Громадянська Освіта

http://osvita.khpg.org/index.php?id=946555281


Урок 33 Як Четверта і П’ята поправки захищають нас від безпідставних процедур з боку правоохоронців?

30.12.1999

(МИ, НАРОД... ГРОМАДЯНИН І КОНСТИТУЦІЯ
Центр громадянської освіти, Calabasas, USA, 1995 )

Мета уроку

Четверта і П’ята поправки накладають обмеження на методи, які застосовують правоохоронці для розслідування злочинів. Засадничою ідеєю обох поправок є те, що уряд має поважати принцип, згідно з яким особа вважається невинною, доки її вину не доведено.

Четверта поправка обмежує повноваження правоохоронців входити у домівки громадян і чинити трус або затримувати та обшукувати когось без слушної причини. П’ята поправка містить кілька інших важливих гарантій. Цей урок зосереджує увагу на захисті осіб від примушення зізнаватися у скоєнні злочину. Ви розглянете історію цих прав та їхню значущість для батьків конституції.

По закінченні цього уроку ви повинні вміти пояснити цілі та історію Четвертої поправки, проблеми, що постають у її тлумаченні, і значущість положення П’ятої поправки про відмову свідчити проти себе. Нарешті, ви повинні вміти обирати, обстоювати та оцінювати позиції у справах, що стосуються права не свідчити проти себе.

Терміни, які треба знати
зневага до суду
правило виключення
імунітет
правопорушення
слушна причина
право не свідчити проти себе
право на недоторканість особистого життя
судовий ордер

Що має на меті Четверта поправка?

Хоча первісно Четверта поправка обмежувала повноваження тільки федерального уряду, завдяки інкорпорації Чотирнадцятою поправкою вона надається і до урядів штатів, і до органів місцевого самоврядування. Задум поправки доволі легко зрозуміти, просто прочитавши її, хоч автори вжили кілька правничих термінів і речень, які не дістали точного визначення і тому потребують сьогодні тлумачення.

Право народу на недоторканість особи, помешкання, особистих паперів і майна не має порушуватися безпідставними трусами і арештами; ордер на трус і арешт має видаватися лише зі слушних причин, посвідчених присягою або ствердженням. В таких ордерах треба докладно вказувати місце, де має чинитися трус, особи, які мають бути заарештовані, або речі, що мають бути вилучені.

Четверта поправка

Хоч у Четвертій поправці не зазначено окремо, що вона захищає право на недоторканість особистого життя, її тлумачать саме на захист цього права, яке є однією з найважливіших гарантій людської свободи і гідності, вміщених у Біллі про права.

Захист особистого життя від втручання з боку урядовців високо цінується як такий. Він важливий також для свободи сумління, думки, релігії, вираження думок і власності. Без права на недоторканість особистого життя ці інші поважні права можуть порушуватися урядовцями. Така загроза є особливо гострою сьогодні, коли урядові доступні передова технологія стеження і комп’ютери. Якщо люди перебувають під постійним або періодичним стеженням уряду, чи вільно їм буде дискутувати з приводу нашої політичної системи?

Значення гарантій від безпідставних трусів і арештів для вільного суспільства підкреслив член Верховного Суду, Роберт Джексон, незабаром після його суддівства на Нюрнберзькому трибуналі проти нацистських військових злочинців у 1949 році. Він казав:

Поміж засобів позбавлення прав нема дійовішого для залякування людності, нищення особистого духу і щеплення жаху в кожне серце, ніж безконтрольні труси і арешти. Це один з головних та найдійовіших видів зброї в арсеналі кожного самоправного уряду.

Четверта поправка забороняє правоохоронцям чинити труси, затримувати осіб або вилучати їхні речі без слушної причини - достатнього приводу запідозрити особу в порушенні закону. Проте автори поправки вирішили не дозволяти урядовцям самостійно визначати, що саме є слушною причиною. Поправка вимагає від них подавати аргументи на користь трусу або арешту до судді чи магістрату. Якщо суддя чи магістрат згодні, що є слушна причина запідозрити порушення закону, правоохоронцеві видають судовий ордер - письмовий документ з дозволом на трус або арешт.

Проте Четверту поправку тлумачать так, нібито за певних обставин дозволені труси і арешти без ордеру. Четверта поправка надає громадянам додатковий захист через обмеження влади суддів видавати ордери. Ордери повинні конкретно вказувати „місце, де має чинитися трус, осіб, які мають бути заарештовані, або речі, що мають бути вилучені“. Суддя не може надавати правоохоронцям ордер, що дозволяє їм трус коли заманеться.

Донедавна гарантії Четвертої поправки не обмежувалися фізичними посяганнями з боку уряду на особу чи майно громадянина. У Четвертій поправці справді йдеться лише про „особи, помешкання, особистих паперів і майна“, і багато років Верховний Суд тлумачив ці слова буквально.

Проте сьогодні Суд тлумачить цю поправку в ширшому розумінні і поширює її застосування на запис телефонних розмов, підслухування та інші різновиди стеження. Суди в цих справах твердять, що захищаються саме особи, а не місця, а отже, запис телефонних розмов дозволено лише на підставі окремого ордеру.

Якою була історія ухвалення Четвертої поправки?

Ми успадкували з британської історії прислів’я, що „домівка людини є її фортецею“. Розуміння права на недоторканість особистого життя та його значущості для вільного суспільства зростало з кожним поколінням. Англійське загальне право захищає право на особисте життя, забороняючи суддям видавати правоохоронцям бланкетні ордери, які не вказують конкретні місця, де має чинитися трус, осіб, які мають бути заарештовані, і речі, які мають бути вилучені. Бланкетні ордери сприймають як відкриті „мисливські ліцензії“, що дозволяють правоохоронцям всуціль чинити труси осіб, їхніх підприємств, домівок і речей.

Попри положення загального права, королівські комісії і Парламент інколи дозволяли застосування урядовцями бланкетних ордерів. Іноді такі труси були спрямовані проти осіб, які скоїли насильницькі злочини. Часто до них вдавалися для залякування і переслідування осіб, які критикували уряд або відкололися від англіканської церкви.

Ще 1589 року, у справі щодо суцільних трусів пуритан та їхнього майна, англійські правники твердили, що Велика хартія свобод захищає недоторканість приватного життя. Проте 1662 року Парламент ухвалив закон, що дозволяв бланкетні ордери, на назву виконавчі накази. Ці ордери давали урядовцям право чинити трус товарів, довезених у країну всупереч митним законам.

Урядовцям не треба було переконувати суддю, нібито вони мають підстави підозрювати когось у скоєнні злочину або незаконно довезені товари переховуються у певному місці. Без обов’язку виказувати слушні причини підозри у скоєнні злочину, нечесним урядовцям виявилося дуже зручно використовувати виконавчі накази для переслідувань громадян за їхні політичні або релігійні погляди, а також, що траплялося навіть частіше, простої помсти комусь з особистої неприязні.

У XVIII столітті Парламент знов ухвалив закони, що дозволяли виконавчі накази. Британська влада в американських колоніях використовувала їх задля виконання законів про торгівлю, що обмежували право колоністів торгувати з іншими країнами та оподатковували цю торгівлю. Виконавчі накази зазвичай використовували для стягнення податків і відшкодування вартості вкрадених товарів, серед них і чорношкірих рабів.

Законодавчі органи колоній марно намагалися визнати незаконними виконавчі накази, вимагаючи конкретних вказівок в ордерах, у кого треба чинити трус, що саме вилучати і чому. Напередодні Війни за незалежність виконавчі накази найчастіше використовували проти колоністів, які критикували британську політику. Їх використовували й проти запідозрених у порушенні британських торговельних обмежень проти контрабанди чаю та інших товарів до Масачусетсу та інших колоній. Рішучі заперечення колоністів законам про торгівлю і виконавчим наказам причинилися до Американської революції.

Британці слушно підозрювали колоністів у контрабанді. Деякі славетні американці порушували торговельні обмеження. Наприклад, батько Джона Генкока збагатів завдяки контрабанді чаю до Бостона. Виконавчий наказ дозволив британцям викрити самого Джона Генкока у контрабанді вина. Можете уявити, що той випадок був не єдиною причиною протестів Батьків-засновників проти подібних бланкетних ордерів.

Після Війни за незалежність у багатьох деклараціях прав у штатах визнали незаконними безпідставні труси і арешти. Пізніш антифедералісти піддавали критиці той факт, що Конституція не накладала подібних обмежень і на федеральний уряд. Один з делегатів ратифікаційного конвенту у Масачусетсі казав: „Конституція не містить положення, що запобігає... арештові зазнаки невинної людини на підставі бланкетного ордеру... або виселенню з власного помешкання“. Саме у відповідь на такі побоювання Четверту поправку було вміщено у Білль про права. Сьогодні конституції усіх штатів містять положення, подібні до Четвертої поправки.

Які суперечності виникають щодо тлумачення і застосування Четвертої поправки?

Трьома найважливішими питаннями, які порушує Четверта поправка, є:

* коли ордер не потрібен?

* що таке слушна причина?

* як забезпечити виконання Четвертої поправки?

Спочатку ми стисло розглянемо перші два питання. Останнє вимагає докладнішого розгляду, адже воно постійно викликає суперечки. На цій проблемі буде зосереджено увагу в двох наступних розділах.

Коли ордер не потрібен? Завжди, коли є час, правоохоронці повинні переконати суддю, що є слушна причина виправдання трусу або арешту. Якщо суддя згоден з наведеними правоохоронцями фактами та аргументами, він виписує ордери на трус, на арешт або на обидва водночас.

Проте в окремих випадках правоохоронці не можуть чекати на ордер. Наприклад, вони можуть опинитися на місці скоєння насильницького злочину чи пограбування. Якщо не заарештують запідозреного негайно, той може поранити поліцейського чи перехожих, або втекти. За таких надзвичайних обставин правоохоронці повинні мати змогу затримувати осіб або вилучати майно без ордеру. Але пізніше вони повинні переконати суддю, що існувала слушна причина, але не було часу дістати ордер.

Що таке слушна причина? Які докази повинні мати правоохоронці, щоб виправдати трус або арешт особи чи вилучення майна? Назагал, коли правоохоронці вирішують когось затримати, вони мають напевно знати, що запідозрений вже скоїв злочин або коїть його під час затримання.

Конкретні критерії визначення слушної причини постійно уточнює Верховний Суд на тлі практичного досвіду. Цей процес виказує відданість захисту особистих прав, але водночас і захисту суспільства від правопорушників.

Вправа на розвиток критичного мислення

ОЦІНКА, ОБРАННЯ ТА ОБСТОЮВАННЯ ПОЗИЦІЇ ЩОДО СЛУШНОЇ ПРИЧИНИ

Разом з напарником розгляньте наступні ситуації, що грунтуються на реальних випадках. Прочитайте положення Четвертої поправки про слушну причину. Потім вирішіть з напарником, чи порушено поправку у кожному окремому випадку. Підготуйтеся повідомити клас про свої висновки.

1. Тома Елвіна підозрювали як зберігача зброї і небезпечного наркоділка. До його квартири вели вузенькі сходи, над якими встановили відеокамери. Офіцери поліції, діставши ордер на трус, вирішили, що буде надто небезпечно входити в квартиру звичайним ходом. Отже, вони притулили драбину до бічного муру будинку, видерлися в квартиру Елвіна, розтрощили віконні шибки, увійшли, вчинили трус і конфіскували кокаїн.

2. Організація споживачів лобіює в Конгресі ухвалення закону про заборону продажу приладів для визначення номеру особи, яка телефонує. Вони твердять, що використання такого пристрою є незаконним втручанням в особисте життя.

3. Люсі Брігс звільнено з посади авіадиспетчера внаслідок позитивного аналізу на вживання наркотиків. Перевірка сталася як захід нової політики авіакомпанії, що вимагала раптових перевірок усіх працівників на вживання наркотиків. Люсі твердить, що обов’язковий аналіз сечі порушує „право народу на недоторканість особи“.

4. Поспішаючи завадити запідозреному в скоєнні вбивства вимити руки, поліцейські затримують його і беруть зіскоби з-під нігтів. Вони кажуть, що трус без ордеру був законним, бо вони не мали часу дістати ордер, доки запідозрений не знищить речеві докази.

5. Студент заповнив заявку на одержання урядової позички для навчання у коледжі. Конфіденційна інформація про особу зберігалася у комп’ютерній мережі. Потім до неї одержала доступ інша урядова установа і використала її без повідомлення або дозволу студента під час стеження за американцями студентського віку.

Як можна забезпечити виконання Четвертої поправки?

Ми повинні надати правоохоронцям досить влади, щоб захистити нас від злочинців. Це означає, що ми повинні надати їм право за певних ситуацій обмежувати деякі дуже шановані нами права. За певних обставин правоохоронці правомочні:

* зупиняти і допитувати нас;

* застосовувати силу, коли треба, щоб обмежити наше пересування;

* обшукувати нас особисто, домівки, автомобілі, смітні цеберки та інше майно;

* заарештовувати та ув’язнювати нас;

* допитувати нас під час ув’язнення.

Ці повноваження легко надаються до зловживань. Проблема полягає в тому, як утримати правоохоронців від порушення конституційних прав. Нижче наведено стислі описи деяких заходів з метою запобігати зловживанням владою з боку правоохоронців.

Відомчі дисциплінарні заходи. Деякі правоохоронні установи мають спеціальні трибунали для розслідування скарг на порушення окремим службовцем процесуальних гарантій. Такий трибунал розглядає справу і, коли визнає службовця винним, вживає належних заходів до запобігання повторним порушенням закону з його боку.

Ради громадського контролю. Іноді нагляд за правоохоронними органами здійснюють громадські ради, призначені органами місцевого самоврядування. Така рада має право розслідувати скарги на правоохоронців, обвинувачених у правопорушеннях або у порушеннях правил чи процедур. Вона відповідає також за справедливий розгляд справи такого службовця. Якщо рада доходить висновку про його винність, вона рекомендує правоохоронному органу вжити відповідні заходи або порушує кримінальну справу.

Цивільні позови. Громадяни, чиї права, на їхню думку, порушено правоохоронцями, іноді мають право позивати окремих посадових осіб або установи за заподіяні ними збитки у цивільному процесі на підставі Закону про громадянські права.

Правило виключення. Будь-який доказ, одержаний правоохоронцями внаслідок порушення закону, не може розглядатися як доказ у судовій справі проти обвинуваченого чи відповідача. Цей доказ має бути „виключений“ суддею, який головує судовим процесом.

Як ви вважаєте?

1. Що треба робити, якщо правоохоронці порушують закон та особисті права, гарантовані Четвертою поправкою?

2. Уявімо, що правоохоронці свавільно і незаконно трусять домівку та інші речі або заарештовують особу без достатніх підстав для цього.

3. Що можна зробити, щоб запобігти порушенням конституційних прав громадян з боку правоохоронців?

Чому важливе правило „виключення“?

Можливо, найбільш суперечливим поміж цих заходів є правило виключення. Його доволі часто використовують для виключення доказів, одержаних внаслідок незаконних трусів і арештів. До нього вдаються також для виключення доказів, зібраних всупереч гарантованому П’ятою поправкою праву не свідчити проти себе і Шостою поправкою - праву скористатися допомогою адвоката.

Правило виключення було сформульовано суддями, щоб запобігти порушенню законів правоохоронцями. Суди твердили, що воно є найдійовішим засобом проти порушень особистих прав.

Правило виключення застосовують з 1914 року для обмеження повноважень федеральних правоохоронних установ на кшталт ФБР. Проте лише 1961 року Верховний Суд застосував правило виключення до кримінальних переслідувань на штатному і місцевому рівнях у справі Мепп проти штату Огайо. Відтоді навколо застосування цього правила точаться нескінченні суперечки.

Як ви вважаєте?

1. Що може становити переваги і недоліки кожного із заходів, описаних вище у цьому розділі?

2. Які заходи ви підтримуєте? Чому?

Що має на меті положення П’ятої поправки про право не свідчити проти себе?

Право не свідчити проти себе є гарантією невинним і винним особам проти можливих зловживань владою з боку уряду. П’ята поправка твердить, що „ніхто не може примушуватися свідчити проти себе за обвинувачення в будь-якому кримінальному злочині“. Її основною метою є заборонити уряду залякувати, кривдити ба навіть катувати людей задля одержання свідчень проти себе або своїх спільників.

Зізнання є сильним доказом. Якщо прокурор чи поліція зуміли одержати зізнання запідозреного, це часто робить непотрібним коштовний або ретельний пошук інших доказів. Батьки конституції були свідомі проблем, що можуть постати через застосування допитів „третього ступеня“ або інших засобів незаконного тиску.

Відмова давати свідчення на підставі „обрання П’ятої“ є одним з найвідоміших положень Біллю про права. Воно суперечливе, бо відмову давати свідчення часто вважають правом, корисним тільки винним. Проте право не свідчити проти себе є надто важливим для додержання принципу, за яким особу вважають невинною, доки її вину не доказано поза слушними сумнівами в істинності доказів.

Це положення П’ятої поправки захищає осіб від обвинувачень у скоєнні злочинів. Воно також захищає свідків від примушення обвинувачувати себе.

Вправа на розвиток критичного мислення

РОЗГЛЯД ПРОБЛЕМ, ПОВ’ЯЗАНИХ ІЗ СВІДЧЕННЯМИ ПРОТИ СЕБЕ

Ця вправа дає вам змогу розглянути історичну і сучасну справи щодо права не свідчити проти себе. Клас треба поділити на шість груп. Три групи мають розглянути справу 1791 року, а три - справу 1991 року. Учні першої групи, приписаної до кожної справи, грають роль суддів. Дві інші групи, приписані до кожної справи, наводять аргументи „за“ і „проти“ думки, нібито було порушено заборону П’ятої поправки на свідчення проти себе. Після двохвилинних промов кожної сторони в кожній справі судді повинні обміркувати свій присуд. Потім вони повинні висловити свої думки з питання: „Чи було порушено положення П’ятої поправки про право не свідчити проти себе?“

Після цього цілий клас має порівняти справи та обговорити свої погляди, використовуючи як дороговкази наступні запитання:

1. У чому подібні або відмінні обидва випадки?

2. Які цінності та інтереси зачіпаються у кожному випадку?

3. За яких обставин, коли так, право не свідчити проти себе треба застосовувати чи обмежувати? Поясніть свої міркування.

Штат проти Діллона (1791). 18 грудня Діллона, 12-річного учня крамаря, заарештували у Філадельфії за підпал - злочин, за який карали на смерть. Його обвинуватили у підпаленні кількох стаєнь, де зберігалося сіно та інші речі. Згідно з протоколом судового засідання, хлопця відвідали його священик, хазяїн та інші „поважні громадяни“. Вони умовляли його зізнатися заради спасіння свого „смертного тіла і душі“. Він твердив про свою невинність.

Потім наглядачі відвели його у підземну в’язницю. Вони чинили все це в мороці і жаху, казали, що його кинуть у ту темряву і стужу і не годуватимуть, якщо він не зізнається в усіх подробицях злочину. Але якщо він те зробить, його оселять в окремому теплому покої, годуватимуть, і він зможе очікувати милості і поблажливості з боку суду.

Діллон надалі заперечував своїй вині, навіть коли його вкинули до підземелля без опалення, їжі і води. Проте після майже дводобового ув’язнення хлопець зізнався у присутності мера, свого хазяїна і правоохоронців.

Під час судового розгляду адвокат Діллона твердив, що обвинувачення треба скасувати. Він казав, що основним доказом проти Діллона було його власне зізнання, вимушене утриманням у підземеллі, погрозами та обіцянками милості і доброго ставлення з боку суду. Адвокат доводив, що такі зізнання незаконні і невірогідні.

Проте прокурор штату заявляв, що зізнання хлопця було добровільним і публічним. Отже, його можна використовувати як доказ на судовому процесі. Прокурор зауважив, що втручання наглядачів у в’язниці було дещо хибним, але умовляння зізнатися не містили погроз Діллонові. Отже, його зізнання не було вимушеним і не повинно виключатися з розгляду на суді. Вчинити так означає пробачити йому скоєння тяжкого злочину. Хлопець зізнався у злочині, яке загрожувало життю багатьох людей і знищило майно інших осіб.

Прокурор штату казав, що висловлене зізнання, як усім відомо, є найкращим доказом вини. Треба розглянути питання, чи облудно обвинувачував себе Діллон у скоєнні злочину. Якщо існує якась імовірність того, що він вчинив саме так, його не можна страчувати. Проте, якщо Діллон таки не відмовиться від своїх слів, його треба визнати винним.

Фульмінанте проти штату Аризона (1991). Поліції Аризони бракувало доказів того, що Орестес Фульмінанте, обвинувачений у педофілії, убив 11-річну названу дочку. Його ув’язнили на підставі обвинувачення у носінні зброї. Справа про вбивство залишалася нерозкритою. У в’язниці Фульмінанте погрожували кілька інших в’язнів, які прочули, нібито він вбивав дітей. Один із сусідів, начебто пов’язаний з мафією, запропонував йому захист. Але спочатку він бажав дізнатися про подробиці вбивства.

З остраху за власне життя Фульмінанте визнав, що вивіз дівчатко у пустелю. Там він знущався з неї, примушував її благати зглянутися над нею, а потім двічі вистрілив їй у голову.

Але Фульмінанте не знав, що його сусід був інформатором ФБР. Після звільнення за вироком про носіння зброї Фульмінанте заарештували, віддали під суд і засудили за вбивство. Головним доказом проти нього було власне зізнання сусіду, а згодом і подібне зізнання нареченій цього сусіда.

Адвокат Фульмінанте оскаржив вирок. Він твердив, що зізнання у в’язниці було вимушеним. Його використання для засудження Фульмінанте становило порушення гарантованого П’ятою поправкою права не свідчити проти себе. Оскільки зізнання були єдиними реальними доказами вини Фульмінанте, він заслуговував на повторний розгляд справи присяжними, які не чули про ці зізнання.

Прокурор штату твердив, що навіть якщо перше зізнання було вимушене, то друге таким не було. Воно було висловлено добровільно. Принаймні, подання цього зізнання як доказу було неумисною помилкою, якої з найкращих міркувань припустилися офіцери поліції і прокурори у справі брутального збоченця і вбивці дитини.

Що сталося з Діллоном і Фульмінанте?

Справи, які ви розглянули, показують, як протягом століть обговорювали проблеми пов’язані з правом не свідчити проти себе. 1791 року суддя присудив - оскільки підпал був злочином, що карався на горло, - тлумачити сумніви на користь 12-річного Діллона. Обвинувачення у підпалі було скасовано і підлітка судили повторно за інше правопорушення. Суддя заявив:

Хоча цариною діяльності суду є чинити правосуддя, а не милувати, і хоч краще взагалі не припускатися помилок... у сумнівних випадках помилка на користь милості безпечніша... ніж помилка на користь невблаганного правосуддя.

В 1991 році Верховний Суд також відіслав справу Фульмінанте на повторний розгляд. Більшість суддів заявили, що зізнання у в’язниці вчинено під прямою загрозою фізичного насильства. Тому головний доказ проти Фульмінанте одержано внаслідок примусу. Без цього зізнання позивач навряд чи дістав би колись досить доказів для обвинувального вироку. Отже, Фульмінанте мав право на повторний судовий розгляд.

Як розвивалися гарантії права не свідчити проти себе?

Існує чимало нагальних проблем щодо права не свідчити проти себе. Первісно воно обмежувалося протоколами судових засідань і не обмежувало повноважень правоохоронців допитувати заарештованих. Це давало поліції змогу примушувати їх зізнаватися або свідчити проти себе.

Після розгляду численних справ про порушення права не свідчити проти себе, Верховний Суд встановив у справі Міранда проти штату Аризона (1966), що правоохоронці повинні попереджати запідозрених, що ті мають право мовчати, а також вимагати присутності адвоката під час допитів. Запідозреним також мали казати, що все сказане ними може бути і буде використано проти них, а якщо вони не мають змоги найняти адвоката, їм буде його призначено. Це попередження стало відоме як „попередження Міранди“. Проте Суд зауважив, що право мовчати не означає, що правоохоронці не можуть приймати добровільних зізнань обвинувачених.

Які загальні обмеження існують щодо права не свідчити проти себе?

Втім, існують певні межі здійснення права не свідчити проти себе. Зокрема, це:

* Особисте право. Оскільки право не свідчити проти себе має на меті захист осіб, воно не надається до захисту організацій на кшталт підприємств чи профспілок. Так само ніхто не має права відмовлятися давати свідчення, якщо вони доводять вину друга або родича. Свідки й відповідачі можуть відмовитися відповідати на запитання, якщо відповіді можуть свідчити проти них особисто.

Імунітет. За певних обставин особу можна примушувати до свідчень, якщо суд пропонує їй імунітет. Наприклад, якщо суд заявляє, що жодне свідчення особи не буде використане у судовому процесі проти неї, особа повинна давати свідчення або буде обвинувачена у зневазі до суду.

Як ви вважаєте?

1. Яку позицію ви оберете стосовно нещодавнього присуду Верховного Суду, що дозволяє використовувати вимушені зізнання у суді, якщо існує досить інших доказів для засудження особи? Поясніть свою позицію.

2. Якщо хтось відмовляється відповідати на запитання поліції або бути свідком власного захисту в суді, чи можемо ми припускати, що людина щось приховує і має бути винною? Чи не буде порушенням Конституції з боку прокурора нагадувати присяжним, що відповідач мав можливість свідчити на власний захист, але визнав за краще цього не робити?

Перевірка і використання уроку

1. Як ви визначите „право на недоторканість особистого життя“? Як Четверта поправка захищає це право?

2. Як ви поясните термін „слушна причина“? Чому Четверта поправка вимагає додержання цього положення до моменту видання ордеру на трус?

3. Чому Четверта поправка назагал вимагає ордеру перед вчиненням трусу? Чому Четверта поправка вимагає докладно вказувати в ордерах „місце, де має чинитися трус, осіб, які мають бути заарештовані, або речі, що мають бути вилучені“? За яких обставин ордер не потрібен? Чому?

4. Як ви поясните право не свідчити проти себе? Яким цілям служить це право?

5. Наведіть приклади обмежень права не свідчити проти себе.

6. Дослідіть проблеми трусу і арештів у школах, розглянувши справу Штат Нью-Джерсі проти Т.Л.О. (1985). Доповісте класові про те, чого ви дізналися.

Рекомендувати цей матеріал