Громадянська Освіта

http://osvita.khpg.org/index.php?id=946548058


Мартин Лютер Кінг-молодший

30.12.1999
...Я опинився в Бірмінгемі, бо тут коїться несправедливість. Наче пророки у восьмому столітті до Різдва Христового, які залишали свої села і несли "слово Боже" далеко поза межі рідних домівок, та апостол Павло, який залишив своє місто Тарсу і доніс проповідь Ісуса Христа до найвіддаленіших закутків греко-римського світу, так і я був змушений нести проповідь свободи поза межі свого рідного міста. Наче апостол Павло, я мушу постійно відкликатися на прохання македонян про допомогу.

Крім того, я свідомий взаємозалежності усіх громад і штатів. Я не можу байдикувати в Атланті і не перейматися тим, що відбувається у Бірмінгемі. Несправедливість будь-де становить загрозу справедливості всюди. Ми потрапили у неминучі тенета взаємності, убралися в єдині шати долі. Все, що прямо впливає на когось, опосередковано впливає на всіх. Ми вже ніколи не зможемо жити з вузькою, провінційною ідеєю "чужоземного підбурювача". Кожен, хто живе у Сполучених Штатах, ніколи не має вважатися чужинцем будь-де усередині їхніх кордонів.

Ви шкодуєте про демонстрації, що сталися у Бірмінгемі. Але вашим скаргам, як не прикро, бракує подібної збентеженості обставинами, що спричинили ці демонстрації...

Бірмінгем є містом, що зазнало, либонь, найретельнішої сегрегації у Сполучених Штатах. Його горезвісна жорстока історія добре відома. У судах негри зазнають кричуще несправедливого ставлення до себе. У Бірмінгемі сталося більше нерозкритих вибухів у негритянських домівках і церквах, ніж у будь-якому іншому американському місті. Такі суворі, брутальні факти цієї справи. Саме тому негритянські провідники намагалися вести переговори з батьками міста. Але останні вперто ухилялися від участі у відвертих переговорах.

Пізніше, минулого вересня, трапилася нагода для переговорів з керівниками міського бізнесу. Під час цих переговорів гендлярі дали певні обіцянки, скажімо, зняти з вивісок крамниць принизливі згадки про расову сегрегацію... Але навіть кілька вивісок, що їх зняли, незабаром повернули на місце; решта залишалася там повсякчас.

Як і безліч разів у минулому, наші надії гинули, і тінь глибокої зневіри закружляла над нами. У нас не було іншого вибору, окрім як готуватися до прямої дії, коли ми власними тілами представимо свою справу на очі місцевої громади і цілого народу. Свідомі можливих труднощів, ми завзялися до самоочищення. Було започатковано низку семінарів з ненасильства, і ми постійно питали себе: "Чи здатен ти приймати удари без помсти?" "Чи здатен ти витримати катування у в’язниці?"

Авжеж, ви запитаєте: "Навіщо пряма дія? Навіщо окупаційні страйки, марші тощо? Хіба переговори не кращий шлях?" Ви маєте цілковиту рацію у закликах до переговорів. Справді, це й було метою нашої прямої дії. Ненасильницькі прямі дії прагнуть створити таку кризу і призвести до такого тертя, щоб громада, яка постійно відмовлялася вести переговори, була змушена якось розв’язувати проблему. Наші дії покликані так загострити проблему, щоб нею не можна було нехтувати далі. Мої слова про створення тертя як складника діяльності активіста ненасильницького опору можуть когось шокувати. Але мушу зізнатися, що мене не лякає слово "тертя". Я щиро заперечую тертя насильницьке, але тут йдеться про тертя конструктивне, ненасильницьке, що конечне для поступу. Як Сократ відчував, що треба створити розумове тертя, аби люди позбулися залежності від міфів і напівістин і піднеслися у простору царину творчого аналізу та об’єктивної оцінки, так і ми повинні вбачати потребу існування ненасильницьких дошкульників для створення такого тертя у суспільстві, що допомагає людям піднестися з темного провалля упереджень і расизму до величних висот розуміння і братерства.

Метою нашої програми прямих дій було створення ситуації, коли глибина кризи неодмінно відчинить двері для переговорів. Тому я приєднуюся до ваших закликів до переговорів. Надто довго бідкався наш улюблений Південь у трагічній спробі жити у режимі монологу, а не діалогу...

Друзі мої, мушу сказати вам, що ми не дістали жодних здобутків у царині громадянських прав без рішучого законного і ненасильницького тиску. На жаль, залишається історичним фактом те, що привілейовані групи рідко зрікаються своїх привілеїв самохіть. Окремі люди можуть морально прозріти і добровільно відмовитися від своїх несправедливих переваг; але, як нагадує нам Рейнгольд Нібур, групи зазвичай аморальніші за осіб.

Наш прикрий досвід навчив нас, що гнобитель ніколи не віддасть свободу сам, гноблені мають її виборювати. Щиро кажучи, я ще не брав участі в кампаніях прямих дій, що були "вчасними" з погляду тих, хто не потерпав безвинно від хвороби, на назву сегрегація. Вже багато років я чую слово "Зачекайте!" Воно лунає у вухах кожного негра з докучливою частотою. Це "Зачекайте!" мало не завжди означає "Ніколи". І ми мусили таки усвідомити, разом з одним із наших видатних правників, що "надто задавнена справедливість є запереченням справедливості".

Понад 340 років ми чекали на свої конституційні і дані Богом права. Народи Африки та Азії зі швидкістю реактивних літаків наближаються до політичної незалежності, а ми втім ледве плентаємося до філіжанки кави за прилавком бару. Либонь, вільно тим, хто ніколи не відчував на собі отруєних стріл сегрегації, казати "Зачекайте!". Але коли ви бачите, як знавіснілі натовпи лінчують, коли заманеться, ваших батьків і батожать братів і сестер; коли ви бачите, як сповнені ненависті поліцаї клянуть, лупцюють ба навіть вбивають ваших чорношкірих родичів; коли ви бачите, як величезна більшість з 20 мільйонів ваших братів-негрів задихається у щільній клітці злиднів посеред суспільства, що швидко збагачується; коли вам раптом заціпить і ви почнете затинатися у спробах пояснити своїй шестирічній донечці, чому їй не можна піти у громадський парк на атракціон, який щойно рекламували на телебаченні, і побачите, як її очі підбігають слізьми, коли їй пояснюють, що місця розваг закрито для темношкірих дітей, і побачите, як на її маленькому розумовому небі з’являються зловісні хмари меншовартості, що спотворюють її особистість підсвідомим почуттям образи на всіх білих; коли ви мусите вигадувати відповідь на запитання свого п’ятирічного сина: "Татку, чому білі так погано ставляться до чорних?"; коли ви вирушаєте у далеку подорож і змушені ніч у ніч тулитися по незручних кутках своєї машини, бо в жоден мотель вас не пускають; коли вас щодня принижують повсюдними вивісками "для білих" і "для чорних"; коли ваше ім’я перетворюється на "Джон", по-батькові - на "малюк" (попри ваш похилий вік), а прізвище на "чорнопикий", а ваша мати і дружина звіку не почують шанобливого звернення "місіс"; коли вам муляє вдень і дошкуляє вночі те, що ви чорношкірий, увесь час живете на тирлах, ніколи не певні, на що чекати наступної хвилини, і душу зсередини ятрять гризоти, а ззовні образи; коли ви постійно змагаєтеся з нерозрадним відчуттям "нікчемності" - ось тоді ви зрозумієте, чому нам важко чекати. Настав час, коли чаша терпіння переповнилася, і люди далі не хочуть поринати у безодню розпачу. Я сподіваюся, панове, що ви зрозумієте наше законне і невідворотне нетерпіння.

Ви висловлюєте велике занепокоєння нашою готовністю порушувати закони. Оскільки ми так ревно напучуємо людей коритися присудові Верховного Суду 1954 року, який заборонив сегрегацію у державних школах, спочатку може видатися парадоксальним, що ми йдемо на умисне порушення законів. Можна цілком слушно запитати: "Як ви можете захищати порушення одних законів і підкорення іншим?" Відповідь полягає у тім, що існує два види законів: справедливі і несправедливі. Я першим захищатиму підкорення справедливим законам. Коритися справедливим законам є не лише юридичним, а й моральним обов’язком. Навпаки, опір несправедливим законам - це моральний обов’язок. Я погоджуюся зі cвятим Августином, який казав, що "несправедливий закон взагалі не є законом".

Отже, чим розрізняються обидва закони? Як можна визначити, чи є закон справедливим або несправедливим? Справедливий закон - створений людьми кодекс, що відповідає законам моралі або Божому закону. За словами Хоми Аквінського, несправедливий закон є людським законом, який походить не з Божественного чи природного права. Кожен закон, що підносить людську особистість, є справедливим. Кожен закон, що принижує людську особистість, є несправедливим. Всі закони про сегрегацію є несправедливими, бо сегрегація нівечить душу і шкодить особистості. Вона живить у суб’єктів сегреграції облудне почуття зверхності, а у її об’єктів - облудне почуття меншовартості. Сегрегація, якщо вжити термінологію єврейського філософа Мартина Бубера, зводить стосунки "Я-Ти" до рівня стосунків "Я-Воно", а саму людину - до стану речей. Тому сегрегація хибна не лише з політичної, економічної чи соціальної точок зору, вона морально помилкова і гріховна. Пауль Тилліх казав, що гріх є відокремленням. Чи не є сегрегація екзистенційним виразом трагічного відокремлення людини, її моторошного відчуження, її жахливої гріховності? Саме тому я можу напучувати людей коритися присудові Верховного Суду 1954 року, бо він справедливий з морального погляду. І я маю право напучувати їх опиратися законам про сегрегацію, бо вони морально хибні.

Тепер розглянемо конкретніший приклад справедливого і несправедливого законів. Несправедливий закон є кодексом, якому кількісна або владна більшість примушує коритися меншину, але не дотримується його сама. Ця відмінність закріплена правом. Так само справедливий закон є кодексом, якому більшість примушує коритися меншину і радо коритися сама. Це уподібнення також закріплено правом.

Дозвольте навести ще одне пояснення. Закон несправедливий, якщо накинутий меншині, котра внаслідок заперечення її виборчим правам не брала жодної участі у розробці чи ухваленні закону. Хто може твердити, що законодавчий орган Алабами, який ухвалив закони штату про сегрегацію, було обрано демократично? Скрізь в Алабамі вдаються до всіляких крутійств, щоб завадити чорношкірим виборцям зареєструватися, а в деяких графствах, хоч негри складають там більшість людності, не зареєстровано жодного чорношкірого виборця. Чи можна вважати демократичним будь-який закон, ухвалений за таких умов?

Іноді закон буває справедливий за змістом і несправедливий за практикою застосування. Скажімо, мене заарештували за обвинуваченням у демонстрації без попереднього дозволу. В ухваленні акту, що вимагає дозволу на демонстрацію, нема нічого хибного. Але такий акт стає несправедливим, коли його застосовують для збереження сегрегації і заперечення праву, наданому громадянам Першою поправкою, мирно збиратися і висловлювати свій протест.

Сподіваюся, ви здатні помітити різницю, яку я намагаюся окреслити. Я в жодному розумінні не захищаю ухилення від закону чи відкидання його, як це роблять запеклі сегрегаціоністи. Це призведе до анархії. Той, хто порушує несправедливий закон, має чинити відверто, з милістю і готовністю нести за це покарання. Я запевняю, що особа, яка порушує закон, котрий її сумління визнає несправедливим, та охоче приймає покарання ув’язненням, щоб піднести сумління громади над цією несправедливістю, насправді виражає найвищу повагу до закону.

Зрозуміло, нема нічого нового у такому різновиді громадянської непокори. Про нього свідчать високі приклади відмови Шадра, Мешаха та Авдія коритися законам Навуходаносора через те, що йшлося про вищий моральний закон. Приклади його чудового використання дають нам християни перших віків, які радше приймали смерть від голодних левів і мученицький біль шматування, ніж корилися деяким несправедливим законам Римської імперії. Академічна свобода стала сьогодні реальністю почасти завдяки тому, що Сократ вдавався до громадянської непокори. В історії нашого народу Бостонське чаювання було масовим актом громадянської непокори.

Ми не повинні забувати, що все скоєне Адольфом Гітлером у Німеччині було "законним", а все вчинене борцями за свободу в Угорщині було "незаконним". "Незаконно" було надавати допомогу і притулок євреям у гітлерівській Німеччині. Якби - я певен цього - я жив у тогочасній Німеччині, я надавав би допомогу і притулок своїм єврейським братам. Якби я жив сьогодні у комуністичній країні, де попирають деякі принципи, засадничі для християнської віри, то відверто обстоював би непокору антирелігійним законам цієї країни...

Мов чиряк, невиліковний, допоки схований, але має бути розтятий попри всю свою гидоту природним лікам повітря і світла, несправедливість має викриватися попри всі тертя, спричинені цим викриттям світлу людського сумління і повітрю громадської думки, допоки вдасться до лікування.

У своїх промовах ви запевняєте, що наші дії, бодай мирні, треба засудити, бо вони призводять до насильства. Але чи логічне таке твердження? Хіба це не нагадує засудження пограбованого, бо він, бач, мав гроші, які й призвели до скоєння злочину? Хіба це не нагадує засудження Сократа, бо саме його відданість істині й філософські розвідки спричинили страту спантеличеним поспільством через примус до пиття цикути? Хіба це не нагадує засудження Ісуса, бо його унікальний Божественний розум і неспинна відданість Божій волі призвели до гріха розп’яття? Ми мусимо таки визнати, як це постійно підтверджують федеральні суди, що хибно переконувати людей припинити свою боротьбу за здобуття своїх основних конституційних прав, бо це може призвести до насильства. Суспільство має захищати пограбованого і карати грабіжників...

Гноблені не залишаться такими назавжди. Прагнення свободи, зрештою, дасться взнаки, і саме це сталося з американським негром. Щось усередині нагадувало йому про природне право свободи, а щось назовні нагадувало, що її можна досягти. Свідомо чи несвідомо, але він пройнявся духом нашого часу, і разом із чорними африканськими братами, брунатними і жовтими братами з Азії, Південної Америки і Карибських островів американський негр квапиться на обіцяну землю расової справедливості. Якщо визнати цей поштовх снаги, що охопив негритянську громаду, треба зрозуміти і те, чому сталися публічні демонстрації. Негр мав чимало прихованих образ і поневірянь, тому він мусив скинути їх. Так дозвольте йому марші, дозвольте йому прощі до міської управи, дозвольте йому мандрівки свободи - і спробуйте зрозуміти, чому він мусить це робити. Якщо його пригнічені пристрасті не вивільнити ненасильницьким шляхом, вони дадуться взнаки у насильстві; це не погроза, а історичний факт. Тому я не кажу своїм братам: "Облиште свої тривоги!" Я радше намагаюся сказати, що цю природну і здорову тривогу можна спрямувати у творчий вихід прямої ненасильницької дії. І саме такий підхід оголошують екстремістським.

Хоча спочатку розчарувало сприйняття мене як екстреміста, я обмірковував справу далі і, зрештою, навіть дістав певне задоволення від цієї прикладки. Хіба Ісус не був екстремістом любові: "Любіть ворогів ваших, благословіть тих, які вас проклинають, чиніть добро тим, які ненавидять вас, і моліться за тих, хто вас зневажає й переслідує". Хіба Амос не був екстремістом справедливості: "Нехай тече, неначе вода, справедливість, - і правда, як ріка потужна". Хіба Павло не був екстремістом християнської проповіді: "Я ношу на моїм тілі рани Ісуса". Хіба не був екстремістом Мартин Лютер: "На тому стою, і не можу інакше, і допоможе мені Бог". І Джон Беньян: "Я краще залишуся у в’язниці до скону, ніж перетворю своє сумління на крамницю". Та Абрагам Лінкольн: "Наша держава не виживе напіввільною і напіврабською". І Томас Джеферсон: "Ми вважаємо за самоочевидне, що всіх людей створено рівними..." Тому питання полягає не в тому, чи будемо ми екстремістами, а в тому, якими саме екстремістами. Чи будемо екстремістами любові або екстремістами ненависті? Чи будемо екстремістами збереження несправедливості або екстремістами поширення справедливості? Під час драми на Голготі було розіп’ято трьох людей. Ми не повинні забувати, що всіх трьох розіп’яли за єдиний злочин - злочин екстремізму. Двоє були екстремістами аморальності, і тому вони впали нижче свого оточення. Третій, Ісус Христос, був екстремістом любові, істини й добра, і тому піднісся над своїм оточенням. Мабуть, Південь, наша країна і цілий світ дуже потребують творчих екстремістів...

Я не відчуваю остраху за підсумки нашої боротьби у Бірмінгемі, навіть якщо зараз її мотиви тлумачаться хибно. Ми досягнемо мети свободи у Бірмінгемі і скрізь у краї, бо метою Америки є свобода. Хоч нас можуть кривдити та упосліджувати, наша доля пов’язана з долею Америки. Ми були тут до висадки батьків-пілігримів у Плімуті. Ми були тут до того, як перо Джеферсона викарбувало на сторінках історії величні слова Декларації незалежності. Понад двісті років наші предки працювали у цій країні задарма; вони збирали королеву-бавовну; вони зводили маєтки для своїх панів, а самі потерпали від кричущої несправедливості і ганебних образ - і попри все завдяки своїй безмежній витривалості вони надалі процвітали і рушили вперед. Якщо нас не зупинила невимовна жорстокість рабства, то опір, з яким ми стикаємося сьогодні, марний поготів. Ми виборемо собі свободу, бо у відлунні наших вимог втілюється священна спадщина нашої країни і вічна воля Божа...

Останні кілька років я постійно навчаю того, що ненасильство вимагає, аби наші засоби були так само чистими, як і цілі, яких ми прагнемо. Я намагався пояснити, що хибно застосовувати аморальні засоби задля досягнення моральних цілей. Але зараз я мушу ствердити, що не менш, коли не більш хибно застосовувати моральні засоби для досягнення аморальних цілей...

Я хочу, щоб ви вшанували учасників окупаційних страйків і демонстрацій у Бірмінгемі за їхню високу сміливість, готовність страждати й дивовижну дисципліну незважаючи на безупинні провокації. Колись Південь визнає їх справжніми героями. То будуть Джеймси Мередити, благородна відданість яких власній меті дасть їм змогу протистояти презирливим і ворожим зграям, а їхня стражденна самотність позначить життя піонерів у преріях. То будуть літні, забиті й зневірені чорні жінки, символом яких стала 72-річна бабуся з Монтгомері, штат Алабама, яка піднялася з почуттям гідності і разом зі своїми братами вирішила не їздити сегрегованими автобусами, і яка з невимовною глибиною відповіла одному з тих, кого цікавило, чи не втомилася вона: "Мої ноги втомилися, але моя душа відпочиває". То будуть старшокласники і студенти коледжів, молоді проповідники і натхненники своїх батьків, які сміливо і мирно обсідали прилавки барів та охоче йшли до в’язниць заради сумління. Колись Південь дізнається, що коли ці знедолені діти Божі сиділи за прилавками барів, насправді вони боролися за найкраще в Американській мрії і за найсвятіші цінності у нашій юдео-християнській спадщині, а отже, повертали нашу країну до великих джерел демократії, відкритих Батьками-засновниками у положеннях Конституції і Декларації незалежності...

Якщо я висловив у цьому листі щось, що перебільшує істину і свідчить про безпідставну нетерплячку, прошу мені вибачити. Якщо я висловив щось, що принижує істину і вказує на наявність у мене терпіння, що дозволяє мені погодитися на будь-що менше, ніж братерство, я благаю Господа вибачити мені.

Сподіваюся, що цей лист ви прочитаєте у міцній вірі. Сподіваюся також, що обставини незабаром дозволять мені зустрітися з кожним із вас, і не як прибічникові расової інтеграції чи провідникові руху за громадянські права, а як братові-священику і братові-християнину. Сподіваймося усі разом, що чорні хмари расової упередженості минуть назавжди і глибока імла непорозуміння зникне з наших просякнутих острахом громад, і не в надто далекому майбутті осяйні зорі любові і братерства зійдуть на нашу велику країну в усій її блискучій красі.

Рекомендувати цей матеріал