версія для друку

Громадянська Освіта, 2008,  №18
Точка зору

Крим. Що протиставити політиці кремлівських провокаторів?

08.07.2008
автор: Михайло Дубинянський
джерело: pravda.com.ua

Скорочено [1]

<…> Політичне літо 2008 у Криму видалося спекотним. Разом із могутнім потоком курортників півострів накрила чергова хвиля кремлівських провокацій. Що поробиш, сонячний Крим для політиків із ближнього закордону – як мед для домашніх улюбленців президента Ющенка.

Зрозуміло, у діях Кремля немає нічого несподіваного. Не за горами грудень місяць, коли країни НАТО будуть вирішувати, чи в змозі Україна приступити до виконання ПДЧ; з натовською темою нерозривно пов’язане і питання про Чорноморський флот РФ.

У таких умовах дестабілізація ситуації  в Криму – непогане рішення, шантаж і дискредитація офіційного Києва в одному флаконі.

І от оперетковий Юрій Лужков уже розпалює полум’я кримського сепаратизму, закликає до повернення Севастополя й обіцяє всіляку підтримку проросійським силам півострова. А сімферопольські активісти мітингують з портретами московського благодійника в кепці. І, видно, це – тільки початок...

Як правило, завзяті борці за "наш російський Крим" апелюють до історії, цитують Кучук-Кайнарджийський договір, вихваляють Катерину II і сварять Микиту Хрущова.

У відповідь вітчизняні ура-патріоти намагаються перетягнути музу Кліо на свою сторону і з піною на губах доводять, що Крим – споконвіку українська земля, яка не має до проклятих москалів жодного стосунку. Це просто нерозумно.

Спираючись на історичні факти, можна без особливих зусиль довести, що Крим – російський. А при бажанні  можна настільки ж переконливо довести, що півострів – татарський. А ще можна довести, що Крим є італійським чи грецьким – знов-таки з залученням незаперечних історичних фактів.

Інакше і бути не може в унікальному регіоні, де змішалися епохи, культури і нації; де залишили свій слід усі, хто тільки міг – від римлян і готів до хазар і тюрків. А тому бурхлива історична дискусія позбавлена будь-якого смислу.

Щоб розібратися з питанням про приналежність Криму і Севастополя, не потрібно згадувати вінценосну любительку пригожих офіцерів чи легендарного шанувальника кукурудзи.

Усе набагато простіше. Коли СРСР наказав довго жити, і колишні радянські республіки вирушили в самостійне плавання, проблема спірних територій могла бути вирішена двома шляхами:

1. Визнати статус-кво, що склався станом на 26 грудня 1991 року. Змиритися з тим, що етнічні кордони не завжди будуть збігатися з державними.

2. З’ясовувати, кому саме повинен належати той чи інший регіон. Висувати взаємні претензії. Волати до історичної справедливості, розмахувати древніми літописами, схиляти на всі лади імена предків. Дошукуватися, кого приєднали законно, а кого незаконно. Хто прийшов, хто корінний, а хто ще корінніший.

Другий сценарій був успішно реалізований у Наддністрянщині, Абхазії, Південній Осетії... Наслідки загальновідомі.

А от Кримський півострів уник усіх принад збройного конфлікту – завдяки раціональному варіантові №1. Здоровий прагматизм узяв гору над суб’єктивними уявленнями про справедливість, і мільйони кримчан були врятовані від жахів військового протистояння.

Події на пострадянському просторі зайвий раз довели, що принцип непорушності кордонів – найкраща гарантія миру. А поганий мир, як відомо, все ж краще доброї війни.

Кримському обивателеві, незадоволеному нинішнім статусом півострова, варто було б частіше згадувати сумні прецеденти початку 1990-х. Це дозволить більш тверезо сприймати провокаційні заклики до відторгнення "споконвіку російської землі" чи "міста російської слави" від України.

Приклад Криму досить показовий – він демонструє, наскільки небезпечні і деструктивні політичні ігри з історією. Звичайно, зовсім зневажати музу Кліо політики не повинні.

Учитися на прикладах з минулого можна і потрібно – якщо у правлячої еліти є таке бажання. При цьому не варто замикатися в національних рамках: досвід Веймарської Німеччини для нас не менш цікавий, ніж уроки Центральної ради.

На жаль, політбомонд схильний бачити в історії не вчительку, а покірливу утриманку. Політики охоче апелюють до "наших славних предків" для обґрунтування територіальних та інших претензій до сусідніх країн, хоча ніколи і нікому ця порочна практика не приносила нічого хорошого.

У свій час Адольф Алоїзович кинув цілу армію археологів на пошуки древніх арійців. Німецькі племена дійсно відіграли дуже важливу роль в історії Європи, але з цього не випливало, що в середині 20 століття німці можуть претендувати на землі слов’янських держав.

А безперечні досягнення римської цивілізації не давали Беніто Муссоліні і його соратникам жодного права називати Середземне море "нашим".

Ми живемо не в 1783-му і не в 1954-му, а в 2008 році, і повинні дивитися вперед, а не назад. Надворі ХХІ століття, і вибудовувати державну політику на глиняних черепках і архівному пилові – повний абсурд.

Заслуги древніх греків, генуезців і Російської Імперії у справі освоєння Криму ніяк не можуть вплинути на нинішній статус півострова – це варто усвідомити раз і назавжди.  

Характерна деталь: імператрицю Катерину, покійних гетьманів і ханів особливо охоче піднімають на щит некомпетентні політики, що прагнуть прикрити власну нікчемність діяннями пращурів.

Недарма один з гострословів XVIII сторліття помітив: "Люди, що хизуються своїми предками, подібні картоплі – усе найкраще у них знаходиться в землі".

"Картопляна" політика двічі недоречна, коли мова йде про полікультурні регіони зі складною історією – такі, як півострів Крим. Там у кожного є своя історична правда, і копирсання в минулому незмінно провокує міжнаціональну ворожнечу.

Услід за гарячими суперечками про "землю наших предків" іде войовнича ксенофобія, невиправдане ототожнення етносу і держави.

Створюються ситуації, коли етнічні грузини не можуть бути громадянами самопроголошеної Абхазії, косівські албанці – громадянами Сербії, а серби з Митровиці – громадянами держави Косово.

Між іншим, точнісінько таку ж підміну понять демонструють кремлівські бонзи, ведучи мову про Кримський півострів.

На квітневому саміті НАТО Володимир Путін нагадав про російськомовних громадян на півдні України і заявив: "Хто нам може сказати, що в нас там немає ніяких інтересів?" Володимиру Володимировичу вторував мер Лужков, що грозиться "підсилити підтримку наших співвітчизників, що залишилися на Україні й у Криму"...

Що ж, логіка залізна. З таким же успіхом британський монарх Георг III міг заявити президентові Вашингтону: "Джордж, ти – англомовна людина і, виходить, повинен слухняно виконувати всі директиви з Лондона!"

Путін, Лужков і Ко в упор не бажають помічати різницю між національністю, мовою і громадянством. Як, утім, і вітчизняні радикали, що прагнуть, будь-що українізувати Крим.

У цьому подібність московських шовіністів і українських націонал-патріотів: російськомовний громадянин України, що любить свою країну, – нонсенс і для тих, і для інших.

Націонал-патріотична публіка пробує грати з Кремлем за його правилами і на його ж полі. І, природно, потерпить фіаско. Чим наполегливішими будуть спроби українізувати Крим, тим сильніше півострів буде тяжіти до Москви, тим більший відголос серед  місцевого населення знайдуть провокаційні слова Лужкова.

Як виграти битву за лояльність кримчан? Києву допоможе лише асиметрична відповідь – ставка на громадські цінності. Кримчанин повинен почуватися повноправним громадянином України поза залежністю від мови, національності і  культури – от на що варто спрямувати зусилля українському керівництву.

Що ще міг би запропонувати кримчанам офіційний Київ? Погляд у майбутнє замість нескінченного копирсання в минулому. Відмову від пошуків "корінного" і "некорінного" населення. Однакове ставлення до всіх національних громад, що населяють півострів. Утихомирення радикалів – будь-то активісти "Російського блоку" чи Меджлісу.

Коли шовіністичні видання Криму протиставляють "гарних" росіян (переможці фашизму) "поганим" кримським татарам (посібники Гітлера) – це огидно і провокаційно.

Але коли нардеп Мустафа Джемільов привселюдно протиставляє "хороших" кримських татар (патріоти України) "поганому" російськомовному населенню (п’ята колона Москви) – це не менш огидно і провокаційно.

На жаль, далеко не всі це розуміють.

Багато столичних ура-патріотів гаряче симпатизують одній зі сторін кримського протистояння і закликають зробити на неї ставку. Мовляв, ворог мого ворога – мій друг. Це абсолютно неправильний підхід.

Адже міжнаціональний конфлікт на півострові сам по собі є великою поразкою України. І підтримувати одну зі сторін, сприяючи ескалації конфлікту, – прямий удар по стратегічних інтересах нашої держави.

Політиці кремлівських провокаторів, що навмисно розпалюють етнічну ворожнечу на півострові, офіційний Київ повинен протиставити врегулювання міжнаціональних суперечок.

Утім, компетентне рішення кримського питання навряд чи під силу нинішній українській еліті, що підмінює мудрість бездіяльністю, а продумані реформи – бездумним радикалізмом...

Наостанок – невеликий історичний презент для громадян, що сповідують принцип: "Хто раніше оселився – того і півострів". Кому по праву належить сонячний Крим? Росіянам? Кримським татарам? Караїмам? Вірменам? Грекам? Здається, копати доведеться глибше.

У 1924 році в кримському гроті Киїк-Коба було виявлене поховання неандертальця, що жив тут близько 100 тисяч років тому. От він – представник корінного населення Криму, законний господар півострова.

На жаль, ні пан Лужков, ні інші борці за "наш споконвічний Крим" не зможуть записати незграбного гомініда до своїх предків. За авторитетним висновком вчених-антропологів, неандерталець – це тупикова гілка еволюції, він не витримав конкуренції з Homo Sapiens.

Очевидно, корінний кримчанин канув у небуття через проблеми з інтелектом…Досить повчальний урок для сучасних політиків з Москви, Києва і Сімферополя!

 

 

 



[1] Скорочено. Повний текст див.: ”Українська правда“ http://www.pravda.com.ua/news/2008/7/7/78424.htmМ.Дубинянський. Що протиставити політиці кремлівських провокаторів? 07.07.2008.
Російською
http://pravda.com.ua/ru/news/2008/7/7/78261.htm

 

Рекомендувати цей матеріал

X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль