ПАМ’ЯТІ ОЛЕКСИ ТИХОГО, ЮРІЯ ЛИТВИНА І ВАСИЛЯ СТУСА ЄВГЕН СВЕРСТЮК. "ПРАПОР МАЄ СИЛУ ТОДІ, КОЛИ ЙОГО НЕСУТЬ" ВАСИЛЬ ОВСІЄНКО. "ПОВЕРНЕННЯ"

А проте: ми ще повернемось
бодай - ногами вперед,
але: не мертві,
але: не переможені,
але: безсмертні.
В.Стус

18 листопада 1999 року в Київському будинку вчителя відбувся Вечір пам’яти Олекси Тихого, Юрія Литвина і Василя Стуса з нагоди 10-річчя їхнього перепоховання на Байковому цвинтарі в Києві 19 листопада 1989 року.

На вечір, організований Республіканською Християнською партією разом з Будинком учителя, прийшло біля 500 людей. Літію відслужив отець Стефан (Негребецький), благочинний Богуславського району, настоятель Свято-Миколаївського монастиря. Відтак було показано частину фільму кіностудії "Галфільм" "Просвітлої дороги свічка чорна" режисера Станіслава Чернилевського, виступили учасники експедиції Василь Овсієнко, Володимир Шовкошитний та Дмитро Стус, голова оргкомітету перепоховання Михайло Горинь, голова Всеукраїнського Товариства політичних в’язнів та репресованих Євген Пронюк, активістка кримськотатарського національного руху Зампіра Асанова. Учні Стрітівської вищої педагогічної школи кобзарського мистецтва (Кагарлицький р-н на Київщині) заспівали чудових пісень.

Сьогодні публікуємо тут виступ колишніх політв’язнів, доктора філософії Євгена Сверстюка на вечорі та розповідь Василя Овсієнка про незабутню поїздку на Урал.

Прапор має силу тоді, коли його несуть

Євген Сверстюк, м.Київ

Багато думок викликає цей фільм Станіслава Чернилевського "Просвітлої дороги свічка чорна", але я зупинюся на двох.

Упродовж поколінь на совєтських екранах подібні фільми нам показували в супроводі проклять, погроз і закликів до помсти. А тут вражає якась дивовижна середньовічна реліґійність...

Цей збіг мене завжди вражав: треба ж було, щоб саме в дні цього перепоховання лопнула пружина в диявольському механізмі. Такий похорон неможливий був на кілька днів раніше, до зняття Щербицького.

10 років - це ціла епоха. 10 років від часу повернення в Україну синів України. Хтось скаже мучеників, хтось скаже героїв. Але перепоховання - це завжди глибока і таємнича містерія. Це не просто поховання з заупокійними співами. Це було не відспівування, а оспівування. У своїй суті, це було повернення до життя.

Є свідчення про поховання Шевченка в Петербурзі і про перепоховання Шевченка в Україні. Їх не можна порівняти. То було друге народження поета. Справжнє. Воно мало інший смисл, у ньому вже був елемент вічної леґенди, то вже був початок іншого життя. Це був перший збір великої української родини, яка вперше відчула себе народом.

У перепохованні Василя Стуса, Юрія Литвина, Олекси Тихого було те, що по десятиліттях погрому знову зібрало нас докупи. Нас єднала їхня вірність до кінця і готовність боротися до кінця, оте лицарське - від Лесі Українки - коли прибитий списом до землі говорив: "Убий - не здамся!"

За 10 років ми всього набачилися і наслухалися. Хтось каже, що незалежність упала з неба. І в цьому є та правда, що сталося це без крови, без барикад і без героїзму. Але, з другого боку, є та правда, що ми за неї дорого заплатили. Я не знаю народів, які могли б позмагатися з нами за кількістю жертв. Майже кожне покоління залишало нас такими бідними після скошування цвіту, що важко було й думати, як ми воскреснемо.

У нас завжди був розрив з гущею народу. Наші подвижники у своєму ідеалізмі були занадто високими, а наші маси у своєму пристосовництві й животінні були занадто низькими: вони кожного разу не могли перехопити заповітної думки подвижників.

Була величезна прірва між тими, хто приносив себе на вівтар, і між тими, які поверталися спиною до вівтаря і оглядалися за вигодами. Власне, це і є головна причина нашої історичної драми.

От і зараз часто чути: досить жертв, досить героїзму, досить подвижництва, пора просто жити. У тому теж є правда: досить жертв. Я й не хотів би говорити про цих людей, як про жертв. Жертва - це категорія свідомості. А ці люди були просто чесними людьми, які мусили вибирати чесну дорогу. Ніхто не збирався бути жертвою, ніхто не приносив себе в жертву. Просто робили те, що кожен повинен, і торувати іншим слід. Це надзвичайно важливо. У нас у кожному поколінні бракує саме тих, які, оплачуючи найвищою ціною, роблять те, що належиться.

Нічого не застаріло в історії цих людей: вони є між нами не як жертви. Вони є між нами з їхніми голосами, з їхніми нагадуваннями, як вічні будителі. Власне, ми для цього сьогодні й зібралися тут, щоб побути в їхній присутності. Бо їхня леґенда надає їхнім словам якоїсь іншої ваги. Нам часом здається, що вони відійшли в далеке минуле, в інші часи. Нічого подібного. Ми ще не відійшли дуже далеко. Між нами досі ходять їхні кати, їхні слідчі, їхні мучителі. Нас, як і їх свого часу, супроводжують ті самі стереотипи, та сама лож, та сама малодушність. І вони відповідають на них своїми словами, за які вони й поплатились. Адже жоден з них не був з кулеметом і жоден з них не влаштовував феєрверків збройного героїзму. Усі вони були людьми Слова і від них залишилося Слово. До речі, залишилося те Слово, якого нам, без’язиким, зараз дуже бракує - це показала остання кампанія виборів і фіяско українських патріотичних сил. Адже були колишні борці за волю, які пішли прислужувати номенклатурним кандидатам у Президенти.

Нічого не змінилося, просто лукавий і підступний чорт, скинувши плебейську маску "борця за світле майбутнє", одягнув пристойний костюм Чічікова і торгує мертвими душами, нашими сумліннями, іменами і голосами.

Що робив би зараз Стус? Марченко? Литвин? Тихий? А робив би те, що й робив. Робив би чесні кроки і давав би добрий приклад іншим. Зрозуміло, не той крок, що для телелекамери, а той, за який треба платити і розплачуватися. Як і завжди.

Бракує нашим патріотичним силам науки, яку залишили Стус, Тихий і Литвин. Бракує їхнього гарту. Щось не чути тієї офірности, тієї безкорисливости, тієї принциповости, без якої не можна організувати жодної партії і втримати її. А залишається ж старе, як світ, від Павла Грабовського:

Сміле слово - то наші гармати,

Світлі вчинки - то наші мечі.

Залишається прапор. Але прапор має силу тоді, коли його несуть. Коли його охороняють. Коли за нього проливають кров. Коли охороняють честь прапора і таким чином зберігають лице.

Це те головне, що нам заповідали і заповідають ці люди. Попри те, що вони були поетами. Я говорю зараз про них як про громадян.

Повернення

В.Овсіенко, м.Київ

10 років тому, 18 листопада 1989 року, о 20 годині за московським часом у похмуре уральське небо здійнявся літак, у багажному відсіку якого був дорогоцінний вантаж - домовини з прахом Олекси Тихого, Юрія Литвина і Василя Стуса.

Ми, експедиція в складі: син Стуса Дмитро, сини Тихого Володимир та Микола, заступник голови Всеукраїнського товариства репресованих, член УГС Василь Ґурдзан (він представляв інтереси родини Литвина), режисер кіностудії "Галфільм" Станіслав Чернилевський, оператори Богдан Підгірний та Валерій Павлов, звукооператор Сергій Вачі, літератор і бард Олег Покальчук, "чорнобилець", поет, директор майбутнього фільму "Просвітлої дороги свічка чорна" Володимир Шовкошитний, та я, колишній в’язень табору ВС-389-36 Кучино, що на Уралі, тоді голова Житомирської філії УГС Василь Овсієнко, з великими труднощами, долаючи численні перешкоди й заборони, довершили тяжку працю і на 20.30 за київським часом допровадили наш неоціненний багаж в аеропорт Бориспіль, де нас чекало коло 300 людей.

О 21.30 нам видали багаж. З воріт виїхала машина з опущеними бортами, на ній домовини. Пташкою злетіла Валентина Стус-Попелюх і впала на гріб мужа. Михайло Горинь сказав високе слово про загиблих, подякував нам поіменно за тяжкий труд.

Корогви, свічки, молебень, високі голоси відчайно б’ються у нічне небо, гуркочуть літаки. Висока, печальна урочистість.

Ескорт від’їхав, а ми, забуті, ніби вже й непотрібні нікому, шукаємо транспорту, щоб завезти свою знімальну апаратуру до Києва.

Домовини завезли до Свято-Покровської церкви, що на Куренівці, де вони ночували. Це саме в цій церкві на Покрову 1984 року відспівували Валерія Марченка, в’язня того ж концтабору. Долі сходяться й по смерті: хлопці поверталися в Україну тими самими шляхами. Тільки політична погода в листопаді 1989 року вже дуже відрізнялася від політичної погоди 1984. З похорону Валерія, оточеного кагебнею, є тільки фотознімки. А ексґумацію Литвина і Стуса ми зафіксували детально (Тихий був похований в Пермі, там не знімали).

Той матеріал вражаючої сили, а також із перепоховання всіх трьох, увійшов до згаданого фільму про Василя Стуса, який ми просили Національну телекомпанію (президент Вадим Долганов) показати під 10-ліття вікопомної події. Замість американських бойовиків... Та на це, мабуть, треба тиску громадськости. На таких фільмах треба формувати національну свідомість нашого народу, виховувати нове покоління українців.

Олекса Тихий (27.01 1927 ( 05.05 1984), Юрій Литвин (26.11 1934 ( 05.09 1984) і Василь Стус (06.01 1938 ( 04.09 1985) загинули в неволі на далекому Уралі будучи членами Української Громадської групи сприяння виконанню гельсінкських угод, яка в останні часи СРСР єдина тоді стояла в обороні прав людини й української нації. Тож експедицію з 11 осіб спорядили тоді Українська Гельсінкська Спілка - спадкоємниця Української Гельсінкської Групи, Всеукраїнське Товариство політв’язнів і репресованих, Народний Рух України, що тоді формувався, родини загиблих.

Нагадаю, що це була друга експедиція: вперше ми їздили в Кучино в кінці серпня 1989 року. Але нам з Пермі в Київ, за три дні до виїзду, надійшла телеґрама, що там "несприятлива санепідемобстановка", тому не дозволяють ексґумацію. Насправді ж тоді ще діяв "найгуманніший у світі радянський закон", за яким прах в’язня не можна було перепоховати, доки не закінчиться трив ув’язнення... Ми, живі, були вже вільні, а мертві - ще під арештом. Проте тоді ми засняли кладовище в сусідньому з Кучино селі Борисово, де були поховані Литвин і Стус, засняли до болю рідну мені, покинуту менше двох років тому тюрму. Я знайшов там в одній з камер три великі ключі від камер, з № 3 - мабуть, від карцера, де загинув Стус. І вже 9 вересня бряжчав ними з трибуни Установчого з’їзду Народного Руху України, де в залі сидів і майбутній Президент України Леонід Кравчук. Комуністична чума поступилася: за другого нашого приїзду ми звершили цю велику справу.

Ось як це було.

Ми вилетіли з Києва до Пермі увечері 15 листопада. З Москви приїхав другий син Тихого Микола. Володимир Шовкошитний виїхав на Урал ще 7 листопада, маючи листи до місцевої влади від СПУ та СП СРСР, від Спілки кінематоґрафістів України, від її голови, народного депутата СРСР Михайла Бєлікова.

На час приїзду основної групи домовини та дерев’яні ящики для їх транспортування не були виготовлені, бо майстрам якісь підполковник та капітан міліції "порадили" не поспішати...

Шовкошитному перед тим довелося обходити безліч установ, у тому числі райвідділ КГБ, очолюваний Ченцовим Володимиром Івановичем, який працював каґебістом у таборі з кінця 1981 до кінця 1984 року і є одним з винуватців загибелі політв’язнів. Ченцов сказав, що його відомство не тільки не шкодить, але й сприяє нашій справі. Насправді ж нам допомагала тільки місцева російська громадськість, влада лише шкодила. Робилося все, щоб експедиція принаймні не встигла на зворотній рейс і не повернулася в суботу, бо ж на неділю, 19 листопада, в Києві мали зібратися люди з усієї України.

Багато допомогли нам пермський журналіст, поет Юрій Бєліков (він родом із Чусового), редактор ґазети "Чусовской рабочий" Юрій Одеських, директор Чусовської друкарні Александр Міхайлов, журналісти Микола Гусєв і Марина Черних. Саме друкарня надала нам свій автобус, ваговоз та інструмент, бо в держави (у комунгоспу) ми змогли взяти лише декілька лопат. Водій ваговозу з друкарні Валерій Сидоров ніч проти 17-го провів у машині, щоб з нею чогось не сталося, наступної ночі не спав зовсім. Але це не допомогло...

Основна група, передрімавши в пермському готелі на матрацах, покладених на підлогу, приїхала за чотири години електричкою в м.Чусовий, обійшла всі потрібні установи, улаштувалася в готель. Усю апаратуру доводилося переносити на собі та возити місцевим транспортом. Дошкуляв холод. Під вечір виявили, що не взяли довідок про смерть Тихого, Литвина, Стуса, тому нам не віддають домовин. Довелося мене, Овсієнка, послати по них назад до Пермі.

17-го вранці експедиція вирушила автобусом Чусовської друкарні в село Борисово, на околиці якого притулилося кладовище. Дорогою зустрілися з дільничим міліціонером Матякубовим, заїхали в сільраду в Копально, але голови сільради не виявилося, хоча з ним домовлялися по телефону про зустріч. Стали видзвонювати його та районне начальство. Нікого нема. Чернилевському, Дмитрові Стусу та Ґурдзанові з операторами довелося, завізши інструмент на кладовище, повертатися в Чусовий, де після довгих зволікань їм таки дозволили викопувати домовини, але не виймати їх, доки не буде привезено цинкових. Такі само перетрактації велися й на кладовищі з дільничим міліціонером і якимось оперуповноваженим. Близько 12 години Дмитро Стус заявив, що починаємо копати самовільно, беручи всю відповідальність за наслідки на себе. Ішлося про "наругу над могилами"...

Сніг ледве притрусив землю. Ґрунт замерз на сантиметрів 10.

Стусова домовина виявилася на глибині в межах приблизно 100 - 140 см у сухій глині. До неї докопалися раніше. Середня з трьох дощок віка трохи проломлена. Литвинова - на глибині 150 - 180 см, у мокрій глині. Доводилося вичерпувати воду з ями. Домовина оббита тканиною, що була колись червоною. Ще доволі міцна.

Коло 14-ї я повернувся з Пермі й одразу взявся за роботу, розповідаючи, що їхав із Чусового в одному автобусі з колишнім наглядачем Сергієм Останіним, який не захотів зійти з автобуса, щоб провідати могили своїх жертв, навіть свого начальника, Долматова, який похований за декілька метрів від Стуса. Сидоров, виявилося, працює санітаром у психіятричці, разом з колишнім наглядачем Навозновим, а решта роз’їхалися хто куди. Колишній наглядач Іван Кукушкін ударив Любецького молотком по голові - зараз сам сидить. Отакі новини. (Той Кукушкін, відсидівши 4 роки, порозумнішав: нині працює тут у Музеї жертв тоталітарного режиму робітником і консультує меморіяльців, як там що було влаштовано. Про Музей ми писали в ч. 12 цього року).

Разом з нами копали Юрій Бєліков, Ніколай Гусєв та ще один журналіст із Чусового. Представники влади лише спостерігали. Сутеніло. Мусили проводити освітлення від найближчої ізби, за що господарі (Жеребцови) платні не взяли. Ще до темряви затягли ми під домовини вірьовки, зрушили їх із місця. А цинкових домовин усе нема. Мідники нудяться в автобусі, доводиться набавляти їм платню, "підігрівати". Чернилевський з оператором мусив ще раз їздити до Чусового на перетрактації, звідки привіз невиразну, але тривожну вість, що з нашою машиною, яка мала везти цинкові домовини з Пермі, щось у дорозі трапилося. Проте ми роботу не припиняли.

Нарешті коло 19-ї години приходить машина з домовинами. Нам полегшало на душі, а влада прикро здивована (міліціонер, опер, представник санепідемстанції Дивдін, комунгоспу - Казанцев).

Шовкошитний розповідає, що насилу вдалося умовити майстрів, щоб докінчили хоч ті дві домовини, що були розпочаті, та дерев’яні ящики до них. Усе це з доплатою, звичайно (каже, уперше й востаннє в житті дав хабаря). А брати Тихі подалися на якийсь завод, де їм обіцяли майстра і матеріял.

З Пермі ваговоз вийшов уранці, але на виїзді з міста його зупинила автоінспекція, стала перевіряти справність. Певна річ, люфт керма виявися завеликим, їхати не можна. Водій і Шовкошитний пішли до будки ДАІ правдатися, але їм там оголосили, що є підозра, ніби вони збили хлопчика. Треба їхати до райвідділу міліції, що на протилежнім кінці міста. Та коли водій Сидоров і Шовкошитний вийшли з будки ДАІ, то з жахом побачили, що їхня машина осідає на правий бік: у кожному з трьох коліс виявилися по дві однакові пробоїни, причому всі збоку. У водія було одне запасне колесо, його поставили спереду, пробиті - до заднього моста в середину, а цілі - з боків.

Поїхали до райвідділу. Тільки о 14-й годині за місцевим часом (о 12-й за московським) їх відпустили, вибачившись. (Згодом з’ясувалося, що саме в цей час київський міськвиконком - голова Лаврухін - під тиском громадськости виніс рішення про перепоховання на Байковому, а не Лісовому кладовищі. Отже, оголошено було "відбій" затримуванню). Машина не могла їхати більше 40 км на годину, а то якихось 200 км...

Отже, є надія впоратися. Усе тепер залежить від нас. Першою близько 19-ї години підняли Стусову домовину. Зняли віко. Тіло не покрите. Усе чорне: обличчя, зеківський одяг, подушка під головою, черевики на животі, стружки в домовині. Тіло всохло, тільки носовий хрящ запав, але нема сумніву, що це Стус. ("Це тато", - сказав Дмитро і затулився шапочкою) Ефект чорноти підсилює темрява та штучне освітлення. Голова Стуса повернута трохи вліво. Якихось слідів насильства ми не помітили. Та й не до огляду нам було за такого психологічного напруження та поспіху.

Як перекласти тіло до цинкової домовини? Зламали бокову стінку з думкою пересунути його. Пробуємо, але бачимо, що воно розламається. (Шовкошитний каже, що зламався Василів мізинець - на зламі кришталик крови...) Тоді накриваємо Тіло міцною тканиною, щільно притискуємо і перекидаємо домовину. Кладемо тіло на дошки, накриваємо другим шматком тканини зі спини, беремо щільно руками обидва шматки і, як у мішку, кладемо вже до цинкової домовини. Працюємо в ґумових рукавичках і марлевих пов’язках. Якогось особливового запаху не чути, тільки ніби цвіль.

Поклали під голову "пропускну" від церкви, хрестик, покрили тіло покривалом, поставили коло рук незапалені свічки, помолилися, попрощалися і закрили домовину віком, забили цвяхами, рахуючи, щоб було до пари. Дмитрові не можна доторкатися до батька, але він працював коло Литвинової.

Литвинова могила глибша. Коли підняли домовину - полилася вода (і нині чую той дзюркіт). Зняли віко - тіло покрите покривалом. Мама його, Надія Антонівна Парубченко, була на похороні 8 вересня 1984 року, то казала, що їй навіть дозволили переодягти сина в цивільний одяг. Вона справила мінімальний обряд, тому ми не стали знімати покривало з тіла, тим паче, що все було мокре. (Шовкошитний підклав руку в ґумовій рукавичці під голову - череп розколовся і пролився рожевий мозок...) Переклали тіло до цинкової домовини так само за допомогою двох шматків тканини, поставили свічки, помолилися і закрили. (Богдан Підгірний, засліплений світлом, навзнак упав у яму з водою на дні...)

З великою обережністю поміж могил виносили домовини до дороги метрів за двісті. Спочатку Василеву, потім Юрієву. Довершивши це, з якоюсь полегкістю взялися за спорожнілі дерев’яні домовини. Склали їх, опустили в ями. Звичай велить укинути туди й вірьовки. Засипали, сформували горбочки, поправили могилу Ішхана Мкртчяна, що поміж Стусовою та Литвиновою. Познімали зі стовпців бляшані номери (у Литвина 7, у Стуса 9), відкололи собі скалок від стовпців. Таблички Литвинової, яку привезла мати, до речі, не було. Поставили свічки на всі одинадцять могил в’язнів, дві з яких оце спорожніли, і так відійшли.

Вантажна машина з домовинами і дерев’яними ящиками від’їхала одразу, десь коло 21-ї години, з ними поїхали мідники і Шовкошитний - до гаража друкарні, де мідники залютували домовини, поклали до ящиків, а директор друкарні Міхайлов уночі оббив ящики дротом по канту, щоб їх прийняли як багаж.

Ми вибралися з кладовища коло 23-ї, до готелю в Чусовий дісталися опівночі. Удалося зв’язатися з Києвом, сповістити про зроблене. Нам сказали, що похорон буде не на Лісовому, а на Байковому кладовищі - виконком Київради прийняв таке рішення.

Чернилевський з оператором їздили ще зазняти запаювання. Там водій Сидоров познімав колеса, полатав камери, а вранці разом із Шовкошитним вони повезли домовини до Пермі в аеропорт.

Ми приїхали в Перм електричкою вчасно, а братів Тихих нема. Сповіщаємо про це в Київ. Там нічого не знають.

Нарешті за 20 хвилин до початку реєстрації пасажирів вони приїхали. Змучені, тягнуть мармурову плиту з батькового надгробку. Слава Богу...

Володимир та Микола розповідають, що з великими труднощами їм удалося 17-го пообіді домогтися дозволу на ексґумацію тіла батька, який був похований на кладовищі "Северное" в Пермі, та на виготовлення домовини і ящика. Але майстер, що мав це робити, не з’явився. Хтось сказав їм, що його побито. Уранці 18-го брати прийшли до майстерні, де був матеріял та інструмент, сказали комусь там, що в них є майстер. Але нема ключа від майстерні. Тоді вони підважили двері, влізли до майстерні і взялися за роботу самі, хоч звичай забороняє робити домовину рідним. Добре, що Микола мав якісь елементарні уявлення про цю справу. Тільки під кінець роботи прийшов помічник трунаря Ігор і допоміг їм. Поспішили на кладовище "Северное". Мусили ще раз нехтувати звичаєм - разом з гробарем розбили надгробок, викопали і переклали рештки батька в цинкову домовину, помчали назад до майстерні, де Ігор залютував її - і оце сюди. Ми сповістили в Київ, що все гаразд, вилітаємо о 18-й годині, за московським о 20-й...

...До Свято-Покровської церкви я приїхав наступного дня вранці. Велелюддя. До церкви я не дотиснувся. Коли виносили домовини, то в порозі тричі поклонилися ними Божому Храмові, обійшли його. Я протиснувся до Литвинового автобуса-катафалка, щоб утішати його маму та сина Ростислава. Братися нести гріб уже не було сили.

...Такого похорону Україна не бачила з часів перепоховання Тараса Шевченка на Чернечій горі. Біля 30 тисяч людей вийшло на вулиці Києва, хоча тодішня комуністична влада чинила спротив перепохованню. Адже всі троє були ще "особливо небезпечними державними злочинцями, рецидивістами". Не дали нести домовин на плечах. Винуватили в порушенні руху транспорту... Та очевидним було, що український народ уже возніс їх до рівня національних героїв. Цей похорон багато кого пробудив і навернув до національного життя. Він став одним з найзначніших щаблів до здобуття нашої незалежности. Принаймні, це була перша акція, де влада не посміла трощити синьо-жовті прапори, де нас не лупили древками й кийками. (Відомий гебістський ґенерал казав пізніше М.Гориневі: "Ми контролювали ситуацію". Ми - теж. Коли проходили мимо КГБ, що на Володимирській, 33, то слідкували, щоб хтось не кинув камінь чи пляшку у вікно: там стояли кагебисти з відеокамерами, а може й не лише з ними...)

Похорон описаний у пресі й без мене. Скажу лише, що і я дотиснувся до мікрофона і коротко - не можна зволікати з похороном до заходу сонця - нагадав, що ми ховаємо сьогодні трьох "особливо небезпечних державних злочинців - особливо небезпечних рецидивістів". Олекса Тихий був засуджений загалом на 22 роки - відсидів 14, Юрій Литвин прожив усього 49 років, а засуджений був на 43, відбув 22. Василь Стус зі своїх сорока семи з половиною років був невільником 12, засуджений був на 23. За що? За Слово Істини...

Ще їхні кати топчуть нашу землю, та вже опубліковано низку статей Олекси Тихого, деякі праці й вірші Юрія Литвина, вийшли твори Василя Стуса в 6 томах, 9 книгах. Їхні імена увійшли до підручників. Але що Україна втратила в їхніх особах! Які духовні скарби могли створити Василь Симоненко, Алла Горська, Гелій Снєгірьов, Михайло Мельник, Володимир Івасюк, Валерій Марченко, Іван Світличний, Зеновій Красівський, Ярослав Лесів, Іван Сокульський, Патріарх Володимир, Василь Січко, Вячеслав Чорновіл... Усі вони загинули не своєю смертю і надто рано. І як не вистачає їх зараз Україні, коли так потрібні ПОДВИЖНИКИ ДУХА!

Ворог цілиться в найкращих із нас, щоб ми не мали своїх духовних провідників. Тому так тяжко виходимо з російської неволі.

Але ВОНИ й на тім світі моляться за Україну і там підпирають її духовне небо.

Тому Україна встоїть.

Юрій Литвин (з останнього слова на суді, грудень 1979 р.):

...Я маю закінчити свій виступ. Ще раз підкреслюю: ви хочете знищити Литвина, але це вам не вдасться. Вбити в мені людину, вбити в мені віру в любов, у прекрасне, правду і свободу - вам не вдасться, панове прокурори. Литвин вас не боїться, панове начальники. Не боїться, хоч знає, чого ви варті, добре знає ваше справжнє єство, знає що таке радянська дійсність і радянська влада, що таке її карні органи. Не боїться, знаючи, що ви маєте фантастичні засоби знищення людей, що ви знищили мільйони безневинних співвітчизників. Не боїться, бо не вірить у всепереможну силу вашого зла, що становить суть вашої справи. Український поет Василь Симоненко писав: "Кожному катюзі слід зрозуміть: можна прострелити мозок, що думку породить, думку не можна вбить!". Моя любов до правди сильніша вашої смерти, панове вбивці. Так, любов дужча за смерть! Це істина над усі істини. І безперечним доказом її святости, її сили, її вічности є Ісус Христос - його безмежна і свята любов. Судді і кати Христа вважали, що розіпнувши його за слово Правди, вони знищили Його і духовно. А де ті судді і кати? Що з ними сталося? А Син Божий існує - живе в гущі самого життя, живе в серцях кращих людей планети, вселяючи віру в наше безсмертя, і частка Христової любови живе і в душі Литвина, дає йому сили нести свій хрест, і Литвин не шкодує, що йому випав цей хрест.

Я люблю людей, і це правда мого життя. Бо людей створила сила любови. Знаю, що є люди, які й мене люблять, і я вірю, що завтра їх буде більше, ніж сьогодні. А хіба це не щастя - любити інших, знати, що й тебе люблять? Я не маю зла і ненависти ні до кого з людей, навіть до тих, хто чинить мені зло. Думаю, що й вони не мають до мене ненависти. Зло прийшло в їхні душі ззовні, його накинули, як зашморга. Прийде час, і їх палитиме сором за те, що вони мені заподіяли. Але мої кати - ті ж жертви режиму, як і я. Наша спільна трагедія полягає в тому, що, вбивши в людині віру в Бога, людині прищепили віру в партію, державу, які по своїй природі є сили зла. Вся історія радянської держави є свідченням того, що насильство стало єдиним інструментом управління, єдиним важелем партійної диктатури. Культ "Октября" - це культ насильства, культ зла. Тобто це той же фашизм, але не коричневий, а "червоний". А фашизмові треба сказати своє рішуче ні!

Я вірю, що любов лежить в основі життя і вона подолає і будь-який фашизм - і це свята правда, правда, яку нам дарує небо.