З ЖИТТЯ ЧЕРВ’ЯКІВ

Почну з анекдоту:

Черв’як-малюк запитує черв’яка-тата:

- Тато, а правда, що черв’ячки можуть жити і у персику?

- Так, синку, правда.

- Тато, а правда, що черв’ячки можуть жити і в яблучку?

- Так, синку, правда.

- Тато, так чого ж ми в лайні живемо?

- Розумієш, синку, є таке поняття "Батьківщина".

Класик трансформував цей анекдот у гірку фразу "и угораздило меня с моим умом и талантом родиться в России". Але причому тут українські реалії, ми ж уже 10 років як незалежні!? "Так-то воно так, та трішки не так" - ми досі з Росією "близнецы-братья", такі собі трагікомедійні Тарапунька і Штепсель нового тисячоліття. Не дарма ж ветеран німецької політики Гельмут Шмідт у своїй новій книзі відніс Україну до "російського культурного кола", бо до європейського кола та стилю життя нам "як до Києва … (продовження прислів’я знаєте)".

На відміну , наприклад, від громадян Балтії яким є чим пишатись у рік 10-ти річчя відновлення незалежності, нам "світить" лише сумна констатація : ми самі в себе вкрали 10 років життя! Ми якимось дивом змогли в центрі Європи залишитись хуторянами в "глобальному селі", яким стала планета в епоху Інтернету, євроінтеграції та глобальної економіки.

Якщо на Заході у максимально сприятливих умовах економічного підйому 90-х років зросло нове покоління "ігрек" (від "young" - молоді) на яке їх суспільство дивиться з гордістю і надією, то у нас за цей період зросло ще одне "втрачене" покоління. "Втрачене", бо більшість українських тінейджерів вступило у нове тисячоліття, так і не доторкнувшись до клавіатури комп’ютера, так і не отримавши змоги чесною працею заробити кишенькові гроші, так і не знайшовши підстав поважати власну країну… "Втрачене" - ще й тому, що 90% випускників школи 2001 року - серйозно хворі люди. Це чи не найзгубніший наслідок нашої непросунутості у всьому, що стосується створення елементарних умов для здорового способу життя, починаючи з екології і закінчуючи шкільною освітою. Перевантажені класи, відсутність умов для занять спортом, малорухливі форми занять, відсутність повноцінного харчування, порушення температурного режиму та інших санітарно-гігієнічних умов - ці та інші реалії нашої школи нового тисячоліття роблять її страшенно небезпечним місцем для здоров’я дітей. Недарма як директор Київського приватного ліцею "Гранд" В.Співаковський назвав свою книгу так: "Якщо хочеш бути розумним і здоровим, не ходи до школи".

Звичайно, добре тим учням, чиї батьки спроможні дозволити своїм дітям не ходити до масової школи, яка є "фабрикою хвороб"(не тільки фізичних, а й часто і соціальних). Але контингент учнів привілейованих приватних закладів освіти з комфортними умовами навчання складає в Україні лічені долі відсотка. До них можна долучити ще 3-5% учнів, які мають можливості навчатись у державних гімназіях, ліцеях, спеціалізованих школах.

Тож до нашого українського покоління "ігрек" належить лише один з двадцяти тінейджерів, кого рятують або гроші від тата, або інтелектуальні здібності від Бога.

Чи стануть ці 5% "золотої молоді" майбутньою елітою нації або вже сьогодні - провісниками нового стилю життя для інших 95% "втраченого покоління"? Сказати однозначно "так" чи "ні" сьогодні не можна, але, на жаль, є чимало підстав для песимістичного прогнозу.

По-перше, саме в Україні кінця 90-х справдилось кліше радянської пропаганди: "два світи - два способи життя". 5% і 95% молоді живуть ніби в паралельних світах, які ніде не перетинаються. Одні занурені у віртуальну реальність Інтернету, інші - у реальну дійсність в якій дуже хочеться їсти…

По-друге, ті 5% просунутої молоді, які прагнуть наслідувати західний стиль життя (девізом якого є фраза "Посміхайся, ти - американець!") неминуче стають чужими у суспільстві, для якого посмішка вже є подією. Тож наше не чисельне покоління "ігрек" здебільшого викликає відкрите роздратування, а це ще більше його віддаляє від широкого загалу.

По-третє , наша "золота молодь" сама знаходиться у стані внутрішньої еміграції з яскраво вираженою установкою і на еміграцію зовнішню. Випускники елітних шкіл - гості з майбутнього, яких ніхто у нашому сьогоденні не чекає.

Чому молодь пасивна? Бо вона живе не тут, не в цей час, не з нами, вона не сприймає цю країну як свою. Багато шуму в педагогічній пресі наробило опитування полтавських старшокласників під час якого було поставлене провокаційне запитання: "Що ви будите робити, якщо вашу країну спробують окупувати американці?". Не важко спрогнозувати, що лише кілька відсотків респондентів збирається "чинити опір", а всі інші "з радістю перейдуть на бік окупантів". Мотивація такого підходу у них проста: Америка і сьогодні "окупувала" наші серця ідеєю свободи, "окупувала" наш зір жуйкою для очей, зробленою в Голівуді, "окупувала" наші шлунки кока-колою і гамбургерами… Нас тепер Америкою й НАТО не злякаєш, бо, жити "як на Заході" хотіли б обидві частини нашої молоді. Різниця між ними лише в тому, що 5% "хоче і може", а 95% "хоче", але переконана, що ніколи так не житиме і прагне увірвати від "красивого життя" хоч щось будь-якою ціною.

Їм не до мрій про Україну, якої не було, їм начхати на "бананову республіку" з буряковим інтер’єром, яка є. На зміну поколінню скептиків, яке домінувало в часи брежнєвського "застою" та поколінню мрійників епохи Горбачова, прийшло покоління циніків ери "великого хапка" та профанації ідей. Покоління яке не "обирає пепсі", бо за нього вже давно обрали не тільки пепсі, а і майбутнє з "секонд-хендною" культурою, "секонд-хендною" демократією, декоративною релігійністю та стилем життя метелика-одноденки.

Покоління-2000 змушене розплачуватись за невдалу спробу "мрійників" перейти від "совкізму" до нової якості життя, яка б відповідала викликам часу.

Мабуть, не просто все своє свідоме життя з одного боку спостерігати за "красивим життям" в західних телесеріалах, а з іншого - бачити втрату ілюзій і втрату надій у своїх батьків з покоління мрійників, які тепер змушені будувати свій стиль поведінки згідно з примітивною життєвою установкою: щоб не було гірше! Новій генерації важко збагнути, що сталось з "предками" тоді, коли упродовж 90-х років вдруге в історії ХХ століття в нашій країні реалізували на практиці революційне пророцтво "Кто был никем, тот станет всем".

Колишні парторги і комсомольські "шкурки" зненацька для них самих стали господарями життя. Розуміючи, що вони випливли "наверх" на хвилі незалежності випадково і ненадовго, ті, "хто був ніким", так і залишившись "ніким", привнесли у стиль суспільного та особистого життя психологію "временщиков", та психологію "одноразовості" (миттєво використав і одразу викинув) У вжитку не тільки одноразові стаканчики чи одноразові шприци, а й "одноразові" прем’єри, "одноразові" партії, "одноразовий" електорат… Але найбільш згубні наслідки мав інший грандіозний процес: у "ніщо" було перетворено абсолютну більшість тих, хто ще десяток років тому був "кимось" - хай не настільки заможним, як на Заході, але все ж "середнім класом", який і визначав домінуючий стиль життя.

Цей "середній клас" часів "розвинутого комунізму" і став його "могильником", розкрутивши процес "перебудови" та "гласності". Середній клас завжди прагне жити краще, має розвинуте почуття власної гідності, не сприймає сірість. Люди, доведені до відчаю, на краще й не сподіваються, вони бояться гіршого. Щоб цього досягнути, досить геніального за своєю жорстокою простотою кроку - знищення середнього класу. Ця неокомуністична революція ґрунтувалась не скільки на вченні К. Маркса, стільки на теорії А. Маслоу, який пояснив поведінку людей на основі ієрархії потреб. Люмпенізація основної маси населення звела нас на рівень потреб першої життєвої необхідності. "Хліба і видовищ!" - вимагали римські пролетарі. Наш до краю люмпенізований люд навіть не вимагає - тільки благає хліба. Видовищ у нас більш ніж досить, особливо, під час передвиборчих кампаній.

Відновлення тенденції до люмпенського стилю життя призвело до появи атмосфери невизначеності, зневіри, страху перед майбутнім… До того ж мешканці "хижин" починають почувати себе особливо пригнічено на фоні зростаючих палаців новоспечених олігархів, які аж ніяк не переймаються закликом В. Ющенка пожити якийсь час жертовно задля України.

Коли всюди суцільне багно, залишається тільки махнути рукою в безнадії: "Пропади воно все пропадом!" - і жити (точніше виживати) своїм життям, яке, як відомо, "дається людині тільки один раз". Надіятись немає на кого - тільки на себе. Немає чого думати про завтра, треба жити одним днем. Тріумф індивідуальності - характерна риса кінця ХХ століття для стилю життя в усіх країнах світу. Але такої "індивідуалізації" як у нас - у стилі "людина людині вовк" - немає ніде.

Індивідуалізм передбачає прагнення до саморозвитку і самовираження, а не повну зацикленість на собі і відторгненість від подій. "Для нас головне - ми самі". Суспільні процеси ("державотворення" і т. і.) нас не хвилюють, бо ми не бачимо ніякого зв’язку між ними і нашим власним життям. Держава - це абстракція, ми ж - реалісти. Тому, якщо нас закликають щось робити задля суспільного блага, замість фрази "Можна Я!" у нас лунає "А чому Я?" "Навіть оголена правда нас не збуджує. Ніхто ще не придумав "політичної віагри", яка б підняла нас на активні дії" - так пише в анкеті старшокласник.

Ми дійсно вперше в історії збудували той міфічний "загниваючий капіталізм", стилем життя якого лякали самі себе упродовж десятиліть. І ми дійсно перетворились на "черв’ячків", яких сильні світу цього тримають хіба що задля того, щоб використати як наживку, потрібну для ловлі "великої риби" (кредитів МВФ тощо). Ми й звикли "сидіти тихо" як черв’ячки. Хіба що "черв’ячок-малюк" з нової генерації, не задовольнившись відповіддю тата на поставлене запитання (див. анекдот на початку статті), порушить тишу цитатою японського письменника Акутагави: "Назвати деспота деспотом завжди небезпечно, але ще небезпечніше назвати рабів рабами". І нам стане "мучительно больно, за бесцельно прожитые годы" і нестерпно соромно за спаплюжене святе поняття - Батьківщина. І не будемо більше стояти перед світом в ролі "жалюгідної нації - нації рабів" чи соціального Гавроша з "неблагополучної" сім’ї радянських народів - голодного та злого "підлітка" на фоні респектабельних європейських народів.

Поєднаємо дідівське "Ми не раби, раби не ми" з американським "живи вільним або помри", і на викристалізованій з цих словосполучень ідеї свободи почнемо крок за кроком йти до Нового стилю життя . Так буде, якщо ми засвоїмо одну просту істину : є лише три речі, які можуть врятувати кожного з нас від повної деградації - освіта, багатство і віра.

Долучившись хоча б до чогось одного, ми одразу змінимо життя на краще.