Сергій Рябов, політолог, професор Києво--Могилянської Академії

На моє переконання, запровадження, поширення громадянської освіти, домагання державного рішення з цього приводу, потребує і передбачає попередню широку дискусію, розгортання загальнонаціонального діалогу з цього приводу, щоби таким чином популяризувати ідею громадянської освіти, поширити її у суспільній свідомості, ввести її у словник наших політиків, науковців, освітян, державних діячів. І я вважаю, що така дискусія для багатьох буде нагодою замислитися над проблемою громадянської освіти, над шляхами її розв’язання. І ця конференція, яка сьогодні відбувається, напевно, є важливим внеском у таку дискусію...Громадянська освіта має стати важливим чинником утвердження демократичних ідеалів, вартостей і порядків, має стати знаряддям, важелем трансформування, модернізації, перетворення пост-тоталітарного суспільства. Вона покликана навчити співвітчизників складній, але дуже потрібній справі: як жити разом, як ефективно, безпечно і стабільно жити громадою...

Прагнучи реально вплинути на ситуацію в Україні, на прогресивні зміни в ній, належить робити ставку не на того чи іншого політика, а на цілий народ, на піднесення політичної культури та громадянської освіченості населення, на культурування цінностей відкритого суспільства. Тільки в такому разі можна буде очікувати на появу кваліфікованих, відповідальних, зрештою, чесних політиків і громадських діячів в нашому суспільстві...

Я вважаю, що для нашої вітчизняної громадянської освіти найпершою загрозою є підсвідоме, можливо до певної міри традиційне прагнення ототожнювати громадянську освіту із політичною пропагандою... Слід розрізнювати, відокремлювати громадянськи-освітній вплив від політичного, пропагандистського, агітаційного навіювання. Всі ми пам’ятаємо ті часи, коли пропаганда ця заміняла громадянську освіту, коли політична освіченість і громадянська зрілість означали "беззаветную преданность делу партии и правительства"... Метою громадянської освіти має бути формування критичного і вимогливого, але все ж таки лояльного ставлення - не до партії, а до держави і цілого суспільства, до установ та настанов влади. Така освіта має бути позапартійною справою і відповідати за неї мають вже не партії, а держава з одного боку, та громадянське суспільство з іншого.

Отож, викладання таких істотних компонентів громадянського знання, як права людини і громадянина, основоположні закони громадського життя, вибори - усе це призводить до формування в юнацьких душах філософії свободи, що означає зокрема і... я вважаю, в першу чергу повинно призводити до усвідомлення обмеженості існуючої влади, обмеженості саме правами людини, до усвідомлення відповідальності державної влади, до усвідомлення необхідності вимагати від неї такої відповідальності у її функціонуванні. І у самому розвинутому суспільстві є необхідним, щоб зупинити за допомогою прав людини ненестримну потугу державної влади.

Можливо, колись - принаймні зусилля докладаються дійсно чималі - громадянська освіта стане нарешті складовою державної політики в Україні, будуть внесені необхідні зміни, необхідні інновації в українську освітню систему. Однак, вже зараз, і ви це знаєте, ви є свідками, учасниками цього, докладається чимало зусиль для того, щоби започаткувати цей процес. Ці зусилля - на рівні коріння трави - і я, приєднуючись до дискусії, яка тут розгорілась, перед всім хочу сказати, що нам не варто чекати від держави на директивні рішення в цьому напрямку. Це повинен бути двонаправлений процес - знизу і згори - причому ініциатива має, звичайно ж, відбуватися знизу, оскільки суттєвою ідеєю громадянської освіти є обмеження влади. Спитаємо себе, чи погодиться держава, влада робити якісь ініціативи для того, щоби формувати обмеження себе, своїх повноважень? Звичайно, це повинна бути ініціатива наша з вами, а з боку держави це буде виглядати, як своєрідна поступка, як констатація факту, який вже відбувся.

Викладаючи права людини, слід наголошувати на тому, що вони - права - є джерелом держави і її влади, її законів, а не держава є джерелом наших прав, грантом, який нам надає чи то держава, чи то конституція. Треба перевернути з ніг на голову ці величини. Треба навчити людей розуміти, що саме своїми правами, їх усвідомленням і прагненням до їх здійснення ми можемо обмежувати державу, зупиняти її сваволю, що держава зобов’язана перебувати в певних рамках, які визначаються цими правами, що права не надані державою, вони є невід’ємними, це азбука. Ці права не є дарованими, вони належать людині від самого народження. Це не блага, які влада дарує громадянам, а елементарні передумови нормального людського існування людини - людини, якій властиво почуття власної гідності, цінування свого життя та цінування прав свобод іншої. Права людини - це ті можливості, на які кожен з нас може розраховувати вже через те, що він є людиною, членом суспільства. Це не данність, а цінність, домагатися якої людина має право, вимоги шанування яких є справедливими, є легітимними, є прийнятними, і в такому разі найголовнішим суб’єктом захисту прав людини повинна бути сама людина. Доки не буде такого домінування жодні правозахисні зусилля не дадут належного ефекту. Наша задача - задача освітян - полягає в тому, щоби стимулювати прагнення наших співгромадян самостійно захищати свої права.