Міф помер. Хай живе міф!

Напередодні 9 травня в нашому суспільстві традиційно загострювалася дискусія навколо неоднозначних сторінок вітчизняної історії. Але зараз чітка прив’язка до календарних дат поступово втрачає актуальність: запеклі історичні дебати, які вміло підігріваються політикумом, не вщухають цілий рік. І як раніше в центрі уваги – епоха Другої світової.

Як відомо, в покійному СРСР історія війни піддавалася тотальній міфологізації. На інформацію, що виходила за рамки чорно-білого епосу, було накладено табу. Радянському громадянину не належало знати про тісне співробітництво Сталіна і Гітлера після підписання радянсько-німецького пакту.

Про канібалізм і постачання партноменклатури в блокадному Ленінграді. Про німецьких жінок і дітей з Неммерсдорфа, вбитих червоноармійцями. Про терор НКВС на територіях, зайнятих Радами в 1939-1940 р. Про перипетії радянсько-фінської кампанії: провокації в Майнілі, атаку на Суомі без оголошення війни, бомбардуваннях Гельсінкі. Про те, що історія про 28 панфіловців, які нібито знищили 18 німецьких танків, – вигадка журналістів з газети "Червона зірка"…

На жаль, в сучасній Росії зі схвалення влади починаються спроби частково реанімувати і законсервувати радянську історичну міфологію. В сучасній Україні ситуація протилежна: численні міфи з ярликом "Made in USSR" активно критикуються і викриваються. Але що ж рухає завзятими борцями з історичною міфологією?

Якщо одна крива абсолютно не схожа на іншу, це ще не привід вважати її прямою. Однак багато українських істориків, які користуються заступництвом державних структур, дотримуються іншої думки. Ретельно розвінчуючи старі міфи, вони просто розчищають місце для нових міфів. Радянських ідолів скидають, щоб звільнити п’єдестали для інших вождів з епохи розвинутого тоталітаризму.

Замість червоноармійців, чия репутація підмочена служінням сталінському режимові, з’явилися нові претенденти на роль доблесних лицарів без страху і докору – бійці УПА. На зміну радянській міфології в підручники з історії приходить українська міфологія – настільки ж однобока і примітивна.

У хід йдуть ті ж самі випробувані прийоми. Наприклад, лицемірні заклики не судити про Сталіна або Шухевича "за мірками нашого часу" (хоча діяння того ж Адольфа Гітлера чомусь розглядаються крізь призму сучасних уявлень про демократію і гуманізм). Або сором’язні евфемізми: коли вбивство беззбройної цивільної людини необхідно показати як подвиг, говорять про ліквідацію "ворога трудящих", "відомого полонізатора" і т.п. Або безсоромна гіперболізація: згадаємо розповіді про грандіозні бої УПА з частинами вермахту, витримані в "панфилівському" стилі.

І, звичайно, будь-які свідчення, які кидають тінь на Наших Героїв – явна неправда і фальсифікація. А закордонні історики, які не поділяють нашого ентузіазму – чи то англієць Ентоні Бівор, автор скандальної книги "Падіння Берліна", чи співробітники ізраїльського меморіалу "Яд Вашем" – підло наговорюють.

Ще одна характерна риса міфологізаторів від історії – непослідовність аргументації. Незручні факти намагаються спростувати й у той же час знайти їм благовидне виправдання. Так, завзятий захисник Червоної Армії оперує відразу двома твердженнями а) розповіді про злочини радянських солдатів у поваленій Німеччині – підлий наклеп б) ці ексцеси – справедлива помста за злочини гітлерівських окупантів в СРСР.

Український націонал-патріот, зіштовхнувшись з детальними розповідями про звірства УПА на Волині, реагує аналогічно: по-перше, це мерзенні вигадки, а, по-друге, поляки самі винні!

Адепти радянської і української історичної міфології недолюблюють один одного, але мислять однаково: їхній мозок, подібно універсальному сепараторові, відкидає будь-яку небажану інформацію. Кінцева мета – створення героїчного міфу, де доблесні лицарі борються з бридкими чудовиськами.

Чим загрожує така героїзація історії? У першу чергу появою численних "білих плям". Як тільки ми починаємо ліпити образ Наших Героїв, з ним відразу вступає в протиріччя цілий ряд історичних фактів, сумнівних обставин, безжальних документів. Усе це варто відкинути, піддати забуттю, виключити з наукового обороту. У радянські часи подібну крамолу було даремно шукати в багатотомній "Історії ВВВ", зараз про неї намагається якомога швидше забути сумнозвісний Інститут національної пам’яті.

Потрібні приклади? Візьмемо справу 370, опис 4, фонд 57 Центрального державного архіву громадських організацій України. Незасекречені, доступні будь-якому досліднику документи – агітматеріали ОУН(м) і ОУН(б). Поряд з філіппіками на адресу Сталіна і НКВС тут можна зустріти досить цікаві пасажі:

"ОУН несе Тобі, українська молоде, визволення, свободу та ясне національно-природнє життя на Твоїй землі, де не буде:
НІ КАЦАПА
НІ ЖИДА
НІ ЛЯХА
ГЕТЬ з ЧУЖИНЦЯМИ!"

"Українці Червоноармійці, подумайте над цим, не допустіть себе до обману. Ви подивіть-ся тільки на склад Ваших відділів: жиди, цигани і інша наволоч, котрі то народи не мають навіть права на життя, про них не згадує жадний історік світу. Українці Червоноармійці, Ви є нащадки славних лицарів козацьких, і як не встид Вам ходити по лісах з жидами та циганами і вбивати та грабити своїх братів українців".

"У нас поважали тих, які одружувались з жидівками і цим вироджували українську націю. Жиденят – всяких Бусів Гольдштейнів, Давидів Ойстрайхів називали українськими музиками, їх преміювали, називали сталінськими лауреатами, а справжня талановита українська молодь топталась, в’янула на пні. В інститутах і школах кишіли жиди, бо вони мали гроші".

"В найлютіших тортурах, які чинили нам наїздники московсько-большевицької імперії і прокляте усім світом юдове плем’я – жиди, ми зберегали чистоту і прозорість нашого слова, співучість нашої славної української пісні"

"УЧИТЕЛІ УКРАЇНЦІ! Допомагаймо українському народові в його національно визвольній боротьбі! Вітаймо німецьку армію, найкультурнішу армію світу, яка проганяє з наших земель жидівсько-комуністичну наволоч. Допомагаймо Організації Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери будувати велику Самостійну Українську Державу".

Можливо, ксенофобські одкровення обох ОУН будуть до смаку деяким радикальним патріотам ("Молодці хлопці! Називали речі своїми іменами!"). Однак інтенсивний дрейф вбік толерантної Європи змушує нас відкоригувати образ Наших Героїв: вони ніяк не можуть бути агресивними ксенофобами й антисемітами. Доведено СБУ! А тому оунівські листівки стають такою ж документальною крамолою, як у свій час – пожовтілий номер "Правди" зі сталінською телеграмою Ріббентропу: "Дружба народів Німеччини і Радянського Союзу, скріплена кров’ю, має всі підстави бути тривалою і міцною".

Воєнно-історичні міфи завжди користувалися популярністю в народі і прихильністю політичної еліти. Реальна історія війни надто багатогранна, суперечлива, насичена драматичними парадоксами і тому складна для сприйняття. Це світ, де звичні культурні стереотипи не спрацьовують. Там безстрашний воїн, ґвалтівник і мародер в одній особі – далеко не рідкість. Там самопожертва в ім’я Батьківщини органічно межує з убивством жінок і дітей – в ім’я тієї ж Батьківщини. Там навряд чи доречний героїчний пафос – його затуляє скорбота за жертвами безжалісної епохи...

А головне – з цього моря крові і бруду надзвичайно складно дістати живі ікони, придатні для політичної експлуатації. Не те що проста і зручна історична міфологія!

Усе вищесказане стосується не тільки історії Другої світової. У наступному році ми будемо помпезно відзначати 70-ліття Карпатської України. І знову – значна добірка незручних фактів, про які краще забути. Скажімо, концентраційний табір Думен під Раховом – перший концтабір для інакомислячих в історії Закарпаття. Або ненависть карпатських націоналістів до багатостраждальної Чехословацької республіки і явні симпатії до Третього рейху. Або Карпатська Січ, яка в організаційному плані копіювала гітлерівські штурмові загони (СА), чого ніхто і не приховував.

Якщо додати до цього мужність карпатських штурмовиків і угорський терор, картина вийде надто складна і неоднозначна. Нам цього не треба! Нам потрібен бадьорий, зрозумілий кожному трудящому офіціоз.

На жаль, безсторонній підхід до історії непопулярний на пострадянському просторі. В принципі, його могла б замінити вільна конкуренція історичних міфів. Зіставлення протилежних, нехай і міфологізованих історичних концепцій, дозволяє скласти більш-менш об’єктивне уявлення про минуле. Але захисники старої і творці нової міфології завзято не бажають уживатися разом: кожен з них претендує на монополію.

При цьому суперники виступають у ролі борців за "історичну правду", старанних розвінчувачів ворожих міфів. А якщо в справи музи Кліо буде втручатися держава, яка активно підіграє одній зі сторін... Тоді полеміка українських і російських істориків ризикує перетворитися на змагання двох казкарів, що навперебій зазивають публіку: "Громадяни, вас обманюють! Гномів і ельфів не існує! Краще послухайте мене – я розповім вам правдиві історії про фей і гоблінів".

Історики-міфологізатори охоче розмірковують про національну ідею, консолідацію країни, патріотичне виховання молоді і т.п. Однак не слід випускати з уваги одну важливу обставину. Марк Туллій Цицерон колись назвав історію Вчителькою Життя.

У своїй споконвічній неоднозначності і парадоксальності історія дає нам найбагатшу їжу для міркувань; це дійсно Magistra Vitae, яка допомагає розширити горизонти свідомості. Але якщо звести історію до рівня примітивних міфів про героїв-богатирів і злісних чудовиськ, вона зможе лише обдурювати незміцнілі уми.

Проте, чи потрібен політичній еліті мислячий народ? З ним лише проблеми: вибагливий, примхливий... Натхнені споживачі історичного агітпропу набагато кращі! Їх дуже легко вишикувати в колону, вручити чергові гасла і повести до світлого майбутнього.