Пролог до декларації обов’язків щодо людини

„Ця книга належить до категорії таких собі пролегомен (вступів) до політики, що їх професійні діячі рідко читають, а коли й читають, то мало що розуміють і рішуче не уявляють, як ці тексти застосувати практично. Такі книги не впливають на сучасний їм хід подій; їхній зміст завжди відкривається надто пізно. Ця книга належить до тих, які мають читатися молодими людьми ще до того, як вони у світі передвиборчих кампаній та законодавчих асамблей втратять дозвілля, а заразом і можливість думати. Ми можемо лише сподіватися, що її вплив проявиться коли-небудь у способі мислення наступних поколінь“.

Рядки, що написав у 1951 р. Томас Стернз Еліот у передмові до англійського видання книги Сімони Вейль „Укорінення“, – значною мірою можуть бути віднесені й до унікального за своїм рівнем сучасного українського часопису, в якому був опублікований переклад фрагментів книги французького мислителя. Це – „Дух і Літера“, видання Центру європейських гуманітарних досліджень Національного університету „Києво-Могилянська Академія“. (Щира подяка Константину Сігову, Леоніду Фінбергу, Миколі Рябчуку, Вадиму Скуратівському, Наталі Кочан, Віктору Малахову та їхнім колегам по редакції часопису за велику справу, важливість і значення якої неможливо перебільшити.)

Пропонуючи уривок з „Укорінення“ (книга має підзаголовок „Пролог до Декларації обов’язків щодо людини“), наведемо ще одне зауваження Т.С.Еліота:

„...Наше перше враження від Сімони Вейль не повинне виражатись у термінах схвалення чи незгоди. Я не можу уявити нікого, хто беззастережно погодився б з усіма її поглядами і хто б не відкинув рішуче бодай деяких із них. Але схвалення чи незгода є в даному випадку чимось цілком другорядним...“

Обов’язок відносно усякої людини виникає вже тому, що це – людина, навіть якщо вона не визнає ніяких обов’язків. Ніяка інша умова не повинна змішуватися з цією. Цей обов’язок не ґрунтується ні на будь-якій фактичній ситуації, ні на юриспруденції, ні на звичаях, ні на соціальній структурі, ні на силових відносинах, ні на спадщині минулого, ні на історичній орієнтації, яка припускається. Цей обов’язок не опирається ні на яку угоду, оскільки всяка угода може бути змінена згідно з волею тих, хто домовляється, в той час як ніяка зміна волі людей не здатна змінити чого-небудь у обов’язку.

Цей обов’язок є вічним. Він відповідає вічному призначенню людини. Лише людина має це вічне призначення – людські спільноти його не мають. Так само нема щодо них прямих обов’язків, які були б вічними. Вічним є лише обов’язок відносно людської істоти як такої. < ...>

Визнання цього обов’язку виражено неясно й недосконало (більш або менш недосконало, залежно від випадку) тим, що називається позитивними правами. Тією мірою, в якій позитивні права перебувають у протиріччі з ним, вони уражені незаконністю.< ...>

Той факт, що людина має вічне призначення, установлює щодо неї лише один обов’язок: повагу. Обов’язок виповнений лише тоді, коли повага виражена дієво, реально, а не фіктивно; бути такою вона може лише за допомогою земних потреб людини. < ...>

Отже, це вічний обов’язок відносно людської істоти – не дозволити страждати від голоду, якщо є можливість надати допомогу. Цей обов’язок, що є найочевиднішим, повинен служити моделлю для складання цілого списку вічних обов’язків відносно будь-якої людської істоти. Щоб бути встановленим з усією точністю, список цей повинен виходити з нашого першого прикладу шляхом аналогії.

Отже, список обов’язків щодо людини повинен відповідати спискові життєвих потреб людини, на зразок голоду.

Серед цих потреб деякі мають фізичний характер, як і сам голод, їх досить легко перерахувати: вони стосуються захисту від насильства, житла, одягу, тепла, гігієни, догляду у випадку хвороби. Інші з цих потреб стосуються не фізичного життя, а морального. Втім, як і перші, вони є цілком земними й не мають прямого зв’язку, досяжного для нашого розуму, з вічним життям людини. Як і фізичні потреби, вони є необхідними в цьому світі. Інакше кажучи, якщо вони не задоволені, людина поволі впадає в стан більш-менш близький до життя – животіння, їх набагато складніше розпізнати й перерахувати, ніж потреби тіла, проте всі визнають їхнє існування. Всю жорстокість, яку завойовник може вжити щодо підлеглих народів: биття, каліцтво, організований голод, поневолення та масові депортації, – звичайно розглядаються як засоби того ж самого типу, хоча воля чи рідний край не є фізичними потребами. Всі усвідомлюють, що існують тортури, які завдають шкоди життю людини, не завдаючи шкоди для її тіла. Це тортури, які позбавляють людину певної поживи, необхідної для життя душі. Обов’язки – безумовні чи відносні, вічні чи змінювані, прямі чи непрямі стосовно людини – випливають, усі без винятку, з життєвих потреб людської істоти. І всі ті, які безпосередньо не стосуються тієї чи тієї людини, мають своїм об’єктом те, що відіграє відносно людей роль, аналогічну поживі.

Потрібно поважати пшеничне поле не саме по собі, а тому, що це їжа для людей. Аналогічно належить поважати спільноту, якою б вона не була, – батьківщину, родину, будь-яку іншу спільноту – не саму по собі, а як поживу для певного числа людських душ. Реально цей обов’язок змушує до різної поведінки і вчинків у різноманітних ситуаціях. Але він розглядається як такий – абсолютно ідентичний для всіх. Зокрема, він абсолютно ідентичний для всіх, хто перебуває поза даною спільнотою. Ступінь поваги, яку потрібно віддавати людським спільнотам, є досить високим через декілька причин. По-перше, кожна з них є унікальною й незамінною у випадку її зруйнування. Мішок зерна завжди можна замінити іншим мішком зерна, пожива, яка надається спільнотою для душі, не має еквівалента в усьому світі. По-друге, своєю тяглістю спільнота проникає у майбутнє. Вона містить поживу не лише для живих душ, але й для ненароджених істот, які будуть жити у світі протягом наступних століть. Нарешті, за тією ж тяглістю, спільнота має корені у минулому. Вона складає унікальний орган збереження духовних скарбів, які накопичені померлими, унікальний орган, за допомогою якого померлі можуть спілкуватися з тими, хто живе. Й серед усього земного лише сяйво тих, хто зумів повністю усвідомити це призначення, сяйво, передане від покоління до покоління, має прямий зв’язок із вічним призначенням людини. Через усе перераховане може статися так, що обов’язок щодо спільноти може в разі загрози набути форми цілковитої самопожертви, однак з цього не випливає, що спільнота стоїть вище за людину. Трапляється, що й обов’язок допомоги людині, яка потрапила у небезпеку, також доходить до повної самопожертви, але це не означає ніякої переваги з боку врятованого.< ...>

Спочатку варто вивчити життєві потреби душі: що є для неї тим, чим для тіла – потреба в їжі, сні і теплі. Потрібно спробувати їх визначити і перерахувати. Не слід ніколи плутати їх із бажаннями, примхами, фантазіями і вадами. Належить також розрізняти істотне і випадкове. Людина потребує не рису чи картоплі, а їжі; не дров чи вугілля, а тепла. Те саме і з потребами душі. Слід визнати наявність різноманітних, але тотожних способів і засобів задоволення тих самих потреб. Необхідно також відрізняти від духовної поживи отруту, яка деякий час може створювати ілюзію її заміни. Відсутність подібного вивчення змушує уряди, які мають добрі наміри, діяти наосліп.