Білоруська реальність та роман Дж.Оруела ?“

Порушення основних прав і свобод людини в Білорусі, відображення білоруської реальності в романі-утопії Дж.Оруела ?“

/ Твір був надісланий на IV Всеукраїнський конкурс учнівських та студентських робіт з прав людини (1999)./

Я народилася і померла якось непомітно. Можливо, ще в утробі матері, знаходячись в позі зародиша і розуміючи обмежування своєї свободи, я мріяла про удосконалення цього світу. Але світ невилікувально хворий. Перші симптоми хвороби з’явилися саме тоді, коли поняття людина й особа стерлося сірим натовпом. Хвороба із смертельним виходом? Хвороба характерна цілій нації...

Час – утопія. Час втрачає реальний сенс. Час диктує свої закони. Джордж Оруел – потрясний мислитель свого часу, а його час вічний. Це 2000 рік диктував ?“. Це моя Білорусь, з пережитками тоталітарного режиму і всього, що звідти витікало, проглядає скрізь темні межі Океанії...

Ще задовго до Оруела в своїй „Філософії права“ Гегель писав: „Право торкається свободи, самого достойного і священного, що є у людини, і оскільки свобода для неї необхідна, кожна людина повинна знати свої права“. Гегель же і сформулював теорію розвитку суті права, виділив 3 рівня: на першому свобода абстрактна, і виступає, як анархія; на другому – як самовизначення, на третьому – як обов’язок, мати який може тільки свободна людина. Як мені здається, ми, вже і не знаю через що, не вибираємо свободу, і, тим більше, свобода не вибирає нас. Звідси й права наші навряд чи „дотягують“ до другого рівня по Гегелю, рівня самовизначення.

Не вірите?

В своєму романі Джордж Оруел казав, що люди погоджуються із самими кричущими перекрученнями, бо не розуміють всієї потворності підміни і, мало цікавлячись громадськими подіями, не зауважують того, що відбувається навколо. Аналогічна ситуація спостерігається і в Білорусі. Але ж тут підміна понять оперує громадською думкою. Всі референдуми РБ спиралися на громадську думку. Ось в цьому ж і є помилка: громадська думка – миттєва реакція на будь-яку подію чи факт. Що ми отримали в спадщину? Радянські стереотипи, мислення колективізму. В моїй країні ця підміна понять і тягне за собою грубі порушення основних свобод і прав людини, щоб викоренити причини цих порушень, необхідно людину заставити думати. А за нас же думає держава...

Проблема підміни понять тісно пов’язана із мовною проблемою білоруського народу... Байдужість, ненависть топчуть мою рідну мову. Ще один напад на білоруський ліцей з метою знищення, ще один напад на білоруський дім літератора з метою знищення, ще один напад на незалежну білоруську газету з метою знищення. Ось так наш уряд реагує на національні проблеми своєї країни.

У містах розгулюють хлопці з РНЕ з фашистськими свастиками і намагаються всучити свій бюлетень. Не візьмеш, відповіси білоруською – поб’ють прямо на вулиці...

Право людини? Право на що, на те, щоб бути побитим?

Білоруська мова, по суті, вже мертва. Я навіть не можу отримати повноправної освіти цією мовою. Тільки ж і російської мови в нас нема. Є оруеловська „новомова“. Мова, яка не виконує самі важливі для людини функції, нею не можна виказати ясно свою думку, не можна відрізнити добро від зла. Це справді так. Подібність ситуації зауважив білоруський політолог Володимир Мацкевич. Він обурювався, що день незалежності – зовсім не той день, в який країна отримала незалежність, вітчизною на Білорусі називають не Білорусь, а сусідню державу, республіка – не державний лад, а назва території, конституція – регламент здійснювання доручень президента, права – залежність від „начальства“ і т. д. Слова залишились, а сенс змінився, та ж підміна понять. Про це і писав Оруел в своїх знаменитих лозунгах:

Війна – це мир.

Свобода – це рабство.

Незнання – це сила.

В утопії ?“, де тоталітаризм досягнув свого апогею, свобода слова, яка несе за собою думкозлочин, з’являється тільки черговою складовою частиною, кільцем в ланцюгу політичного укладу громадства. В моїй країні ця проблема стоїть ребром. Адже якщо розібратися, Білорусь-то в принципі „незалежна“ і „вільна“. Свобода завжди припускає вибір. Справді, у нас є вибір, тільки вибір без вибору. В одній книзі я прочитала: „Межи свободи слова залежать від політичного укладу“. Звичайно! Але, на мою думку, правильніше буде сказати: політичний уклад, у більшій мірі, відображається свободою слова...

...Двадцятитисячний натовп рушив в обхід, але і тут вулиця була перекрита групою ОМОНа. Коли всі зрозуміли, що оточені і бігти нема куди, – було вже пізно. Перші ряди демонстрантів почали піднімати з землі груди каміння і кидати в залізні щити омонівців. У відповідь ті, групами по десять осіб, нападали на безвинних людей. П’ятнадцятилітній хлопчина, який вийшов із магазина з батоном в руці, був побитий майже до смерті і кинутий в чорний воронок, навантажений майже до верху напівживими підлітками. А це була перш за все мирна демонстрація – Марш Свободи. Люди просили хліба, свободи слова...

Право людини? Право на що, на насилля?

Свобода слова – це конституційна норма. Саме ця норма не є нормою в моїй країні. В державних засобах масової інформації, які складають близько 85%, подається трафаретна інформація. Ці видання опікуються президентською „вертикаллю“, а тому і процвітають.

Недержавні ж – давлять, закривають, подають на них в суд, заставляють проходити перереєстрацію. Наприклад, хіба законний урядовий лист від 26 березня 1998 року, в якому керівництву важливих державних постів забороняється давати інформацію недержавним виданням?

Що ж стосується білоруського телебачення (особливо білоруських „Навін“), то тут можна провести пряму паралель з оруеловськими „двухминутками ненависти“. Саме реакцію ненависті хочуть визвати у народі безглузді сюжети і коментарі, які поносять все і всіх, хто не підтримує теперішній уряд.

Все це готує людину до найбільш страшної реалії. В країні Океанії самий жахливий злочин – думкозлочин. Скрізь процвітала поліція думки (щось на подобі нашої „вертикалі“). Людина живе за звичкою, яка перетворюється в інстинкт, зі свідомістю того, що кожне твоє слово підслуховується. У нас, десь усередині, кожен стримує себе, боючись виказатись проти „Старшого Брата“. Наслідки можуть бути самими різними...

... Літо було пекуче. На дворі стояв липень. Люди ліниво йшли по тротуарах. Раптом в цю тишу, яка різала слух, увірвався крик. Можливо, і не було крику, а тільки ярке руде полум’я з’їдало шкіру... 8 липня 1998 року білоруський юрист Олексій Філіпченко здійснив акт самоспалення перед будинком Новополоцького суду. Вивчення справ безвинно осуджених громадян, знайомство з методами фізичної і моральної розправи, безрезультатні звернення до надзорних і контролюючих інстанцій – мотиви цього страшного вчинку. Вже через рік в Стовбцях білоруський підприємець Сокович повторив дії Філіпченка.

А як роз’яснити зникнення людей у країні, до того ж, людей, які найбільш небажані владі? Виннікова, Корпенко, Гончар... Хто наступний?

Право людини? Право на що, на смерть?

Оруел казав, що думкозлочин тягне за собою смерть, думкозлочин – є смерть. Небажаних людей просто розпилювали. Минуле підганяли під теперішнє, отже, хто керує теперішнім, той керує минулим, хто керує минулим, той керує майбутнім. Варто тільки продивитися наші підручники з історії Білорусі, щоб переконатися, що 2000 рік диктував Оруелу його роман-утопію.

Пам’ятається, що Жан-Жак Руссо розглядав волю, як підкорення державним законам, звідси і його концепція про можливості підкорення волі. Справді, адже нема гарантії, що держава буде враховувати права людини. Хіба ж країна моя не яскравий тому приклад?

Ніцше ж якось виказав думку: „Є рівень „заядлої брехливості“, яку називають „чистим сумлінням“. Ми і живемо із „чистим сумлінням“, а насправді – надуваємо один одного. Якщо не протистояти цій системі, сліпо підкоритися їй, ігнорувати порушення своїх прав, то можна запросто попасти в багно цієї „брехливості“. Людина без прав – не людина. Що сталося з головним героєм роману ?“ Смітом? Його не розпилили, гірше – примусили зрадити своєму коханню, його прирівняли до сірої маси натовпу, зробили НЕЛЮДИНОЮ.

Серце нестерпно болить за Білорусь мою. Всі біди її болем відбиваються в моєму серці, і якби це було можливо, я віддала би його заради щастя, волі свого народу.

Адже що відбувається:

Інтелігенція змушена емігрувати: Василій Биков, один із самих відомих білоруських письменників, живе в Фінляндії, Володимир Некляєв – в Польщі, Семен Шарецький – в Литві; обмежують права брестських українців, відмовляються їх реєструвати; у нас намагаються знищити спомин про жахи таборів смерті Білорусі; біля Мінська без відома народу вирішується доля напіврозкиданої електростанції; люди майже голодують...

Так дай же нам, Боже, сили вистояти, залишитись людьми, і що б не сталося, не брати гріх на душу із-за дітей наших, адже з нас вони беруть приклад, адже ми за них відповідаємо. І, можливо, вони будуть щасливіше за нас.

А ми...

У храме пустым – набажэнства

Шчырасцю Боскае Маці

Дзесяць мільёнаý cэрцаý

Будуць адказ трымаці.

Зман у вар’яцтве бязлікіх

Шэрым натоý пам прымусаý ,

У стогне малых і вялікіх

Сэрцау маіх беларусаý .

Вострым лязом да горла

Стане адказ ізгоя...

...Толькі ý грудзях памёрлых

Сэрцабіццё пустое!

Ірина Дашина (Білорусь)