Минуло двадцять років після перемоги і поразки, час звітувати про поступ

Хтось повинен 4 червня запровадити щорічний огляд китайської, європейської і американської моделей. Чому 4 червня? Тому що цього дня 1989 року європейський і китайський шляхи виходу з комунізму остаточно розійшлися. Ніколи не забуду, як стояв у редакції однієї газети у Варшаві, оточений радісним хвилюванням щодо перших з часів встановлення комуністичної влади напіввільних виборів у Польщі, і відчував, як всередині все перевертається, дивлячись на фотографії загиблих чи поранених протестувальників, яких виносили з площі Тяньаньмень.

Двадцять років потому ми бачимо дві моделі державного управління, що різко контрастують між собою – китайську і європейську. Обидві – безпрецедентні, складні, обидві еволюціонують; і та, і інша – плоди того, що сталося в 1989 році. Їхні сильні та слабкі місця у багатьох аспектах контрастують. Американська система за цей час, незважаючи на те, що в основі своїй до цього року вона змінилася набагато менше, пройшла цикл розвитку від зарозумілого надрозмаху («однополярний підхід» неоконсерваторів) до болісного скорочення (General Motors, царство йому небесне). Цей процес сам по собі дуже сильно пов’язаний з притаманним колись Сполученим Штатам почуттям світового історичного тріумфу наприкінці «холодної війни».

Цікаво спостерігати за цим періодом з Риги, столиці Латвії – східного куточку Європейського Союзу, який двадцять років тому ще перебував у складі Радянського Союзу. Як нова суверенна незалежна держава, Латвія здобула шанс приєднатися до плюралістичної, добровільної імперії, якою є ЄС, а також до альянсу безпеки під егідою США, яким є НАТО. Латвія – демократична держава, незважаючи на безладний посткомуністичний тип правління. Вулиці Риги обклеєні плакатами, що агітують за кандидатів на місцеві вибори і вибори до Європейського парламенту. Люди можуть обирати своїх представників.

Однак Латвія переживає особливо тяжкі часи в період світової економічної кризи. На зміну забезпеченому кредитами економічному буму в країну прийшла найбільш вражаюча скрута. Прем’єр-міністр Валдіс Домбровскіс розповів мені, що шість місяців тому прогнозувалося, що скорочення ВВП складатиме 5% у річному вимірі; а тепер цей показник – 18%. Уявіть собі – всього лише за рік ваша економіка скорочується майже на п‘яту частину. Державні видатки урізаються, зарплати держслужбовців скоротилися на 50%. Я запитую флегматичного прем’єр-міністра, чи не буде так, що в якийсь момент це антикейнсіанське обмеження державних видатків створить зловісне порочне коло для всієї економіки. Можливо, відповідає він із чимось схожим на зітхання; можливо, це вже відбувається. Але що може зробити бідна Латвія, коли вона настільки залежить від іноземних позик і, відповідно, від умов, погоджених з МВФ і Європейською Комісією?

До вашої уваги європейська модель існування після 1989 року: демократичні держави і вільноринкові економіки об’єднані в одне ціле в рамках ЄС із проголошенням відданості загальноєвропейській солідарності, що пройшла перевірку в реальних умовах. Були масові акції протесту і навіть бунти. Люди відчувають біль і гнів. Однак екстремісти залишаються на маргінесі, і я не бачив масового ентузіазму у підтримці альтернативної моделі авторитарного капіталізму а-ля Росія чи Китай. Це може змінитися, якщо ситуація ще більше погіршиться, але все одно краще почуватися Латвією в ЄС, ніж було – Латвією в Радянському Союзі або ніж бути, скажімо, Тибетом у Китаї.

Наскільки мені відомо, на вулицях Пекіну небагато агітаційних плакатів до виборів, не кажучи вже про Лхасу. Люди можуть обирати своїх представників лише на місцевому рівні. Але китайська система, враховуючи, що вона розвинулася під владою Комуністичної партії, яка ретельно засвоїла уроки краху комунізму в Європі і кризи в Китаї 1989 року, має власні суттєві сильні сторони.

Країна накопичила величезні золотовалютні резерви, тому більша частина світу іде до неї з простягнутою рукою, а не навпаки. Вона домоглася неймовірного економічного зростання. Травмований спогадами про Тяньаньмень, Пекін залишається завжди напоготові, вишукуючи ознаки соціального незадоволення, і намагається попередити його довго- і короткостроковою соціально-економічною політикою. Наслідуючи приклад Дена Сяопіна, справжнього архітектора сьогоднішньої Китайської Народної Республіки, цей авторитарний режим дивовижно прагматичний у визначенні своєї політики. Це дозволяє проводити чимало адміністративних експериментів в провінціях і містах, і успішні експериментатори іноді винагороджуються підвищенням всередині правлячої партії. Найбільш прогресивні генератори ідей партії пропонують реформи, які забезпечать верховенство права і передбачатимуть елементи обмеженої демократії, хоча й не доходять до питання про вільні, загальні, багатопартійні вибори – ключового елементу європейської і американської систем.

Водночас режим у Китаї залежить від того, що його прихильники називають «функціональним правопорядком», а не від «процесуального правопорядку». Звичайно, виникає питання на 64 трлн. женьміньбі – що буде, коли режим перестане функціонувати, – тобто забезпечувати економічні і соціальні покращення для достатньої кількості людей протягом достатньої кількості часу.

Без вільних виборів і вільної преси неможливо знати, якою насправді підтримкою серед народу користується влада Китаю. Навіть самі китайці не можуть знати, що сказали б і як би голосували, якби мали шанс зробити це вільно. Але свідчення, які ми маємо, дійсно демонструють досить значну справжню підтримку системи, коли вона еволюціонувала. І варто відмітити, що для того, хто був свідком останніх десятиліть існування радянського блоку, просто дивовижно зустрічати в Пекіні молодих, розумних студентів, очевидних ідеалістів, які є членами Комуністичної партії та сперечаються про свою систему з пристрастю і характерною місцевою деталізацією.

Не піддавайтесь ілюзіям: ця система все ж залежить від набагато більшого ступіня примусу – тобто, зрештою, насильства – ніж це відбувається в Європі чи США. Я в жодному разі не ідеалізую систему. Те, що будь-який серйозний ліберал вважає основними громадянськими і політичними свободами, регулярно порушується, особливо у випадку пригноблюваних меншин. Навіть привілейований член урбаністичної еліти потрапив би за ґрати, якби він чи вона відкрито поставив під сумнів те, що й досі ленінська партія вважає ключовим для своєї влади.

І щоб повністю прояснити: я вірю в ліберальну демократію. Моє 4 червня було чудовими виборами, а не різнею. Я вірю в те, що тепер ми повинні знову стати на захист ліберальної демократії в Європі від численних загроз, зокрема і породжених кризою популізму і ксенофобії, які роблять сигнали екстремістським партіям на кшталт Британської національної партії напередодні виборів до Європейського парламенту (тому, будь ласка, підіть проголосуйте). Гадаю, ми повинні оновити нашу ліберальну демократію, як це починають робити американці на чолі з Бараком Обамою.

І я думаю, що ліберальна демократія була б кращою моделлю і для Китаю. Переваги демократії не залежать від культури. Але те, яку політичну систему розвиватимуть китайці, повинно бути для них вільним і суверенним рішенням, до якого вони дійдуть власним шляхом у свій час. Ми просто не можемо знати, як керуватиметься Китай протягом наступних 20 років, і так само не можуть знати вони. Врешті хто міг припустити в 1969 році, яким буде світ наприкінці 1989 року?

Тим часом немає абсолютно нічого поганого у мирному змаганні між цими системами. Китай – це дзеркало, в якому ми можемо побачити слабкі сторони власних моделей; Європа і США – це дзеркала, в яких вони можуть побачити свої недоліки. Нехай ця продуктивна дискусія триває. Наступний звіт – 4 червня 2010 року.

Оригiнал статтi: http://www.guardian.co.uk/commentisfree/2009/jun/03/china-democracy-europe-united-states
Посилання на inoZMI: http://inozmi.glavred.info/articles/1413.html