Громадські заклади освіти або Як зберегти освітню мережу у сільській місцевості: польський досвід

Як в Польщі з’явилась сучасна освітня система?

Період політичних трансформацій, що розпочався у Польщі наприкінці 80-х років ХХ століття був пов’язаний із адміністративно-територіальною реформою та відповідною зміною законодавства, яке створило основу для змін в системі освіти. Зокрема у 1999-2000 роках в країні була змінена структура освітньої системи на локальному рівні (рівень гміни). (Гміна – це адміністративно-територіальна одиниця у Польщі, яку можна прирівняти до українського району; як правило, у гміні проживає близько 20 000 осіб. Воєводство – відповідний аналог української області). Дошкільні заклади освіти, початкові школи (перші шість років навчання) та нижчі школи середнього ступеня (гімназії) були передані у відання органів місцевого самоврядування (гміни), які з тих пір здійснюють загальний контроль над функціонуванням шкіл на своїй території. Педагогічний контроль виключений із повноважень гміни. Його провадить куратор – керівник освітньої сфери на рівні воєводства.

Реформування освітньої системи супроводжувалось двостороннім процесом. З одного боку йшло скорочення кількості невеликих сільських шкіл. Водночас у великих селах та міських центрах створювались достатньо великі початкові школи та нові типи шкіл середнього ступеня (гімназії та ліцеї), які акумулювали в собі учнів зі скорочених сільських шкіл. Одночасно відбувався процес скорочення дошкільних освітніх закладів: за останні 10 років у Польщі було закрито понад 10000 дитячих садків.

Не у всіх селах громади схвально сприймали закриття освітніх установ для дітей, насамперед місцевих шкіл. Не рідко на цьому ґрунті спалахував конфлікт. Його вирішення відбувалось по різному. Іноді вуйтам (керівникам органу місцевого самоврядування - гміни) шляхом додаткових соціальних заходів (зокрема працевлаштуванням всіх педагогів із щойно закритих шкіл) та власній наполегливості вдавалося переконати сільські громади у необхідності скорочення мережі освітніх закладів. В окремих селах та гмінах ситуація доходила до окупаційних страйків членами місцевих громад органів місцевого самоврядування із вимогою не закривати невеликі сільські школи. Проте не завжди навіть рішучим і згуртованим сільським громадам вдавалося досягти бажаного результату самостійними діями. Шукаючи союзників в боротьбі за збереження шкіл активісти сільських громад звертались до неурядових організацій (надалі у тексті - НУО) або створювали свої. Оскільки проблема мала місце у масштабах всієї країни, то в Польщі з’явилось кілька типів НУО, які виробили власні стратегії допомоги сільським громадам. Однією з таких найбільш успішних організацій стало Товариство „Едукатор”.

Що таке «Едукатор»?

“Edukator” (у польській мові це слово використовується зокрема на означення людини, яка займається просвітництвом) – це громадська неприбуткова організація, місією якої є допомагати скривдженим та неповноспрaвним. „Едукатор” було засновано 12 липня 1999 року у невеликому містечку Ломжа Білостоцького воєводства на північному сході Польщі групою пенсіонерів-освітян, які, не зважаючи на свій вік, були сповнені сил та бажання змінювати світ на краще. Початково засновники організації навіть не здогадувались, що підтримка діяльності територіальних громад, які не бажають погоджуватись із закриттям малокомплектних шкіл та провадять діяльність на збереження таких навчальних закладів стане одним із профільних напрямків роботи цієї НУО та принесе їй загальнопольську відомість.

Починати організації довелось із малого: у розпорядженні засновників була лише одна орендована кімната без меблів і телефону. Станом же на листопад 2005 року Товариство утримувало 23 школи (у кожній від 30 до 40 учнів) в 11 гмінах двох воєводств; два дитячих садки і давало роботу понад 150 особам. Бюджет «Едукатора» у 2004 році становив 3,2 млн. злотих (1 злотий приблизно дорівнює 1,4 грн.). Організація має спеціальний статус НУО, що діє в інтересах суспільного блага. Цей статус близький до ознаки неприбутковості 006, що її надають українські податківці нашим НУО, проте у Польщі він надає організаціям також додаткові можливості. Заповнюючи річну декларацію про прибутки кожен громадянин має право вказати, що він бажає перерахувати 1% від сплачуваної ним річної суми податків на діяльність певної неурядової організації наділеної відповідним статусом. Водночас цей статус накладає додаткові зобов’язання на громадську організацію зокрема щодо прозорості її бюджету, та обов’язок робити його доступним через ЗМІ та інтернет.

Стратегія адвокасі «Едукатора»: в чому суть?

В основі стратегії боротьби за збереження навчальних закладів, яку обрав „Едукатор”, лежить положення польського законодавства, про те, що серед засновників навчальних установ можуть бути не лише органи державної влади та місцевого самоврядування, але і громадські організації а також приватні особи. Керуючись цим положенням „Едукатор” збудував свою стратегію допомоги місцевим громадам. В загальних рисах ця стратегія виглядає наступним чином. До „Едукатора” звертаються представники певної громади із проханням допомогти зберегти школу/дитячий садок (ситуація насамперед характерна для невеличких сіл із малокомплектними закладами дитячої освіти та виховання). З’ясувавши ситуацію у гміні, населеному пункті та конкретній школі представники „Едукатора” обговорюють із представниками місцевої громади умови, на яких НУО може взяти на себе відповідальність за адміністрування школи. Після полагодження умов із громадою альянс НУО та громади починає переговорний процес із вуйтом переконуючи його в необхідності збереження школи.

Як фінансуються громадські школи у Польщі?

Якщо вуйт приймає позитивне рішення, то між „Едукатором” та місцевим самоврядуванням підписується угода і школа переходить під адміністрування громадської організації. При цьому НУО формально створює нову школу виступаючи її засновником. У новій школі за «Едукатором» лишаються функції загального нагляду та адміністрування, в т.ч. ведення бухгалтерії. Новостворена школа в бухгалтерії «Едукатора» одержує два субрахунки. На один із них надходять кошти державної субвенції на утримання навчального закладу, а на другий - ті ресурси, які сільській громаді та пед. колективу школи вдається закомулювати самостійно. Самостійно зібрані кошти школа витрачає на власний розсуд. Щодо коштів державної субвенції діє механізм формального узгодження: школа подає заявку на певні закупівлі, які після схвалення здійснюються НУО.

Як зрозуміло із зазначеного, перетворившись у громадську, школа продовжує одержувати фінансування із державного бюджету через органи місцевого самоврядування (ця субсидія виділяється із розрахунку кількості учнів конкретної школи, обраховується по спеціальній формулі і враховує особливості територіального розташування навчального закладу; у середньому кількість грошей на одного польського учня приблизно однакова у всій Польщі). Громадська школа може зберегти статус публічної школи, а може і відмовитись від нього. Власне статус публічної забезпечує гарантоване одержання державної субвенції для школи. Проте серед шкіл «Едукатора» є 2 навчальних заклади, які свідомо відмовились від цього статусу. Як правило, утримання «державної» школи обходиться Польській державі в 500000 – 600000 злотих щорічно. «Едукатор» утримує навчальні заклад за 200000-250000 злотих.

Приміщення, у якому знаходиться школа, лишається власністю гміни і передається «Едукатору» у безоплатне тимчасове користування. Місцеве самоврядування може виділяти кошти на капітальний ремонт цих шкільних приміщень. Коштів, які виділяються в якості субвенції із державного бюджету для функціонування школи, як правило, не вистачає. Для шкіл, які місцеве самоврядування не має наміру закривати, воно на систематичній основі виділяє додаткові кошти. Частина шкіл «Едукатора» теж отримує ці «понаднормові» ресурси, проте у порівнянні із «державними» школами вони відчутно менші. Школи «Едукатора» в середньому одержують 70% від тих сум, які держава передає на «свої» навчальні заклади. Цю нестачу коштів у громадських школах компенсує місцева громада. Зокрема за рахунок коштів наданих або залучених громадою здійснюється поточний ремонт, закуповується обладнання, здійснюються доплати вчителям. Внесок громади в утримання школи є не лише матеріальним (детальніше про це - далі).

Завдяки активній участі громади в утриманні школи, вправному менеджменту фінансових та людських ресурсів, розумній економії наявних коштів цілком вистачає на гідне, хоч і не шикарне утримання сільської школи. У приміщеннях шкіл надзвичайно чисто і затишно. Приміщення шкіл - невеликі (як правило, близько десятка класних кімнат; іноді – невеликий спортзал), як і самі села в яких вони існують (наприклад, у с. Щодрухи, живе 80 дорослих; в школу ходить 30 учнів та 20 дітей дошколят; 4 вчителі працюють на повну ставку, 4 – на неповну). Не зважаючи на маленький розмір, школи добре обладнані; усі мають комп’ютерні класи. Наповнюваність класів – до 10 осіб (при потребі, учні 1 та 2, 3 та 4 класів можуть бути об’єднані). Успішність дітей у школах «Едукатора» за результатами зовнішнього тестування, яке проходять всі польські діти по завершенню шостого класу, традиційно вища, аніж у середньому по воєводствах. Так, понад третина випускників громадської школи с. Лютостані завершує середню освіту із дипломами із відзнакою.

Додатковою вигодою є близькість школи. Як учні так і батьки надзвичайно цінують той факт, що після завершення уроків дитина у раховані хвилини може повернутися додому. Це дозволяє маленьким школярам уникнути кількагодинного очікування на шкільний автобус, який мав би їх забирати із чужого села разом із дорослими школярами, які вчаться щодня на кілька уроків більше.

Сільські вчителі дорожать роботою у громадських школах ще й тому, бо часто вони стоять перед вибором або втратити роботу взагалі або зберегти існуючу, хоч і у змінених, незвичних, умовах. Крім того, педагоги громадських шкіл також вбачають додаткові переваги у роботі в класах із малою кількістю учнів, у більшій гнучкості і злагодженості невеликих колективів.

Для всієї ж сільської громади наявність школи означає продовження життя села, бо як правило село без школи приречене на смерть. Проте описане благоденство у школи і села прийшло не одразу, спочатку були проблеми….

Як «Едукатор» розпочав боротьбу за збереження сільських шкіл?

Свою боротьбу за збереження сільських шкіл „Едукатор” розпочав із школи у селі Лютостані, що знаходиться недалеко м. Ломжа. Ця невеличка школа (зараз в ній вчиться 26 учнів) у такому ж невеличкому селі (31 будинок, в яких проживає 150 мешканців) має складну історію. Ще за комуністичного режиму школу намагались закрити двічі.

Шкільні вчителі розповідають історію про те, як перший раз закриття школи припало на надзвичайно дощове літо. Того року вимокло все збіжжя і городина. Але окрім негоди на селян звалилося ще одне лихо – влада вирішила закрити школу. Апеляції до державних інстанцій не допомагали, тож довелося йти до місцевого обкому польської компартії. Перше чим вислухавши селян поцікавився партійний діяч – це чи є в селі осередок ПОРП (Польська об’єднана робітнича партія) або хоча б члени цієї структури. Відповіді селян не втішили місцевого парт. секретаря, відповідно не додалось у нього і бажання допомагати їм у вирішенні проблеми. Побачивши, що партійний чиновник лишається незворушним, селяни почали скаржитись на тяжке життя вцілому і зокрема на цьогорічну негоду та великі збитки від неї. «Із цими скаргами треба звертатись до небесної канцелярії, а не до мене. Я ці питання не вирішую», - пожартував партієць. «Ну оскільки, погода не у вашій компетенції, то хоча б допоможіть із школою», - відповіли селяни. Діватись партійному чиновнику після такого аргументу було нікуди - довелось поступитись. Школу на якийсь час лишили у спокої. Іншого разу ситуація зайшла ще далі. З приміщення школи вже вивезли все обладнання і приладдя, а замість нього розмістили на зберігання байдарки. Проте і цього разу громаді таки вдалося відстояти навчальний заклад. Назад вчителі завозили шкільне обладнання власними автомобілями.

Наступне випробування припало на кінець 90-х. Вже досвідчені у захисті власної школи селяни Лютостані розгорнули широку кампанію з адвокасі. Хоча громада і сільські вчителі були налаштовані рішуче («ми готові були працювати в школі безкоштовно»), проте позитивних результатів досягти не вдавалося. Влада вперто не хотіла йти на зустріч людям.

 Прочитавши в газеті про поневіряння селян голова новоствореного «Едукатора», колишній директор школи п. Станіслава Барбара Кужалек сіла в машину і вирушила дізнатись ситуацію на місці. Чудово розуміючи проблеми селян, будучи жінкою активною та сповненою віри в успіх громадської справи п. Барбара взялася допомагати лютостанцям. Власне у цій сільській громаді вперше і був відпрацьований механізм боротьби за сільську школу: вивчення ситуації, згуртування громади, переговори із самоврядуванням, укладення угоди та перейняття школи на баланс організації.

Як перший раз, так і багато наступних, переговорний процес із місцевою владою був надзвичайно складний. Місцеві керманичі особливо не переймалися справами маленьких громад, часто просто відмовлялись від зустрічей та дозволяли собі інші різноманітні прояви, м’яко кажучи, нетактовності у спілкуванні. Проте об’єднані впертість та досвід селян та працівників НУО дали своє. Нарешті вуйт гміни до якої входить с. Лютостані зломився і погодився продовжити хоч і в обмеженому розмірі фінансування школи з місцевого бюджету та зобов’язавшись підписати двосторонню угоду.

Час перемоги як раз припав на виборчу президентську кампанію. Аби вуйт не відмовився від своїх слів пані Барбара вирішила написати листа дружині президента О. Квасневсього, в якому розповіла про боротьбу селян та запросила на відкриття нової школи. Йоланта Квасневська не згубила гарної PR-нагоди і прийняла запрошення. Участь дружини президента у заході справді зміцнила у «соціальних» намірах голову місцевого самоврядування. Вуйт, який раніше не хотів розмовляти з Барбарою, тепер вітав її хлібом та сіллю.

 Відкриття школи перетворилось у справжнє свято. Селяни власними силами облаштували та прикрасили село. На відкритті школи було подаровано два однакових букети: дружині президента Республіки Польща Йоланті Кваснєвській та керівнику «Едукатора» Барбарі Кужалек. Коли селяни дарували цей букет п.Барбарі, прозвучали слова: «Для нас, пані Барбаро, першою леді є Ви».

Перемогу селян та «Едукатора» демонструвала по національних телеканалах. Зростала кількість людей, які бажали допомогти школі. У Великій Британії знайшовся поляк із прізвищем Лютостанський, який став меценатом школи. Натхнені історією успіху лютостанців все більше сільських громад стали звертатись по допомогу до «Едукатора». Як вже писалось кількість таких шкіл виросла до 23.

За свою історію боротьби за збереження сільських шкіл „Едукатору” лише раз довелось зазнати поразки. В одному з сіл вуйт обрав підступну та довготривалу боротьбу за знищення сільської школи. Одним з методів, яким керувався чиновник, стали переговори із батьками багатодітної родини, яким вуйт запропонував надання роботи в обмін на переведення ними своїх дітей із школи, якій загрожувало закриття, до школи в іншому селі. Єдність громади була підірвана і школу вберегти не вдалося.

З роками чудові результати адміністрування «Едукатором» сільських шкіл стали настільки загальновизнаними, що переговорний процес із місцевою адміністрацією перестав бути проблемою. Більше того, останні чотири школи «Едукатор» здобув після того, як їх попросив прийняти під адміністрування НУО сам вуйт.

За збереження навчальних закладів у селах бореться не лише «Едукатор».

Рух за збереження сільських шкіл став досить поширеним у Польщі. Окрім «Едукатора» досить відомою є громадська організація із складною назвою «Рух оборони сільських шкіл – Федерація просвітницьких ініціатив». Ця НУО надає селянським ініціативним групам методичну та моральну підтримку. У випадку закриття школи «Рух…» допомагає селянам створити власну місцеву неурядову організацію, яка перебирає на себе повну відповідальність за утримання школи. У даному випадку на селян лягає відповідальність та обов’язок ведення усіх паперових справ і бухгалтерії (те, чого, як правило, найбільше побоюються та намагаються уникнути сільські активісти). Загрозою для такого типа громадських шкіл є те, що не всім активістам вдається уникнути міжособистісних конфліктів навколо досить значних для села коштів, що виділяються на утримання школи.

Цікавим є також досвід створення аналогів громадських шкіл – дитячих осередків (своєрідних міні-дитячих садків), але про це можна прочитати далі.

Чому громадські школи «Едукатора» успішні?

Успіх освітніх закладів «Едукатора» криється у багатьох причинах. Проте, напевно, початковою є готовність людей боротися за власні права та відстоювати інтереси. Вирішивши змагатись за гідне майбутнє для себе, своїх дітей та власних сіл громади рішуче та наполегливо йдуть до поставленої цілі. Будучи переконані у своїй правоті батьки сільських дітей, вчителі, сільські активісти та представники НУО готові до тривалих і часом неприємних переговорів, виснажливих страйків й голодувань а також фінансових витрат, що супроводжують кампанії з адвокасі. Освітні заклади, які з’являються як результат цієї боротьби, виникають із важливих та безпосередніх потреб людей. Власне ця початкова підпорядкованість освітніх установ «Едуктора» потребам людей створює умови для їх подальшого успішного функціонування. Утім, окрім цієї, базової, умови існує чимало виключно технологічних моментів, які так само стають невід’ємною складовою фінансово-організаційного та навчально-виховного успіху шкіл. Отже розглянемо ці фактори детальніше.

Створені як установи власне ГРОМАДСЬКІ, школи «Едукатора» з часом не втрачають цей дух здорового колективізму, а навпаки перетворюється у багатофункціональні центри розвитку громади. Сільська школа стає одночасно і дитячим садком, і освітнім центром для дорослих, і місцем для згуртування сільської громади.

 Для більшої зрозумілості додамо кілька слів про цю поліфункціональність сільського освітнього закладу. Щодня у школах «Едукатора» разом із кількома десятками маленьких школярів спеціальну дитячу кімнату у школі відвідують дошколята. Ці дитячі кімнати відповідно оформлені у яскраво-веселих кольорах, наповнені іграшками та дитячими книжками. Заняття із малюками проводять ті ж шкільні педагоги. Очевидно, суміщення школи та міні-дитячого садка у вигляді однієї/двох дитячих кімнат в приміщенні школи могло б стати не надто складним варіантом вирішення проблеми відсутності відповідної соціальної установи і у багатьох українських селах.

Сприяючи згуртуванню сільської громади на етапі боротьби за існування школи вона продовжує виконувати цю ж функцію і у подальшому. На базі громадської школи проводяться різні національні, релігійні та сільські свята (такі, наприклад, як «Свято смаженої картоплі», «День бабусі та день дідуся», «День сім’ї», Новий рік, Великдень тощо). Школа підтримує дух громади, допомагає зберегти важливі етичні цінності та стандарти (піклування про літніх, немічних та самотніх; цінність сім’ї; турбота та любов до малої батьківщини), національні традиції.

У приміщеннях сільських шкіл та дитячих садків «Едукатор» організовує платні та безкоштовні курси для дорослих із різних актуальних для них проблем.

Звичайно, при всій своїй багатофункціональності школа лишається школою і її освітня функція продовжує бути провідною.

Читаючи про плідну роботу громадських шкіл, напевно, вже не один читач про себе подумав: «Так, все це дуже добре… Але звідки беруться на все це гроші? Чому використовуючи меншу кількість державних коштів громадські школи досягають кращих результатів? Якими є секрети фінансового менеджменту громадських закладів освіти?». Проте насправді ніяких особливих секретів не має…

В школах «Едукатора» для обслуговування потреб навчального закладу задіяна менша кількість технічних працівників (кочегарів, прибиральниць тощо). У цих невеликих школах безоплатно прибирають приміщення, готують обіди, часом займаються ремонтом батьки дітей (так, наприклад, у школі с. Лютостані на одну родину припадає один тиждень шкільного чергування-прибирання на рік). Окрім того, відпадає потреба утримувати кількох пічників, як це вимагається для котельних державних закладів. Це ж зауваження стосується і бухгалтерії. Бухгалтерію 23 шкіл та 2 дитячих садків замість 25 окремих бухгалтерій веде один офіс «Едукатора».

Для широкого кола осіб, які користуються і надають послуги у школах «Едукатора» характерне дбайливе ставлення до шкільного майна та ощадливіше ведення господарства. У маленькій школі, де невідповідна поведінка помітна усім, набагато легше підтримувати чистоту і порядок, а смітити, ходити у брудному взутті, псувати обладнання стає просто неможливим. Більше того сільські родини, які прибирають у школах вдаються між собою до неоголошеного змагання за чистоту. Діти ж, які добровільно залучені у процес прибирання власної школи, не смітять у ній і не псують майно. Економія відбувається також на вже згадуваному опаленні школи, у невеликому приміщенні якої набагато легше підтримувати необхідний тепловий режим. Водночас відсутність технічних працівників у невеличких школах, як правило, не позначається на якості відповідних послуг.

Умови контрактного набору шкільних вчителів, які укладають угоду, не із державою, а із громадською організацією також дозволяють зекономити певні кошти на утримання школи. Вчителі у школи «Едукатора» приймаються на основі загальних норм трудового законодавства Польщі, в той час як педагоги державних шкіл працевлаштовані із спеціальним учительським статусом, який їм надає спеціальний закон – «Хартія вчителя». Офіційний робочий день вчителів шкіл «Едукатора», як правило, виявляється більшим на кілька годин, аніж у державній школі, а різноманітних пільг, які мають „державні сільські” вчителі, педагоги громадських шкіл не мають.

Проте робота в громадській школі для вчителів – це не лише додаткові обов’язки. «Громадські» педагоги мають можливість додаткового заробітку за рахунок різноманітних грантових програм, які реалізує громадська організація. Розуміючи це вчителі не лишаються осторонь залучення додаткових ресурсів для школи, бо добре знають, що їх зарплата і добробут залежать і від їх внеску.

Чимало шкіл «Едукатора» одержали додаткову фінансову підтримку як центри громадської активності або освітні центри для селян, які надають сільським мешканцям різноманітні інформаційно-дорадчі послуги. Активно долучились громадські школи також до поширення інформації про переваги вступу Польщі до ЄС, нові фінансової можливості (пільгові кредити, гранти Європейського соціального фонду, спеціальні пенсії та соціальні доплати для селян), які відкрив для польських громадян вступ до Європейської Унії.

Великий внесок у розвиток шкіл роблять батьки дітей, які жертвують свій час, працю та/або кошти, а також допомагають залучити спонсорські пожертви. Цікавим є досвід залучення цих додаткових пожертв у с.Щедрухи. Абсолютна більшість населення цього села – фермери. Для господарських потреб сільські господарі масово закуповують на певних фірмах необхідні сільськогосподарські товари (обладнання, добрива, корми тощо). Оскільки загальний обсяг закупівель є досить значним, то селяни домовляються про те, що фірма-продавець по завершенню фінансового року використає своє право і перерахує 1% від власного прибутку неприбутковій організації. Не важко здогадатися, що цією НУО за попередньою домовленістю має бути «Едукатор». При цьому кошти залучені від цього підприємства йтимуть на потреби саме школи у с.Щедрухи.

Успіх освітніх установ «Едукатора», також у швидкому реагуванні на потреби своїх клієнтів – дітей та батьків. Відсутність законодавчої зарегульованості та формалізму у роботі НУО забезпечує оперативність. «У своїй діяльності ми шануємо закон, але керуємось принципом: «Закон для людей, а не люди для закону», - говорить керівник «Едукатора» Барбара Кужалек.

Громадські дитячі садки.

Власне всі тонкощі фінансового, організаційного та людського менеджменту застосовувані у роботі «Едукатора» зі школами, стосуються і адміністрованих цією НУО дитячих садків. Водночас в роботі із дитячими установами є своя специфіка. Кілька слів і про неї.

У несільських школах та дитячих садках „Едукатор” має можливість добирати на роботу висококваліфіковані педагогічні кадри, які відповідатимуть високим вимогам НУО. Педагогічні працівники найняті громадською організацією часто володіють кількома спеціальностями, різноманітними додатковими вміннями та навичками (можуть викладати англійську мову, аеробіку, малювання; є психологами, логопедами чи педіатрами тощо). Володіння кількома професіями особливо важливе для працівників дитячих садків. У дитячих садках із дітьми безкоштовно проводиться безліч додаткових занять (мовних, образотворчих, фізичних). Як вже зазначалось, дитячі садки НУО гнучко реагують на потреби клієнтів (так нещодавно у одному із них відкрили ясла, оскільки є великий попит на такі послуги). Інший приклад - організація дитячої групи на Новорічну ніч для тих малюків чиї батьки не можуть бути разом із ними. Свято для дітей було організовано настільки гарно, що останні не хотіли повертатись додому. Таким чином, складається ситуація, коли за менші кошти освітні установи «Едукатора» пропонують ширший та якісніший спектр послуг.

Такий підхід до задоволення потреб клієнтів призвів до зростання популярності дитячих садків „Едукатора” серед батьків, та збільшенні кількості дітей, які бажають відвідувати ці дошкільні заклади. Так, коли дитячі садки перейшли у віддання «Едукатора» загальна кількість дітей в обох установах була у межах двох сотень, а сьогодні вона становить 152 та 182 дитини відповідно. Зростання кількості дітей у садках «Едукатора» відбувається не зважаючи на падіння народжуваності та зменшення кількості дітей. Наведений факт яскраво свідчить про популярність дошкільних закладів адміністрованих «Едукатором». Батьки цінують перебування власної дитини у такому дитячому садку та часто привозять її навіть з іншого кінця міста.

Вартість утримання дитини у дитячому садку «Едукатора» становить 130 польських злотих. До цієї суми включені також послуги із занять у спеціальних групах із танців, театрального мистецтва, англійської мови, в той час як подібні заняття у звичайному дитячому садку обходяться батькам близько 20 злотих щомісяця за кожну додатковий вид активності/навчань.

Говорячи по правозахисний аспект в роботі «Едукатора» із дитячими садками варто згадати, що за приміщення цих дитячих установ представникам громадськості теж довелося поборотися. Цього разу інтереси НУО та місцевої громади йшли у розріз із зацікавленням приватного бізнесу, який бажав приватизувати приміщення державних дитячих садків, які закривалися. Відтак головним козирем НУО у боротьбі за приміщення стало збереження функціонування соціального профілю об’єктів комунальної власності. Крім того, у дитячих садках «Едукатора» є інтеграційні групи (такі, у яких одночасно перебувають здорові діти та діти із обмеженими можливостями), входи обладнані спеціальними пандусами.

Що ж до проблеми скорочення мережі дитячих садків у сільській місцевості, то тут показовим є приклад іншої НУО. Власне гострота цієї проблеми для села полягає у тому, що у переважній більшості, сільські діти, які не мають можливості ходити до дитячих садків, відтак позбавлені можливості повноцінної соціалізації. Не маючи досвіду спілкування у дитячому колективі вони згодом помітно відстають у соціальному розвитку. Свій внесок у вирішення цієї проблеми зробив Фонд імені Яна Амоса Коменського. Спеціалісти Фонду разом із ініціативними групами десятків польських сіл протягом кількох останніх років опрацювали схему створення та функціонування так званих сільських дитячих осередків. Зараз цю модель на озброєння перебирає польська держава: проект із створення подібних осередків буде поширюватись по всій країні завдяки коштам наданим Європейським соціальним фондом (структурний фонд ЄС, коштами якого Польща одержала можливість користуватись після вступу до Унії). У чому ж суть цієї моделі?

Стурбовані розвитком власних дітей селяни утворюють ініціативні групи, які займаються вирішеннями зазначеної проблеми. Вони підшукують у власному населеному пункті невелике занедбане комунальне приміщення, яке може бути переобладнане під дитячий осередок (за санітарними нормами це приміщення має бути не менше 25 кв.м. та мати туалет). Потім селяни проводять переговори із місцевим самоврядуванням про створення у цьому приміщенні дитячого осередку (його відповідне переобладнання та подальше утримання). Ініціативна група залучає додаткові ресурси та власною працею також робить внесок в його ремонт та утримання. Певну суму виділяє на ремонт та постійне утримання майбутнього дитячого осередку і гміна. Ще до початку переговорного процесу із керівництвом гміни Фонд допомагає селянами підшукати вихователя, який би міг фахово працювати із дітьми. До того часу, як ця програма не набула державного статусу, надто жорстких вимог до професійної освіти вихователя не висувалось. Проте зараз за вимогою Міністерства освіти вихователями зможуть працювати, які мають відповідну педагогічну освіту.

Окрім мінімальних санітарних норм для приміщення в селі має знайтись щонайменше 8 дітей у віці як правило старше 3-х років. Коли всі технічні питання полагоджені, зібрана група дітей, знайдено викладача громада робить ремонт у приміщенні і через певний час починає працювати дитячий осередок.

Вихователь проводить заняття із школярами тричі на тиждень по чотири години. Разом із 8 годинами, які вихователь витрачає на підготовку до заняття – це складає мінімальну кількість годин, що становлять половину ставки вихователя. Додаткові заняття у сільських дитячих осередках можуть проводити батьки дітей, сільські активісти. За сприятливих територіальних умов вихователь може працювати у двох сільських осередках.

Утримання такого дитячого осередку обходиться значно дешевше аніж функціонування повноцінного дитячого садка. Як і у випадку із громадськими школами економія досягається за рахунок відсутності технічного персоналу – кухарів, лікарів, бухгалтерів; заощадженні на спеціальних соціальних виплатах, які необхідно платити «офіційним» педагогам. І так само вирішальноважливим є внесок місцевої громади.

Висновки для українців.

Попереду нашу країну чекає адміністративно-територіальна реформа. Вже зараз селяни налякані розмовами про потенційне об’єднання невеликих сіл, скорочення освітньої мережі, а відтак - і гибеллю сіл позбавлених шкіл. Подальший розвиток країни об’єктивно вимагатиме оптимізації як адміністративно-територіального устрою так і державної освітньої мережі. Хочеться вірити, що вивчаючи досвід сусідніх країн Центральної Європи та Балтії нам вдасться провести реформування розумно, уникнувши соціальних негараздів, зайвих конфліктів та непорозумінь. Певно, що польський досвід створення та функціонування громадських закладів освіти, заснованих на співпраці організацій громадянського суспільства та держави, може стати українцям в добрій нагоді. Певно вже настав час, коли прості українці мають щодня все більше перебирати на себе відповідальність за свої долі, долі своїх міст та сіл. Адміністративно-територіальна реформа – не гірший для того привід; скоріше – це нагода зробити країну (і її освітню систему зокрема) такою якою хочемо її бачити ми. Тож, до праці!

Матеріали для цієї статті зібрані в ході навчального стажування організованого Освітнім товариством прав людини (м. Ломжа, Польща) за фінансової підтримки Польсько-Американського фонду свободи та Фонду “Освіта для демократії” (Польща) в рамках програми RITA (Region in Transition) у 2004р. та під час реалізації проекту Товариства «Едукатор» «Активні вчителі, активні школи, активне громадянське суспільство» здійсненого в рамках програми технічної допомоги для країн періоду трансформації Міністерства закордонних справ Республіки Польща (2005р.).

Володимир Щербаченко, експерт із розвитку громад Луганського офісу
Програми підвищення рівня життя сільського населення в Україні,
Східноукраїнський центр громадських ініціатив