Правознавство та захист прав людини у школі

Започатковуємо рубрику для дискусії щодо питань, які були підняті Михайлом Жукотським у минулому випуску (див. "ПЛ. Громадянська освіта", вип.36(220), 2000р.). Запрошуємо висловитись усіх небайдужих (необов’язково велику статтю – хоча б кілька фраз з приводу однієї з проблем!)

Правознавство чи правозахист?

Ігор Сущенко, вчитель історії
та правознавства, м. Чернігів

Які великі можливості надає нам наша українська мова! Особливо там, де слова мають багато різних значень. Ось візьмемо наше "правознавство". Що за назва! Яке "право" будуть знати ті, що вивчають його у школі? "Сукупність загальнообов’язкових правил поведінки" чи "юридичні можливості людини"? І те, і те визначається як "право". І сьогодні вибір – за вчителем.

Давайте згадаємо. Коли вводився в навчальний план школи цей предмет, пояснення його мети полягало в тому, що профілактика правопорушень неповнолітніх почнеться саме з вивчення основ держави та права (тоді радянських) і саме з 14 років, коли починається юридична відповідальність. Як гарно все було придумано: "Ось дізнаються 14-річні, які покарання їх чекають за правопорушення, і не будуть нічого порушувати". Головне – вчасно налякати. Саме таке враження в мене, як викладача цього курсу, викликала колись пояснювальна записка до програми. Час пройшов, і сьогоднішня програма відрізняється від тієї, 80-х років. І підручники нові, значно товщі. Незрозуміле тільки – для кого?

Так, книга для вчителя неодноразово підкреслює: курс складний за змістом, поняття нові і невідомі учням. Підручник для учнів написаний малозрозумілою для 9-тикласників мовою, бо вони раніше ніколи з такою не зустрічались. То чи потрібен такий курс? Чи потрібні правові знання в такому обсязі?

Читаючи статтю п.Жукотського "Правознавство та захист прав людини у школі" я зрозумів, що він на ці питання відповідає негативно. Натомість пропонується шляхом позакласної роботи виховувати правозахисні якості у дітей. Але чому це повинно бути альтернативою навчальному курсу? На мою думку, є можливості правозахисної роботи і на уроці. Тим більше, що про це можна прочитати і в методичних порадах книги для вчителя. Головне – творчий підхід до тексту. На стор.19 серед "Загальнодидактичних основ викладання курсу "Основи правознавства" читаємо: "Успішна реалізація навчально-виховних завдань шкільного курсу "Основи правознавства" залежить як від змісту навчальної дисципліни, так і від способу його подання". І ніщо не заважає спосіб цей зробити правозахисним. Інша цитата: "викладання... передбачає творчу ініціативу вчителя у виборі форм і методів класної і позакласної роботи". "Вчитель має простежити, щоб інформація, яку отримують учні була ... доступна для розуміння... " Отже, я можу відмовитись від надто складної мови, перевантаження юридичними формулюваннями, а зосередитись на правозахисному спрямуванні свого викладання. Правда, для цього треба бути правозахисником самому вчителю.

Саме на цьому я хотів би наголосити. Адже сприяти формуванню і розвитку вільної людини, переборювати правове невігластво, допомагати учням відстоювати власну гідність і з’ясовувати "зв’язки між особистими проблемами та суспільними процесами" (на чому наполягає п.Жукотський) може тільки вчитель , який бачить проблему з питань громадянських прав і готовий боротися за їх вирішення. Ніколи такий вчитель не відмовиться від необхідності існування правознавчого курсу в школі. Адже він обов’язковий, а це означає, що всі учні опиняються у колі правоосвітньої діяльності. Тепер варто тільки надати їй правозахисної спрямованості. Відмовитись від існування навчального курсу, а сподіватись тільки на існування клубів, гуртків і т.д. – і ми втратимо величезну кількість дітей з-під активного впливу правознавчої роботи. Курс заважкий для 9-класників? Так. Але Міносвіти вже схаменулося і перенесло його в 10-й клас. До того ж виділено на його викладання більше часу. Є й альтернатива. Прекрасно розроблений і відпрацьований у 50 школах України курс "Практичне право". Саме він, як і пропонують вже цитовані "Загальнодидактичні основи викладання курсу правознавства", надає змогу учням "усвідомлювати процеси і явища, що відбуваються в сучасному світі, ... осмислювати правові поняття, спираючись на власний життєвий досвід... " . Пан Осмоловський, автор цієї статті, наполягає, що "невід’ємним компонентом навчання має стати розв’язання правових ситуацій і виконання практичних завдань, спрямованих на розвиток у школярів самостійності мислення та формування навичок застосовувати набуті знання на практиці". Але ж саме це й складає основний зміст курсу "Практичне право".

Як бачите, досить по-різному можна бачити ці вимоги, що пропонують до вчителів правознавства автори програми та підручника. Можна пошукати (і не довго) та знайти недоліки та недоречності, абстракції та складнощі, "мертві словесні конструкції", як влучно висловився п. Жукотський. Але можна й знайти інше – можливості. Ті можливості, що дадуть працювати зацікавленому свідомому вчителю, вчителю-правозахиснику. Це вже не проблема програми, це проблема бачення, совісті, ставлення до своєї роботи та відповідальності перед учнями та майбутнім держави.

Я повністю погоджують з п. Жукотським в тому, що молодіжні правозахисні організації необхідні. Звичайно, коли вони виникають з проблем самих учнів, а не "організовані" під впливом чи інструктивним листом "зверху". Найкраще, на мою думку, коли розмова, що почалась на уроці, не закінчується з дзвоником, а продовжується поза класом. Коли до вчителя можна підійти зі своїми проблемами і він, проявляючи громадянську ініціативу, запропонує учням об’єднатися і використати своє право на асоціації для захисту своїх же прав. Ось тільки не варто протиставляти діяльність правозахисну і шкільне вивчення правознавства. Вони (на жаль) повинні доповнювати одне одну. Ідеально було б зовсім не мати потреби в правозахисті, а учням було б достатньо вивчити "право" і користуватись їм. Сьогоднішня держава і державна освіта в ній не дають такої можливості. Все одно, не хотілося б свідомо готувати своїх учнів до "боротьби". Помножена на підлітковий максималізм, вона швидко може перетворитись на агресію, на абсолютне неприйняття закону і держави. Метою правозахисної роботи, на мою думку, повинно стати отримання здатності відстоювати власну гідність. І – не знаю, як країна, – а люди тоді вийдуть з сьогоднішнього відчуття кризи.