Сумління й особливість демократії

Декілька місяців тому реклама фільму "Валькірія" подавала доволі вражаючу історію: "Поки інші корилися, він слухався своєї совісті". Він – це полковник фон Штауффенберг, керівник останнього замаху на Гітлера, той, хто не схилився перед "політично правильним" тоді, коли не скорятися означало наражатися на тортури і смерть. Себто не лише не отримувати оплесків більшості чи зажити лихої слави, а втратити саме життя, як це насправді й сталося. Такі люди викликають захоплення чи повинні його викликати.

Як і Штрум, герой роману "Життя і доля" Василя Гроссмана – учений, який впав у немилість у часи сталінського режиму, але відмовився визнати себе винним – бо не був ним – попри те, що друзі радили йому це зробити, аби уникнути більших нещасть. Переконаний соціаліст, він зізнається своїй дочці: "Гадаю, ми занадто рано стали говорити про соціалізм, адже соціалізм це не лише важка промисловість. Головне – це право на совість. Жахливо позбавляти людей цього права. І якщо людина знаходить у собі силу чинити по совісті, то відчуває неймовірну радість".

Особисте сумління супроти тоталітаризму – націонал-соціалістичного, радянського чи будь-якого іншого. Людина є творцем власного життя, як сказав би Сенека, відповідальним за власну долю.

Стратегія тоталітаризму якраз і полягає у тому, аби заглушити совість за допомогою різних виправдань на зразок славнозвісного "належного виконання наказів керівництва" – фюрера, радянської влади, військового командування. Виправдання, яке є неприйнятним у демократичних суспільствах, де рівна самостійність громадян є ключовою у суспільному житті; вони не можуть дозволити собі ліквідувати сумління, оскільки це є одним із способів ліквідації особистості.

В таких суспільствах існує відмова за переконаннями. Звісно, кожен громадянин може маніфестувати її, коли вважає, що певний закон порушує його найзаповітніші принципи, однак право на її здійснення визнається лише у строго визначених законом випадках, а все інше є громадянською непокорою. Проте у цьому житті не все вичерпується законним визнанням, так само як немає гарантій того, що особисте сумління виживе лише тому, що у визначених випадках людина має право на відмову за переконаннями. Що відбувається, наприклад, тоді, коли політичні партії відмовляють своїм членам у праві на свободу совісті під час голосувань в особливо конфліктних для них ситуаціях? Чи не є тоді партійна дисципліна пом’якшеною для демократичних шлунків версією "належного виконання наказів керівництва"?

Без сумніву, демократичні суспільства зіштовхуються з величезною кількістю суперечностей, та саме через свою відкритість вони зобов’язані виявляти проблеми, визнавати їх такими та виносити їх на обговорення – для того, аби намагатися протистояти їм так, як належиться людям. У цьому й полягає велич і відповідальність відкритих суспільств.

Це правда, що політичні партії – є їх багато чи мало – повинні подавати громадянам єдині пропозиції, бо інакше вони втратять дієвість і сенс. Тоді виходить, що внутрішній плюралізм не може існувати, бо як знатимуть виборці, за кого їм голосувати, при наявності внутрішніх розбіжностей? Проте також не можна обійти стороною й інший бік медалі: що робити партійцеві, який погоджується із більшістю пропозицій своєї партії, але не в змозі підтримувати деякі, бо цього йому не дозволяє його совість?

Характер типової демократії потребує того, аби громадяни могли сподіватись від партій виконання їхніх програм, які, у свою чергу, повинні укладатись шляхом внутрішніх і зовнішніх дискусій. Цим виконанням вони можуть продемонструвати свою оперативність і ту властивість, яка так цінується в демократичних суспільствах і називається ефективністю. Але та сама особливість демократії вимагає, аби члени партії користувались свободою совісті, оскільки вони навряд чи можуть заразити плюралізмом монолітні інституції.

Монолітність не є позитивною якістю, яка притягує, це радше щось негативне, що відштовхує, тож переконливішою є та партія – чи будь-яка інша інституція – члени якої можуть піддавати сумніву пропозиції свого керівного апарату.

Звісно, той, хто дослухається лише свого сумління, може помилятися. Однак цілком може статися так, що людина, незважаючи на спроби максимально прийняти те, що єднає її з більшістю – чи то партії, чи то суспільства – урешті-решт вимовить знамениту фразу Мартіна Лютера: "Більше не можу, тут я зупинюсь". У тому чи іншому сенсі. Знищити цю можливість означає зробити ставку на расу, державу, партію, на супротивне відкритому суспільству.

Автор: Аделя Кортіна [Adela Cortina] – професор кафедри етики і політичної філософії Валенсійського університету, член Королівської академії політичних наук

Назва оригіналу: Conciencia y calidad de la democracia Джерело: El País, 22.07.2009

Зреферувала Галина Грабовська, Західна аналітична група