ПЕРЕХРЕСНІ СТЕЖКИ ОДНОГО ДРОГОБИЧАНИНА

Автобіографічні спогади Мирослава Мариновича взяті нами із книги, в якій зібрані роботи різних років трьох відомих українських правозахисників:

З.Антонюк, С.Глузман, М.Маринович. Листи з волі. - К.: Сфера, 1999. - 400 с. Тираж 2000 прим.

Ініціатором написання цих спогадів є колишній мешканець Дрогобича, що живе тепер в Америці, член Редколегії багатотомного збірника "Дрогобиччина - земля Івана Франка" пан Іван Куйдич. Але даючи йому обіцянку написати "щось біографічне", я й не уявляв собі, як важко буде її виконати. І то не тільки тому, що я ще в тому віці, коли людина схильна радше вдивлятися в шаленство сучасного світу, ніж перегортати сторінки прожитого життя. Заважає сама думка, що твоє життя має опинитися поруч із героїчними біографіями інших дрогобичан. І врешті прийшла спасенна думка: хай будуть мої коротенькі спогади ілюстрацією непростих доріг мого покоління, що формувалося в радянський час. Справді, не мені писати автобіографію героїчну. Однак я завжди можу написати її в громадянському сенсі чесну.

Коріння

Народився я 4 січня 1949 року в с. Комаровичі Старо-Самбірського району Львівської області. Село мучилося новим сталінським кордоном, ніби живою раною, яка розтяла живе тіло і поділила людей на місцевих і "переселенців". Мої батьки належали до тієї другої категорії, а їхнє рідне село Військо, що на Пацлавській Кальварії, тепер опинилося під Польщею. Сім’я бідна, як і більшість у Галичині в той час повоєнної розрухи. Усвідомив себе вже в Самборі, куди батьки переїхали невдовзі після мого народження, і перші дитячі спогади прострілені жалем за вбитим на моїх очах телятком. До Дрогобича ми переїхали 1955 року, отож перші мої походи "до геркулесових стовпів" були пов’язані саме з цим містом. Дрогобич став мені рідним - не за народженням, а за вихованням.

Виростав я під покровом ніжної любові моїх Мами і сестри Надійки. Мама походить із священичого роду: батько її, а мій дід, о. Йосип Маринович мав парафію спершу в згаданому вже селі Військо на Кальварії, а по війні - в селі Стебник під Дрогобичем. Добре обізнана з релігійним обрядом, Мама дотепер дивує мене чистотою своєї віри, зовсім позбавленої як фанатизму, так і невмирущого серед людей фарисейства. Без моралізування й материнської тиранії ми з сестрою були прищеплені до євангельського дерева не стільки звичаєвим обов’язком, скільки серцем і духом.

Із дідом бачився нечасто, але його вплив на мене був величезним. Згадка про діда навіть у дорослому віці мала силу відкоригувати мої вчинки в бік добра. Ще дитиною прагнув я відгадати, що ж спонукало його, свідомого греко-католицького священика, перейти того сумного 1946 року в російське Православ’я. Факт насильства над ним безсумнівний: своє рішення він приймав у тюрмі, де на той час перебував мало не весь греко-католицький клір. Недавно у Філядельфії люди обізнані сказали мені, що дід разом із декількома іншими священиками перейшов до Православ’я за рішенням підпілля: треба було "рятувати те, що можна було". Але, як не дивно, моя душа цього аргументу не потребує. Я не можу й не хочу бути йому суддею. І, схиляючи голову перед тими священиками, котрі й на сибірських голгофах залишались греко-католиками, я не прийму серцем прокльонів у бік відступників, бо постараюся не забути й тих добрих справ, які чинили в Галичині найпорядніші з них.

Але повернуся до свого дитинства. Досить рано я зробив відкриття, що мій батько (його прізвище було Дицьо) буває не тільки добрим, а й злим. Той перший страх позначився на легенькому загикуванні, котре вдалося перебороти хіба в дорослому віці. А рівночасно в серці проростали перші пагінці бунту, і на традиційний батьковий "тест", кого я люблю більше - маму чи його, батька, - мені вже більше не хотілося відповідати заготовленим для гостей парадним: "Обох однаково". Я не деталізую, чому і як вмирала в мені любов до тата: його вже нема на світі, і хай земля буде йому пухом. Скажу лише, що коли мені виповнилося 18 років, я в той же день подав заяву на зміну мого батьківського прізвища на мамине дівоче, і з усім максималізмом юності відцурався всього батьківського, залишаючи на своєму іконостасі лише дві святі для мене особи - Маму та сестру, які щодня, щогодини оберігали мене від усього лихого. З того часу моїм батьком, наставником і другом стала безмежно віддана мені старша сестра Надійка.

Що ж, тісні родинні зв’язки вберегли мене від впливу вулиці, але від впливу радянської школи - ні. Слово вчителя увіходило в розкриту для нього душу, а в ньому було не тільки добро. Несло те слово, як троянський кінь, ще й зерна ідеологічного будяччя. І дали вони на добрій ріллі химерні сходи: я міг сьогодні піднесено, хоч і нищечком, співати "Ще не вмерла Україна", а назавтра в міськкомі комсомолу запально доводити, що хай нас, комсомольців, буде менше, але ми будемо кращі. І те, й інше - зовсім щиро. І в основі кожного - протест.

Ні, я не скаржуся на долю, що бризнула на прапор моєї юності ще й червоною фарбою. Навіть святе сонячне світло містить у собі той колір. Не скаржуся, що попри традиційне релігійне виховання я не уникнув на певний час атеїстичного скепсису. Це дало мені розуміння протилежностей - основну передумову об’єктивності. І тепер я спокійно і твердо називаю комуністичну ідеологію неприйнятною для себе, якими б гуманними не видавалися її окремі постулати.

Про ідеологічне будяччя в слові вчителя я сказав дещо відсторонено й аналітично. А загалом я не ділив учителів на "своїх" і "не своїх", галичан і "східняків". Усім вдячний за вкладену в мене часточку душі. І я справді дякую долі, що були в нашій 2-й школі вчителі й зі сходу України, бо в результаті я виріс із ментальністю "соборного" українця. Київ для мене - не омріяні золотоверхі бані за пограничними стовпами Збруча, а моя земля, мій природний гравітаційний центр. І я дорожу тим загальноукраїнським світоглядом.

Але все-таки найбільший вплив на мене в шкільні роки мав "наш" учитель, галичанин "із крові й кості" - Іван Рафа. Він був моїм учителем співів у 1964-1966 роках, а кожен, хто хоч трохи обізнаний з історією українського відродження, знає, як талановито й чисто палахкотів тоді наш національний дух. У той час КГБ вже не дозволяло І.Рафі працювати за фахом - учителем української мови й літератури, то він "працював" поза класом, у щонайближчому контакті з дитячими душами. І це було справжнє "коротке замикання" сердець: я дотепер ще пам’ятаю уривки з тих віршів "шістдесятників", які він мені читав дорогою зі школи додому. Вся його душа так і залишилася в тих 60-х. Пізніші роки жорстоко гнули галузку його життя, а він мав занадто поетичну натуру, щоб після кожного натиску випростуватися...

Поміж колючками й пелюстками

Оглядаючись на період свого навчання на електрофізичному факультеті політехнічного інституту (1967-1972), мушу відзначити, що минало воно таки під знаком роздвоєності. Був посереднім студентом, бо вивчав технічні науки, хоч мав душу гуманітарія. Кохався в українській історії, звичаях, читав поезію - і разом з тим вкупі з гуртожитською братією знаходив гроші на дешеве вино. Львів на той час уже не носив вишиванок: починався "період застою", і мене перестало тягнути в театри. Так що із львівського періоду пам’ятаю прекрасних людей, з якими спілкувався, але собою не вдоволений.

Хто знає, як би пішло моє життя далі, коли б не довелося зіткнутися на третьому курсі з інститутським "мефістофелем" із КГБ. Один студент, який жив зі мною в гуртожитку, доніс на мене, що я "поширюю наклепницькі вигадки про комуністів" (єдиний на нашому курсі студент - член партії піймався на злодійстві), а також "сію націоналістичні настрої, твердячи, що Київ не є столицею України, оскільки там не чути української мови". Мене було викликано в так званий перший відділ інституту, де я вперше відчув на собі сатанинське вміння чекістів гнути та залякувати. Боротьба була дуже нерівна: на той час я був надто недосвідченим юнаком, щоб виграти свій перший двобій із КГБ. Мої перемоги були ще попереду.

Але оторопіння минало, і я все міцніше ставав на ноги. За неслухняність мене "м’яко" звільнили з військової кафедри (через що я після закінчення інституту пішов до війська не офіцером, а солдатом). А коли 1971 року я відкрив для себе український Київ, то твердо й рішуче відмовився від пропозицій куратора з КГБ: він спокушав мене навіть львівською пропискою і працею при інституті. Остання розмова була вже ворожою, і я прийняв запропонований мені статус кво: "кто не с нами, тот против нас".

Так минув у мені страх перед КГБ, і це був гарний, щасливий час, яким я завдячую Києву. Море вишиванок на майдані перед метро "Більшовик"; українська пісня, відроджена дівчатами й хлопцями з етнографічного хору "Гомін"; гуцульський аркан на дніпрових кручах. Я не виходив із стану солодкої екзальтації, повертався до Львова окриленим, залишаючи своє серце там, у Києві, де були мої нові товариші, де був Микола Матусевич.

Минув ще рік, і ми з ним стали найближчими друзями. Ту бурхливість, з якою Микола входив у мою душу, можна порівняти лише з нестримністю гірської повені. Сам запальний та гарячий, Микола переплавив мене до останньої кісточки, висміяв мій галицький конформізм, витрусив юнацьку закомплексованість, - одне слово, перетворив мене на цілковиту руїну, на якій почав будувати новий характер. Він витяг мене за чуба на такі висоти відваги та громадянської непокори, на які я сам ніколи не видряпався б. Після мого переїзду до Києва 1975 року ми стали з ним нерозлучними.

Моє перше бойове хрещення відбулося в Києві 22 травня 1973 року. Я приїхав туди у відрядження з Івано-Франківського заводу "Позитрон", на якому після закінчення інституту працював технічним перекладачем з англійської мови (інженером мені так і не довелося попрацювати). Сьогодні вже всім відомо, що 22 травня - це був день, коли вся поганська кагебістська рать чатувала під пам’ятниками Шевченкові, щоб зафіксувати і розігнати тих, хто прийде вшанувати річницю поховання Поета на рідній землі. А втім, розганяли раніше, в кінці 60х, коли люди ходили масово, а тоді, 1973-го, лише фіксували поодиноких. Отож, того дня вранці до пам’ятника з квітами і в вишиванках підійшли ми троє - Микола, я і Наталя Фаустова (тепер Яковенко), тоді співробітник Державного історичного архіву і мій незрадливий друг понині. Мовчки поклали квіти, мовчки розійшлися, але вже на летовищі Жуляни, куди я відразу ж поїхав купувати квитки, мене завели до відділення міліції, обшукали і врешті спитали сакраментальне: "Какова цель приезда в Киев и зачем ходили к памятнику Шевченко?.."

Того ж року на залитій сонцем площі перед Музеєм українського мистецтва в Києві відбулося знайомство, яке досі належить до найсонячніших спогадів мого життя. Ми з Миколою стояли в черзі на виставку картин Гаммера, де домовилися зустрітися з Валентиною Чорновіл, сестрою недавно заарештованого В’ячеслава, та Іринкою Волицькою, донькою поетки Атени Пашко. Про романтичне, хоч і страдницьке кохання Атени до В’ячеслава Чорновола я на той час уже чув. Приязні погляди дівчат, розкіш спільного переживання мистецтва і відчуття, що це знайомство зробило мене ніби причетним до великого народного опору, - все це закарбувалося в спраглій на подвиг пам’яті незнищенним знаком.

Невдовзі я вперше завітав у таке гостинне надалі для мене помешкання Атени у Львові на вул. Ніщинського. Поїхав туди випадково, нічого не передчуваючи, і лише коли зайшов у хату, зрозумів, якою містичною значущістю був наповнений мій потяг до цього дому: за столом сиділи, крім господарів, ще батько й мати Славка Чорновола, і всі щойно вернулися з засідання суду, на якому Славкові зачитали несправедливий вирок. Я сидів приголомшений, з відчуттям, що в оцю мить зійшлися на раду все моє минуле, теперішнє і майбутнє. З того дня страждання тих людей стали для мене святими, самі вони - непідсудними, а дорога, якою вони йшли, - моєю. І всі 5 років, що залишалися до мого арешту, я заходив у ту затишну хату, де жили "три Василівни" - бабця, донька і внучка, - не як гість, а як прочанин, і ніколи не виходив із неї, не відчуваючи на собі їхнього сердечного благословення.

Ще один етап життя - рік служби у війську солдатом. Війська ПВО. Вологда. Росія. Безсловесна покора давалася тяжко, хоч я й не був генетичним бунтарем. Звичне офіцерське хамство, брутальність солдатів. Ні, я розумію, що бродіння молодого чоловічого ферменту творить напій не для ніжних душ - цей феномен відтворює себе в усіх арміях світу. Але в 70-тих роках його не ошляхетнювала висока ідея - і молоде вино, замість творити героїв, творило моральних калік.

Повертаючись із війська, на кілька годин зупинився в Києві. Друзі - Микола, Наталя, гомінчани - зустріли гучно й дуже сердечно. Тоді я ще не передчував, що скоро переїду до столиці надовго. Але на заводі в Івано-Франківську мені запропонували інше місце праці, наперед знаючи, що я від нього відмовлюся. Вдома сімейне вогнище вигасло остаточно (якраз перед армією я одружився на подрузі дитинства, але шлюб виявився невдалим). Покинув усе і з дуже слабенькою надією на прописку й роботу сідав на потяг. Мама залишилася у своїй хаті сама (Надійка на цей час уже вчителювала в Рівному), а син, ніби комаха на світло, полинув до Києва!

До омріяного Києва!

А в ньому на той час стояв фронт. Пошматований, розчленований і майже здеморалізований безкінечними поразками фронт національного самозахисту. Українська мова викликала шок у відділах кадрів, куди мені доводилося заходити в пошуках роботи, і хамство - в найрізноманітніших громадських місцях. Засилля інформаторів, залякування кагебістами друзів, абсурдні звинувачення. Хористці розігнаного хору "Гомін" Аллі Коваль парторг інкримінував виконання... антирадянських танців. В одному селі на Київщині, куди ми вибралися святкувати Івана Купала, людей заздалегідь попередили, що приїдуть злочинці й хулігани. Я особисто ходив у Києві "агентом канадської розвідки", "бандерівцем", "тільки-но випущеним із тюрми кримінальним злочинцем". Зрештою, всього не перелічиш.

1976 рік у Києві начебто нічим не відрізнявся від попередніх, і тільки поодинокі, передавані пошепки чутки свідчили, що чаша українського терпіння наповнена по вінця. Ось оголосив голодівку Олесь Бердник, якого виключили зі Спілки письменників, а твори вилучили з усіх бібліотек. Повернулася з табору Надійка Світлична - і запахло в Києві духом мордовських "заповідників", де "оберігався" законом ковильний цвіт української нації. А в листопаді стало відомо, що побили вікна в конча-заспівській квартирі письменника Миколи Руденка. Це була організована КГБ перша "реакція обуреної громадськості" на створення Руденком Української Гельсінської Групи.

Пропозиція Оксани Мешко стати членами цієї групи була для нас із Миколою Матусевичем несподіванкою. Пригадую, йшли ми з ним вулицями вечірнього Києва - було це, якщо не помиляюся, 10-11 листопада, - і не стільки зважували, входити до Групи чи ні, скільки прислухалися до самих себе, до першого шепотіння нової долі, що входила в нас. Ми не мали ілюзій і обоє розуміли, що рано чи пізно це шепотіння перейде у скрегіт замків арештантської камери і плач наших рідних. Але вагань не було: голос Історії був гучнішим.

У передачах західних радіостанцій наші прізвища та адреси прозвучали через кілька тижнів, і з того моменту в невидимих кабінетах на вул. Володимирській, 33 почався зворотний відлік часу. Добрий місяць за нами з Миколою вели демонстративне стеження, буквально наступали на п’яти. Чорні "Волги" чергували під вікнами і вмикали фари в обличчя, коли ми вранці виходили на роботу (до речі, влаштуватися на неї було дуже важко: якщо починав я з технічного редактора журналу "Початкова школа", то закінчив київську кар’єру розклеювачем афіш).

Згодом залишилися ми без роботи, пішли обшуки, одного разу схопили на вулиці, запхали до машини і в приміщенні КГБ попередили: "Якщо будете продовжувати - заарештуємо, як Руденка й Тихого". А ми продовжували, їздили до Левка Лук’яненка в Чернігів, до матері Олекси Тихого на Донбас, по дисидентських точках Росії: до Петра Григоренка, Юрія Орлова у Москву, до висланих у Тарусу Ніни Строкатої (Караванської) та Кроніда Любарського. Нові обшуки й нові попередження.

Не ставлю собі за мету описати тут діяльність нашої Групи. Про це треба писати в іншому місці й іншими інтонаціями. А поки що ми приглядаємося до доріг одного дрогобичанина - тих доріг, які часом змушували розвертатись аж надто крутим віражем.

Працювалося нам у Групі в умовах величезного психічного навантаження. Тому було поміж нами всяке: світлі періоди взаєморозуміння і здруженості змінювалися на неуникненні приступи шпигуноманії та недовір’я. На цю хворобу слабували всі подібні групи - і то в будь-якій країні. Що ж тоді говорити про Україну часів Щербицького! І тут не можу не зазначити, як у скрутні хвилини підтримувало мене безоглядне довір’я Атени Пашко, а через неї - й Михайла Гориня.

Останнім "Меморандумом" Групи, співавтором якого я ще встиг стати, був матеріал про долю зацькованої співробітниками КГБ і припертої до глухих стін Надії Світличної. З примірниками цього "Меморандуму" мене 23 квітня 1977 року й заарештували. Ми з Миколою Матусевичем ночували тоді в його сестри Таміли. Вранці дзвінок у двері: "Телеграма!" Таміла відчинила - і в одну секунду помешкання було аж чорне від "казьонних" здорованів. Обшуки, чорні "Волги", нудне чекання. І нарешті - тримаю в руках санкцію прокурора на мій арешт. Подумалося: "Значить, все це виглядає так... Як це переживуть Мама з Надійкою?"

Ставлення до мене в слідчому ізоляторі було в межах радянської законності. Знайти розгадку цьому неважко. Кагебістам треба було ще й у такий спосіб довести "наклепницький" характер наших повідомлень про знущання над в’язнями. А вже Миколу Матусевича били. І коли одного разу він крикнув у коридорі: "Мирославе, б’ють!" я оголосив голодівку. З іншими, наприклад, із Гелієм Снєгірьовим, поводилися ще жорстокіше.

Десь у середині серпня допити раптом припинилися. Слідчий навіть натякнув: "Може, Вас не будуть судити взагалі". Я читав пресу і тому зрозумів, про що йдеться. Якраз починалася Белградська конференція, і американська делегація привезла список заарештованих "гельсінських моніторів". Тут відзначу, що Москва готова була випустити нас. Якби західні делегації діяли злагоджено, якби Європа не захопилася так званою "реаль політік", події могли б піти іншим шляхом. Але скінчилася Белградська конференція, посланці роз’їхалися святкувати Різдво, а в мене відновилися допити...

Суд 28 березня 1978 року мав характер хрестоматійного радянського фарсу. Судове засідання вважалося "відкритим", бо зал був аж набитий співробітниками КГБ і надійними юристами (а друзів не пускали, й вони мерзли під дверима). Суддя теж був мало не один на всіх дисидентів - Дишель. Його прізвище було джерелом невичерпного гумору всіх його "клієнтів". Всі ж бо пам’ятали формулу радянського правосуддя: "Закон, что дышло - куда повернешь, туда и вышло". Але найбільше закарбувався в моїй пам’яті обурений вигук судді Дишла: "Не смійте вимовляти ім’я Леніна! В Ваших устах це звучить блюзнірством!" Наша з Матусевичем діяльність була кваліфікована за ч.1 статей 62 КК УРСР і 70 РРФСР і "оцінена" за найвищим балом: 7 років позбавлення волі в таборах суворого режиму і 5 років заслання. Повернувся я до камери нерозкаяним "особливо небезпечним державним злочинцем".

У званні "особливо небезпечного..."

Етап розпочався з переїзду Київ-Харків у зеківському "столипінському" вагоні. Як особливо небезпечного, мене везли в окремій клітці, що дало мені змогу спостерігати за всім дещо відсторонено. (...( Ось уранці відчиняються двері моєї клітки і я, тримаючи в руках рушник, зубну пасту і щітку, роблю крок до виходу. Але зупиняє мене лютий погляд і аж стишений від обурення мат конвоїра. Спершу нічого не розумію, але потім починаю здогадуватися. Мій намір почистити зуби якраз і є для конвоїра найбільшою образою. Почистити зуби - це значить бути людиною. А цього якраз зекові "не положено". І як остання крапка над "і" - "оправляться" треба при розчинених дверях туалету, під дулом автомата Калашникова...

Етап тривав майже місяць - з переїздами, тижневими зупинками в брудних пересильних тюрмах. Всією душею поривався в табір: там - мої друзі, там - цвіт української нації, про який досі я чув лише легенди. Останні дні карантину перед виходом "в зону" тягнулися особливо довго. Скрасив мені їх Семен (або по-домашньому - Слава) Глузман. Якось під час моєї прогулянки по спеціальному дворику відчиняється кватирка однієї камери і чиїсь губи шепочуть: "Я - Слава Глузман. Вітаю Вас. Всі члени Гельсінських груп висунені американським Конгресом на здобуття Нобелівської премії миру...". Моїм читачам зараз важко буде зрозуміти, що означали для мене ці слова. Адже цілий рік кагебісти втокмачували мені в голову, що про нас забули, що ми нікому не потрібні. А тут - Нобелівська премія... Те, що нас висували на неї, зробило нечутливими до подальших принижень. Те, що не дали премії, порятувало від "зоряної хвороби".

В’язні табору ВС 389/36 (Пермська обл., Чусовський р-н, с. Кучино) зустріли мене особливо тепло. Я був для них першим членом Гельсінських груп, тобто першим їхнім "захисником", що з’явився в таборі. Це накладало на мене особливу відповідальність: ні в чому не можна було схибити. Відразу включився в голодівки, страйки, заяви протесту, складання табірної хроніки і підготовку її для передачі "на волю". Не забарилися й перші покарання: позбавлення побачень і скупих зеківських благ, довгі ночі в холодних карцерах. Але були поруч друзі, з якими було не важко. З найближчих мені людей можу відзначити Євгена Сверстюка, Миколу Руденка, Зеновія Красівського, Валерія Марченка, Сергія Ковальова, Генріха Алтуняна, Славу Глузмана, Віктора Некіпєлова, Євгена Пронюка.

Життя в таборі особливе і, ясна річ, не просте. З одного боку, постійна готовність до несподіваної провокації з боку табірної адміністрації, постійний психологічний стрес від покарань. До того ж, стосунки всередині зеківського колективу складалися не завжди гладко. Понад 60 осіб роками були замкнуті в невеликому просторі, постійно бачили одні й ті ж обличчя, змушені були так чи інакше спілкуватися між собою, хоч далеко не всі були психологічно сумісними. Конфліктів, отже, не бракувало. З іншого боку, табір ніколи не був місцем виключно трагедійного і стражденного існування. Ми сміялися й жартували, брали один одного на дружні кпини і нещадно висміювали наглядачів. Особливо життєрадісними були молоді і здорові... Може, тому один чоловік, почувши в Дрогобичі мої веселі розповіді про табір, сказав трошки розчаровано: "Ну, то там можна було сидіти!" Що ж, може, й так, тільки тоді не зрозуміло, чому померли Валерій Марченко й Олекса Тихий, Василь Стус і Юрій Литвин (та багато ще менш знаних!)...

Ніде й ніколи пізніше я не жив таким насиченим духовним життям, як у таборі. Це була інтенсивна праця над собою і в вольовому, і в інтелектуальному сенсі. Позбавлені чисто побутових турбот, в’язні накидалися на книжки, підручники. Неймовірним щастям після задухи брежнєвської доби було вільне й розкуте спілкування. Які тільки дискусії між нами не спалахували, на які висоти ми не забиралися! І скільки блискучих думок і дивних прозрінь почула від нас "тропа Хошимина" - стежка, яку ми стоптали в гарячих суперечках!

Своє перебування в зоні я міг би розділити на два періоди. Перший - життя за неписаними табірними правилами, у противленстві до табірної адміністрації часто заради самого противленства. Демонстративно різке поводження з "ментами", відмова розмовляти з кагебістами, виклично незалежна поведінка. Десь у глибині душі я відчував, що "граю роль", але нічого іншого не залишалося. Іншою моделлю поведінки була в моєму уявленні лише зрада. Аж ось привозять до табору Зеновія Красівського, людину з абсолютно доведеною порядністю. І я помічаю, що його поведінка якась інша. Нема нічого штучного, награного, для годиться. Навіть із нашим табірним кагебістом, українцем із Тернопільщини Миколою Суровцевим, розмовляє спокійно, часом ніби аж "приязно" жартує. Запідозрити Красівського в зраді я, зрозуміло, не можу. І якось набираюся сміливості й прошу його самого мені все розтлумачити. "А Ви що, хіба самому собі не довіряєте?" - здивовано спитав мене п. Зенко. І я зупинився, приголомшений. Так ось де розгадка - бути самим собою, бути чесним перед самим собою, тобто бути незалежним, а не здаватися таким!

Отак друга половина мого терміну, завдяки простій формулі мого незабутнього п. Зенка, проминула в пошуках свого власного обличчя, своєї манери протистояння. Були на цьому шляху здобутки, які й дотепер визначають мій характер. Були й болючі зриви, з яких доводилося тяжко видряпуватися і відвойовувати втрачену самоповагу. Це був прекрасний життєвий вишкіл, якого я ніколи б не пройшов на волі. Табір вдруге переплавив мене й виліпив зовсім іншу людину. Відтепер я вже мав свій власний світогляд, свій власний хребет. Як показує сучасне моє життя в Дрогобичі, він не завжди зручний, отой хребет. Часто він видається людям занадто м’яким, а світогляд - чудернацьким. Але я вдячний Богові за нього.

1980 рік був чи не найважчим у моєму табірному житті. Мій бунт досяг апогею, і покарання сипалися одне за одним. Я місяцями не виходив із карцерів, табірної тюрми (ПКТ). Уперше в житті запримітив, як "гладшає" (тобто пухне з голоду) чоловік, коли карцерна "дієта" стає занадто тривалою і скупою. А голодівки відкрили одну річ: як би не любила людина тістечка і всякі інші солодощі, вже на третій день голодівки їй мариться один тільки хліб... Якось під час етапу відразу після виснажливої голодівки мене кинули в камеру до кримінальних злочинців. Я привітався, сів у куточку, а вони за якусь хвилю без слова полізли в свої наплечники й поклали переді мною кожен по хлібині, їв я той святий хліб зі сльозами на очах і подумки благав Бога, щоб усі гріхи тим хлопцям було пробачено. (...(

Вивозили мене з табору в березні 1984 року. І коли йшов по "запрєтці", в душі квилила туга. За дротом залишалися друзі, з якими вже зжився, а попереду - невідомість. Отой сум був для мене самого несподіванкою: невже людина прикипає душею навіть до місця своїх страждань? (...(

Місце мого заслання - глухе казахське село Саралжин Актюбінської обл. За правилами я не міг виїжджати з нього в радіусі більш, ніж на 15 км. А найближче людське поселення - за 50 км... Село на кагебістських картах особливе: тут до мене відбував своє заслання Валерій Марченко, потім - Зорян Попадюк. Ясна річ, КГБ мало тут своїх надійних інформаторів. А ще був розрахунок на те, що контакти з місцевим населенням у нас будуть ускладненими: і я, і хлопці до мене були єдиними слов’янами в селі. Навіть росіян не було. Але прорахувалися.

Казахи в Саралжині - справжні діти степу. У своїй масі вони дуже далекі від політики і більше реагували не на нашу ідеологічну позицію, а на наше ставлення до них самих. Поважаєш їхній побут, їхні звичаї, то й вони тебе поважатимуть.

Отож, уже наступного дня допомогли харчами, а через місяць навіть почали запрошувати на весілля. Якщо ж говорити про всі три роки, які я провів у Саралжині, то жили ми разом справді по-братськи. Судіть самі. Одного року на традиційному сільському новорічному бал-маскараді я з’явився в національному костюмі казаха і проспівав на конкурсі казахською мовою популярну тоді пісню. Успіх був величезний, і присудили мені третю премію. Зважте: премію - політичному засланцеві! Та й не тільки за це я можу бути вдячний казахам. Сердечно прийняли вони Маму й сестру Надійку, які часто приїжджали до мене, а згодом і мою товаришку, а тепер дружину Любу, що покинула роботу, Київ, щоб бути поруч зі мною. Казахи влаштували нам "казахське" весілля, від чого ми стали ще ріднішими. Тому зовсім не випадково у першу свою відпустку вже після звільнення я добровільно поїхав з Дрогобича в Казахстан, в оте миле мені піщане село Саралжин...

На засланні я не добув два роки: 24 березня 1987 року саралжинський міліціонер зачитав мені Указ Президії Верховної Ради СРСР про помилування (Горбачов у той час розмашисте домальовував образ своєї перебудови і повернув із тюрем та заслань близько 200 політв’язнів). А 2 квітня ми з Любою вже входили до дрогобицького помешкання моєї мами. Своє життя мені знову треба було починати спочатку...

У невдячній ролі Кассандри

Офіційний Дрогобич прийняв мене сторожко. І хоч голова місцевого КГБ В.Гусєв переконував, що "минуле не буде впливати на майбутнє", брати мене на роботу начальство побоювалося. Нарешті, завдяки сміливості кількох осіб на нафтопереробному заводі, почав я працювати там оператором. Приглядався до життя міста, настроїв людей. Якось само собою організувалося коло найближчих друзів, яке ми потім назвали "Родиною". Душею "Родини" була викладач музучилища Богдана Чередарчук. Читали неопубліковані тоді ще вірші В.Стуса, А.Пашко, Я.Лесіва, розповідали про Бориса Антоненка-Давидовича, дисидентів. Дискутували, сперечалися, а тем тоді не бракувало: політичні барометри вказували на бурю.

У мітинговій боротьбі активної участі не брав: не відчував ні хисту, ні бажання стати "дрогобицьким Чорноволом". Відмовився і від пропозиції заводського Руху балотуватися на депутата. Більшість людей такої поведінки не розуміла, сприймала як наслідок інерції страху. (Здається, тільки недвозначні мої публікації під час кремлівського заколоту остаточно переконали людей, що це не страх, а позиція).

Все, що не міг висловити на мітингу, просилося на папір. Нарешті одного дня подаю для рецензії моєму новому приятелеві Василю Іванишину свою "Україну на полях Святого Письма". Подаю несміливо й тривожно, бо надто вже вона дисонує з політичними настроями того часу. Але саме в Іванишинові знаходжу тоді і надалі таке розуміння, яке додавало мені сили і впевненості на довгий час...

Дуже швидко я зрозумів, що мій світогляд прирікає мене на роль Кассандри. А що ж може бути трагічніше, ніж у день свята й загальної радості бачити ознаки майбутнього смутку! Людськими умами неподільно правила Політика, тоді як проблеми Духу, ніби біблійний наріжний камінь, постійно відкидалися "на потім".

Натомість комуністичні стереотипи поведінки щораз більше впливали на політичні реалії в Україні. В цьому бачив головну небезпеку національному відродженню, тому й по-кассандрівськи остерігав від троянських коней бездуховності.

Весною 1991 року в дрогобицькій видавничій фірмі "Відродження" виходить перший збірник моїх статей під назвою - "Україна на полях Святого Письма"...

Публікації на тему християнства і міжконфесійних непорозумінь мали один несподіваний для мене наслідок: ректор Дрогобицького педагогічного інституту Валерій Скотний запропонував мені читати на кафедрі філософії спецкурс, який я назвав "Християнство в історії України". В.Іванишин і тут благословив мене на цей чи не перший прорив у залізобетонних конструкціях марксизму-ленінізму та атеїзму в нашому педінституті.

Напрям моєї громадської активності визначався значною мірою стихійно. Спершу я став активістом Міжнародної Амністії - правозахисної організації, якій завдячую тим, що вона відразу після арешту проголосила мене "в’язнем сумління" і захищала й підтримувала всі 10 років. Оскільки горбачовська перебудова зробила можливою діяльність Міжнародної Амністії і в Україні, я радо прийняв пропозицію моїх зарубіжних колег популяризувати її ідеї. Так у березні 1991 року в колі нашої неформальної "Родини" народилася Дрогобицька ініціативна група МА, яка через рік першою з усіх ініціативних груп колишнього СРСР визнана була Міжнародним Секретаріатом МА повноправною і тепер діє під назвою "Україна-1".

Участь у Міжнародній Амністії і моє правозахисне минуле вплинули на те, що я став також активістом Громадської Ради Українсько-Американського бюро захисту прав людини, що діє в Києві, та міжнародної громадської організації "Гельсінська громадянська асамблея". Але це вже події дня сьогоднішнього, оцінка яких вимагає більшої часової дистанції.

Очевидно, на цьому свій бліц-візит до минулого я і закінчу. Сподіваюся, що так будуть виправлені деякі помилки в біографічній довідці про мене у третьому томі збірника "Дрогобиччина - земля Івана Франка", викликані, напевно, складністю передачі за кордон у той час будь-якої інформації про політв’язнів. Хай пробачать мене всі, кого я розчарував, хто сподівався знайти тут більш інформативні спогади про історію дисидентської боротьби. Сьогоднішнє моє життя не дозволяє зануритися в спогади глибше.

На закінчення хочу звернутися до тих, кого вразить покрученість моїх доріг, хто схильний до осуду. Звичайно, щасливі ті, хто прожив життя рівно і просто. Але здається мені, що не в тій рівності - сенс життя. В найтяжчі мої хвилини згадувалося відоме Кіплінгове визначення Людини: "...І кожен крах сприймаєш як вимогу важку роботу починати знов."

І якщо ці мої спогади додадуть комусь сили "почати життя знову", випростати свій дух, такий покручений комуністичними лещатами, то цю публікацію я вважатиму недаремною.