Без хабарів, начальства, сміття і Табачника

Призначення на посаду міністра освіти та науки політика з сумнівною репутацією відчутно пожвавило суспільне життя в Україні після президентських виборів. Опозиція, а також обласні ради депутатів трудящих західних реґіонів виступають із заявами та протестами. Харківські та кримські ректори поспішають демонструвати йому свою підтримку. Студенти, мабуть, дорогою з авдиторії до бібліотеки, організують «антитабачні» кампанії, «живі ланцюги» тощо. Усе це – демонстрація того, що суспільство є живим, що воно не байдуже до того, як ідуть справи в державі й що воно сподівається бути почутим і вплинути на бюрократію та політикум. Усе це – ознаки позитивні. Проте, вимушено спостерігаючи за цим усім здалеку, мимоволі запитуєш сам себе про те, чи можна побачити ліс за одиноким «табачним» деревом?

Я не маю жодних особистих симпатій до Дмитра Табачника як історика та політика. Проте я не маю жодних симпатій і до всіх його попередників на посаді міністра освіти. Мені навіть важко пригадати, чим вони відрізняються один від одного. Адже політика, яку вони проводили, була однаково безлика. Від самого початку вона мала спрямованість не на реформи, а на збереження спадкоємности з радянською системою на всіх рівнях, передусім кадровому. Від самого початку вона мала всі ознаки клановости та кулуарности. Зміни, якщо й відбувалися, мали переважно декоративний характер. Результат – імітація реформ і знущання над ідеями Болонського процесу, перетворення навчальних закладів на феодальні вотчини і – небачене раніше поширення корупції, яка пронизує освітню систему зверху донизу.

Нічого дивного – будь-які реформи, ініційовані «згори», приречені на поразку, якщо не супроводжуються активною участю в них громадськости. Проте механізм публічного діялогу влади та академічної громадськости відсутній. Точніше, за сьогоднішніх умов він просто не потрібний. Корупція, власне, і є суроґатом такого механізму, проте в корумпованому середовищі неможливі новації та ініціятиви. Подібна система приречена на стаґнацію та загнивання. Її треба змінювати в напрямку розширення простору свободи, обмеження впливу бюрократії, надання пріоритету професійним вимогам перед особистими та груповими. Проте чи суспільство переймається цими «абстракціями»?

Сучасні «реформатори» від освіти та ловці голосів студентського електорату, хоч і вчилися в радянській школі й напевне читали видатного політичного діяча XX століття, вперто не хочуть бачити тієї «головної ланки, вчепившись за яку, можна витягти весь ланцюг». Головною фігурою в системі освіти завжди був і залишається викладач; у високій школі він має бути ще й науковцем. Свобода викладання та наукової діяльности – фундаментальний принцип університетської освіти. Чи сьогодні викладач є головною фігурою в університеті, чи він залишається, як і був, чиновником освітнього відомства? Чи він має мотивацію для наукової роботи й удосконалення викладання? Чи він захищений від бюрократичної сваволі на всіх рівнях – від міністра до завідувача катедри? Чи він здатен впливати на внутрішню політику закладу, де працює? Схоже, ці питання мають риторичний характер...

За роки незалежности в Україні спаплюжено самі поняття «університету» та «академії». Сотні доморощених «університетів» і «академій», ректори яких «пробили» це звання, відкриваючи ногою двері в міністерські кабінети. Руки в них були зайняті... Після цих понять настала черга «національного» бренду. Не встигли його придумати, як потягнулися ходоки за ярликами до Золотої Орди. Скільки тепер в Україні «національних» вишів? Менше, ніж Героїв України, чи більше? Ну, і що? Чому ніхто не виступає проти цієї леґальної корупції? Чому ніхто не переймається тим, щоби перетворити виші на повноцінні навчально-наукові комплекси, осередки громадянського суспільства, а не держпідприємства для підготування кадрів для народного господарства? Чому громадськість змирилася з існуванням такої архаїчної структури, як ВАК, що й надалі ізолює українську науку від світової та плодить безликі, сірі дисертації, причесані під один гребінець? Скільки крадіїв чужих текстів викрито, скільки випадків відвертого, хамського плаґіяту доведено – хоч одного зі злодіїв покарано?

Уявімо, що завтра Табачник подає у відставку, а на його місце призначають заздалегідь припасеного «чоловіка Віри Іванівни» (чи «дружину Івана Вікторовича»). Новий міністр – звісно ж, людина патріотична, чесна та порядна, не обтяжена клановими інтересами, які можуть бути сумніви... Тому він/вона підписує низку розпоряджень, згідно з якими: найкращі університети країни дістають автономію разом із демократичним механізмом зміни кадрів, розподілу влади та свободою академічного життя; інститут контролю над науковою діяльністю – ВАК – перетворюється на звітно-статистичну, а не директивну інституцію; впровадження нових підручників і нових кадрів, фінансування наукових проєктів здійснюється на умовах справжнього, прозорого та публічного конкурсного відбору і т.д. і т.ін. Система дістає можливості для самовдосконалення, корупція зазнає поразки у змаганнях із професіоналізмом, а міністерство освіти стає лише посередником, який організує рівні та прозорі правила гри та контролює дотримання законів... Схоже на правду?

Суспільство, для якого символічна реальність була й залишається важливішою за соціяльну реальність, приречене ходити по колу із зав’язаними очима. Таким суспільством легко маніпулювати, а користь від тих жорен, які воно не перестає крутити, незаперечна. Ті, хто чекає від Табачника – хто з острахом, а хто з надією – «деукраїнізації» та повернення в «духовний простір святої Русі», мимоволі демонструють, наскільки великою залишається залежність суспільства від держави. На тлі справжніх проблем, які стоять перед системою освіти України, міністр Дмитро Табачник – дрібна величина. Такими ж дрібними є й вимоги, пов’язані з його відставкою. Замінити «поганого» начальника на «хорошого» і розійтися, як це було в 2004 році? Це і є той максимум, на який спроможна політична опозиція, що ніяк не може зрозуміти, чому вона програла вибори?

Володимир Кравченко,
професор, доктор історичних наук,
Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна