Про колективну відповідальність

Коли ми говоримо про «колективну відповідальність», на думку спадають якнайгірші асоціації: окупанти, котрі в помсту за якийсь замах убивають випадкових осіб; викрадення та вбивство заручників; терористичні акти, під час яких гине маса людей, котрі не мають відношення до справи; ненависть до цілих народів, націй чи рас із приводу кривд (іноді примарних, іноді реальних), яких ми зазнали від представників цих спільнот. Про такі речі дискутувати не варто, вони надто очевидні. <…>

Але чи існує такий підхід, з огляду на який можна було б захищати ідею колективної відповідальности, тобто відповідальности за те, чого ми особисто не чинили, проте це нас обтяжує? Думаю, що такий підхід існує і що він не суперечить почуттю справедливости.

Кожен із нас належить до різних людських спільнот, які зберігають свою тотожність, хоча їхній склад змінюється; природно, що ми ідентифікуємо себе із цими спільнотами: нацією, Церквою, певною політичною чи громадською організацією; якоюсь інституцією, – скажімо, школою, лікарнею, університетом, містом. Внаслідок такої ідентифікації ми відчуваємо, що доля цієї спільноти є нашою долею: не лише тому, що нас особисто зачіпають її невдачі чи збагачують її успіхи, але й тому, що ця спільнота є в наших очах певним моральним організмом, певною цінністю, тому, що узи, якими ми пов’язуємо себе із цією спільнотою, засновані не тільки на кошторисі втрат і здобутків, але й на вірі у спільне призначення, на безкорисливій солідарності, яку ми визнаємо, навіть коли грішимо супроти неї.

Отож, напевне нормально, коли ми відчуваємо, що є й наша доля в тому, що ця спільнота чинила й чинить – доброго чи злого – не лише задля нашої хвилинної користи, але й задля інтересів спільноти в цілому, інтересів не лише матеріальних, але й моральних. Щоправда, дуже легко поширювати на власну персону заслуги чи успіхи нашої спільноти, але дуже важко – її поразки чи ганебні вчинки.

Уболівальники спортивного клубу певного міста чи країни радіють з його перемог і відчувають себе співучасниками здобутків і водночас вони страшенно жалкують, коли клуб програє, однак їм і на думку не спадає розділити з ним відповідальність за цю поразку, оскільки вони особисто не брали участи в грі. Таким чином, нам притаманна схильність не дотримуватися симетрії у таких справах: ми радо почуваємося учасниками добрих справ, у поганих воліємо звинувачувати інших. Але поразка чи виграш на полі бою мають мало спільного із моральною відповідальністю. Значно важче там, де обмірковується справа саме такої відповідальности.

Найважче, напевне, буває тоді, коли йдеться про національну співвідповідальність.

Кожен европейський народ має у своєму минулому ганебні сторінки, про які він волів би забути (точніше, кожен окрім мого). Чи можна вимагати, аби люди, котрі не брали жодної особистої участи в цих недобрих справах, відчували провину і сором? Чи можемо ми домагатися, аби народжені після війни чи незадовго перед нею німці, яким сьогодні уже під 60, відчували відповідальність за гітлерівські злочини? Чи аби сучасні американці відчували провину за невольництво й винищення червоношкірих, анґлійці – за визискування дітей у вікторіанську добу, а поляки – за реліґійні переслідування у XVII сторіччі чи жахливу політику щодо національних меншин у міжвоєнний період?

Відповідь, напевне, має звучати так: ні, вимагати від інших цього не можна, але від самого себе – можна і треба, бо це становить основу нашого духовного здоров’я (на ділі чиниться, ясна річ, навпаки: ми вимагаємо від інших того, що вибачаємо собі, виходячи з принципу відкидання колективної відповідальности).

Ми особисто не відповідаємо за вчинки наших предків, але коли ми віримо в те, що нація становить духовну і моральну цілість, що вона зберігає свою тотожність у часі, хоча одні покоління вимирають, а їм на зміну приходять наступні, то напевне правильно вірити, що поряд із індивідуальною є й колективна відповідальність нації як безперервної спільноти. Її можна порівняти із успадкуванням маєтку, коли, переймаючи майно родичів, ми переймаємо також і їхні борги, однак аналогія тут лише часткова: спадкоємець мусить висловити згоду на успадкування, але може й відмовитися від спадщини, і ніхто його за це не осудить, проте, коли вже згоду висловлено, то закон зобов’язує сплатити борги. Цими двома обставинами колективна відповідальність відрізняється від успадкування майна: закон не зобов’язує нас відповідати за гріхи предків, але й не в наших силах відмовитися від цієї спадщини, коли ми визнаємо своє членство у національній спільноті.

Оскільки ми не зобов’язані законом, ніхто нічого від нас не може вимагати, але, повторюю, – духовне здоров’я нації залежить від того, чи здатні ми самі відчувати відповідальність, а коли треба, то й вину та сором. Інакше ми не будемо здорові – ми носитимемо в собі темряву брехні і не будемо здатні до опору, коли виникнуть якісь нові, але аналогічні у певних елементах ситуації, в яких треба буде захищати національну гідність.

Аналогічним є випадок реліґійних спільнот. Свідченням духовного здоров’я Церкви є здатність визнати (як це, на щастя, притаманно сучасній римо-католицькій Церкві), що вона жалкує і соромиться за різні несправедливості, переслідування і злочини, вчинені колись від її імені, а не обмежитися фразою: «Це були не ми, а якісь інші люди». Церква є безперервним сталим організмом, вона існує багато століть, вона значно більшою мірою, аніж нація, внутрішньо скоординована, і давні провини Церкви є її провинами, а не просто діяннями анонімних сил чи гріхами осіб, які давно померли.

Але чи не можна сказати собі: я не належу до жодної нації чи Церкви, ані до жодної спільноти, яка нібито зберігає моральну тяглість, і мене не обходять ані успіхи, ані невдачі, добре чи зле минуле, я маю свій бізнес і нічого більше? Що ж, так сказати можна, але не можна в це до кінця вірити.

Якщо ми відверто зрікаємося участи в будь-яких спільнотах, якщо не відчуваємо ніякої солідарности ні з ким на світі, ми можемо собі жити й далі, але таке життя буде марне і нещасливе, і не можна буде тоді чекати солідарности й допомоги від інших у разі невдачі чи поразки, що може трапитися з усіма. Байдужість до інших помститься байдужістю у відповідь, і навіть нікому буде поскаржитися. Це нормально, що ми народжуємося в обставинах, цілком незалежних від нашої волі, і що пізніше, коли ми вже діємо на власний розсуд, ситуація значною мірою, хоча й не цілком, не залежить від нас, але ми мусимо на це зважати.

Переклад Андріса Вішняускаса

Часопис «Ї», 10/1997

Книга “Міні-виклади про максі-справи” (Краків, 1997), звідки взята ця есея, є публікацією коротких виступів на Польському телебаченні.