Інтелектуальні пікетерос

Купка пов’язаних із групою "Відкритий лист" аргентинських інтелектуалів кіршнерівського гарту, очолювана директором Національної бібліотеки Орасіо Ґонсалесом, попросила організаторів Книжкової виставки в Буенос-Айресі, яка розпочне свою роботу 20 квітня, відкликати надіслане мені запрошення виступити з промовою на її відкритті. Причина заборони така: моя "ліберальна", "реакційна" політична позиція, ворожа "прогресивним настроям аргентинського народу", а також моя критика урядів Нестора та Крістіни Кіршнерів. Значно більш тверезомисляча і демократично налаштована, аніж її інтелектуали, президент Крістіна Кіршнер поквапилася нагадати їм, що такий прояв нетерпимості та цензури не є хорошим рекомендаційним листом для її уряду і цілком недоречний напередодні кампанії з її переобрання. Скорившись, але залишившись при своїх переконаннях, інтелектуали-кіршнеристи дали задній хід.

Мене тішить те, що мої думки в дечому збігаються з думками президента Крістіни Кіршнер, чию політику і популістські заяви я й справді критикував, але ніколи не доходив до образ, як про це заявив один з прихильників моєї дефенестрації. Я ніколи не приховував своєї переконаності в тому, що перонізм – хоча й посприяв деякому поступу в соціальній і профспілковій сферах – став основною причиною економічного та культурного занепаду єдиної в Латинській Америці держави, яка свого часу змогла стати країною першого світу і якийсь час мала освітню систему, яка була взірцем для решти планети. Це, звісно, не означає, що я відчуваю бодай мінімальну симпатію до аргентинських страхітливих військових диктатур, чиї злочини, цензуру і порушення людських прав завжди критикував іще сильніше в ім’я культури свободи, яку я обстоюю і яка відчуває сильну алергію на всі прояви авторитаризму.

Власне, на саме таку заборону чи цензуру, якої просили для мене інтелектуали-кіршнеристи, я наразився в Аргентині лише раз – під час диктатури генерала Віделя, коли його міністр внутрішніх справ генерал Арґіндей видав декрет із забороною мого роману "Тітка Хулія і писака", в якому стверджувалося, що він є образливим для "аргентинської сутності". Я із здивуванням мушу зазначити, що інтелектуали-кіршнеристи мають схоже із тим генералом поняття про культуру, політику й ідейні дискусії, яке опирається на примітивний і низькопробний ессенціальний націоналізм.

Оскільки найбільш образливим для Орасіо Ґонсалеса, Хосе Пабло Фейнмана, Ауреліо Нарвахи, Вісенте Батісти й інших прихильників заборони – окрім мого лібералізму – є те, що я, іноземець, втручаюся в аргентинські справи. Тому вони вважали, що буде справедливіше, коли Книжкову виставку в Буенос-Айресі, відповідно до "народних настроїв", відкриє аргентинський письменник.

Якби такий погляд переважав в Аргентині завжди, то генерал Хосе де Сан Мартін і його солдати з Визвольної армії не втручались би у справи Чилі та Перу і замість того, щоб переходити Анди, спонукувані ідеєю антиколоніалізму, залишились би вдома заварювати мате, таким чином визволення прийшло б на південноамериканське узбережжя Тихого океану трохи пізніше. І якби уродженець аргентинського міста Росаріо на ім’я Ернесто Че Ґевара сповідував суворий націоналізм інтелектуалів кіршнерівського штибу, він назавжди залишився б у рідному місті, займаючись медициною, замість того, щоб ризикувати життям через свої революційні та соціалістичні ідеї у Гватемалі, на Кубі, у Конго та Болівії.

Націоналізм є ідеологією, якою завжди послуговувалися найбільш твердолобі прошарки правих і лівих, щоб виправдати свою схильність до авторитаризму, свої расистські упередження і щоб приховати убозтво власних ідей за феєрверком ура-патріотичних лозунгів. Це абсолютно суперечить культурі, яка є діалогом, співіснуванням у розмаїтті, повагою до іншого, визнанням того, що кордони, врешті-решт, є адміністративними інструментами, які не можуть ліквідувати солідарність між людьми і народами будь-якого географічного розташування, мови, релігії та звичаїв, тому що нація – так само, як і раса чи релігія, – не має цінності і не встановлює громадянських, політичних чи моральних ієрархій всередині людського колективу. Через це – на відміну від інших доктрин та ідеологій, як от соціалізм, демократія чи лібералізм – націоналізм не породив жодного вартого згадки філософського чи політичного трактату, а лишень памфлети, яким частенько властива образлива і войовнича риторика. І найкраще це побачити, описати, уособити у своїй громадянській позиції зміг один із тих латиноамериканських інтелектуалів і політиків, якими я найдужче захоплююся, – аргентинець Хуан Баутіста Альберді, який через любов до справедливості та свободи виступив проти війни, яку розв’язала його власна країна проти Парагваю, не зважаючи на те, що фанатики нетерпимості звинуватили його у зрадництві.

Заборони і цензура унеможливлюють будь-які дискусії і перетворюють інтелектуальне життя на тавтологічний монолог, в якому ідеї занепадають і перетворюються на лозунги, банальності та кліше. Інтелектуали кіршнерівського штибу, які хотіли б чути і читати лише тих, хто мислить так, як вони, і які привласнюють собі право на ексклюзивне репрезентування "народних настроїв" своєї країни, є далекими не лише від Альберді чи Сарм’єнто [Домінго Фаустіно Сарм’єнто, 1811-1888, аргентинський політик, педагог і письменник, сьомий президент Аргентини – Z], але й також від направду демократичної лівиці, яка, на щастя, з’являється в Латинській Америці і яка в країнах, де вона була чи є при владі, як от у Чилі, Бразилії, в Уругваї, змогла оновитися, відмовившись не лише від своїх революційних переконань, які суперечать "формальній" демократії, а й від популізму, ідеологічного сектантства та адміністративно-командних методів в економіці, прийнявши демократичні правила гри, зміну влади, ринок, приватні підприємства та інвестиції, а також офіційні інституції, що їх вона раніше називала буржуазними. Ця оновлена лівиця помітно активізує економічний прогрес у своїх країнах і зміцнює культуру свободи в Латинській Америці.

Якої Аргентини хочуть інтелектуали-кіршнеристи? Щось на зразок нової Куби, де ми, ліберали і демократи, не змогли б ніколи провести жодної конференції чи взяти участь у дискусії, де право голосу мають лише письменники, які перебувають на службі в режиму? Можливо, Венесуела Уґо Чавеса є для них взірцем. Однак там, на відміну від членів групи "Відкритий лист", переважна більшість інтелектуалів, і правих, і лівих переконань, не є прихильниками заборон і цензури. Навпаки, вони із величезною відвагою борються супроти порушень свободи самовираження і все сильніших репресій уряду Чавеса проти будь-якого виду інакодумства чи опозиції.

Значно ближчими, аніж, можливо, собі це уявляють Орасіо Ґонсалес і його колеги, вони є до аргентинських пікетерос [piqueteros, рух політичних активістів, який зародився в Аргентині всередині 90-х років, формою протесту котрих є блокування вулиць і шляхів – Z] , які кілька років тому мало не лінчували в Росаріо тридцять осіб, які брали участь у роботі конференції лібералів, коли на автобус, у якому ми пересувалися, було влаштовано засідку ватагою маніфестантів, озброєних палицями, камінням і банками з фарбою. В нас довго кидали камінням, яке порозбивало всі шибки і залишило ум’ятини на автобусі, який порозмальовували згори донизу лайкою. Це був цікавий і повчальний досвід, який проілюстрував сумну реальність того, що й у наші дні існує конфронтація між цивілізацією та варварством, яку з таким розумінням і майстерністю описали Сарм’єнто у його "Факундо" та Естебан Ечеверрія [1805-1851, аргентинський мислитель, політичний діяч і письменник – Z] у своєму вражаючому оповіданні "Бойня".

Мене засмучує те, що очолював цю спробу не допустити мене до відкриття Книжкової виставки директор Національної бібліотеки, тобто той, хто зараз займає місце, яке колись ушанував собою Хорхе Луїс Борхес. Сподіваюся, що в нього ніколи не з’явиться ідея застосовувати у своїй роботі той самий критерій, який привів його до вимоги змусити мовчати письменника лише за те, що він не поділяє його політичних переконань. Це було б жахливо, але не можна сказати що нелогічно чи невмотивовано. Бо якщо зле, коли "ліберальні", "буржуазні" та "реакційні" ідеї будуть почуті під час виступу, то ще гірше та небезпечніше, коли їх читатимуть. Від цього лише один крок до того, аби очистити полиці від книжок, які дисгармоніюють із "прогресивними настроями аргентинського народу".

Автор: Маріо Варґас Льйоса [Mario Vargas Llosa] – перуанський прозаїк, один із провідних письменників-новаторів сучасної латиноамериканської літератури, член Іспанської королівської академії, нобелівський лауреат 2010 р.
Джерело:  Piqueteros intelectuales, El País, 13.03.2011
Зреферувала Галина Грабовська, Західна аналітична група