версія для друку

Громадянська Освіта, 1999,  №21
Різне, Релігія і школа

ЯК НЕ Я - ТОДІ ХТО?

30.12.1999
Увазі наших читачів пропонуємо спогади Зіновія Антонюка, учасника правозахисного руху в Україні з 60-х років (з книги "Доброокий". -Київ: "Видавництво "ЧАС", 1998).

Писати про конкретних людей, яких знав десятки років у різноманітних ситуаціях, завжди складно, особливо якщо пишеш про того, хто перемінив тебе, став якоюсь твоєю суттю, з ким маєш потребу досі подумки все звіряти.

Щоденника я не вів з відомих причин, а пам’ять сьогоднішня дуже далека від тої, що була в 60-70-ті роки, тож прошу вибачення за неминучі великі лакуни та можливі неточності в деталях навіть у тих кількох епізодах, що їх я вибрав з бурхливого потоку тридцятирічного спілкування з Іваном Світличним.

Сподіваюся, кожен зрозуміє, що будь-які спогади про когось неминуче стають спогадами передусім про себе, а тому й закликаю читача робити корекцію всього, що лягло мені на папір, або вилучити оте світличнинське "Як не я, тоді - хто?" з потоку пам’яті подекуди надмірно е(оїстичного антонюковського "я".

З Іваном Світличним познайомила мене десь у 1962 р. ( точнішої дати не пам’ятаю ( Алла Горська, до якої потрапили мої спроби бодай якогось першого узагальнення історичних поглядів мого покоління. Прийшов я за вказаною адресою на Уманську вулицю. Добрий усміхнений вусатій чоловік зустрів мене дуже привітно, наче ми давно вже зналися, і запросив до своєї кімнати-кабінету, вщерть заставленої й заваленої книжками. Там було багато рідкісних для Києва книжок з української минувшини. Вони не були для мене відкриттям Америки, але таким відкриттям стала їх кількість і неймовірна старанність їх добору: маса книжок, виданих на крайньому заході України, деякі з них я пам’ятав з дитинства, але побачити їх у такій кількості в людини з крайнього сходу України ( то було щось неймовірне. І вони не просто "існували" у Івана ( вони були пропущені крізь його індивідуальну свідомість із дивовижним рівнем осмислення та узагальнення, чим я, вирісши в середовищі тих книжок, похвалитися не міг.

Розмова була ознайомчою, але тривалою, а тому не формальною, як це буває здебільше під час знайомства, а одразу занурилася глибоко в історичні джерела, їх інтерпретацію, в гостру потребу мобілізації потенцій особистости.

Голос у Івана був тихий, а думка розвивалася, наче в легкому леті. Здавалося, що він наче з якогось іншого суспільства, "суспільства духу". Та коли його думка раз по раз ударяла в граніт реального життя, тоді я бачив, що це не якась гола абстракція, втеча від реальности, а піднесення над нею з чітким моральним максималізмом для особистости, бо тільки така особистість і здатна чинити опір сповзанню суспільства по похилій площині, опір отій "вселенській втечі без погонь".

Я сприймав тоді життя доволі пасивно; чекав змін, але щоб якось так... само собою. Мені тоді ще мало боліло, що серед численного населення маємо так мало індивідуальностей, що так багато людей, готових скинути не кайдани рабства, а суто людські невід’ємні тягарі ( тягар свободи, тягар національної свідомости, тягар моралі, тягар творчости... Тоді я ще не усвідомлював, що ре(ресові духовного розвитку можна протидіяти тільки через подолання будь-якої ідеологізації свідомости, через становлення особистости.

Іван ставився до світу активно. Людину сприймав як феномен динамічний, багатомірний, а водночас цілісний. Його дуже цікавило питання, як допомогти людині подолати пасивність, як допомогти їй реалізувати прихований потенціал. Його цікавило становлення особистости (пізніше я спостерігав, яке це щоразу було для Івана свято!), а тоді він підкреслював, що активність приходить тільки як результат самоусвідомлення, як об(рунтування ідеалів та протидія руйнуванню усвідомлених вартостей.

Чи не під впливом тієї розмови я почав згодом складати свій "Конспект самоусвідомлення", який забрав у мене багато часу, бо розрісся на понад 600 стор. машинопису. Незважаючи на прихильні відгуки багатьох на цей мій конспект, я все ж послухав Івана і не пустив його в люди: кількагодинна розмова з ним на цю тему в 1970 р. закінчилася фразою: "Треба "пере-варити" 600 сторінок на 200, тоді це й буде справжнє туге самоусвідомлення".

Іван був певен, що "розкута" "самоусвідомлена" особистість обов’язково створюватиме не замкнений новий "згуртований загін революціонерів за волю народу", а виключно відкриті громадські структури, бо "інакше все піде по старому колу"...

Переваги відкритої структури перед закритою я зрозумів досить легко, хоч і походив, здавалося б, із тих районів, де ще недавно панував принцип закритих підпільних структур, ( панував, незважаючи на потоки крови з обох боків. Важче було із співвідношенням особа ( група ( нація ( людство.

Звичайно, в цій розмові я не міг одразу не відчути кардинальної різниці між нами, принципово різного світобачення. Я сповідував тоді "отарне", "отарно-групове", як я сьогодні називаю, що можна визначити делікатніше як "в основному свідомо національне". Але сьогодні я вже знаю той психологічний парадокс, що групове неминуче тягне за собою змаління свого справді особистого, а отже в процесі реалізації ( і справді національного. Іван мав чітко виявлене особистісне світобачення, а через особистість ( громадянське, а отже, й справді національне, яке не мало на собі жодних зовнішніх етнографічно-національних атрибутів. Сам Іван казав, що в нього просто естетичне бачення світу.

Все це я відчув одразу. Але осмислював почуте і відчуте довго, мабуть, кілька років. У цьому й полягає головний урок, який я виніс від Івана. І мушу визнати, що давався він мені не так уже й легко, хоч я вважав себе добре вишколеним, та й якийсь позитивний імпульс у цьому напрямі відчував у собі вже давно, ще до зустрічі з Іваном, під впливом життя. Тепер я розумію, як важко буває ламати стереотипи, всмоктані ще з молоком матері, а тому ціную результативні зусилля людей, що спричиняються до такого ламання.

Походжу з Холмщини, що входить нині до складу Польщі. Пройшов прекрасну холмську школу вуличного формування національної свідомости через постійні пікірування з польськими хлопчаками-ровесниками, що намагалися розпекти нас перекривлянням окремих українських слів або фраз, а коли цього було замало, ( гучними викриками типу: "У русіна дупа сіна!", на що ми відповідали всією дитячою зграєю ще гучніше і дошкульніше: "У поляка чорна срака!". Адже ми вже давно засвоїли ще добукварний патріотичний вірш: "Я маленький холмщак, /Український козак. /Україну люблю здавна, /Віра моя православна. /Я не знаю, що то страх, /Ворог мій ( поганий лях..."

Згодом, коли трохи підріс, уже не сприймав довколишній світ виключно крізь призму отих спрощених постулатів національного виховання. Вже дружив з кількома польськими ровесниками, бо бачив батькову дружбу з їхніми батьками ( тими польськими інтелі(ентами, що не тільки доброзичливо ставилися до українців, а й виступали за нечуване: за право українців мати свою незалежну державу, хоч це, звичайно, дуже дисонансувало із загальними настроями у польському середовищі Холма. Десь тоді я почав розуміти, що бабусіни розповіді "на сон грядущий" про упирів, що смокчуть кров у людей, про відьом, які висмоктують молоко в корів і корови перестають доїтися, про жидів, що додають християнську кров до маци ( усе це чистісінька фантазія допотопного розуму, як і інші "забобонні істини". Але звільнення від забобонів відбувалося дуже поволі, часто із рудиментарними трансформаціями в інші забобони. Сьогодні я розумію, що так було через те, що відбувалося постійне підживлення забобонів із сфери підсвідомості, бо й саме тодішнє свідомо-національне виховання виходило з пріоритету не особистости, а групи, з абстрактно-національної шкали вартостей, тобто базувалося на певних, мабуть, іще середньовічних стереотипах, які теж давно стали забобоном: ми хотіли, щоб нас сприймали політично, а самі продовжували дивитися на світ з етнографічними шорами.

Ходив до школи при Холмській українській (імназії. Вчився за граматикою української мови Івана Огієнка; у катедральному соборі на святій Даниловій горі слухав його проповіді як митрополита з характерним рефреном: "Служити народові ( то служити Богові!"; ходив з ровесниками колядувати до нього в митрополичі палати з бібліотекою безмежних розмірів; географії вчився з товстелезної "Географії України та суміжних земель" В.Кубійовича, історії ( за М.Грушевським; бачив живого Омеляновича-Павленка і часто милувався на вулиці гордою поставою українського морського офіцера Шрамченка з кортиком... Одне слово, вважав себе дуже національно вишколеним та свідомим, так само й пізніше, коли вчився у Львівській політехніці чи університеті. Вважав себе таким "дуже-дуже" українцем і тоді, коли весною 1960 р. переїхав до Києва ( аж до зустрічі з Іваном Світличним.

І ось нарешті такий "національно свідомий та вишколений" стою перед зовні непоказним, щуплої будови вихідцем із зрусифікованого Донбасу. І куди поділася ота моя "національна вишколеність"! Бо одразу відчув, що насправді перебуваю тільки на перших шаблях вишколювання ( вишколювання духовного, в якому національне природно вплетене у мозаїку вселюдського.

Звичайно, я себе теж виокремлював із загалу людського, але те виокремлення було більше схоже на виокремлення бугая з-поміж череди перед боєм. Іванове виокремлення було зовсім інше, воно підносило в духовну сферу, було настільки органічним і простим, що змушувало ламати навіть мої усталені стереотипи. Він не пригнічував іншого своєю особистістю, а ставив поруч як побратима. І не його вина, що дехто побратимом бути не зумів.

Отак я вперше зрозумів, що справжній, а не показний патріотизм ( завжди некрикливий, завжди серйозний і завжди громадянський, а не вузько етнічний. У Івана він був навіть якийсь священно світлий.

Забігаючи трохи наперед, скажу, що цей перший головний Іванів урок із 1962 р. дуже знадобився мені через десять років у 35-й різнонаціональній зоні. Завдяки отому широкому безшорному поглядові- принципові українців (українці там становили, як і скрізь серед політв’язнів, більшість) вдалося дуже швидко перетворити на "притчу во язицех" не тільки емведешного та ка(ебешного начальства, а й на об’єкт пильної уваги правозахисної громадськости всього світу, що саме тоді бурхливо набирала сили. Як твердить президент Спілки товариств за права людини Памела Коен зі США, набирала сили саме завдяки нашому завзяттю.

Але треба віддати першість самому Іванові, а не його принципові, колись кимось засвоєному. Бо, пам’ятаю, як Іван допомагав мені ламати вже в зоні певні залишкові стереотипи у ставленні до деяких росіян, коли з прибуттям до зони В.Буковського реалізовувалася ідея круглого інформаційно-дискусійного столу. Отже, без Івана його принципи так швидко не запрацювали б.

Повертаючись до перших років нашого знайомства з Іваном, пригадую, як буяв тодішній Київ різними вечорами поезії, художніми виставками, дискусіями, диспутами ( всупереч спробам начальства взяти все під свій контроль.

Іван бував скрізь і до всього причетний. Він підтримував ідею створення в 1964 р. при Інституті нафтопереробки та нафтохімії, де я працював, постійного історичного лекторію, роботу якого мав скеровувати Михайло Брайчевський. Партбюро нашого інституту звернулося з відповідним листом до дирекції Інституту історії АН, і такий лекторій було створено. Активну участь у його роботі брали Олена Компан і Олена Апанович. Але вгорі швидко розчовпали, що і до чого, - лекторій закрили, пославшись на те, що його відвідує публіка, яка не працює в інституті. Та все ж ця плідна ідея історичного лекторію проіснувала ще якийсь час у вигляді офіційного загальноміського лекторію при Будинку вчених.

Бачачи мою глибоку зацікавленість історією, Іван все ж узявся формувати в мене ширше зацікавлення іншими сферами. Попросив перекласти українською мовою з польської кілька великих статей з історії українсько-польських відносин періоду другої світової війни, а коли я десь через тиждень приніс переклади, то якось по-особливому похвалив, розлого відзначаючи добру українську мову і заохочуючи до поширення інтересів за рахунок соціології та мовознавства. Соціологією я справді зацікавився. І до словникової сфери Іван мене згодом, уже в зоні, "укоськав", коли під час мікрофільмування однієї "ксиви" під виглядом часто практикованого методу мозкової атаки вичавив з мене 50 синонімів до дієслова "їсти", а потім, окрилений успіхом, обіцяв ще "вичавити" всі відомі мені синоніми до інших головних дієслів. Але незабаром я поїхав до Володимирської тюрми, і моє захоплення Івановим словником синонімів зачахло, а безпосереднє дуже приємне спілкування перервалося.

Поновилися контакти на засланні, і одразу характерним для Івана сюрпризом: величезними пакунками з теплою білизною, одягом та взуттям. Я знав Івана добре, але це було несподіванкою, хоч і дуже приємною; бо скільки ж то часу й енергії треба було витратити спершу на збирання і нагромаджування всього, а потім на пакування та пересилання! Неймовірно, навіть якщо врахувати, що головне несла на собі Льоля. І дороге мені спілкування з Галею Горбач - теж через Івана, як і безліч інших дорогих мені знайомств...

Знову повертаюся спогадами трохи назад, у серпень - вересень 1965 р. Про перший арешт Івана, як і про інші тодішні арешти, дізнався з других рук - від Михайла Кутинського, зайшовши до нього в Москві під час службового відрядження в перших числах вересня 1965 р. (М.Кутинський мешкав у Москві, а весну й літо проводив в основному в Києві).

Звичайно, то був шок. Але не можу сказати, що він паралізував мене чи когось із моїх близьких знайомих ( тільки зробив нас дещо обачнішими, серйознішими й зібранішими. Здається навіть, що навпаки: стимулював суспільну активність, незважаючи на численні, як для того часу, звільнення з роботи. Ми з викликом ходили колядувати під стіни тюрми К(Б, де сиділи Світличний та інші кияни. Колядували дуже голосно і були впевнені, що нас в камерах обов’язково почують.

Та головним був самвидав. Важливо було переконати начальство, що воно вибрало не тих, що самвидавівська активність триває і без заарештованих.

Дуже підносила духом праця Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", над якою він тоді закінчував працювати мало не в мене на очах. Далі було розмноження її та розповсюдження сотнями примірників, найчастіше спільно зі статтею М.Брайчевського "Возз’єднання чи приєднання?". Розмножували машинописом, фотографією; знаю з десяток людей, що переписували Дзюбин трактат від руки ( в Україні й поза Україною (зокрема, в Москві, в Казахстані). Масштаби цього розмножування важко визначити, можу тільки сказати, що через мене пройшло виготовлення понад сотні примірників цих самвидавівських праць; не меншою була кількість читачів моїх двох примірників, що курсували з рук у руки.

На цей період припадає певна зміна акцентів у суспільній свідомості, бо зростання тиражности за рахунок Дзюби і Брайчевського викликало спад тиражности Загальної декларації прав людини, а також різних, у тому числі й захалявних, спогадів з періоду культу Сталіна (загальна тиражність була досить обмежена). Згодом було "Лихо з розуму" В.Чорновола, "Український вісник" тощо. Але весь час фаворитом був трактат Ів. Дзюби, навіть після Морозового "Серед снігів".

На Дзюбин трактат був, зокрема, значний попит з боку партійних працівників, особливо найнижчого та нижчого рівнів, і цей попит ми намагалися задовольнити, поки той трактат не потрапив до розряду крамоли, тобто до 1970 р.

Але повернуся знову до 1966 р. У середині квітня почали готувати вітальну телеграму (використовуючи наближення 1 Травня) на ім’я Івана Світличного, ретельно добираючи прізвища, які мають стояти під текстом телеграми. Але 30 квітня Івана випустили, тож ця телеграма фізично не могла до нього потрапити, навіть коли слідчі й допустили б її. Можливо, ті підписи стали в якійсь пригоді КҐБ в 1970-71 рр., коли там почали розробляти сценарій арештів на січень 1972 року.

Я не знав, які корекції в своїй поведінці зробить Іван після звільнення, тому не спішив зустрічатися з ним. Але зустріч відбулася випадково в книгарні "Наукова думка", де й перед тим ми часто мимохідь зустрічалися.

У його очах я відчув той самий вогонь і ту саму доброту, і я був безмежно вдячний долі, що знову звела мене з ним. Між нами нічогісінько не змінилося. Я регулярно, як і колись, бував у нього. Іноді з сином Тарасом. І тут я побачив Івана ще з одного боку: виняткову ноту в ставленні до дітей, особливу радість у спілкуванні з ними. І, знову забігаючи вперед, зазначу, що коли після його повернення із заслання повним інвалідом, я прийшов до нього з меншим сином Максимом ( майже ровесником його племінника Яреми ( побачив усе того ж особливого з дітьми Івана. А коли наприкінці візиту Іван якось неймовірно тепло дякував мені, що прихожу до нього саме з сином, а з очей текли сльози зворушення, що й мене сильно зворушило, я збагнув, що це десь із глибини його свідомости, навіть його архетипу, проривається нереалізований батько. А ця розмова Івана з Максимом, хоч йому було важко добирати слова, і він компенсував це якимсь незбагненними порухом тіла, очей, голови і все ж досягав повного успіху, контактуючи з моїм сином, стоятиме завжди перед моїми очима: такий батько завжди порозуміється з сином. Його душа прагнула вчити, виховувати, леліяти дітей. Але я певен, що вона це робить і робитиме, бо мій Максим цей візит згадує і, маю надію, не забуде.

Досі чомусь розриваємо ідею України, ідею свободи й ідею особистости. У Івана все було в єдності, в якійсь особливій естетичній єдності. І з тої єдности Іван Світличний поставав не просто як правозахисник, а як зачинатель правозахисного руху на Україні. Звичайно, не один він причетний до засвоєння Україною сильної вселюдської ідеї виокремлення з людського загалу окремої особистости, піднесення її та послідовного захисту її прав і свобод. Але ніхто так, як він, своєю особистістю не унаочнював ваги усвідомлення особистости як саморушія суспільного розвитку, як ґаранта від скочування людства до прірви дикунства.

Взагалі Івана "розкласти на полички" неможливо, бо то була дивна органічна єдність, велика особистість. Умів бути і в центрі опору і центром опору. Спочатку, і то, протягом досить тривалого часу, ідея правозахисту в Україні була досить аморфною, не мала глибшого громадянського осмислення. Україна важко усвідомлювала потребу вплетення своїх визвольних змагань у світовий контекст універсальної ідеї захисту прав людини. Заважав менталітет ( звичка підпорядковувати себе міфічно вищим національним інтересам, обожнювання етноґрафізму, а головне ( іґнорування особистости. Навіть по десятьох роках широкого розповсюдження в Україні Загальної Декларації прав людини інерція сприймання світу через групову свідомість у нас була жахливою, важко піддаючись модерним впливам. По собі знаю, що тільки зустріч з Іваном Світличним та Семеном Ґлузманом у 35-й зоні допомогла мені остаточно поставити крапки над і та одірватися од групової свідомості в сприйманні світу й вилікуватися від мислення в рамках етноґрафізму, що й досі дає мені постійне відчуття тих років як найкращих років мого життя.

Не торкатимуся тісних і реґулярних контактів Івана-правозахисника з правозахисниками Москви, дуже плідних і для Івана, й для України, і добре відомих начальству, що пильно за ним стежило.

Для Івана ідея особистости взагалі не виходила з новітніх потреб правозахисту, а мала глибоке культурологічне коріння й куди більший заряд, заряд суто естетичний, і куди ширше поле застосування. Але правозахисний аспект у ньому був максимально насичений.

Ми часто хизуємося якоюсь особливою традицією волелюбности. Часом здається, що зусиллями новітніх інтерпретаторів нашого не такого вже й далекого минулого витіснимо навіть Росію з її почесного місця "родины слонов". Але ж традиції волелюбности є в кожного народу, що розвивався в рамках потужного юдео-греко-християнського річища з його орієнтацією на свободу як головну вартість. Та Україна ще й сьогодні погано засвоїла ідею самодостатности особи з притаманністю їй свободи самої по собі, особи, що дотримується чітких моральних максим. Я не хочу кидати камінь у когось, не хочу бути комусь суддею, але пошесть надмірного вибілювання персонального чи групового минулого дуже гнітить перед пам’яттю Івана.

Якось під час "мікрофільмування" чергової порції зонного самвидаву Іван каже мені, лукаво усміхаючись: "То, виявляється, ви з Надійкою майже не знайомі...". У голосі не було докору, а просто фіксація раніше розказаного про те, що він читав усі протоколи, складені в справах 1972 р. Єдине, що тут можна було "притягнути за вуха", ( це якесь легке глузування з наших "хитрощів" зі слідчим. Звичайно, Іван мав свою лінію поведінки під час слідства, а для мене зведення контактів з Надійкою до "шапочного знайомства" здавалося єдиним способом розірвати ланцюг, який стягував у єдине ціле ланцюжок: Селезенко ( Шумук ( Надійка ( Антонюк ( Світличний ( спогади Шумука. Я розірвав це біля Надійки, але після Іванової репліки збагнув, що були й інші можливості розірвати той обруч. Хоча своїм методом розриву я нікому, крім себе, нічого лихого не скоїв. Словом, мені це засіло в тім’я, і при першій нагоді я спитав Надійку, як вона ставиться до того мого "мало не шапочного знайомства". І хоч Надійка сказала, що ця "деталь" майже не зачепила тоді її уваги, а сьогодні, після цієї зустрічі і поготів, ( однак, щось мені все одно муляє в Івановій тодішній репліці. Мабуть, муляє мій фальш... На слідстві?.. Бодай і на слідстві... Адже завжди є можливість "не сказати" по іншому...

До 35-ї зони мене привезли майже на рік раніше Івана. Я вже встиг добре вжитися в ситуацію, і мене дуже турбували часті розпитування підозрілих зеків про моє ставлення до можливого приїзду Світличного. Не знаю, чи справді спрацювали мої хитрощі, але Івана таки прислали до нашої зони - на величезну радість усіх, хто його знав.

Іван одразу взявся за відновлення віршів, створених у слідчому ізоляторі К(Б в Києві. Я з великою приємністю прилучився до тої його роботи. Усе було зроблено швидко, і перша велика хвиля зонних репресій не застала нас зненацька, бо все найважливіше і найбільше обсягом уже встигло опинитися на волі. Ми встигли навіть із великою книжкою, томом вибраних поезій зеків різних національностей 35-ї зони та відомим інтерв’ю газеті "Уніта", до якого було залучено широкий спектр зеків.

Про погану Іванову пам’ять ходять ле(енди, але я цього не помічав. Звичайно, ідеальної пам’яті він не мав. Міг легко забути щось другорядне, але важливе, як мені здається, - ні. Його пам’ять рухалась дивною спіраллю, використовуючи якийсь компенсаційний механізм. Це я спостерігав під час послідовного, одного за одним, відновлення його віршів, створених у слідчому ізоляторі К(Б. Про якусь особливо цілеспрямовану пам’ять Івана свідчить також проведена на дуже високому рівні, наче на одному подиху, лекція про Чернишевського як предтечу більшовизму (десь одразу після прибуття до табору зі слідчого ізолятора К(Б в 1973 р.). Лекція без жодного запису на папері. Він збирався перенести на папір, але чи встиг, - не знаю. Словом, щось важливе, як результат інтелектуального напруження, пам’ятав або згадував, ще й дуже своєчасно нагадував іншим, що мали кращу механічну пам’ять. Бо сповідував свою максиму: "Як не я, тоді - хто?".

Коли хтось хоче докладніше познайомитися з Іваном-правозахисником в ув’язненні, нехай читає вірші, хроніки і все інше, що виходило з 35-ї зони. Запевняю, що на всьому є рука і серце Івана. Пишу про це із знанням справи, бо більшість речей, що виходили із зони "лівим шляхом" до мого від’їзду у Володимирську тюрму, "мікрофільмував" я - із чернеток, які правив Іван; я ж і передавав потім ті "ксиви" та пакети за зону.

І коли тепер читаю опубліковані нині в Україні вірші, надіслані тоді із зони чи то у вигляді мікроксив, чи офіційно через цензуровані листи додому, то чомусь із щемом згадую всі Іванові правки - і в Ігоря Калинця, і в Тараса Мельничука, не кажучи вже про Івана Коваленка та інших поетів, згадую типові Іванові слова та (брази, як згадую й ту неповторну атмосферу зонної творчости - в умовах ПКТ, і в умовах карцеру - творчости всупереч пильному окові наглядачів і стукачів. Атмосферу творчости, яку створив Іван і ніхто більше.

Для Ігора Калинця то була реалізація девізу "Ни дня - без строчки!". А для Івана - "Кожен день - Великдень" як відчайдушна спроба протиставитися аморальності суспільства зусиллям ДУХУ, "бо (за Жоржем Бернаносом) усе в сфері Духу - Голгота".

Зиновій Антонюк

Київ, 1994 р

Інші публікації З.Антонюка:

1. Правозахист в Україні./ "Права людини в Україні", 1994, випуск 4.

2. Принципи правозахисту - платформа єднання. / "Вісті з України", 1994 р., 18-24 листопада.)

3. Релігія в суспільстві: можливості взаємного реформування через право відрізнятися, тобто зберігати індивідуальність. / "Права людини в Україні", 1995, випуск 13.

4. Знати, щоб увласнити.(Замість передмови до публікації Душпастирської конституції "Про Церкву в сучасному світі"). / "Права людини в Україні", 1996, випуск 16.

5. На людській путі. / "Людина і світ", 1996 р., №3.

6. Про чистоту і простоту. / "Сучасність", 1996 р., №5.

7. Лист без конверта. До редакції газети "Молодь Українии". / "Молодь України",1996 р., 22 червня.

8. Побудова громадянського суспільства в Україні та християнське соціальне вчення. /"Сучасність", 1998 р., №11.

9. Феномен Глузмана та громадянське суспільство України. / "Дух і літера",1998 р., №3-4.

10. Кілька "холмських" рефлексій. / "Знаки часу". - Київ, 1999.

Рекомендувати цей матеріал

X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль