Український профіль на европейському тлі

Скорочена версія доповіді, виголошеної на міжнародній науковій конференції «Незалежна Україна: досвід, уроки, перспективи» (Київ, жовтень 2006 року). Надруковано у часопису „Критика”(число 11, листопад 2006)*

Від часу проголошення незалежности населення України вимушено живе в умовах соціяльної аномії, яку характеризує відсутність у суспільстві ціннісно-нормативної бази соціяльної консолідації (загальних уявлень про те, що є добре і що погано, що в цьому суспільстві заохочують, що засуджують і що карають). Попередня ціннісно-нормативна система, яка консолідувала тоталітарне суспільство, зруйнована, а нової, побудованої на демократичних цінностях, так і не сформували. Таке становище вже досить давно породило високий рівень аномічної здеморалізованости понад 80% населення України та спричинилися до  виникнення феномена «аморальної більшости», коли більшість населення вважає більшість співгромадян позбавленими етичних принципів: чесности, порядности, гідности. Саме тому, що життя в умовах постійного відчуття масової аморальности для більшости людей є нестерпним, стан аномії не може тривати в суспільстві як завгодно довго. За таких обставин масова свідомість шукає ціннісного опертя в історичному минулому і вдається до пошуків месії, який прийде та «наведе лад у країні». Таким месією в аномічному суспільстві може стати авторитарний лідер фашизоїдного штибу, або тоталітарний лідер із комуністичною риторикою, або архаїчно-традиціоналістський «духовний пастир». В Україні ще занадто живі рани, що їх завдали фашистські та комуністичні лідери. Не знаходячи в соціюмі не тільки нових дієвих демократичних цінностей, а й дієвих елементарних законів, масова свідомість звертається до традиціоналістської ціннісної бази реґулювання соціяльних відносин. Інтуїція підказала новій політичній силі, котра йшла і прийшла до влади, атрибутику й риторику, що відповідає цінностям, які набирають у суспільстві ваги морально-консолідаційної основи. Звідси й досить дивна для політичних лідерів, що проголошують курс на інтеґрацію в сучасну демократичну спільноту, традиціоналістська орієнтація: архаїчне вбрання та зачіски, молебні й богослужіння на вищому державному рівні, спроби впровадити релігійні догмати в державну систему освіти, непотизм (кумівщина) як основний принцип добору кадрів при формуванні владних структур тощо.

Проте критики такого стилю недооцінюють ту обставину, що архаїчність атрибутики та соціяльної поведінки нової української влади значною мірою відповідає виборові населення, яке воліє традиціоналістської моделі консолідації, та станові українського суспільства на теперішньому відтинку розвитку (у певному розумінні «вимушеному» в умовах тривалої аномії та беззаконня). Помаранчева революція, що маніфестує себе як демократична, за ціннісно-нормативною суттю є культурно-етнічною революцією. В електоральному розколі України з подальшим розмежуванням електорату ключову роль почав відігравати чинник історичної ідентичности. Ця категорія є, на наш погляд, найадекватнішим конструктом для аналізу відцентрових і доцентрових сил у консолідаційних процесах, які виникли в Україні після помаранчевої революції, – розмежування та консолідація населення України на осі «Захід–Схід». На заході України населення консолідується на основі своєї історичної пам’яті й відчуття, що їй відповідає: «вирватися з-під гноблення Росії». На сході історична пам’ять пов’язана з відчуттям «соціяльно-культурного зв’язку з Росією». Населення центру, балансуючи між заходом та сходом і перебуваючи під подвійним пресом – аномічної невизначености й проблеми вибору історичної ідентичности, – схиляється більше в бік Заходу, але не консолідується з ним абсолютно через певну відмінність історичного досвіду. Така подвійна невизначеність створює умови, за яких імовірніше слід очікувати зростання потреби в авторитарному лідері взірця Путіна чи Лукашенка (тим паче, що населення України під впливом аномічної здеморалізованости, яка породжує потребу в сильному авторитарному лідері, вже досить високо їх оцінює), але бажано з українською атрибутикою.

Наведені тези потверджує багаторічний досвід соціологічних досліджень, які проводило Центрально-Україн­ське відділення ВЦІОМ у 1989–1991 роках, Інститут соціології НАНУ (моніторинґ процесу демократизації в Україні в 1992–2006 роках), а також дані порівняльного моніторинґового «Европейського соціяльного дослідження», до якого українські соціологи долучилися в 2005 році.

Аж до 2005 року більшість показників, які характеризують масову свідомість, засвідчували тенденції поступового наростання «зворотних» (взорованих на минуле) орієнтацій і настроїв. Зокрема зафіксовано зростання антиринкових настроїв і неґативного ставлення до процесів приватизації та інституту багатопартійности, виявилася перманентна недовіра до політичних партій та представників владних структур різного рівня. У масових настроях переважали високий рівень соціяльного песимізму й аномічної здеморалізованости – психологічної реакції на відсутність об’єднавчих норм і цінностей.

Події помаранчевої революції, що переломили адміністративний «сценарій» президентських виборів в Україні наприкінці 2004 року, породили істотні зміни в масовій свідомості. Одні тенденції змінили спрямованість, інші – суттєво зміцніли. У моніторинґовому опитуванні початку 2005 року було зафіксовано значне підвищення рівня демократизації масової свідомости щодо групи показників, передусім у політичній і морально-психологічній сферах. Найпомітніше на початку 2005 року зросли довіра до президента, уряду, Верховної Ради, до інституту багатопартійности, партій та партійних лідерів; зміцніло усвідомлення власної політичної ефективности – впевнености в тому, що «прості» люди можуть впливати на політичні процеси, які відбуваються в країні; підвищився соціяльний оптимізм – очікування й упевненість у тому, що ситуація в країні кращатиме.

Однак революційні очікування, сподівання та ілюзії не витримали постреволюційних реалій – відновлення застійних тенденцій, які призвели до зворотних настроїв в українському суспільстві. Результати опитування, проведеного через рік (одразу після парламентських виборів у квітні 2006 року), цілком очевидно продемонстрували повернення демократичних настанов і настроїв населення на «відправні позиції» початку 2004 року. Зрештою, виявилося, що помітні поліпшення проявилися лише як тимчасові «сплески» демократичних настроїв.

На початку 2005 року вперше за всі роки незалежности в Україні кількість людей, які висловлюють соціяльний оптимізм, удвічі перевищувала кількість песимістів: 40% опитаних уважали, що «у найближчий рік наше життя більш-менш налагодиться», і 18% думали, що «ніякого поліпшення не буде». На початку 2004 року була зовсім інша картина: налагодження життя в найближчий рік сподівалося 18%, а 43% не очікувало поліпшення. Та не минуло й року, як тенденція переважання в країні соціяльного песимізму повернулася майже до попереднього рівня: 22% оптимістів і 36% песимістів.

За рік настрої людей, пов’язані з думками про майбутнє України, кардинально змінилися. Якщо на початку 2005 року в масових настроях переважав оптимізм, то наступного року в них запанувала тривога. В людей поменшало таких відчуттів, як оптимізм, інтерес, упевненість, радість, задоволення. Водночас значно зросла питома вага людей, у яких переважали відчуття тривоги, розгублености, безвиході, страху, песимізму.

Певною демократичною «дистурбацією», на жаль, виявився і масовий сплеск довіри населення до владних структур і конкретних політичних лідерів у перші місяці після революції. Передусім це стосується розчарування в президенті, рівень довіри до якого за минулий рік знизився на 20%. Поряд зі зниженням довіри до президента, протягом 2005 року істотно зменшилась і частка людей, котрі довіряють іншим владним структурам: урядові – на 21%; Верховній Раді – на 13%. Нині у ставленні населення до парламентської та виконавчої влади знову, як це було до «помаранчевої революції», переважає недовіра. Сплеск позитивного ставлення до інституту багатопартійности одразу після помаранчевої революції впродовж наступного року обернувся подальшим зростанням неґативних настанов (до 46%) і зниженням позитивних (до 22%).

Причину зміни настроїв люди пов’язують передусім із розчаруванням у лідерах помаранчевої революції. Відповідаючи на запитання «Чи підтримували ви політичних лідерів помаранчевої революції і чи підтримуєте ви їх тепер?», 15% респондентів відповіли, що «підтримували їх тоді, але не підтримують тепер». За рік утричі зросла питома вага людей, які вважали, що опинилися в програші внаслідок помаранчевої революції, і вдвічі зменшилася кількість тих, хто вважав свою позицію за виграшну. Однак, на наш погляд, до таких метаморфоз масової свідомости багато в чому спричиняються не лише об’єктивні результати діяльности конкретних політиків, але й те, що яскраво виражений у перші післяреволюційні місяці соціяльний оптимізм населення мав значною мірою «утриманський» характер. Його супроводжував «фантастичний» (для соціологічного моніторинґу) сплеск довіри до нових політичних лідерів, передусім до новообраного президента України. Але, видаючи великий кредит довіри новим керманичам, суспільна свідомість тим самим делеґувала їм усю повноту відповідальности за подальший розвиток країни та власний добробут. Рівень політичної та громадянської активности населення, окрім участи в революційних подіях, за даними моніторинґу, й далі залишався низьким. Не отримавши очікуваного «все й одразу», населення розчарувалося в ефективності нової влади.

У результаті позитивні зміни у процесі демократизації в Україні, поштовхом до яких стала помаранчева революція, за рік зійшли нанівець, тобто все повернулося до початкового рівня початку 2004 року. Натомість неґативні зворотні тенденції, зафіксовані протягом усіх років незалежности України (як-от наростання антиринкових настроїв, ослаблення західних геополітичних орієнтацій тощо) помітно зміцніли. У час від березня 2004 року до березня 2005 року різко зросли антиринкові настрої та поширилося неґативне ставлення до процесів приватизації землі, малих і особливо великих підприємств. Менше стало людей, які хочуть відкрити власну справу (підприємство, фермерське господарство тощо), і тих, хто згоден працювати в приватного підприємця. Протягом 2005 року під впливом «антиолігархічної» риторики антиприватизаційні настрої зросли ще більше. На початок 2006 року частка людей, які неґативно ставляться до приватизації великих підприємств, становила дві третини населення (67%). Слід зауважити, що після проголошення незалежности України в опитуванні 1992 року таких людей було вдвічі менше: близько 32%. Значно зросло й неґативне ставлення до приватизації землі. Якщо 1992 року неґативно до приватизації землі ставилися 14%, а позитивно – 64%, то 2006 року відповідні цифри такі: 53% і 24%. Істотні стрибки в наростанні приватизаційного неґативізму припадають на останніх два роки.

Поряд із наростанням антиринкових настроїв зміцнилася зорієнтованість масової свідомости на східний геополітичний вектор. Слід зауважити, що поступове наростання неґативних настроїв щодо ідеї вступу України в НАТО простежуємо протягом усього періоду моніторинґових спостережень 1992–2006 років. Одразу після помаранчевої революції (початок 2005 року) кількість противників союзу з НАТО суттєво зросла (за рахунок і тих, хто ставився до цієї проблеми нейтрально, і прибічників такого союзу) і становила трохи більше як половину населення. На початок 2006 року частка противників вступу до НАТО зросла ще на 14% (!) і тепер складає майже дві третини дорослого населення України (64%), а частка прибічників зменшилася до 13%. У 2005 році 54% опитаних схвалювали «ідею приєднання України до союзу Росії та Білорусі» (не схвалювали 28%). Питома вага прибічників «східнослов’янського союзу» порівняно з 2004 роком, коли позитивно ставилися до нього 63% (а неґативно – 20%), знизилася, 2006 року знову зросла до 61%.

Виявляючи певну амбівалентність, масова свідомість, поряд зі «східною» орієнтацією, водночас загалом схвалює й ідею вступу України до ЕС: 2006 року 61% населення підтримав цей напрямок зовнішньополітичного руху країни. Нині в Евросоюзі здійснюється ґрандіозний соціологічний проєкт «Европейське соціяльне дослідження». У понад двадцяти европейських країнах, що беруть у ньому участь, раз на два роки за єдиною анкетою проводять репрезентативні порівняльні опитування. Координаційний комітет контролює суворе дотримання всіх соціологічних стандартів. За фінансової підтримки фонду «Відродження» Інститут соціології НАНУ на початку 2005 року зміг у рамках проєкту провести опитування, завдяки якому тепер можна порівняти особливості масової свідомости і якости життя населення України з аналогічними показниками інших европейських країн. <...>

Порівнюючи самооцінку рівня життя в Україні із самооцінкою населення інших країн, можна побачити, якою мірою розходяться матеріяльні запити й можливості їх зреалізувати в Україні. Оцінюючи свої прибутки, тільки близько 1% українців зазначили, що «живуть на свій дохід комфортно», тоді як, наприклад, у Данії таку відповідь дали 63%, в Ісландії – 56%, у Швеції та Норвегії – по 53%, в Ірландії – 50%, в Люксембурзі – 49%, у Швейцарії – 47%, у Нідерландах – 45%, у Словенії та Австрії – по 39%, у Великій Британії – 38%, в Іспанії – 37%, в Бельгії – 36%, у Німеччині – 29%, у Фінляндії – 22%, у Греції – 9%, у Португалії, Угорщині та Чехії – по 8%, у Словаччині й Естонії – по 6%, у Польщі – 5%. Однак населення України відчуває не тільки матеріяльний, а й соціяльний дискомфорт. Аналіз соціяльних благ, недостатність яких знижує рівень соціяльного самопочуття, свідчить, що сьогодні більшості людей (понад двом третинам населення України) не вистачає благ, які відповідають цінностям середнього класу: стабільности в суспільстві та соціяльних ґарантій, що забезпечують відчуття впевнености в «завтрашньому дні».

Натомість в Україні поступово з’являються певні позитивні тенденції формування масової політичної культури, наближеної до европейських стандартів, а іноді навіть і вищої за них. Наприклад, в Україні інтерес громадян до політики спостерігаємо частіше, ніж у країнах ЕС: «дуже цікавляться» політикою в Україні 20% населення, у сусідній Польщі – 6%. Найближчими до українців є громадяни ФРН, Данії та Ірландії – 16%. Політика найменше цікава чехам, португальцям і іспанцям. Українці є не лише першими в Европі за інтересом до політики, але й одними з перших серед тих, кому політика не видається настільки складною, що вони не зовсім розуміють, що ж у ній насправді відбувається. Якщо зважати на самооцінки, то краще за українців у політиці розуміються лише громадяни Австрії, Данії, Ісландії та Ірландії. Натомість британці і французи, чехи та поляки розуміються в політиці значно менше, ніж громадяни України.

В Европі, як і в Україні, мало довіряють політикам і партіям (найвища оцінка в Данії – 5,7, найнижча в Португалії – 1,9). Натомість правовій системі в більшості країн ЕС довіряють значно частіше, ніж в Україні, де оцінка довіри до судової системи – 3,7, до міліції – 3,3. Щодо міліції, такого низького рівня довіри, як в Україні, не спостерігаємо в жодній країні ЕС, тоді як за рівнем довіри до судово-правової системи українці близькі до громадян Польщі, Чехії, Словенії та Словаччини. Тобто недовіра до судів є спільним горем держав, що проходять через посткомуністичну трансформацію, незалежно від того, чи вони належать до ЕС, чи до СНД.

Особливої уваги заслуговує факт, що за рівнем довіри до Европарламенту українці – серед лідерів: 4,8. Вищі оцінки довіри зафіксовано лише в кількох країнах, тоді як громадяни держав-лідерів ЕС (ФРН, Франції, Великої Британії) довіряють ЕС значно менше, ніж громадяни України. Обережну політику ЕС у питанні евроінтеґрації України, можливо, зумовлює ще й те, що українські громадяни досі скептично оцінюють рівень демократичного розвитку своєї країни. Відповідаючи на запитання про те, наскільки вони задоволені функціонуванням демократії в країні, українці виставили оцінку нижче за середню (4,3 за шкалою від 0 до 10). Втім, іще гірше оцінюють стан демократії в своїх країнах громадяни Польщі та Словаччини, але найнижчі оцінки успіхів демократизації не стають на заваді громадянам цих країн разом із українцями бути ревними прибічниками ідеї розширення ЕС. Якщо в Польщі середня оцінка необхідности нових держав в ЕС становить 6,7 бала, в Україні – 6,5, то в Люксембурзі (країна з найвищим рівнем життя у світі) – 3,8, у Норвегії (друга за рівнем життя) – 4,8. Загалом, бідні хочуть інтеґруватися з багатими, які сприймають цей порив до єднання з далеко меншим ентузіязмом.

Те, що багаті еґоїстичніші за бідних, відомо всім революційним ідеологам. Але слід розуміти, що еґоїзм цей не завжди зумовлюють лише меркантильні міркування. Ідеологія бідних містить нюанси, не завжди зрозумілі громадянам розвинутих европейських держав. Скажімо, серед українців лише 36% згодні, що партії, які заперечують демократію, слід заборонити, тоді як у Люксембурзі такої думки дотримуються 63% громадян. Можливо, не найбагатші країни Чехія, Угорщина та Польща опинилися в ЕС раніше від України почасти й тому, що більшість тамтешнього населення, як і в державах Західної Европи, не вважає за можливе надавати леґальний статус партіям, які не визнають демократичних правил політичного життя. Втім, Словаччина, де лише 40% громадян позитивно сприймають заборону антидемократичних партій, є членом ЕС. Але це радше виняток із правила, яке Україні доведеться враховувати, якщо вона ґрунтовно налаштована на евроінтеґрацію.

Роботи тут – непочатий край. І політична активність, яку громадяни України виявили в період «помаранчевої революції», навряд чи істотно сприятиме дальшій демократизації суспільства, якщо політичне життя країни й надалі здійснюватиметься без масової участи пересічних громадян. «Майданний порив» може мати сенс, якщо громадяни виявлять схильність не лише до разових акцій політичного протесту, але й до систематичної суспільно-політичної діяльности. Якщо за участю в мітинґах і демонстраціях українці перебувають на одному з перших місць в Европі – 22% (у Польщі, Словенії та Естонії – по 2%, у Чехії, Португалії та Великій Британії – по 4%, у Франції – 13% і лише в Іспанії – 34%) й за участю громадян у політичних партіях і рухах Україна не відрізняється від більшости держав ЕС: близько 4%, то за участю в інших громадських організаціях і об’єднаннях показники активности в Україні (2% учасників) близькі лише до Словенії, Естонії та Португалії і значно нижчі, ніж у більшості інших країн ЕС. А саме участь у різних громадських організаціях (не обов’язково політичних, але обов’язково добровільних, утворених на засадах соціяльної самоорганізації) визначає реальну перспективу демократичних змін політичної системи, економіки та духовного життя суспільства. <...>

Аналізуючи причини в’янення демократичних паростків масової свідомости після помаранчевої революції, найпростіше списати все на розчарування в її лідерах. Проте є глибші причини зміни масових настроїв. Парадокс «національних особливостей» розвитку демократії в Україні можна пояснити тим, що демократичні декларації (і в устах населення, і в устах нової влади) мають значною мірою риторико-прагматичний характер. Часто його визначає радше сподівання на підтримку та допомогу від «заможного» Заходу, ніж реальна потреба самим орієнтуватися на демократичні норми соціяльного життя. Щоб такі демократичні цінності, як верховенство права й рівність усіх перед законом, повага до прав та інтересів кожного громадянина, соціяльна солідарність, громадянська активність тощо не були порожнім звуком, владна еліта насамперед сама повинна демонструвати відповідні зразки поведінки. А тимчасом нова влада розпочала свою політику з порушення демократичних норм, мало дбаючи про те, щоб її поквапні політичні й економічні рішення відповідали законодавству (див. також [1] - Прим. ред.). Демократичні норми, як і будь-які інші, потребують підкріплення застосуванням санкцій проти порушників. <...> Сконсолідувати суспільство та повернути вектор його розвитку в бік реальних демократичних змін могла би тільки першочергова та щонайпильніша увага влади до встановлення суворого контролю за виконанням законів і демонстрування особистих зразків поведінки, що відповідали би не архаїчним, а сучасним демократичним цінностям.

* * *

Про Наталію Вікторівну Паніну(1949–2006) – видатного українського вченого-соціолога – див.:
http://www.kiis.com.ua/txt/doc/05102006/panina.htm
http://www.forumn.kiev.ua/10-53-06/53-03.htm

* Збережено правопис часопису ”Критика” (листопад 2006 рік) – http://www.krytyka.kiev.ua/articles/s.1_11_2006.html

[1] „...Істотним чинником етнопсихологічного розмежування, яке проявилося в масовій свідомості у процесі помаранчевої революції, є мовна політика нової влади.

У «мовному питанні» має йтися не про певну ідеологію та політику, не про захист тієї чи іншої мови, а про захист прав та інтересів людей, створення комфортних умов життя, якщо це не йтиме на шкоду іншим громадянам. Життєві реалії такі, що, відповідаючи на технічне запитання моніторингової анкети (яку люди заповнюють самі, без допомоги інтерв’юера) «Якою мовою ви хочете заповнювати анкету», 51% населення України просить бланк російською мовою, як більш доступною і зрозумілою для них.

Однак нова влада, яка сповідує демократичні цінності, попри реалії, замість створення умов для розвитку й розширення зони впливу української мови (організації численних курсів із вивчення української мови із залученням кваліфікованих викладачів, створення комфортних умов видавничої діяльності і т.п. заходів, які сприяли б реальному поширенню державної мови), ухвалює рішення про примусову українізацію не лише в медійному просторі та сфері освіти, а й у сфері юридичного і правового захисту. За останній рік прийнято указ про ведення судочинства лише державною мовою. За якоюсь підпільною вказівкою, із фармакологічних препаратів, продуктів харчування та косметологічних товарів знімають анотації російською мовою. При такій зневазі до прав та інтересів половини громадян країни найімовірніше буде очікувати від населення невиконання явно нездійсненних законів. Ця імпліцитно закладена зневага до виданих законів та політичних рішень явно не сприятиме розвитку цінностей демократичного суспільства”.
(Н.Паніна, стаття „Демократизація в Україні та помаранчева революція у дзеркалі громадської думки”, –  „Дзеркало тижня”, 20.05.2007 – http://www.dt.ua/3000/3050/53413/ – Прим. ред. бюл.)