Велика битва клоуна з левом

Друга світова здатна хвилювати пострадянське суспільство так само сильно, як і новітні бої між президентами і парламентами. Напередодні 9 травня ми змогли зайвий раз у цьому переконатися – завдяки скандальній історії з монументом Воїну-визволителю в Таллінні.

Багато українських політиків не проминули поживитися на російсько-естонському конфлікті безкоштовним піаром.

Скажімо, пан Добкін виступив зі сміливою ініціативою: перенести опального Бронзового солдата до Харкова - імовірно, мер був жахливо засмучений через невдачу свого проекту, адже у нас немає причин підозрювати Михайла Марковича в нещирості.

Комуністи і вітренківці обстріляли посольство Естонії в Києві яйцями та банками з фарбою. Партія "Російський блок" закликала населення Криму оголосити рішучий бойкот естонським шпротам.

9 травня пішло продовження: полум’яні оратори затаврували прибалтійських фашистів, згадали УПА і дивізію "Галичина", мистецьки пов`язавши усе це з президентом Ющенком і його помаранчевими соратниками. Як-неяк, країну чекають дострокові вибори!

Провокатори від політики діють безпомилково: розкол суспільства на ґрунті різних трактувань минулого настільки ж глибокий, як і безглуздий.

У цій ситуації пригадується роман англійського письменника Артура Кестлера "Приїзд і від’їзд", написаний як раз у розпал Другої Світової війни, у 1943-му.

Головний герой книги зауважує:

"У дитинстві ми грали в захоплюючу гру: на аркуші паперу були сплетення блакитних і червоних ліній. Якщо ти просто на них дивився, нічого не було видно. Але коли зверху клали червоний прозорий папір, червоні лінії зникали, а із синіх виходив малюнок: клоун з колесом, крізь котре стрибав пес. А покривши малюнок синім папером, ти бачив лева, що ричав та гнався за клоуном по манежу…Картинка, побачена крізь синій папір, буде не менш правдивою і закінченою. Обидва існують – і клоун, і лев, переплетені в єдиному візерунку".

Хто правий: росіяни, що вважають радянського воїна визволителем Європи, або естонці, що іменують його окупантом? Львів’яни, що звеличують УПА як борців за волю України, або донеччани, що проклинають бандерівців за удар у спину Червоної Армії?

Непримиренні опоненти нагадують агресивних і впертих дітей, у чиї руки потрапила гра, описана Кестлером. Дитина, що облюбувала червоний прозорий папір, ясно бачить на малюнку клоуна з дресированою собачкою.

Інших персонажів там бути не може – для них просто немає місця. Але вередливий сусідський хлопчисько, що озброївся синім папером, кричить, що ніяким клоуном на малюнку і не пахне, що там зображено лева. Знущається, напевно?!

Малолітнім сперечальникам і в голову не приходить хоча б на хвилинку помінятися кольоровими фільтрами. Набагато простіше надавати один одному стусанів – у рамках боротьби за абсолютну істину…

Зрозуміло, кожен народ схильний дивитися на події минулого зі своєї дзвіниці, і це цілком природно.

Історія – не математика; тут немає постійних величин, що ніяк не залежать від людського сприйняття. Усяка історична подія може бути нещастям для одних і благом для інших.

Не є виключенням і прихід Червоної Армії до Прибалтики в 1944 році. Отут доречно згадати іншого північно-західного сусіда РФ – Норвегію, що також постраждала в роки війни.

Німецька окупація стала злом для абсолютної більшості норвежців, а от принад радянізації їхня батьківщина так і не пізнала.

Тому у норвезьких громадян є усі резони бути вдячними радянському воїнові за перемогу над Гітлером.

Але якщо естонцям або латишам сталінський окупаційний режим приніс набагато більше страждань, ніж гітлерівський, безглуздо хотіти від прибалтів сприйняття Червоної Армії як визволительки.

Утім, перейдемо від естонських справ до справ вітчизняних. Згадаємо, що в минулі роки президент Ющенко зі старанністю царя Сізіфа намагався примирити радянських ветеранів і воїнів УПА.

Прихильники президентської ініціативи охоче посилалися на досвід колишніх військовослужбовців Вермахту і Червоної Армії: адже багато хто з них зуміли подати один одному руки!

На жаль, подібні посилання абсолютно необґрунтовані. Примирення німецьких і радянських ветеранів відбулося лише тому, що переможені німці прийняли картину Другої світової, запропоновану переможцями – зокрема, визнали, що гітлерівський режим вів злочинну загарбницьку війну.

Але коли в Німеччині намагаються презентувати свій власний погляд на події тих років – скажімо, згадують про масові бешкетування Червоної Армії в поваленому Рейсі – зворушлива ідилія відразу закінчується.

Бризкаючи слиною, ветеранська громадськість Росії протестує проти "мерзенного наклепу" і спроб "опорочити великий подвиг радянського солдату".

В Україні варіант однобокого примирення не пройде – капітулювати перед опонентом не має наміру ніхто. Ну а повноцінний консенсус між ветеранами двох армій і зовсім уявляється фантастикою.

На жаль, онукам і правнукам войовничих старих взаєморозуміння в найближчому майбутньому теж не загрожує. Особливо якщо доморослі примирителі будуть діяти настільки ж бездарно, як і зараз.

Що, по суті, являє собою "миротворча" активність політиків з благими намірами, істориків і журналістів?

Незграбні спроби інкорпорувати ОУН і УПА в традиційну радянську версію подій 1941-45 років; інкорпорувати таким чином, щоб у рамках звичної схеми борці за українську незалежність виглядали гідно.

Для цього потрібно сором`язливо замовчувати реальні факти співробітництва ОУН з німцями.

Роздувати до непристойності масштаби збройної боротьби УПА проти німецького Вермахту, а прямий та непрямий збиток, понесений РКЧА в результаті діяльності українських повстанців, навпаки, применшувати. Словом, УПА намагаються представити чи ледве не допоміжним підрозділом Червоної Армії.

Невипадково для їх спільного примирливого маршу державні мужі у свій час обрали 9 травня – дату, що уособлює споконвічний-радянський погляд на Другу світову (у Європі, як відомо, надають перевагу 8 травня).

Давайте знову звернемося до аналогії з дитячою грою. У надії помирити розгніваних дітлахів якийсь дорослий додумався до наступної операції: вирізав шматок з червоного прозорого папірця і вклеїв на це місце синій.

Геніальному педагогові здавалося, що клоун з левиною головою, видимий крізь такий комбінований фільтр, улаштує обох сторін. Насправді ж чудернацький мутант не сподобався нікому.

У період Другої світової бійці УПА і Червоної Армії вели дві різні війни, і спроба синтезу отут зовсім недоречна. Дарма переконувати радянського ветерана, начебто в 1944-му українські повстанці анітрошки йому не заважали, а, навпаки, виступали як соратники у загальній боротьбі за волю України.

У свою чергу, для ветеранів УПА ніколи не стане святом 9 травня, тому що крах Третього рейху не наблизив відновлення української державності, а головний супротивник повстанців – сталінський режим – у результаті лише зміцнів.

Проблеми в нас не тільки з рецептом примирення, але і з точним діагнозом. Публіцисти націонал-демократичного напрямку легко виявляють корінь зла: мовляв, значна частина населення знаходиться у полоні історичних міфів, породжених радянською пропагандою.

Але чи дійсно історія Другої світової війни з погляду "радянської людини" наскрізь фантастична і брехлива? Дозвольте засумніватися.

Так, у подробицях вона рясніє всілякими перекручуваннями і прямими вимислами (типу відомої байки про 28 панфіловців), але за великим рахунком, ця версія правдива, логічна і самодостатня.

Мільйони громадян СРСР відважно боролися за звільнення своєї Батьківщини від німецьких окупантів і здобули перемогу над злим Гітлером. Усе вірно і гранично ясно!

Отже, справа аж ніяк не в тому, що пострадянському обивателеві колись підсунули "помилкову" картину Другої світової.

Проблема в іншому: його переконали, що ця картина є єдиною. Що будь-який інший погляд на події 1939-1945 р. – нісенітна єресь, котра не має права на існування.

Житель Москви або Донецька нездатний примиритися з тим, що в Таллінні і Львові є свої версії війни – не менш правдиві, логічні, самодостатні. І, природно, агресивна ортодоксія, що панує в РФ і на Донбасі, стимулює прояв такої ж ортодоксальності в Прибалтиці і Західній Україні.

В історії з Бронзовим солдатом естонські політики діяли грубо, знехтувавши основні принципи толерантності. Однак варто пам’ятати, що росту радикальних настроїв в Естонії сприяло зарозуміла відмова Москви прислухатися до чужої правди і вибачитись за окупацію балтійських країн у період Другої світової.

Як вийти з порочного кола взаємних образ? Зовсім відмовитися від суб’єктивних трактувань минулого не можна – це все одно, що дивитися на картинку з клоуном і левом неозброєним оком. Замість хаотичного сплетення різнобарвних ліній перед нами стане безглузда, позбавлена всякої логіки мішанина з дат, імен і фактів.

Ми просто приречені розглядати історію Другої світової війни крізь призму або сприйняття. Але не варто обмежувати кругозір якоюсь однією точкою зору.

Своя правда в роки війни була не тільки у бійців Червоної Армії, але й у Вермахта, УПА, Армії Крайової, англійців, американців, японців... Навіть у фінських солдатів-євреїв, що чотири роки воювали на стороні Гітлера, тому що головну загрозу для їхньої країни становив сталінський режим.

Чим більше своєрідних "фільтрів" буде в нашому розпорядженні, тим більше деталей ми зможемо розглянути на багатобарвній картині Другої світової, тим глибше й об`єктивніше будуть наші знання про війну.

Так що задача вчених-істориків – не виробляти єдино вірну оцінку подій 1939-1945 років, але забезпечити паритет версій. У розділеній навпіл Україні це особливо важливо.

Ну а нащадки учасників війни повинні усвідомити дві прості речі. Нетерпимість одних завжди породжує рівну за силою нетерпимість інших. А чужу правду можна прийняти, не відмовляючись від своєї власної.

10.05.2007
«Украинская правда»