ПРАВА ЛЮДИНИ - ПРАВА ДЕРЖАВИ: ДЕ ЇХНІ МЕЖІ?

Тема твору-есе, надісланого на ІІІ Всеукраїнський конкурс учнівських та студентських робіт з прав людини: "Право людини - право суспільства - право держави: де їхні межі? Що про це встановлюють Загальна декларація прав людини та Конституція України?"

Цінність держави визначається цінністю її громадян.

Дж.-С.Мілль

Суспільство базується не на законі. Це фантазія юристів. Навпаки, закон має базуватися на суспільстві, він має бути виразом його загальних інтересів і способу виробництва, на противагу сваволі окремого індивіда.

К.Маркс

Єдина перевага правителів - це можливість творити добра більше, ніж звичайні люди.

Б.Грасіан і Моралес

Кожна людина живе в тій чи іншій державі і має зв’язки з суспільством, в якому вона живе. Кожна держава визначає характер взаємозв’язків суспільства та особи, держави і громадянина.

Життя кожної людини від самого її народження і до смерті проходить серед людей. Без їхньої допомоги вона не може навчитися навіть ходити, не кажучи вже про її життєві функції. Бути вільним від суспільства, від людей не можна. Але до якої міри людина може бути вільною чи не вільною? В яких випадках суспільство, держава придушують особистість, а в яких дозволяють їй діяти на свій розсуд? Це питання не таке вже й просте. Багато науковців демонстрували різний підхід до цієї проблеми. Зокрема, Арістотель, Є.Дюркгейм, Шарден, Т.Гобс висловлювали точку зору про те, що люди не мають абсолютної свободи і потребують упорядкування свого життя. Разом з тим, є ряд філософів, які виступають за особисту свободу людей, пояснюючи це тим, що суспільство, держава не завжди задовольняють їх потреби. Людвіг Ерхард писав: "Державо, не турбуйся про мої справи, але дай мені свободу і залиш мені від моєї роботи стільки, щоб я міг сам забезпечити своє існування і долю своєї сім’ї".

Слід підкреслити, що наша держава не готова до того, щоб максимально надати особі свободу. Це пояснюється тим, що держава, в першу чергу, завжди турбується про себе, своє існування, про забезпечення порядку на своїй території, прагне зберегти певні відносини тощо. Вона прикриває турботу про себе турботою про суспільство, про людей. На думку Жан-Жака Руссо, держава повинна повністю присвятити себе охороні людської свободи. А чи виконується це? Мабуть, ні. Захисту громадянської свободи присвячується сьогодні лише невелика частина урядових прерогатив. На практиці уряд більше турбує стабільність і порядок. Адже ще Ф.Бекон характеризував державу як приборкуючу, вгамовуючу, підпорядковуючу собі суспільне життя. Недаремно, улюбленою доктриною державної влади є доктрина порядку. Політичні керівники легко ототожнюють порядок із статусом особи, оголошуючи підбурювачем всякого, хто має сміливість виступити проти.

І, як не дивно, навіть найдемократичніші керівники з часом перетворюються на ортодоксів. Згадаймо міф: Кронос скинув з престолу свого батька Урана. Але Кронос, в свою чергу, смертельно боявся поколінь, які повинні були прийти йому на зміну і разом із старою гвардією атлантів підтримував свій встановлений порядок і поїдав власних дітей. Здавалося, що це могло тягнись до нескінченності, але Зевс за допомогою матері Геї повстав проти батька і переміг його. Здається все. Потрібно радіти. Тирана скинули... Здається, Зевс ніколи не стане таким, як батько, але хто, як не Зевс, жорстоко покарав Прометея за те, що той приніс вогонь людям?

То чи не так само чинить сьогодні держава? Вона знову придушує нові ідеї, думки... Нас знову примушують любити державу, а не землю, де ми народилися. Та ми, навіть, не розрізняємо любов до України і до держави. Всі політики, керівники маніпулюють як суспільством, так і окремими людьми. Якщо брати поняття "особа", "суспільство", "держава", то вони і повинні трактуватись у такому ж порядку. А виходить все навпаки: "держава", "суспільство", "особа". І щоб не говорили з цього приводу великі гуманісти, поки існує держава, доти буде існувати політичний устрій з "балдахіном одновладності зверху", як підкреслював політолог І.Степанов.

Звичайно, суспільство не може існувати без ієрархії і нерівності. Але держава повинна робити все, щоб ця нерівність була закріплена не в обмеженні прав, дискримінації, а в можливостях людини самій відповідати за реалізацію своїх прав у відповідності зі своїми бажаннями, розумом, інтересами. Адже одна людина віддає перевагу наукам, інша - домагається популярності, третя - прагне багатства, четверта - зайнята проблемами дозвілля. В результаті перша, якщо її прагнення відповідають здібностям, здобуде гарну освіту, друга стане славнозвісною, третя розбагатіє, а четверта задовольнить свої потреби завдяки культурі дозвілля. Привілеїв чи обмежень при цьому не може бути ніяких. А у нас є групи людей, яким надаються додаткові юридичні права (за певних умов і на певних підставах) або які звільняються від юридичних обов’язків. Звичайно, в юридичних документах це не фіксується, але керівники, які належать до так званої, мають фактичний імунітет навіть від кримінальної і адміністративної юрисдикції, спеціальні санаторії, спецбуфети тощо. Свобода - справа дуже смачна, але вона важко перетравлюється, - якось влучно зауважив Жан-Жак Руссо. Ми повинні гартувати свій дух, перш ніж почнемо користуватись благами свободи. А якщо і повинні бути якісь привілеї в суспільстві, то вони повинні бути соціально обгрунтованими. Визначальним критерієм такого розподілу повинні бути певні умови: інвалідність, старість, дитинство тощо.

А наша демократія дрейфує в якомусь невідомому напрямку. Але і в ній, нехай і з обмовками, може реалізуватися евристичний потенціал кожного із членів суспільства і це здатне надихати суспільство навіть у глибокій кризі. Проблема бачиться ще і в тому, що суспільство, розвиваючись по шляху прогресу, конкурує із соціальним порядком. Ситуація ускладнюється і тим, що заради прогресу людство змушене допустити якщо не все, то багато чого. Не дивно, що в свідомості сучасної людини всі конфлікти зливаються у фундаментальне протистояння: суспільство - влада. А ми повинні зрозуміти, що цілі держав хоч і великі, але обмежені, адже будь-яка, навіть погана демократія, є системою обмеження державної влади, в результаті якої політика і уряд відіграють лише другорядну роль в порівнянні з справжніми цінностями життя, якими є саме життя, рівність, свобода слова тощо. Держава лише тимчасовий переможець. Поступово центральній державній владі має стати ясно, що продовжувати старі відносини із суспільством неможливо і що уряду належить дати своїм громадянам свободу в усьому, що не суперечить зовнішній і внутрішній безпеці суспільства. Так що не може бути більш священного для уряду обов’язку, ніж надання громадянам свободи і її захист.

Громадяни мають якомога менше залежати від держави. Мають діяти з власної ініціативи під мінімальним контролем з боку держави (де це потрібно), а не підкорятися ідеології і моралі держави, яка контролює кожен їх крок. Слід відмітити, що Міжнародне товариство прав людини громадянським називає таке суспільство, в якому його члени мають не тільки незалежні від уряду організації і пресу, але і самі є економічно незалежними від держави.

Це бачиться дуже важливим, адже нині в українському суспільстві практично всі люди залежать від держави. Залежать не в окремих питаннях, а майже на сто відсотків. Держава продовжує придушувати, примушувати людей, залякує їх, позбавляє роботи, зарплати, соціальної допомоги... З боку держави посилюється адміністративний тиск, намагання детально регламентувати життя в будь-якій сфері, що суттєво обмежує свободу особистості. Це призводить до загострення політичної боротьби, застосування, м’яко кажучи, нецивілізованих засобів, використання силових структур для перемоги над політичними опонентами, до посилення свавілля та безвідповідальності правозастосовчих органів з одного боку і почуття незахищеності усіх - з другого.

Поширюється засекречування, замовчування інформації, обмеження доступу до неї. Державні органи діють як власники офіційної інформації, ставлячи гриф "таємно", "цілком таємно", "для службового користування" на документи з відомостями, які ніяк не можна засекречувати. Це створює велику загрозу для суспільства, для прав людини.

В суспільстві знову наростає протистояння, а мітинги, страйки бачаться знову чи не основним способом вирішення конфліктів, злободенних питань, переважно політичних та економічних. А такі способи небезпечні і для держави, і для суспільства, і для окремих людей. Вони можуть перерости в збройні виступи, громадянську війну, оскільки виражають погляди різних верств населення.

Ось як це описується у вірші О.Блока "Мітинг". Спочатку він дає образ мітингового оратора:

Он говорил умно и резко И тусклые зрачки Метали прямо и без блеска Слепые огоньки.

А снизу устремлялись взоры От многих тысяч глаз, И он не чувствовал, что скоро Пробьет последний час.

Там же образ мітингового натовпу, який теж по всякому сприймає слова:

Но те, внизу, не понимали Ни чисел, ни имен...

І, як образ протистояння, - солдати, за якими стоїть держава:

А за стеной солдаты дрогли, Мерцали огоньки, И в дождевой пыли намокли Готовые штыки.

То що, все спочатку? Не бажано. Недаремно Д.Галмон вважав, що свобода знаходиться в безпеці лише тоді, коли існує багато рівнів неполітичної особистої і колективної активності. Нам потрібно навчитися будувати відносини на взаємній довірі держави до особи і особи до держави. Логічно, що при цьому кожен із них повинен мати свої пріоритети. Для держави ними повинні залишатись безпека, стабільність, порядок і захищеність, а для суспільства приоритетними стають свобода, ініціатива, динамізм і спонтанна активність.

Як же досягти цього? Поки що відповіді немає. Я невпевнений, що цього можна досягти лише дуже гарними законами. Потрібно ще щось, щось не менш важливе. У громадянському суспільстві людина, на мою думку, не повинна бути відчужена від політики самими об’єктивними обставинами її життя: зокрема недостатнім рівнем матеріальної забезпеченості, відсутністю належної інформації, браком часу, знань. Така відчуженість суттєво гальмує (а іноді й виключає) здійснення політичних прав людини. Нам у такому випадку можна нав’язати будь-яку точку зору. Ось як з Анатолієм Онопрієнком. Можливо, він і злочинець, але суд ще цього не довів (твір написано у 1998 році - Прим.ред.). А нам вже доводять, що це так. Навіть Президент України, який своїм указом минулого року оголосив мораторій на виконання смертних вироків, фактично схвалює вбивство підсудного, чия провина судом ще не доведена. А як же із презумпцією невинуватості? І найстрашніше, що частина суспільства вже осудила його і вимагає смертної кари, як в часи сталінщини. А іншим байдуже.

Ми не повинні бути байдужими, бо байдужість у таких випадках шкодить навіть більше, ніж вимога смертної кари. Згадаймо слова, які приписано Мартинові Німеллеру: "У Німеччині нацисти приходили спочатку по комуністів, і я мовчав, бо не був комуністом. Потім вони приходили по євреїв, і я не подавав голосу, бо я не був євреєм. Потім вони приходили по профспілковців, і я мовчав, бо я не був профспілковцем. Пізніше нацисти приходили по католиків, і я не подавав голосу, бо я не був католиком. Нарешті, вони прийшли по мене, але вже стало кому подати голос за мене".

Така байдужість негативно впливає на відстоювання громадянами своїх прав, вона дається взнаки всьому суспільству, більше того, іноді вона стає просто злочинною.

Як висновок всього написаного хочу навести вираз українського юриста В.Г.Буткевича: "все слід оцінювати не в напрямку "держава - людина", а "людина - держава". Лише тоді у нас буде не лише сильна держава, а й суспільство, в якому людина зможе реалізувати себе.

Олександр Кириленко, смт Макарів Київської обл.