напала – нічого доброго не вийшло. Кудись гумор зник і легкість стилю згубилась, саме той випадок, коли „рука колоть устала“. Та дарма, може, натхнення ся верне, то допрацюю й у листі надішлю. Чого тільки не пригадаєш, попосидівши у буцигарні. Маю вже відросле волосся. Голячись подивився на себе в люстерко – нічогенький на вигляд. Схуд, але решта все гаразд. Ніколи, принаймні, не сказав би, що особливо небезпечний злочинець. А що поробляє наша рептя? < ....> .

7/ІІ-1978 (вітальна поштівка)

Люба матусю!

Ти – мій безцінний скарб, світло, що розсіює гнітючу темноту, МАТЕРІЯ добра, яку викликаю в уяві зажди, коли мені сумно чи боляче. Відчувати твої страждання (а я відчуваю їх, навіть якби ти надсилала чистий папір) і бути неспроможним нічим зарадити – синівський тягар не з найлегших. Але я вірю в нашу тріумфальну зустріч. Тому в День народження бажаю витримки, здоров’я і незгасності Твого оптимізму!

Син.

Від редакції: Мати Валерія Марченка живе у Києві, вона збирає і свято береже все, що пов’язане з пам’яттю про сина. Ті з нас, кому пощастило бути знайомими з Ніною Михайлівною, говорять про неї завжди з великою любов’ю і захопленням.

З роси та з води Вам, вельмишановна Ніна Михайлівна!