"Зелений світ"

До участі громадян у перетвореннях суспільства

Прискіпливе, з олівцем, читання статті пана Жукотського "Правознавство та захист прав людини у школі" виявить чимало спірних положень, прогалин, неточностей, невірних інтонацій. Але в цілому вона, на мою думку, є надзвичайно корисною і для вчительства, і для правозахисного руху, і для авторів критикованого підручника, і для всіх свідомих громадян тощо. Стаття будить думку, бо сама насичена думками, в ній зачіплено багато проблем не лише освітніх, але і життєвих. Особисто я дуже вдячний пану Жукотському за те, що висловлені ним думки про вмотивованість діяльності дитини допомогли мені впорядкувати мої уявлення про можливості екологічного виховання в дитячому середовищі.

Практиків треба слухати!

Автори гостро критикованого паном Жукотським підручника мають усвідомити просту річ: запропонована програма зовсім інакше виглядає з позицій УЧИТЕЛІВ ЗВИЧАЙНОЇ ШКОЛИ, ніж із позиції РОЗРОБНИКІВ підручника чи викладачів юридичного ліцею. Жукотський є не менш професійним у своїй роботі вчителя, ніж керівник авторського колективу підручника пан Усенко – в роботі правознавця. Але це зовсім різні професіоналізми – із різними завданнями, критеріями якості тощо.

Правознавці намагалися в певній кількості сторінок коректно викласти ЗНАННЯ про основні положення правознавства. Інші правознавці підтвердять, що це вдалося. Проте, на запитання – А чи реально ці положення з тих сторінок перенести в дитячі голови не спеціальної, а середньостатистичної української школи, за час, відведений на цю програму? – відповідати не розробникам, а шкільним викладачам.

Якщо шкільні практики кажуть, що ця книжка є непридатною для масової школи, то до їх думки треба дослухатись. Це вже не просто думка, а факт. Чи зможуть вони цей факт обґрунтувати так логічно та науково, щоб переконати розробників, довести їм хиби програми – це вже зовсім інше питання. Можливо, що такими розжовуваннями та обґрунтуваннями мають займатися фахівці з дидактики та вікової психології. Проте, чи треба шукати для цього якісь спеціальні наукові конструкції? Допоки не знайдеться кількох учителів, які скажуть – "Пане Усенко, я і мої учні у звичайній школі спромоглись успішно працювати за цим курсом", цей підручник є НЕПРИДАТНИМ для звичайної школи, навіть якщо він виправдав себе у спеціалізованих юридичних ліцеях.

Школа – галузь економіки

Пан Жукотський на прикладі свого міста Орджонікідзе пише: "... правознавство читають не фахівці, а вчителі в порядку довантаження до ставки на тому рівні, наскільки вони розуміють підручник...". Отже, за нинішніх умов когорту якихось особливих учителів для подолання зарозумілостей підручника в Україні взяти немає звідки. Та і не треба! Як зауважила матінка Кураж, надзвичайно хоробрі солдати потрібні лише бездарним генералам, а хороший генерал і з пересічними солдатами зможе воювати.

Зрештою, освітня галузь теж є частиною загальнонаціональної ЕКОНОМІКИ. Якщо хотіти особливих результатів у певній дисципліні, то і кошти вкладати до неї треба з пріоритетом. За результати вищі за "норму" потрібна й вища оплата. Думка Жукотського: "...якщо вчитель може адаптувати завідомо складну програму до рівня конкретної школи, то йому повинні цю складну, висококваліфіковану працю відповідно оплачувати" – є абсолютно чесною позицією професіонала. Її зрозуміє професіонал будь-якої іншої галузі. Проте це досі не усвідомлено більшістю українського чиновництва, яке керує різними ділянками бюджетної сфери.

Але скільки ж грошей знадобиться, якщо таку адаптацію робити в кожній школі? Якщо коштів в Україні бракує, то необхідне оптимальне використання НАЯВНИХ ресурсів. А це означає, що треба спиратись на те масове вчительство, яке є. Замість ґвалтовного пристосування вчителів та учнів до надмірно складного підручника потрібно підручник пристосувати до реальної школи. Навіть за плачевного матеріального стану сучасних українських шкіл не треба занижувати оцінку їх потенціалу.

Оглядаючись на тридцять років назад, коли я сам був школярем, а потім студентом МФТІ, із позицій своїх знань, життєвого досвіду та поінформованості, мушу сказати, що советська система масової освіти була однією з найдосконаліших у світі. Вона добре послужила советській економіці, а нині сотні тисяч її випускників успішно працюють в економіці розвинутих країн Заходу. Ідеться не про великі деформації, яких завдала школі тоталітарна система, а про технології та методики передачі знань. Від Ізмаїла до Магадана у ЗВИЧАЙНИХ школах ЗВИЧАЙНІ вчителі ЗВИЧАЙНИМ учням надавали ґрунтовні знання. Обдаровані та працелюбні випускники провінційних, навіть сільських, шкіл були спроможні поступити на навчання до найпрестижніших столичних вузів (в Британії таке можливо значно меншою мірою).

Советська система освіти була ефективною через те, що до розробки підручника запрошувалася професура, але в школу він міг прийти лише після тривалих випробувань та схвалення шкільними практиками. Певний консерватизм тут просто необхідний. Запуск на масове застосування сирого, не обкатаного практиками та не прийнятого ними підручника є ЕКОНОМІЧНИМ ЗЛОЧИНОМ. В ньому не винні автори, але ті посадовці Міністерства освіти, які приймали відповідне рішення. Від менеджерських функцій вони вважають себе над-компетентними, але тримати звіт перед громадськістю за якість своїй управлінської роботи не готові.

Чому ж ми нині так погано живемо?

Чому за наявності високого освітнього рівня в Україні, сформованого советською системою, нині живемо, грубо кажучі, в багні? Та тому, що та освітня система обслуговувала потреби тоталітарної системи, якій заважали творчі особистості. Творчість дозволялась лише в інтересах самої системи (звідси неперевершені свого часу зразки озброєнь), але не в інтересах самої людини. Монопольне право вдосконалювати суспільство мала лише КПРС.

В результаті пересічна доросла людина в Україні (та в більшості інших постсоветських країн) виявилась не готовою до життя в нових умовах. Ринкова економіка потребує ІНІЦІАТИВИ. Демократія можлива лише за умов певної УСВІДОМЛЕНОЇ ДОБРОВІЛЬНОЇ СПІВУЧАСТІ більшості громадян в суспільних справах. Стабільність в суспільстві потребує високого рівня ПРАВОСВІДОМОСТІ, визнання пріоритетності ПРАВ ЛЮДИНИ та ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА. Соціальна справедливість неможлива без високого рівня САМОПОВАГИ та СОЛІДАРНОСТІ.

А всі ці речі є не ЗНАННЯМИ, а ВАРТОСТЯМИ – тобто концентрованими уявленнями про добро і зло, про правильну і неправильну поведінку, основними орієнтирами існування даного суспільства, перевіреними його ПРАКТИКОЮ. Сьогоденні проблеми нашого суспільства – наслідок хаосу з вартостями, неминучого в перехідному періоді. Так я розумію речення пана Жукотського: "... криза, в якій знаходиться країна, особлива в тому плані, що вона почалася не вчора, не рік тому і навіть не десять. Вийти з неї адміністративними реформами не вдасться – необхідна зміна свідомості громадян".

Вартості засвоюються людиною зі сприйняття повсякденного життя, у дитячому віці це відбувається найсильніше, а оскільки в школі дитина проводить значну частину свого часу, то школа має чималий вплив на їх формування. Проте, як справедливо зауважує пан Жукотський, всі спроби примусово формувати в дітях якості, які суперечать їх природі, приречені на провал. Коли високі ідеї в підручнику суттєво розходяться з життям , то вони сприймаються як мертва схоластика, хоч би підручник і майстерно викладав ці ЗНАННЯ.

У полемічному запалі пан Жукотський пише: "... не школа навчає та виховує. Навчає і виховує життя". За ці, дещо категоричні, речення можуть ухопитись опоненти – "Якщо школа не вчить і не виховує, то куди вже далі!" Так, вже через те, що школа є частиною життя, вона значною мірою вчить – знанням (за умови достатньої умотивованості), і певною мірою виховує. На жаль, в нинішній школі значною мірою залишається від советської системи імітаторство, про яке справедливо пише пан Жукотський: "... під вихованням розуміють примітивний примус, а під розвитком – слухняне засвоєння мертвих словесних конструкцій".

Щодо реального виховання (формування вартостей) можливості школи завжди менші, ніж життя в цілому. Ця нехитра істина може бути основою для порозуміння між авторами підручника та практиками, оскільки знімає з перших завищені очікування та надмірні претензії. Шкода, що пан Жукотський про це не сказав напряму.

Багато читачів розділять висловлене ним невдоволення системою управління народної освіти в Україні. Але немає, на жаль, конкретних адрес, посад та прізвищ людей, які приймали вочевидь невдалі управлінські рішення в освітянській галузі. І у деяких читачів може навіть скластися невірне враження, буцімто головні винуватці проблем із вихованням правосвідомості у молодого покоління – автори підручника.

Що реально може робити школа у правовому вихованні?

Повністю зруйнувалась надія, яку мали демократично налаштовані прошарки українського суспільства на початку 90-х – буцімто позитивні зміни в суспільство принесе багатопартійна система. За відсутності середнього класу більшість партій утримується і контролюється олігархами, і є лише знаряддям в боротьбі за ключовий ресурс – ВЛАДУ. Бо партії є механізмами для боротьби за владу, а зовсім не носіями нових вартостей.

Ствердження нових вартостей в українському суспільстві є великою проблемою, над якою мають думати і працювати всі свідомі громадяни. При тому у формах самоорганізації, не підпорядкованих владі чи втягнених в міжпартійну гризню. Цілком погоджуюсь з паном Жукотським: "В кінцевому рахунку громадянин може примусити владу рахуватись із собою, лише безкомпромісно відстоюючи власні права і свободи в рамках громадянської єдності ".

Мені подобається те, що пан Жукотський піддав критичному аналізу з позицій прав людини сам механізм упровадження правової освіти в школі. Якби керівництво Міністерство освіти ставилось з повагою до гідності вчителів не на словах, а насправді, воно б мусило всерйоз консультуватись з учительством, розвивати діалог і не зробило б такого ляпа з підручником. Проте, якби навіть це керівництво було винятково мудрим, проблему виховання правосвідомості, хай лише у спільноті шкіл, можна розв’язувати лише спільними намаганнями вчителів, учнів та батьків. А досягти такої самоорганізації дуже непросто.

Мені здається дуже конструктивним наголос, який робить пан Жукотський на позакласній роботі. Для сприйняття демократичних вартостей дітям у школі потрібно бачити принаймні острівці діяльності, яка відбувається з домінуванням таких вартостей. І якщо хотіти, щоб діти цінували свободу та були відповідальними, саме позакласна робота, а не уроки дають найбільше можливостей для цього. Це не означає анархії чи повного відсторонення вчителів, але таку діяльність вже не втиснеш у форму уроку чи підручника. Вона неодмінно носитиме дуже індивідуальний характер для кожної школи, бо йтиме від індивідуальних потреб конкретних школярів. За цих умов проявлятимуться і колективні потреби конкретної дитячої спільноти, зв’язок із проблемами місцевої громади.

Я не думаю, що пропоновані паном Жукотським форми роботи дадуть результат у кожній школі, але в деяких точно дадуть. Також перспективною вважаю ідею об’єднання в якусь асоціацію учнів та вчителів різних шкіл, які всерйоз переймаються розвитком демократії в Україні, повагою до людських прав та гідності. Сподіваюсь, що така організація знайде точки співпраці з іншими громадськими організаціями, зокрема, активістами екологічного руху. Тим паче, що пан Жукотський торкнувся одної з важливих причин екологічних проблем: "Чим більш слухняні громадяни, тим більше можливостей реалізовувати абсурдні рішення, які мають велику здатність марнувати час і кошти. Сьогодні в Україні символами марнотратства, основаного на послуху, є понівечені ґрунти, забруднені водойми і втрачені річки, довгобуди, що забрали масу грошей, ресурсів і нікому не потрібні".

На жаль, саме сліпий послух громадян є причиною просування економічних, екологічних та правових авантюр, започаткованих ще в часи "мудрого керівництва" КПРС. Це – добудова реакторів ХАЕС-2 та РАЕС-4, добудова Ташлицького гідровузла, будівництво сховища відпрацьованого ядерного пального біля Запорізької АЕС (на березі Каховського водосховища!) І якщо старше покоління підкорюється цим авантюрам, то може у молоді вистачить розуму та сил розібратись з ними та відстоювати рішення, які не руйнують майбутнього.