Іван Світличний: «вусате сонечко» українського шістдесятництва

Якби хтось спробував скласти список осередків, навколо яких формувалося, набувало потужності й сили українське шістдесятництво, то на одному з чільних місць у такому списку неодмінно опинилася б скромна київська «хрущовка» по вулиці Уманській, 35. Точніше, невелике помешкання на останньому, п’ятому поверсі цієї «хрущовки» – квартира критика, літературознавця, поета, одного з лідерів шістдесятницького руху Івана Світличного та його дружини Леоніди.

У цьому крихітному помешканні, яке друзі ніжно називали «ластів’ячим гніздом», вирувало бурхливе творче й духове життя. Тут поети читали свої вірші й знаходили зацікавлених слухачів та доброзичливих критиків, митці виношували творчі задуми й черпали натхнення в атмосфері щирості й тепла, сюди вважали за необхідне прийти ті, хто бодай на день приїздив у Київ. Багато хто отримував тут і невибагливу ночівлю – причому самі господарі, запропонувавши гостеві ліжко, влаштовувались на стосах книжок. Книжки – предмет гордості й завзятого колекціонування Івана Світличного – займали ледь не половину помешкання. «Згадую стіни, завантажені книгами і гравюрами, керамікою і книгами – думну сутінь, де добре мислилося і почувалося, – писав з табору Василь Стус. – Їй-богу ж, коли є в Києві найрідніші закамарки, то один з них – там, у ластів’ячому гнізді, під самим дахом».

Іван Світличний належав до тієї категорії людей, які, будучи самі обдарованими високим творчим хистом, цінують талант в інших і допомагають йому розкритися. Саме завдяки цій його рисі для нащадків було збережено голос Василя Симоненка та багатьох інших поетів-шістдесятників: Світличний записав їх на придбаний спеціально для цього маленький магнітофон «Весна».

Зрозуміло, що життя осередку вільної думки, критичного мислення й протистояння казенним ідеологічним догмам, не могло не привернути пильної уваги «відповідних органів». За Іваном Світличним, його дружиною Леонідою та сестрою Надією постійно стежили «люди в цивільному». Їхні телефонні розмови прослуховували, їм чинили перешкоди у спробах влаштуватися на роботу. І коли Україною прокотилася перша хвиля арештів у серпні 1965-го, Світличний також потрапив за ґрати.

Перше ув’язнення протривало відновно недовго: через вісім місяців Світличного звільнили як «соціально безпечного». Можливо, КҐБ розраховувало таким маневром посіяти недовіру в лавах шістдесятників: достроково звільненого могли запідозрити в тому, що він пішов на співпрацю з «органами». Але моральний авторитет Світличного був настільки незаперечним, що нікому й на думку не спало бодай на мить засумніватися в його непохитності.

Удруге Івана Світличного, як і багатьох його однодумців, зокрема і його сестру Надію, заарештували у сумнозвісному січні 1972-го. Цього разу присудом було класичне «7+5», тобто 7 років ув’язнення і 5 – заслання. Співв’язні шанували його і називали «табірною совістю»; табірне начальство ж – ненавиділо.

Оця особлива ненависть каґебістського керівництва до Світличного – показова, адже в житті він був надзвичайно лагідною, приязною людиною, навіть із ворогами тримався ввічливо і витримано. Можливо, саме це і дратувало тюремників у формі й у штатському: адже вони воліли бачити в тих, кого переслідували, «звірячий вищир націоналізму», і лютували, стикаючись натомість з інтелігентними, вихованими, відданими демократичним ідеалам людьми – а саме до таких, безперечно, належав Іван Світличний.

Однак уся лагідність «доброокого», як назвав Світличного у своєму вірші Василь Стус, зникала, коли йшлося про принципи творчі й моральні. Уже з його ранніх статей було видно, наскільки цей критик гостро відчував й наскільки дотепно, навіть ядуче, викривав будь-які прояви фальшу, казенності, псевдонауковості й псевдолітературності. Так само гостро, жорстко і безжально звучить і його табірна поезія, розкриваючи перед читачем образ автора, геть несхожий на те «вусате сонечко» (знову ж-таки вислів В. Стуса), яке світило друзям і однодумцям з «ластів’ячого гнізда» в Києві:

Що ми чиним, братове? Невже навіжені ми,
Що в чаду словоблудства і самообмов
Убиваєм в собі ненароджених геніїв,
На Голгофі цинізму ґвалтуєм любов?

Гинуть гиблі серця в летаргії без просипу,
Душить заячі душі розперезаний страх.
Ми ж, убивство вчинивши, затаєно носимо
В саркофагові тіла непохований прах.

Табірні поневіряння, а згодом заслання у місцевість зі вкрай несприятливим для Світличного кліматом, остаточно підірвали його й без того слабке здоров’я. У серпні 1981 року він зазнав важкого інсульту, після якого вже не міг повернутися до повноцінного життя, хоча фізично прожив іще 11 років.

Сьогодні, коли Україна відзначає 80-річчя від дня народження Івана Світличного, його листи та критичні праці вже надруковані в численних виданнях і доступні широкому читачеві. Ще 1998-го року була видана збірка спогадів про нього «Доброокий». Та, мабуть, найкращим пам’ятником цій талановитій, щирій і мужній людині, що гуртувала навколо себе найкращі творчі сили шістдесятництва, буде постання українського суспільства як спільноти свідомих громадян, а відтак – і викорінення з українського життя, політики, інформаційного простору фальшу й олжі, проти яких усе свідоме життя боровся Іван Світличний.