Фізика правозахисту

Ім’я професора Юрія Орлова, на жаль, відомо не багатьом, але саме він у 1976 році придумав просту, але, як виявилося, геніальну ідею – як об’єднати тих відчайдухів, які прагнули змусити комуністичну владу поважати права людини.

Не кожне відкриття має свого автора. Достеменно не відомо, як звали китайця, який винайшов порох, або грузина, який першим додумався чавити вино. Проте абсолютно точно відомо, що інтернаціональне поняття «samizdat» має завдячувати своїм виникненням поетові Миколі Глазкову, а словосполучення «Гельсінський рух», що є по суті синонімом «рух за права людини», – фізикові Юрію Орлову. Днями видатний дисидент і вчений, нині професор Корнельського університету, перебував у столиці України як почесний гість правозахисного семінару. Чому тут, а не, приміром, у Москві? Бо такі реалії: й по сьогодні російським правозахисникам зручніше сперечатись про громадянське суспільство і свободу слова з певної дистанції.

Підписаний 1 серпня 1975 року в Гельсінкі Прикінцевий акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі містив певний перелік зобов’язань, які брали на себе держави-підписанти, зокрема поважати основоположні людські права – на свободу сумління, пересування, зборів і мітингів, слова й друку тощо. Інша справа, що виконувати їх комуністичний режим і наміру не мав. Це був тактичний інструмент у знущальній та лукавій грі із Заходом – на його території і нібито за його правилами. Насправді ж, у цей момент радянський громадянин був одним із безправніших у світі, проте, читаючи дешеву і за ціною, і за якістю пресу, відчував гордість за приналежність до першої в світі держави робітників, селян і «прослойки» інтелігенції, що ніби «примкнула».

Очевидно – що ідея накрити радянський правозахисний, а з ним і національно-визвольний рух окраїн Країни Рад «гельсінською парасолькою» була без перебільшення й пафосу геніальною. Американський дослідник Пол Голдберг вказує, що Орлов зміг створити платформу для об’єднання зусиль дуже різних середовищ, однаково незадоволених режимом, – демократів, сіоністів, російських націоналістів, етнічних сепаратистів (думаю, що саме за цим автор приховав українських, литовських, грузинських і вірменських борців за свободу), католиків, баптистів, п’ятидесятників, адвентистів сьомого дня тощо. Вчений все продумав – ніякої жорсткої структури, процедури прийому, жодних голосувань, які відбирали б час і сили для пошуку згоди. Для ухвалення документа від імені першої радянської «Групи сприяння виконанню Гельсінських угод» достатньо було підписів трьох її самопроголошених членів.

Людмила Алексєєва, яка нині очолює Московську Гельсінську групу, згадує, що їй, під час першої розмови з Орловим, дуже сподобалося слово «сприяння» в назві правозахисного об’єднання. Хоч виглядало воно майже як знущання – ну, справді, хіба Леоніду Брежнєву була потрібна допомога громадян для реалізації норм Конституції і «найбільш гуманних у світі» радянських законів?.. Та логіка в інакодумців була залізна – якщо радянська влада вирішить виконувати свої зобов’язання в царині прав людини, вона буде змушена припинити репресії і, відповідно, зникне й сама.

Думаю, що не тільки мені біографії перших керівників Московської та Української Гельсінських груп Юрія Орлова та Миколи Руденка видаються, на диво, подібними. Обидва із простих родин. Фронтовики. Комуністи-ідеалісти. Не мали підстав ображатися на радянську владу, яка на початках сприяла кар’єрі – науковій та літературній... Тільки початок власне дисидентської «кар’єри», пов’язаної, щоправда, з втратою можливості просуватися вгору комуністичною драбиною посад, позбавленням свободи, був у кожного свій.

У 1956-му, незабаром після виступу на обговоренні доповіді першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова про «розвінчання культу особистості», де Орлов назвав Сталіна і Берію «вбивцями», він був виключений з комуністичної партії, втратив так званий «допуск» до роботи із секретними матеріалами і вже очікувано втратив роботу. Альтернатива була – або шукати роботу кочегара, або пощастить. Вийшло друге – директор Фізичного інституту в Єревані не побоявся взяти опального вченого до себе. Саме в столиці Вірменії Орлов і пропрацював свої найплідніші 16 років у науці. У національній провінції місцеві кадебісти ліберальніше дивилися на вільнодумця – там він став доктором наук, був обраний членом-кореспондентом Академії наук Вірменської РСР.

Але суспільна задуха, неможливість вільно реалізовуватись як вченому і громадянину змушували Орлова не втрачати зв’язку зі столичними дисидентськими колами. Він читав сам- і тамвидав, спілкувався з Сахаровим і Солженіциним. На початку 70-х він повертається в Москву і транзитом через «Міжнародну амністію» приходить до ідеї створення легальної правозахисної організації.

«Созданием “группы” указанные лица (Орлов, Щаранський, Гінзбург та інші) преследуют провокационную цель поставить под сомнение искренность усилий СССР по выполнению положений Заключительного акта Совещания по безопасности и сотрудничеству в Европе и тем самым оказать на правительство Советского Союза нажим в вопросах реализации хельсинкских договорённостей… Члены “группы” осуществляют сбор материалов о якобы имеющихся случаях невыполнения Советским правительством Заключительного акта, в частности, о “нарушениях основных прав советских граждан”, “преследованиях за инакомыслие” и т.п… При этом “группа” делает ставку на давление западного общественного мнения и не стремится, по словам Орлова, “искать опору в народе”… В беседе с первым секретарём политического отдела посольства США в Москве Ричардом Комбзом в сентябре с.г. (1976) Орлов настаивал на официальном признании “группы” госдепартаментом США и использовании американцами передаваемой “группой” информации на уровне правительств и глав государств… Комитетом государственной безопасности принимаются меры по компрометации и пресечению враждебной деятельности участников “группы” ».

В секретному додатку до наказу радянським дипломатам від 19 травня 1977 року, ухваленому на засіданні Політбюро ЦК КПРС, про дисидентську кар’єру засновника «групи сприяння»:

«…Возглавляющий московскую “группу” Орлов, длительное время нигде не работающий, встал на путь антиобщественной деятельности ещё в 1956 году, когда он, в то время член КПСС и младший научный сотрудник Института теоретической и экспериментальной физики Госкомитета по мирному использованию атомной энергии, открыто выступил с антипартийными заявлениями, за что был исключён из партии и подвергся критике на страницах газеты “Правда”. …Целиком посвятил себя антиобщественной деятельности. Орлов является автором нескольких провокационных заявлений, интервью иностранным корреспондентам, участником всякого рода открытых антиконституционных действий. В мае 1976 года, вступив в преступную связь с представителями Запада, он создал и возглавил так называемую “группу содействия выполнению хельсинкских соглашений в СССР” и пытался развернуть организационную деятельность полулегального характера …».

Кожен, хто оголошував себе «гельсінцем», розумів, що репресії – лише справа часу. Найбільші жертви понесла Українська Громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод. За підрахунками Василя Овсієнка, 39 з 41 члена групи були засуджені або покарані засланням. Загальний табірний стаж її членів – понад 500 років.

Після арештів членів Гельсінських груп в Америці було створено громадський комітет «Вчені за Орлова і Щаранського», який мав англомовну абревіатуру «SOS». Організацію підтримали загалом понад 2400 вчених, зокрема 13 лауреатів Нобелівської премії, 113 членів Національної академії наук США. Проте «розумники» з КДБ у супроводжувальному листі до Політбюро ЦК КПРС, позичивши в Сірка очі, чорним по білому написали, що ці науковці… «не являются ведущими американскими учёными, представляют антисоветско настроенные просионистские круги ».

1977-го Орлов був заарештований і згодом засуджений до 7 років таборів і 5 років заслання. Відбував покарання в Пермській області. Тоді приблизно половину контингенту складали українці. Він з теплотою згадує свою дружбу з Іваном Світличним, бандерівцями Верхоляком і Підгородецьким.

На його захист неодноразово виступали провідні західні політики. Одного разу подала голос навіть Компартія Бельгії! Володимир Буковський, знаменитий дисидент і упорядник «Радянського архіву», оприлюднив злобну відповідь Політбюро на це послання – мовляв, не втручайтесь, не лізьте не в свої справи. Подібна реакція була і на звернення канцлера Австрії Бруно Крайського, який попросив генерального секретаря Юрія Андропова, під тиском, як вказано в листі, «друзів і знайомих», випустити на волю Орлова. Австрія була готова прийняти політичного в’язня, якщо він висловить таке бажання. Соціаліст Крайський пише: «Я далекий від наміру втручатися у внутрішні справи СРСР. І якщо я звертаюсь із таким проханням, так тільки винятково через співчуття і з твердою надією на Вашу великодушність. Я вважаю, що великодушний жест в цій справі саме в час напруженості, що збільшується, в пом’якшенні якої, як мені відомо, ми обидва дуже зацікавлені, мав би позитивне значення». На листі резолюція з нерозбірливим підписом – «Юрію Володимировичу, клопотання Крайського варто залишити без відповіді». І думка «ліберала», як тепер модно вважати, Андропова – «Погоджуюсь».

30 вересня 1986 року Політбюро ЦК КПРС ухвалює позбавити професора Орлова радянського громадянства й видворити його за межі СРСР. Термін заслання закінчувався лише в лютому 89-го, але рішення було виконане дуже швидко. Річ у тім, що перед КДБ стояло питання забрати своїх агентів, які були заарештовані в США. «В целях решения на взаимно приемлемой основе вопроса о Захарове и Н. Данилоффе считаем возможным пойти на выдворение Орлова из страны ». І саме партійний синедріон з подачі голови КДБ В. Чебрікова затвердив проект указу Президії Верховного Совєта СРСР – ритуального й несамостійного органу «Країни Рад».

Вахтанг Кіпіані, журнал «Главред»