Про студентський театр та почуття гідності

У передмісті Братислави (столиця Словаччини) є маленьке містечко Пезинок: у ньому близько 20000 мешканців.

У 80-і роки група молодих людей, серед яких була і я, створила в місті Пезинку самодіяльний театр. Перша вистава була – казка для дітей з підтекстами для дорослих.

Виставу показали спочатку в квартирі, тоді у дворику, тоді у дитячому будинку. Людям подобалось, і вони просили нас виступати ще і ще. Але для того, щоб готувати нові вистави, нам потрібен був власний зал, власні приміщення для костюмерних. Ми почали шукати приміщення і звернули увагу на споруду, яка була колись Будинком культури, а тепер стояла порожня і геть занедбана. Споруда була державна. Ми запропонували мерові Пезинка: ми власними силами відремонтуємо Будинок культури, а він дозволить нам збиратися там, проводити зустрічі, репетиції, показувати вистави. Мер погодився.

"Артисти" театру були здебільшого бідні студенти. Вони розповіли про наш задум батькам, друзям і просто знайомим. Хтось дав гроші на цеглу, хтось почав приносити їжу для тих, хто ремонтував приміщення, а хтось прийшов допомогти власними руками. Виявилося, що людям подобається працювати разом – подобається набагато більше, ніж сидіти вдома і дивитися телевізор. Так у Пезинку з’явився театр.

І "артисти", і глядачі дуже пишалися своїм театром. Ми знали, що в інших містах Словаччини теж є самодіяльні театри і дуже скоро нам захотілося на них подивитися і себе показати. І тоді ми придумали фестиваль непрофесійних театрів.

У Пезинку багато винограду, усі пезинці роблять вино, тому й вирішили: вином будемо пригощати безкоштовно. Але чим годувати запрошених?!

Грошей було мало, вистачило тільки на хліб зі шкварками і цибулею – традиційну страву словацьких бідняків. Нікому не спало на думку питати у кого-небудь дозволу, але ніхто й не спробував забороняти. Таку 1986 році у маленькому містечку Словаччини відбувся перший фестиваль непрофесійних театрів "Цибулях".

А нині на "Цибуляк" приїздять театри з Англії, Франції, Італії – з усього світу. На вулицях, у парках, на площах, у Будинку культури і навіть у критих приватних дворах ідуть вистави, концерти, карнавали, клоунади і буфонади. Безліч малих бізнесів розцвіло у Пезинку завдяки фестивалю. Відкрилися фабрики, які роблять сувеніри й іграшки, що зображують героїв вистав, відкрилися магазини для продажу цих сувенірів та іграшок, відкрилися фотосалони, друкарні, виставочні зали, розвинувся туристичний бізнес. Спонсори мають за честь дати кошти на такий популярний фестиваль і прорекламувати себе на афішах і листівках.

Але й сьогодні, як і в 1986-му році, у штаб-квартирі фестивалю, куди люди приходять перепочити і дізнатися про новини, їм подають келих вина і бутерброд зі шкварками та цибулею.

Від першого фестивалю минуло багато років, чимало організаторів стали справжніми артистами, режисерами, інші – політиками і бізнесменами, – але всі вони й донині допомагають театру і фестивалю.

Ви запитаєте: що спільного між театром, почуттям гідності і захистом прав людини?

Що ж, справді, у організаторів театру не було великої ідеї і ніхто з нас не думав тоді про захист прав людини. Але, створюючи свій театр, ми всі – і "артисти", і ті, хто допомагав нам, усі громадяни Пезинку – стали дуже згуртованими і сильними. І коли почалася Оксамитова революція ми цілком природно зайнялися політичною роботою і дружно боролися проти тоталітаризму Нас було багато, ми не боялися захищати свою гідність, права і свободи.

Зараз, коли немає загрози тоталітаризму, люди знову займаються тим, що їм подобається, – театром. Але якщо буде потрібно – дуже швидко перебудуються.

Наведу один лише приклад.

Два роки тому в Пезинку ремонтували центральну площу. Там росла стара-престара липа, яка охоронялася законом. Одного разу люди прокинулися й не побачили на площі улюбленого дерева. Люди зібралися разом і почали думати: хто міг таке зробити? Дерево заважало одному лише ювелірові, через те що гілки закривали вітрину його магазина. Але ювелір не міг спиляти липу без дозволу...

Шановані в місті бізнесмени – колишні вихідці з театру – звернулися до мера з питанням: хто дав дозвіл спиляти дерево? Мер – колишній комуніст – відповів: робітники були п’яні, переплутали, спиляли помилково.

Усю ніч шановані бізнесмени разом зі студентами – артистами виготовляли і розклеювали по всіх стінах та стовпах яскраві червоні листівки: "Вимагаємо декомунізації нашого міста".

Вранці обурений мер наказав прибрати листівки. Але декілька поколінь вихованців театру поставили умову: винуватець загибелі старої липи мусить бути покараний. Мерові нічого не лишалося, як тільки підкоритися – він зобов’язав ювеліра за власний рахунок посадити цілу алею дерев в центрі міста.

Коли люди об’єднуються – навіть лише заради створення самодіяльного театру – це пробуджує у них почуття гідності, сили, громадянської активності. Ці активні громадяни в потрібний час зможуть показати, наскільки вони сильні і впливові.