Надії та тревоги

Стаття почесного професора Києво-Могилянської академії і закордонного члена Національної Академії наук України Сергія Аверинцева"Надії і тривоги" була опублікована у 1988 р. ("Наше наследие", №4, с. 1-4). Переклад Михайлини Коцюбинської був надрукований у щомісячному науково-популярному релігієзнавчому журналі "Людина і світ" (№4 (487), квітень 2001 р., с.2-8). Стаття увійшла в унікальне видання, підготовлене видавництвом "Дух і Літера", – С.С.Аверинцев. "Софія-Логос. Словник" (переможець Всеукраїнської акції "Книжка року-2001" – перше місце у номінації "Енциклопедія").

Напишіть нам, якщо наведені нижче уривки Вас зацікавлять і Ви бажаєте познайомитися з повним текстом статті.

...Додумування до кінця, договорювання до кінця, вільне перепитування власної думки з метою її уточнення – не вседозволеність, не приємна розбещеність, але, навпаки, умова дисципліни думки. Умова не достатня, але абсолютно конечна. Потреба виховання такої дисципліни тим більша, що тут замішана аж ніяк не академічна суспільна проблема: як зупинити помітне для всіх зростання безвідповідального екстремізму, хаотичного розумового авантюризму різного типу?.

.З небезпекою не впоратися, намагаючись по-старому стримувати і "не пущать", виховуючи в нових поколіннях (хоча, на щастя, з меншим успіхом) несміливість і половинчастість. Від несміливості й половинчастості, власне, все іде. У тім-то й річ, що для "тварі тремтячої", поки вона не перестане тремтіти, її потаємним, але тим більш плеканим, невтіленим, але таким, що тим більш домагається втілення, двійником завжди буде – згадаємо слівце з "Бісів" Достоєвського –"флібустьєр". Він є не що інше, як матеріалізоване уявлення несміливих про сміливість. Його рішучість, що не бажає рахуватися ні з чим, може дати собі волю тільки на порожньому місці, утвореному всією сумою наших відмов від особистого й відповідального рішення. Його роль – сміти за всіх, замість тих, хто не сміє, і тому вони не спитають з нього більше, ніж він сам здатен.

.Той, хто не має досвіду свободи, хто не вихований свободою, не стане замислюватися, де визначити для себе самограницю, бо звик, що границя задається ззовні, відтак лишається або прийняти її як фатум, або збунтуватися і продовжувати йти вперед, поки не зупинять. Якщо не зупинять, якщо зовнішні обмеження буде раптом знято, якщо розпаляться пристрасті, можна буде разом з іншими пливти і пливти за течією без будь-якої зупинки – до катастрофи. В цьому суть будь-якого екстремізму

Необхідність висловлюватися наздогад, не договорюючи до кінця, створює середовище, придатне для виживання лише одноклітинних думок – без нюансів, без застережень, без уточнень. Вищі, складні організми в такому середовищі не виживають; тим більший простір для діяльності одноклітинних. Щоб когось атакувати, на когось спрямувати невисловлене й саме тому неспростовне звинувачення, мова натяків надзвичайно зручна; для одвертого, безстороннього, різкого, але націленого на позитивний розв’язок діалогу незгодних мова ця зовсім не придатна. Ось і виходить, що користування нею само собою плодить екстремістів. Замість думки, в яку закладено імператив рівноваги, – сліпий натиск, заздалегідь готовий наштовхнутися на стіну, але водночас – і необмежено тривати в тому ж напрямку. Якщо стіна раптом не витримає. І біда в тому, що без достатньої звички до свободи будь-яке введення нюансів і застережень заздалегідь скомпрометовано – як відрізнити відповідальні шукання міри, балансу, суворого коригування від тривіальної роботи "внутрішнього цензора"? Для того, щоб відрізнити одне від другого в самому собі, вже треба бути внутрішньо вільним. Для того, щоб високої обережності сумління було до кінця дотримано, необхідно, щоб у роботу розуму не вторгалася та низька, прагматична обережність, яку краще назвати боягузтвом. Для совісної обережності потрібно, по-перше, щоб людина не боялася самої себе, по-друге, не боялася боятися, по-третє, не боялася, що подумають, ніби вона боїться. Адже казав Махатма Ганді, що надійно відмовитися від насильства можуть тільки ті, що перед цим відмовилися від страху.

Внутрішня свобода – не тотожна зовнішній, але для звичайних людей, до яких належимо ми з вами, все ж не цілковито незалежна від зовнішньої, – це єдина противага "флібустьєрству". Єдина гарантія, що ми не витимемо з вовками жодної з конкуруючих вовчих зграй. Хто продемонструє в думці, слові, дії такий шлях, подасть іншим приклад; ну, а чи багато хто зрозуміє його, наслідує його приклад, скільки саме душ опам’ятається й усовіститься – про це йому думати не слід. "Нам не вгадати наперед, як слово наше відізветься" – в добу масових комунікацій це ще більше відповідає дійсності, ніж у часи Тютчева. Та ми маємо дбати не так про те, чи розуміють інші – нас, як про те, чи розуміємо ми – інших. Ми маємо дбати про те, щоб приклад було подано чисто, щоб він не був затьмарений ні індивідуальним, ні груповим самоутвердженням. Його суспільна дієвість кінець кінцем залежить від його неголосної чистоти.