Громадянська Освіта

http://osvita.khpg.org/index.php?id=976002385


«Гідність людини та служба в армії».

05.12.2000
автор: Ю.Висоцька (м. Київ), І.Бартков (м. Ялта)
Я – дівчина... Вважаю, це – щастя. Бути народженою жінкою – чудово. Так вважати є багато причин, об’єктивних та суб’єктивних, і більшість з них добре відомі як жінкам, так і чоловікам. Одна з них – мені не потрібно служити в армії. Я не хочу і не буду цього робити. На щастя, мене ніхто і не примушує.

А як же їм, хлопцям – моїм близьким, рідним, друзям та приятелям?..

Так, я обрала цю тему, бо вона таки хвилює мене, хоч я особисто, можливо, ніколи не зіткнуся з цією проблемою. Давайте порозмірковуємо над нею, бо тисячі й тисячі моїх однолітків і мої друзі чоловічої статі вже зараз замислюються над тим, як уникнути цього загального громадянського, навіть почесного обов’язку. На щастя, Конституцією України передбачено деякі можливості впровадження їх бажання в дійсність, от вони і починають в кінці одинадцятого класу зосереджено вчитися та шукати фінансової підтримки родичів, аби тільки поступити в якийсь там інститут. В кого можливостей менше, той, за допомогою грошей, чи інших методів, допомагає лікарям помітити в своєму тільки-но розвиненому тілі невиліковні хвороби, за наявності яких не те що в армію, а й навіть на відпочинок суворо заборонено. Бувають і інші, яким або пощастило зі здоров’ям, або вкрай не пощастило з лікарями. От і бачиш цього, колись ревного атеїста, що всі свої вісімнадцять років переконував кого-завгодно у вірності теорії Дарвіна, вимолюючим свої досі нескоєні гріхи перед нечуваним ще тобою богом. Напевне, він має рацію, якщо замість армії обирає альтернативну роботу та чужу душі і серцю релігію, позитивною рисою якої є лише те, що вона офіційно суворо забороняє своїм віруючим тримати в руках зброю та прояви агресії.

Невже це так важко – ні. Невже це шкідливо – навпаки. По суті тренування, що проводяться в армії, повинні надавати можливість для реалізації всього фізичного потенціалу солдат. Від фізичних тренувань ніщо не відволікає, до того ж який чоловік не повинен знати, як за 10 секунд зібрати і розібрати автомат. У армії також формується сила волі, стриманість, зосередженість. До того ж тебе годує, одягає, обігріває держава, і тобі самому не потрібно думати про те, що гроші закінчуються. Дарма, що інтелект тут свій особливо не підвищиш, але це справа, здається, поправима. Нібито все повинно бути чудово: служи, ні про що не думай і формуй себе.

Все виходить навпаки... Додому повертаються, якщо таки повертаються, скалічені душі. Хлопці стають жорстокими, холодними, пробачте, тупими. Армія не дає їм нічого, лише забирає: усталене життя, можливо, роботу, юність, знання, ту ніжність та доброту, коханих, у деяких – життя... Мало кому відомо про існування в Україні Спілки матерів військовослужбовців, що загинули (померли) в мирний час (я сама зіткнулася з нею зовсім випадково, коли працювала над науковою роботою, присвяченою жіночим організаціям). Вона існує, і її ряди все поповнюються. І чи актуальними здаються матерям, вдовам чи дітям цих юнаків аргументи про те, а якщо почнеться війна?... для них вона вже почалась. Вони втратили опору, надію, частинку себе, і, якщо дивитися глибше, – не тільки вони.

Інколи веселими здаються анекдоти про уникання військової служби, а мені, наприклад, було боляче дивитися в очі мого друга, що тримав в руках повістку до збірного пункту. Він не знав, чого чекати, але вже багато чув. І всі вони не знають, що буде після їх повернення, і чи буде взагалі щось. Нібито ще не війна.

Армія – це тюрма, це час знущань над гідністю та честю. Всім добре відома та неодноразово оспівана дідівщина (для довідки, з неофіційних джерел мені відомо, що поняття дідівщини не є близьким лише 25% військових частин). Вона існує по тим самим тюремним законам, діє тюремними методами, її першоджерелом є в’язниця, а точніше колишні ув’язнені, які були допущені до служби в армії. Від дідівщини майже нема порятунку – втеча вважається дезертирством, за яке суворо карають. Ну чим не в’язниця ?! Мені б не хотілося розкривати це питання ще глибше, бо про нього кажуть скрізь (хоча це нічого і не дає).

До речі, якщо звернутися до витоків дідівщини. На мій погляд, у армії сформовано найкращі умови для самоствердження слабих особистостей. Ще давним-давно кинуте сім’я жорстокості знайшло плідний грунт в армійських казармах. Ні один хлопець не захоче скаржитись на знущання, буде терпіти – йому просто може стати соромно, хоча здолано його буде не розумом, а тупою фізичною силою. Таким шляхом приниження слабих стверджуються ті, хто був чимось обділений в дитинстві, хто хоче помститися за себе, повторити те, що йому вже було колись заподіяно. А так, до речі, руйнуються душі, ламаються сильні особистості. Мало хто може витримати, і на наступний рік – приймайте нову партію "дідів".

Армія – це примус. Армія – це наруга над гідністю. Армія це півтора роки неволі. Молодий хлопець повинен так взяти і викреслити з свого життя цей час, а у вісімнадцять за півтора роки можна досягти так багато. Не тільки повзати на животі по багнюці та розповсюджувати дешеві наркотики. Під моїми власними вікнами кожен день розчищають сніг курсанти, невже вони покликані навчатися саме цьому? Якщо таке примушують офіційно робити курсантів, то що вже казати про простих призовників. Через півтора роки цей самий призовник вже може не знайти вірного шляху. Бачачи, як його колишні хворі друзі досягли чогось, він може піти не у той бік, як це часто і трапляється, до того ж в армії активізується вся його жорстокість, і його було добре навчено. А потім ми чомусь дивуємось злочинам, скоєним солдатами, які нібито покликані бути нашими захисниками та опорою. А звідкіля, скажіть, вони повинні такі виховуватися?!

Я бачу вихід з цієї ситуації шляхом зменшення тиску. Так, всім добре зрозуміло, що країна без армії неможлива, але їй потрібна професійна армія, а не загін деградуючих курчат, що шукають можливості поглумитися один з одного. Солдати повинні служити в армії, ходити на службу, як на роботу, і ця робота повинна бути оплачуваною. А де взяти гроші? – спитаєте Ви. Чоловік протягом встановленого сроку служби в армії може поступати таким чином: служити, або сплачувати щомісяця певний відсоток із своєї заробітньої платні. Чим погано? Так наша найпрацеспроможніша частина населення і забезпечить себе і своїх близьких, і з державою поділиться. А поки що ці самі гроші течуть через хабарі в руки лікарів та посадових осіб. Так, може, краще було б спрямувати цей потік у бюджет країни, який потребує допомоги?

Залишається лише сподіватися на те, що зверне таки уряд свою увагу на наших хлопців, і прийде якесь розуміння цієї проблеми, а саме її глибини. Становище України ще не дуже добре, і зараз дорогим є навіть рік, а ми з кожним хлопцем втрачаємо півтора. Чоловіки призовного віку можуть принести занадто багато користі, як державі, так і всім нам, а армія робить з цієї нашої надії загрозу.

Солдат повинен служити в армії, а не відбувати свій строк – він ще не скоїв злочину, і не треба його примушувати брати уроки криміналу.

Юлія Висоцька (Київ)

* * *

Мне 20 лет.

Я гражданин своего государства, государства, которому я не нужен. Государства, которое, как рабовладелец, выжимает последние соки из своих граждан: коммунальными платежами, налогами, инфляцией и т.д., и т.п. Всегда ему чего-то не хватает и, как следствие, – новые налоги, придирки и зацепки. Ведь МВФ (Меж-дународный Валютный Фонд) не будет давать деньги вечно, и ему нельзя приказывать, а мне...

Куда я денусь? Поропщу, да потихоньку опять потяну лямку. Нас ведь миллионы людских сил, все тянем.

Но вот какая интересная штука: когда мне что-нибудь нужно от государства, я вынужден скитаться неделями, а то и месяцами по темным коридорам государственных учреждений, исписывать тонны бумаги и выматывать километры своих нервов в бесполезных спорах с чиновниками. А когда государству что-нибудь нужно от меня, оно просто берет одну маленькую бумажку и пишет: явиться такого-то, во столько-то, за неявку штраф столько-то. И попробуй не явиться, все равно достанут.

Но все это пустяки, пустяки по сравнению с тем, что меня просто выводит из себя, что одним словом перечеркивает весь мой статус полноправного гражданина.

Это слово: «ПРИКА3ЫВАЮ!»

Его видели все юноши, которым лет в 17-18 приходит грубый бумажный листок из военкомата. Остальной текст довольно безобиден: явиться для прохождения медкомиссии... Но это слово, вначале, ассоцииру-ется в моем воображении со свистом кнута погонщика над головой.

Я не понимаю, как мне, человеку, который не принимал присяги и не состоит на военной службе, могут приказывать?

Все мое существо восстает против этого.

Как написано в Конституции государства, в котором я живу: «Прохождение службы в рядах Вооруженных Сил – почетная обязанность каждого гражданина государства».

У кого мне спросить, как обязанность может быть почетной и наоборот? Я не знаю. Надеюсь, пойму, когда-нибудь. Хотя, наверное, нет.

Это лишь одно из бесчисленного множества бессмысленных, противоречивых и помпезных выражений, так часто применяемых государством в прессе, Верховном Совете или... Конституции.

Итак, как только гражданину исполняется 18 лет, его начинают принуждать выполнить свою «почетную обязанность», игнорируя его воззрения и убеждения.

Хотя нет, я не прав. Государством предусмотрен вариант для тех, кто не признает оружия и войн. Это называется «альтернативная служба» (общественно полезные работы в течение 3(!) лет ).

Особенно хорошо на этом зарабатывают некоторые работники церкви (служителями церкви их просто нельзя назвать), которые за деньги пишут заявления в военкомат примерно следующего содержания: «Гражда-нин такой-то является рьяным прихожанином и глубоко верующим человеком, поэтому его природе чуждо держать в руках оружие. Мы просим вас направить этого человека на прохождение альтернативной службы (которая будет заключаться в хозяйственных работах на территории храма) в наш храм», и т.д., и т.п. Но все это не соответствует действительности, проще говоря – «липа».

Поэтому церковь занимает 14-е место в списке самых коррумпированных организаций этого государства, уровень коррупции составляет 2,47 по 5-балльной системе (исследования Малой Академии Наук (МАН)).

Но «альтернативная служба» – это лишь один из вариантов.

Неофициально можно запросто купить отсрочку от службы: на полгода (~300 у.е.), на год (~600 у.е.), получить «белый билет» (несоответствие строевой службе (~1000 у.е.)), или даже военный билет (свидетельство о том, что гражданин отслужил в армии, (~2000 у.е.)).

Расценки сообщаются призывникам почти в открытую, и все это знают. И что поразительно, – никто не возмущается, не протестует. Мы привыкли к тому, что в нашей стране продается все. Вот что ужасно.

И пока мы будем относиться к взяткам и произволу как к норме, все это будет продолжаться. А я опасаюсь, что по-другому будет нескоро.

Поэтому «альтернативная служба», чаще всего, – лишь еще один способ «погреть руки»: чиновникам, военным, работникам церкви и т.д. Редко бывает так, что «альтернативную службу» проходит действительно верующий человек.

Так что, в принципе, нет разницы, где служить, ведь и в армии солдаты больше занимаются совсем не тем, чем, казалось бы, должны заниматься защитники родины.

Я много раз видел то, что мне предстоит испытать, пойди я в армию. Ко мне не раз подходили осунувшиеся, ошалевшие мальчишки лет 18-19, в старинных несуразных шинелях и разбитых кирзовых сапогах, и просили мелочь на сигареты.

Я видел солдат МЧС, исправляющих забитую канализацию или копающих какие-то рвы. Видел солдат МВД, обчищающих карманы пьяниц, чтобы хоть как-то облегчить свое полуголодное существование.

Но все по порядку...

Унижение гражданина начинается еще с повестки и медкомиссии, когда он, полуголый в толпе таких же обалдевших призывников, жмется по коридорам военкомата, проходя осмотр врачей.

Потом холодная казарма распределительного пункта, ожидание и неизвестность...

Наконец, его «покупает» представитель какой-либо части.

И вот оно – начало службы. Прибытие в часть, уборки, построения, марш-броски, устав и неуставные отношения – «дедовщина».

И так день и ночь, целый год, не полтора года, а год, дальше начинается более сносное существование, солдат становится «дедом» и начинает гонять новоприбывших солдат – «духов», «слонов», «гусей» и т. д. Круг замыкается. А что дает армия? Мужественность? Знание? Умение?

Может быть, и это. Иногда. Ведь не бывает правил без исключений. А в основном...

В основном, солдаты возвращаются с дешевыми значками-орденами и надломленной психикой. Может, этого не видно на первый взгляд, но это так. Полтора года физических нагрузок не проходят бесследно, кого-то они закаляют, но это лишь единицы. У остальных же эти трещины становятся видны лишь много лет спустя, отражаясь в первую очередь на близких людях, на окружающих, на обществе в целом.

Некоторые возвращаются с язвами желудка, переломами, сотрясениями головного мозга, отбитыми почками, а иногда... не приходят вовсе.

Дракону нужно есть...

Зачем? Все это зачем?

Зачем им то, с чем они не могут справиться? Что не в силах контролировать?

Я не могу понять этого.

Тебя используют как средство достижения цели, как спичку. Пока ты нужен государству, пока можешь функционировать, о тебе помнят, ты горишь. А когда перестаешь, ты перестаешь существовать и для государства. Тебя уже нет. Тебе никто ничего не должен, ничем не обязан.

Тебя нет.

Не хочу чувствовать себя цифрой на бумаге, подчиняться офицерам, которые выше меня только кусками жести на погонах, которые воруют и пьют, которые говорят и думают с ошибками. И чем выше звания, тем неизбежнее ошибки и тем они страшнее.

Я не хочу быть жертвой чужой ошибки. Моя жизнь – это моя жизнь. Только. Моя.

Нет, я не отказываюсь защищать свой дом, город, область, страну от военного вторжения или бандитизма, и если потребуется, я сделаю это.

А сейчас, я боюсь, как бы не пришлось защищать все это от государства, моего государства. Оно страшнее. Ведь закон на его стороне, всегда.

Не нужно разговоров о правах человека. Здесь я свободен только в той степени, в какой мне это снисходительно позволяют.

Но ошейник всегда на мне.

Я его чувствую...

Возможно, я ошибаюсь, но моя ошибка ничего не решает, поэтому я не боюсь ошибаться, пытаясь понять истинные причины происходящего вокруг.

Игорь Бартков (г. Ялта)

Рекомендувати цей матеріал