Відокремлення школи від церкви в координатах відкритого суспільства

Освіта – один із стратегічних напрямків політики держави – втратила в деяких регіонах України світський характер, закріплений у 35-й ст. Конституції, ст.ст.5,6 Закону про свободу совісті і релігійні організації, ст.ст.5,7,8 Закону про освіту.

Офіційно пропаговане "українське християнство" все більше уподібнюється релігії Стародавнього Єгипту чи Великої китайської імперії з їх обожненням системи управління державою, де чиновник за сумісництвом виконував функції жерця. Прибічники клерикалізації відшліфували словник-"новояз": "вікова традиція", "особливості розвитку", "захист моралі та духовності громадян", "національна ідентичність", "культурна самобутність", "менталітет народу", "глибока релігійність народу" тощо. Ці самі по собі не злі слова заступають словник демократії – "права людини і громадянина", "полікультурність", "толерантність", "плюралізм", "рівність".

...Церква за умов додержання чинного законодавства має право працювати в школі, а в теперішній ситуації в Україні – зобов’язана. Але в деяких регіонах (Галичина, Рівненська та Закарпатська області), де "як експеримент" у школах викладається християнська етика, це питання потрапило у глухий юридичний кут. Точніше, йдеться про Львівську та Івано-Франківську області, де цей курс з факультативу переріс в обов’язковий предмет. Практика, що там склалася, – поза чинним законодавством і скоріше є не педагогічним експериментом, а політичним, юридичним. Чи під силу державі відновити в цьому регіоні пряму дію Конституції, а чи доведеться вносити до неї зміни, які скасують принцип відділення школи від церкви, тобто порушать один з фундаментальних принципів прав людини – право свободи совісті.

Коротка передісторія питання. У 1992 р. у трьох областях Галичини (Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській) з посиланням на необхідність послабити міжконфесійну напругу рішенням органів місцевого самоврядування як регіональний та експериментальний курс було введено у школах предмет "Основи християнської моралі". Ні тепер, ні тоді державні вузи не готували викладачів цього предмета. Згодом у Львівській (розпорядженням голови облдержадміністрації) та Івано-Франківській (рішенням управління облдержадміністрації) областях курс християнської етики став обов’язковим. За даними Міносвіти на сьогодні у Тернопільській області, де цей курс залишився факультативом, тобто добровільним для відвідування, християнська етика викладається у 1456 класах з 8577. Проте у Львівській області християнська етика є обов’язковим предметом у 80% шкіл. Заступник міністра освіти О. Я. Савченко доводить громадськості, що "за змістом і спрямуванням курс "Християнська етика" не є теологічним, він покликаний сформувати загальнолюдські моральні цінності".

Інакше вважають представники Управління освіти Львівської облдержадміністрації, які затвердили до видання методичний посібник з християнської етики для шкіл регіону. У пояснювальній записці, якою відкриваються ці рекомендації, стверджується, що "релігійне виховання у школі не суперечить її світському характеру", що "наші школи завжди ставали базами формування свідомих українців, для яких первинними були Бог і Україна", і насамкінець прикликається "Боже благословення на благочестиву справу виховання дітей", яке має допомогти "перелити в них світло християнського вчення". Останні слова більш ніж справедливі, але – за законом – не в підручнику для державних шкіл.

...Релігійним меншинам і невіруючим громадянам України незатишно на Галичині. Якщо у 80% шкіл Львівщини християнська етика є обов’язковим предметом, а громади віруючих греко-католиків становлять при тому 57% від загальної кількості зареєстрованих в області (вірних УПЦ – 2,2%, римо-католиків – 4,8%, УАПЦ – 16,3%, УПЦ КП – 12,2% ), то зрозуміло, що чимала кількість учнів (та їхніх батьків) не мають свободи вибору, а донедавна Львівщина славилась своїми правозахисниками.

Чи дійсно виховний ефект курсу християнської етики на Галичині вартий того, щоб у школах повсюдно запровадити навчання правдам віри і практикувати віру? Відповідь, як мінімум, не може бути однозначною. Ось приклад. У травні цього року у Львові від побиття хуліганами помер композитор Ігор Білозір. Били за те, що він говорив українською мовою, вбивці ж – російською. Подібними прикладами рясніє історія Галицького краю у XX ст.: вбивства на національному й релігійному грунті, винищення своїх своїми за політичні погляди. Греко-Католицька церква за часів митрополита Андрея Шептицького завжди підносила свій голос проти людиновбивства. Коли у 1934 р. у Львові українські націоналісти забили на смерть знаного педагога І.Бабія, також українця, лише тому, що, за словами митрополита, "їм не подобалась виховна діяльність покійного. Вона була перешкодою у злочинній акції втягування середньо-шкільної молоді в підпільну роботу [Організації українських націоналістів. – Н. К.]", він засудив цей злочин. Злочин є завжди злочином, писав глава церкви, і "святій справі не можна служити закривавленими руками. Не перестанемо твердити, що хто деморалізує молодь, той злочинець і ворог народу". Але ще рішучіше виступали митрополит Андрей та єпископат церкви проти почуття ненависті, що його людиновбивство породжує, "бо не тільки у приватному, але й у громадському та політичному житті християнин не може ненавидіти і найзавзятішого ворога", "бо ненависть може бути джерелом ще більших і численніших злочинів" (Спільне послання всіх єпископів Греко-Католицької церкви, листопад 1943 р.).

Цьогорічні події у Львові розвивалися за законами ненависті. Учасники жалобного мітингу вимагали виселити "всіх окупантів з наших земель"; вулицями міста лунали заклики і з’являлися написи "Катам не жити! Кров за кров!", "Геть російську культуру!", "Смерть кацапам!". Учасники похоронної процесії, в якій брали участь десятки тисяч віруючих, чимало греко-католицьких ієрархів, священиків несли плакати: "Для убивць Ігоря Білозіра відновити смертну кару!" (на цьому ж плакаті шибениця із зашморгом), "Не засудить суд – покарає народ". Сьогоднішні вчителі християнської етики не витримали перед очима своїх учнів іспит на християнську любов. Жодна з християнських церков цього краю не виступила з осудом і вбивства, і вибуху ненависті у відповідь.

Підсумовуючи стан справ з викладанням християнської етики, голова Держкомрелігій В.Бондаренко на згадуваній зустрічі релігійних діячів з Президентом 10 лютого 1999 р. зазначив: "Фактично в багатьох школах релігія викладається, і потрібно або визнати, що ми порушуємо закон, або якимось чином його вдосконалити". За цими словами стояли й результати проведеної Міністерством освіти у 1995 р. перевірки "в західних областях, де в школах вивчають катехизис. Висновки її негативні. Є наказ про припинення викладання релігії в учбових закладах"; і результати проведеної Генеральною прокуратурою протягом червня-липня 1998 р. перевірки, що зафіксували порушення Закону про освіту, коли в деяких закладах освіти до навчального процесу активно залучались релігійні організації; і лист міністра освіти № 119-269 від 1.07.1998 р. з наказом припинити навчання релігії в державних школах. Жодне з цих рішень не було виконане.

Виглядає, що процес вийшов з-під контролю держави, і повернути ситуацію в русло чинного законодавства їй не під силу. З боку відповідних державних установ не чути сьогодні посилань на необхідність додержання чинного законодавства in integro. Радше йде пошук, яким чином вийти з юридичного тупика: триматись верховенства закону чи post factum "вдосконалювати" його. У першому випадку треба буде повернути у правове русло кількісно невелику, але соціально активну частину суспільства, і без внутрішньої напруги тут не обійтися – надто довго держава заплющувала очі на порушення закону. У другому випадку Україна ризикує протиставити себе нормам міжнародного права щодо свободи совісті та віросповідання. Третього не дано, у правовій державі закон є закон.

Віце-прем’єр-міністр України М. Жулинський вважає, що запровадження у школах Закону Божого "не треба ні пришвидшувати, ні регламентувати так чи інакше. Найкращим буде, мабуть, індивідуальний підхід у кожному окремому випадку. І вводити Закон Божий у шкільні програми лише за бажання батьків. Більше схильний до того, щоб ввести у школах курс релігієзнавства. А до віри людина приходить сама. Проблема ускладнюється ще й тим, що, хочемо ми того чи ні, Україна багатоконфесійна країна". Такий підхід гарантує непорушність основних громадянських прав і свобод в Україні, але не дає відповіді на питання, як відновити ці права і свободи там, де їх уже порушено.

Гірше з освітянами. Їхня позиція не дає підстав для оптимізму. Ніхто не заперечує, що рівень суспільної моралі залишає бажати кращого (але це споконвічна проблема для всіх суспільств без винятку в усі часи). Проте обговорення причин негараздів зводиться переважно до "пропаганди насилля, жорстокості й розпусти" в засобах масової інформації та на телебаченні, і нічого не говориться про те, з чим діти стикаються щодня у школі: про "додаткові" уроки як опосередкований хабар вчителю; про зливу золотих медалістів на тлі загального падіння рівня та якості знань, отримуваних у школі; про аморальність системи вступу до вищих закладів освіти; врешті про позбавлення молоді перспектив на самореалізацію чесним шляхом на батьківщині. Телевізор можна не вмикати, а в цих параметрах системи освіти й виховання діти мають не просто жити, а навчитися як вижити, як не загубити совість і гідність.

Чи здають собі справу церкви, які ратують за одержавлення християнської освіти й виховання, що на них чекає? Духу християнства на уроках такої "християнської етики" не буде, буде ідеологія, зміст якої визначатиме держава. Самі же церкви вишикують за списком на право допуску до школи згідно з їхньою політичною доцільністю. Перелік ознак неблагонадійності вже озвучується: там мова не державна, там національність не українська, там дух не український, там церква не досить традиційна, там центр керівний за кордоном, а там моляться не тим угодникам...

Чи є альтернатива одержавленню Закону Божого? Звісно є, і навіть у вітчизняній історії. Проти одержавлення катехизації виступали саме ті, хто на досвіді переконався у згубності одержавлення християнської освіти й виховання передусім для церкви і віри. Свого часу святитель Інокентій (Веніамінов) висловив революційне як для середини XIX ст. твердження, яке на сьогодні є наріжним каменем міжнародного законодавства з питань свободи совісті та віросповідання. У Російській імперії Закон Божий був тією дисципліною, з якої змалку закладалася у свідомість дітей на всіх обширах імперії тріада "самодержавство – православ’я – народність" [sic! "незалежна держава – українське християнство – національна ідентичність". – Н.К.]. Святитель Інокентій доводив, що "надія на виправлення нашого народу під оглядом моралі в училищах дуже мала", "суспільство не може, а батьки не бажають чи також не можуть. Але може Церква... Церква і може і повинна дбати про це". Сьогодні тяглість традиції – відповідальності церкви за здійснення покладеної на неї місії і батьків за християнське виховання своїх дітей – бачимо в низці недільних шкіл при храмах, які організувались та існують за спільною ініціативою сім’ї і церкви. Мережа недільних шкіл в Україні зростає: на сьогодні їх уже майже 6,5 тисячі. З них понад 3 тисячі – найбільше від усіх інших церков – створено при парафіях Української православної церкви. Всеукраїнський союз християн віри євангельської (п’ятидесятники), маючи 900 громад, заснував 560 недільних шкіл. Тож і віра передається та зберігається не-ушкодженою, і закон дотримується.

Можливість ширше розгорнути власну освітню й виховну працю ускладнюється для церков не стільки недосконалістю закону України про освіту, скільки практикою його виконання. В законі відсутні прямі формулювання щодо права релігійних організацій засновувати заклади освіти й ліцензувати в Міносвіті програми навчання на тих самих правах, що їх мають усі інші організації недержавної форми власності". У правовій державі за такого формулювання діє принцип "дозволено те, що не заборонено". Але саме це й не спрацьовує в реаліях сьогоднішньої України, тому церкви фактично опинились заручниками чиновничої сваволі.

Про іншу можливість уникнути одержавлення християнської освіти й виховання говорив у наведеному вище інтерв’ю віце-прем’єр міністр М.Жулинський: за бажанням батьків священик може вести у школі відповідні факультативні заняття. Але й це має бути чіткіше прописано в законі про освіту, щоб дозвіл на працю не залежав виключно від особистих уподобань шкільної адміністрації, щоб діти будь-якого віросповідання мали можливість отримати в стінах школи релігійні знання від священнослужителя своєї конфесії чи релігії, не порушуючи при тому права інших дітей, як віруючих, так і невіруючих. Цей варіант також у руслі чинного законодавства; а держава, надаючи церквам право працювати у приміщенні школи (без орендної плати, у вільний від навчання час, включно із суботою й неділею), в такий спосіб могла б компенсувати, до певної міри, заподіяні церкві в минулому кривди і збитки. <...>

У християнстві закладено потужний потенціал для демократичних перетворень, піднесення й оборони гідності людини, прав особи і громадянина; на те спираються моральні підвалини західних демократій. Ніхто не заперечуватиме, знаючи історію, що у християнстві закладено й не менш потужні деструктивні можливості: релігійна нетерпимість, війни, переслідування іншодумців, занепадництво перед сильними світу цього. Питання в тому, що у християнстві актуалізувати. Скориставшись відділенням від держави, церкви в Україні могли б стати дійовим чинником створення основ громадянського суспільства, виступивши захисниками прав особи, але виглядає, що не так просто позбутися їм "кормиги рабства" і згадати про своє – дане як обов’язок – покликання до свободи.