Права людини для "міцних горішків"

Це назва надзвичайно чудової книжечки, що видана Херсонським обласним Фондом милосердя та здоров’я (ХОФМЗ) і Херсонською міською асоціацією журналістів "Південь". Автори ідеї та упорядники: Алла Тютюнник, президент ХОФМЗ; Андрій Матросов, голова правління Асоціації "Південь"; Наталя Бімбірайте, виконавчий директор ХОФМЗ; Світлана Смаль (Асоціація "Південь"); Наталя Козаренко, керівник Центру громадського правозахисту ХОФМЗ; Роман Бондарчук, керівник видавничих програм ХОФМЗ.

В книжці зібрано багато найбільш яскравих та корисних матеріалів, що були надруковані у випусках "ПРАВОбережжя" – дуже гарного у всіх відношеннях бюлетеня ХОФМЗ. З дозволу видавців ми розпочинаємо знайомити наших читачів з окремими розділами цієї книжечки (якщо навіть комусь з Вас вони вже знайомі, додатковий тираж таких матеріалів, на мою думку, ніколи не буде зайвим).

Володимир Каплун

 

Херсонський обласний Фонд милосердя та здоров’я– неурядова неприбуткова позапартійна благодійна організація, заснована в 1989 році з метою максимального залучення усіх ресурсів суспільства для надання безкоштовної правової, соціальної, медичної та іншої всебічної допомоги самотнім людям похилого віку, хворим, ветеранам війни та праці, інвалідам, дітям-сиротам, багатодітним сім’ям, іншим категоріям населення, які потребують посиленої турботи суспільства про них, налагодження співпраці з аналогічними міжнародними, всеукраїнськими та обласними організаціями для розробки та запровадження програм, які сприяють досягненню мети Фонду.

На сьогоднішній день у 10 правозахисних та благодійних програмах Фонду з різною частотою і мірою участі працюють понад 450 добровольців. Серед проектів Фонду:

"Дослідницько-просвітницький центр "Едвокасі для НДО", "Центр громадського правозахисту", "Громадський інформаційний центр "Дитяче право", "Телевізійний журнал "’Правобережжя’’, "НДО+ЗМІ заради захисту прав людини", "Добра справа", "Клуб "Нова сім’я", "Допомога вуличним дітям", "Зелені легені Херсонщини", "Банк потрібних речей".

Адреса: 73000 Херсон, вул. Фрунзе, 2, к. 24

тел/факс 38 (0552) 24-60-03

e-mail: [email protected]

http://www.uapravo.org

Херсонська міська Асоціація журналістів "Південь"–неурядова неприбуткова позапартійна громадська організація, заснована в 1998 році з метою сприяння розвитку незалежної журналістики, об’єднання демократично спрямованих журналістів, пропаганди загальнолюдських та християнських цінностей, а також опанування та розповсюдження спеціальних знань у галузі журналістики, соціології, політології, прав людини та ін., популяризація досягнень третього сектору в громадській політиці, створення освітніх програм для молодих журналістів та лідерів НДО.

Серед проектів Асоціації: серія "круглих столів" із представниками влади, депутатами, лідерами партій, НДО і ЗМІ на тему: "Взаємодія влади і громади", просвітницька програма для студентської молоді "Час вибирати!", "Телевізійний журнал "Правобережжя", семінари й тренінги "НДО+ЗМІ заради захисту прав людини", телевізійна просвітницька правова програма "Діти як діти".

Адреса: 73000 Херсон, вул. Фрунзе, 2, к.23

тел. 38 (0552) 26-50-39

е-mail: [email protected], [email protected]

 

 

 

Марек Новицький

Фрагменти лекцій у Міжнародній

Літній Школі з прав людини

Що таке права людини?

Журналісти часто задають питання: який сенс займатися правами людини, якщо "у нас вже перемогла демократія"? Вони ототожнюють демократію із владою більшості, доказом чого – на їхню думку – є вільні чесні вибори.

Одначе, як показує історія, влада більшості може виявитися дуже жорстокою у ставленні до окремих людей або різноманітних меншин. Саме більшість винесла смертний вирок Сократу, і навряд чи можемо стверджувати, що це добре свідчення про політичний устрій Афін.

Якщо ми попросимо групу людей скласти список із 10-20 ознак, що характеризують або їх самих, або їхнє становище, то виявиться, що у цьому списку переважають властивості, характерні для меншин. Але більшість зазвичай забуває про проблеми меншин, а деякі із цих проблем навіть викликають ворожість більшості. Отже, необмежена влада більшості таїть в собі загрозу для окремих осіб і груп.

І тому, у нашому розумінні, демократія – це обмежена влада більшості, обмежена всіма правами і свободами, які належать окремим людям. Більшість не має права порушувати ці права і свободи. В демократичному суспільстві права і свободи людини визначають межі влади більшості.

Одним із ключових понять у сфері прав людини є поняття правової держави. Правова держава – це держава, у якій існують чіткі, стабільні і всім зрозумілі правила гри між людиною і владою. Це держава, у якій людина може дуже чітко передбачити, як влада буде реагувати на її поведінку, бо в цій державі правлять не самоуправні чиновники і посадові особи, а чіткий закон.

Зрозуміло, що правова держава не завжди є демократичною, а демократична – правовою.

Права і свободи людини стосуються виключно взаємовідносин людини і держави. І хоча сім’я, любов, дружба або стосунки із сусідами є джерелами цілого ряду прав та обов’язків, поняття прав людини до них не застосовується.

Права людини не колективні, а індивідуальні.

Існують дві основні групи прав людини: матеріальні права і процесуальні права.

Матеріальні права охоплюють конкретні права і свободи, які належать людині: свободу слова, совісті, вибору місця проживання, право на освіту та інші.

Процесуальні права – це надані в розпорядження людини способи дії і пов’язані з ними інститути, за допомогою яких людина примушує владу дотримуватися і виконувати права.

Матеріальні права охоплюють права і свободи. Права, які іноді називають позитивними правами, це активні обов’язки влади у відношенні до кожного з нас. Наприклад, право на освіту накладає на владу обов’язок створити школи, в яких зможуть вчитися всі діти. Так само право на суд передбачає обов’язок побудувати мережу судових установ, у які може звернутися кожна людина для вирішення важливої для неї справи.

Свободи, які іноді називають негативними правами, це накладені на владу заборони втручатися в ті чи інші сфери нашого життя. Свобода слова або свобода совісті – це заборона втручання державної влади у ці життєві питання людини. Інакше кажучи, якщо я маю на щось право, то влада зобов’язана щось зробити для мене. Якщо мені належить свобода, то держава мусить утриматися від будь-яких дій.

Деякі права вважаються невід’ємними. Це ті права людини, від яких вона не може відмовитися. Підписаний людиною документ, у якому вона відмовляється від особистої свободи і переходить до когось у рабство, не має ніяких юридичних наслідків, він позбавлений найменшого сенсу. Але ми можемо розпоряджатися своїм майном і обмежити своє право власності, оскільки право власності не є невід’ємним правом людини.

Оскільки все, що пов’язане з правами і свободами, відбувається на лінії взаємостосунків людини з владою, то варто згадати про три абсолютно різні підходи до природи цих стосунків.

Перший підхід: влада – первинна, і саме влада, із власної милості обдаровує людей тими чи іншими правами. Це означає, що у людей рівно стільки прав, скільки схотіла дати їм влада. Такий підхід представлений у конституціях усіх комуністичних країн і в конституціях деяких європейських країн, прийнятих у XIX столітті.

Другий підхід базується на моделі громадської угоди. Громадська угода вкладається між владою і народом як сукупністю окремих людей. Ті, ким правлять, погоджуються давати правителям гроші (наприклад, платити податки), а правитель, зі свого боку, зобов’язується щось для них зробити: реалізувати їхні права і утримуватися від втручання в деякі сфери їхнього життя, тобто, визнавати їхні свободи. Така угода часто називається конституцією.

Третій підхід властивий американському мисленню. Люди, які мають природні, властиві самій сутності людській права і свободи, вирішують створити державу і призначити владу для того, щоб їм стало краще і зручніше жити. І заради того, щоб держава могла діяти, вони з власної доброї волі погоджуються обмежити деякі зі своїх прав, передаючи їх державі. Наприклад, вони зголошуються обмежити свої майнові права і платять податки або обмежують власну свободу і – в разі необхідності – погоджуються служити в армії.

Остання із цих моделей корінним чином відрізняється від першої. При першому підході у людей рівно стільки прав, скільки їм дає влада. При третьому підході у влади стільки прав, скільки їй погодилися передати люди.

Основним для концепції прав людини є поняття невід’ємної вродженої людської гідності. Людська гідність витікає із самої суті людськості, вона притаманна як немовляті, яке ще не встигло нічого вчинити, так і запеклому злочинцю. Людська гідність – це зовсім не те ж саме, що гідність особиста. Особисту гідність ми заробляємо самі: вона зростає, якщо ми поводимося благородно, і падає, якщо ми вчиняємо ницість.

Наші права і свободи – це щит, який прикриває нас, нашу людську гідність від зазіхань з боку держави. Права людини не в змозі надати нам гарантії, що нас будуть любити і плекати, не гарантують ні щастя в житті, ні справедливості або хоча б найменшого достатку – вони лише захищають нас відпринижень і зазіхань на нашу гідність і то лише з боку одного, але найсильнішого порушника, тобто, державної влади, що в демократії означає волю більшості.

Сам факт визнання прав і свобод людини не мав би суттєвого значення, коли б не існували процедури, завдяки яким кожна людина може захищатися від порушень її прав. Влада завжди схильна порушувати права, бо так їй легше правити і легшим здається досягнення ідеалів. Ця схильність влади не пов’язана з якимось конкретним ладом і саме тому дуже важливе створення процедур, які б запобігали таким діям, зупиняли спроби держави знехтувати своїми обов’язками, "обійти" правила.

У державах з демократичними традиціями у захисті прав і свобод людини беруть участь суди, зокрема, конституційний та адміністративний суд, парламентські уповноважені з прав людини (омбудсмени), з цією ж метою використовуються інститути громадянської законодавчої ініціативи і референдуму, інститут індивідуальної конституційної скарги і петиції, пряме застосування інститутами держави конституції і міжнародних угод у галузі прав людини, неурядові організації, котрим закон надає можливості діяти, і ін.

Деякі матеріальні права (наприклад, свобода слова, право на доступ до інформації про роботу державних органів, свобода зібрань та асоціацій) слід розглядати не лише як цінності, які слід захищати, а й як інструменти, які допомагають захищати інші права.

Нарешті, слід сказати, що легше захищати права людини, якщо в державі існує відповідний політичний устрій, діє принцип розподілу влади: законодавча, виконавча і судова обмежують і контролюють одна одну.

Схильність обмежувати права особистості – іманентна властивість влади як такої. Зокрема, це стосується і влади більшості. Через те ніколи не зникне потреба в громадському рухові на захист прав людини. Сьогодні ми вже знаємо, що чим сильніша демократія, тим сильніший громадський рух, більше організацій, які захищають від зазіхань влади індивідуальний і неповторний характер кожної людини.

Правова держава

Є дуже важливе поняття для прав людини – це поняття правової держави. У країнах, які з’явилися після розпаду СРСР та і в інших країнах бувають великі проблеми з розумінням визначення правової держави. Найпростіше визначення .(а я знаю їх близько 70): правова держава – це така держава, у якій людина може з великою ймовірністю передбачити, як відповість держава на її дії. Тобто, якщо я вчиню щось, то відповідь держави буде саме такою, а не якою-небудь іще. Ці закони взаємодії держави й одиниці зрозумілі й однозначні. Немає проблеми з тим, що коли я зроблю щось, то один Бог знає, що у відповідь на це зробить чиновник. Я знаю, що якщо я зроблю А, то чиновник зробить В, а не С і не Д. Це і є правова держава.

Я часто використовую такий доволі простий приклад із історії Індії. Англійці заборонили мешканцям Індії варити сіль. І ось одного разу на березі океану сіли 10 індусів і, не криючись, почали варити сіль. Прийшли поліцейські, взяли їх за вуха й відвели до тюрми. Через день на березі океану сіли 100 індусів і заходились варити сіль. Прийшли поліцейські й відвели їх до тюрми. Наступного дня на березі всілися 10000 індусів і почали варити сіль. Тоді англійці відмінили закон. Чому? Тому що неможливо посадити в тюрму таку кількість людей. А вони ж усі варили сіль, тому не можна було одного посадити, а іншого не саджати. Отже порушувувся принцип правової держави, а Великобританія була правовою державою.

А як би все це відбувалося в комуністичній країні? Першого дня, коли варили сіль 10 індусів, прийшли б міліціонери, всіх би побили, 6-х посадили б у тюрму; а 4-х відправили додому, і всі думали б: "Хто їх знає, чому вони їх відпустили?" А ще додатково посадили б у тюрму 3-х чоловік, яких взагалі не було на березі океану, – щоб усі боялися. Бо чи варю я сіль, чи не варю, а як влада схоче – посадить, а не схоче – не посадить. Тому що комуністична країна – не правова держава, і це дуже важливо для захисту прав людини.

У нас до останнього часу були дуже дивні закони. Наприклад, хтось збирав гроші, щоб поїхати в Німеччину й купити собі машину. Нарешті зібрав, поїхав, купив машину, приїхав на кордон і тут дізнався, що митний податок учора збільшився в 10 разів. І подітися йому нікуди, і взагалі йому простіше викинути цю машину, ніж платити. Це теж не правова держава: людина не знає, що зробить влада, що скоїться у майбутньому Проблема правової держави стосується не лише поліції й кримінального законодавства, але й щоденного життя. Ми повинні знати закони і вірити, що держава буде їх дотримуватися.

Права та обов’язки

У більшості наших конституцій переліки прав та обов’язків розташовані поруч. Ось частина польської Конституції, де говориться про мої права. Вона називається: "Права та обов’язки громадян". І шкільні закони говорять: "Права та обов’язки учня". Мається на увазі, що коли ти виконуватимеш свої обов’язки, то ми, влада, будемо гарантувати твої права. З точки зору прав людини – це чистісінька нісенітниця. Чому? Бо мої права і свободи є у мене тому, що я – людина. Вони виникають з моєї людської гідності. Мої обов’язки перед державою дійсно є, держава може мене покарати, якщо я не буду їх виконувати, але права і свободи є в мене незалежно від того, виконую я свої обов’язки, чи ні.

Якщо вже говорити про обов’язки, то можна дуже коротко сказати, скільки їх. Їх усього-на-всього чотири. Перший обов’язок – платити податки. Якщо я не буду платити податки, то держава не зможе виконувати своїх основні дії: організовувати армію, поліцію, суд. Другий обов’язок – це захищати батьківщину. Якщо я – громадянин моєї країни і хтось їй загрожує, то я зобов’язаний її захищати. Це не обов’язково означає, що мені слід брати до рук "Калашникова" і йти стріляти. Захищати можна по-різному, але це мій обов’язок – долучитися якимось чином до захисту батьківщини.

З третім обов’язком вже більш складно. Дехто говорить, і вони неправі, що громадянин зобов’язаний виконувати закон. Це не зовсім так. Я думаю, що більшість з нас в комуністичні часи порушували закон. Але зараз мова йде про демократичну країну. Якщо я відчуваю, що є якийсь закон, з яким я не згоден, він мені не подобається, я думаю, що він аморальний і шкодить людям, – тоді я можу піти й відкрито стати порушником цього закону, але мій обов’язок – підкоритися рішенню суду. Це – мій громадянський обов’язок. А інші будуть дивитися, що я сиджу в тюрмі, все більше й більше людей будуть звертати на це увагу, будуть виступати проти цього закону, і закон зміниться. Ми не криємося, ми порушуємо закони, котрі вважаємо поганими, але підкоряємося рішенню нашого суду.

І останній, четвертий громадянський обов’язок – це дуже просто – скинути владу, котра порушує права людини. Цікаво, що у першому варіанті французької конституції був цей обов’язок громадянина: скинути владу, котра почне служити самій собі, а не громадянам. Але з часом це зникає, і зараз у французькій конституції цього вже немає.

Оце й усі обов’язки громадянина. Більш немає ніяких. Є обов’язки стосовно дружини, сусіда, але це вже інший тип обов’язків.

Процесуальні права

Процесуальні права дозволяють примусити тих, у кого є влада, насправді виконувати свої обов’язки. Щоб вони не втручалися в мої свободи, щоб ці права були насправді реальні, щоб вони діяли. Я спробую зараз коротко перелічити деякі з цих процесуальних прав. Найважливіші – це незалежні суди. І в усіх наших країнах такі суди є. Кілька років назад на семінарі один з колег раптом сказав: "Якщо ви вважаєте, що права людини виникають з людської гідності, то візьміть аркуш паперу й напишіть: коли ви відчуваєте, що ваша гідність порушується". Ну от, ми написали, зібрали аркуші, і раптом виявилося, що більшість цих випадків – одні й ті ж самі: коли мені треба йти до чиновника і щось оформляти, коли потрібно зустрічатися з дурним чиновником, котрий не знає своїх обов’язків і закону, котрий не хоче виконувати закон, – це порушує мою гідність і право. Не висока політика, а ця щоденна робота з чиновниками.

Право на пряму дію конституції

Це, мабуть, одне з найважливіших процесуальних прав – право на пряму дію конституції.

Коли я приходжу до чиновника й говорю: "Дорогу ша, ти мені зробиш те й оте", – а він говорить: "Я тобі цього не зроблю, у мене є наказ міністра – цього не робити", – тоді я дістаю з кишені конституцію й говорю: "Дорогуша, ти все ж таки це зробиш. Мені начхати на твого міністра. У мене є конституційне право". І якщо конституція справді прямої дії, це означає, що і виконавча, і судова влади повинні прийняти рішення, спираючись безпосередньо на конституцію, тому що конституція важливіша за всі інші закони.

Гуртом легше боротися

У країнах, де демократія діє вже давно, люди помітили, що набагато легше боротися, коли вони діють гуртом. Я спостерігав це в Норвегії. Статистичний норвежець є членом 22 або 23 неурядових організацій. Він не обов’язково офіційний член, але якимось чином підключається до їх роботи. Це величезна кількість організацій – від любителів кататися на лижах і до тих, хто бореться з магазинами, котрі продають горілку. І дуже важливо, щоб законодавство допомагало організаціям такого типу. Існує вислів "Grass Roots Activity" – "активність коріння трави". Корінь у трави легко рветься, він слабкий, але коли таких організацій багато, то вони можуть об’єднатися, і таке "коріння трави" дуже важко буде "розірвати". Таке об’єднання захищає людину від більшості й від влади, яка представляє цю більшість. Чим більше організацій такого типу, тим краще захищені наші права.

Суд – це третя влада

Наші юристи дуже погано розуміють, що суди – це третя влада, котра може й повинна контролювати виконавчу й законодавчу влади. І ми взагалі дуже погано розуміємо роль судів в наших країнах. Ця проблема існує і в Польщі.

Якщо у мене виникла сварка з сусідом з приводу того, що можна і чого не можна робити у під’їзді нашого будинку, і я притягну його до суду, то я буду така сволота, такий агресор в очах сусідів! Якби я набив йому пику, то це було б м’якше, ніж іти до суду.

В демократичних країнах зовсім інакше. Якщо раптом виникла якась проблема між мною й моїм сусідом, то ми приходимо до висновку: "Ми платимо податки, щоб держава організувала нам суд, отож ми підемо в суд, і нашу проблему вирішить незалежний суддя, а ми підкоримося йому. Для чого нам сперечатися? А поки він розглядатиме справу, в цей же час ми можемо разом сходити випити пива, погуляти й не нападати один на одного".

У наших країнах суд сприймається як ворог, тому що суд завжди представляв інтереси влади проти громадян. Нема такої традиції, такого мислення, що суд може діяти на користь людині, що це інструмент, котрий допомагає нам жити, пом’якшуючи тертя між людьми, і що користуватися ним справді зручно. А у судді немає відчуття, що він важливий для людей.