Громадянська Освіта

http://osvita.khpg.org/index.php?id=1389703669


Чи винні орди половецькі, що в Україні нищаться духовні скарбниці?

14.01.2014
автор: Наталка Ковальчук

Недавно у громадському транспорті довелося побачити незвичайну соціальну рекламу. Після слів відомого письменника про те, що книга – це найкращий подарунок самому собі, а тому книги потрібно читати, зазначалася адреса книгозбірні, яка таким нетрадиційним чином пропонувала свої послуги потенційним читачам.

Цей невеликий аркуш паперу, роздрукований на звичайному принтері, видався доволі символічним віддзеркаленням сучасного стану речей у тих галузях, котрі традиційно «відповідали» за інтелектуальний та духовний розвиток суспільства. У тому числі й бібліотечної.

З того часу, як Белла Ахмадуліна написала: «Даруй мне тишь твоих библиотек» - змінилося чимало. Сьогодні з книгозбірнями в Україні асоціюється зовсім інша тиша.

«Вмираємо по-тихому», - так висловилася знайома бібліотекарка на запитання: як справи?

 

«Закрити не можна помилувати…»

 

Закрити чи помилувати? Цей дещо переінакшений відомий вислів сьогодні значною мірою стосується українських бібліотек. Ніколи невідомо, де поставить кому чиновницька рука. Принаймні, таке враження складається при ближчому знайомстві з життям українських книгозбірень за останні кілька років:

 

Місто Кременчук Полтавської області, квітень 2012 року

До редакції газети «Кременчуцька панорама» (http://panorama.pl.ua/) звернулися читачі, схвильовані тим, що декілька міських бібліотек можуть закрити. Приводом для тривоги стали анкети, які масово пропонували заповнити відвідувачам бібліотек, де прямо було зазначене питання: чи готові Ви захищати бібліотеку Вашого мікрорайону у випадку закриття? Як з’ясували журналісти, причиною для тривоги стали рекомендації щодо оптимізації бібліотечної мережі.

В Україні ні для кого не становить секрету, що «оптимізація» - означає закриття або скорочення.  Тож, незважаючи на те, що впродовж останніх трьох років бібліотеки в місті мали стабільну кількість відвідувачів – близько 52 тисяч щороку – тут все ж вирішили попередити події і звернутися до громадської думки.

 

Смт. Локачі Волинської області, травень 2012 року

На засідання постійної комісії з питань розвитку соціальної сфери, молодіжної політики та обслуговування населення було винесено проект рішення Локачинської районної ради «Про надання згоди на закриття окремих бібліотек-філій Локачинської централізованої бібліотечної системи».

Причому, клопотання про закриття «духовних вогнищ культури на селі» надійшло не від кого іншого, як від керівництва місцевого відділу культури і туризму, який, здавалося б, мав захищати, а не знищувати бібліотечну систему на селі.

Депутатам районної ради на той час все-таки вистачило здорового глузду не надавати згоду на закриття сільських бібліотек. (http://lokachi-rayrada.gov.ua/)

 

Місто Одеса, червень 2012 року

Під загрозою закриття виявилася бібліотека-філія №7 імені І.П. Гайдаєнка,   українського письменника, журналіста і громадського діяча.

Офіційним сценарієм для закриття закладу стали безкінечні претензії пожежної служби, та активісти, котрі виступили на захист своєї бібліотеки, все ж були більш схильні вважати, що причина в тому, що заклад знаходиться на першому поверсі багатоповерхового будинку в жвавому місці. (http://vo.od.ua/ )

 

Івано-Франківська область, січень 2013 року

 Обласна державна адміністрація видала розпорядження, згідно з яким серед багатьох інших установ «під оптимізацію» потрапили й бібліотеки. Зокрема, передбачалося у Калуському районі скотити 16, 25 штатних посад працівників біблотек. (http://vikna.if.ua/).

Також у ЗМІ поширилася інформація про закриття бібліотек у Верховинському районі. ( http://www.ukr.net/)

 

Закарпатська область, лютий 2013 року

 Як зазначено в повідомленні Інтернет-ресурсу Мукачево.net, на райони чинився тиск, аби закрити більшість бібліотек Закарпаття, залишивши для кожного з районів 5-6 опорних книгозбірень. ( http://www.mukachevo.net/ )

 

Цей перелік можна продовжувати, але й так зрозуміло, що немає значення йдеться про захід, схід, південь чи північ України. Ситуація скрізь схожа -   чим далі від центру, тим частіше на бібліотеки зазіхають, тим важче їм відстоювати своє право на існування.

Скажімо, у статистичному звіті станом на 1 січня 2013 року щодо роботи бібліотечної мережі закладів для дітей у Кіровоградській області зазначається, що «реорганізація, закриття бібліотек, дитячих відділів негативно позначається на охопленні дитячого населення області читанням…» (http://librarychl.kr.ua/pro_bib/svit_bib.php)

Хоч загальновідома істина, що привчати до спілкування з книгою людину треба змалку, та саме дитячі бібліотеки і відділи для обслуговування дітей та юнацтва найперше стають «заручниками оптимізацій та реорганізацій».

Так, в тій же Кіровоградській області, за даними вже згаданого звіту, у Знам’янському, Маловисківському, Світловодському районах, місті Знам’янка тепер взагалі відсутні бібліотеки для дітей. У результаті скорочення працівників, відбулося закриття дитячих відділів при публічних бібліотеках: філіях № 1, 2 Знам’янської МЦБС, в Знам’янській ЦРБ. (http://librarychl.kr.ua/pro_bib/svit_bib.php)

Робота у бібліотечній галузі, яка практично повністю залежать від місцевих органів влади, сьогодні у зоні ризику ще й через різноманітні «експерименти» над книгозбірнями. Іноді складається враження, що «інтелектуальний градус» місцевих можновладців знаходиться десь недалечко від нуля. Інакше як може прийти ідея «розкидати» по сільських філіях найбільший у районі книжковий фонд Центральної районної бібліотеки чи об’єднати сільські й шкільні бібліотеки в одну з метою оптимізації. Та найчастіше все ж робляться спроби закрити заклади «по тихому»,   бо так для місцевого бюджету буде «дешевше»…

І що з того, що є Постанова Верховної Ради України «Про впровадження мораторію на закриття державних і комунальних закладів культури у сільській місцевості» (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2012, № 36, ст.429)?  

 

…Справа рук самих потопаючих

 

Іронічний вислів про те, що «порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих» цілком вписується в нинішнє ставлення до бібліотечної галузі в Україні.  Самим бібліотечним працівникам однак не до іронії, особливо у селах, де їм  буває доводиться трудитися і на половину невеличкої ставки, і на четвертину. Це визнають і в самому Міністерстві культури («Стан, проблеми та перспективи розвитку державних закладів культури на селі». Оглядова довідка.).

(http://mincult.kmu.gov.ua/mincult/uk/index;jsessionid=96E27C4A05598BB77CD2899A27593C4C.vapp14:2)

При цьому працівникам бібліотек здебільшого ще й самотужки доводиться думати, як зберегти існування свого закладу, привабити читача. 

Найбільшою проблемою залишається та, що кількісно фонди бібліотек відчутно зменшуються. Книги, застарілі ідеологічно і фізично, списуються, а можливості отримувати нові надходження мінімальні.

Скажімо, у тому ж Кременчуці, де в Централізованій бібліотечній системі налічується 11 бібліотек, книжковий фонд за 2010-2011 роки зменшився приблизно на 11, 5 тисяч примірників. (http://panorama.pl.ua/)

Скорочення інформаційних ресурсів відзначають й на Кіровоградщині, де у 2012 році документний фонд для дітей в бібліотеках області на традиційних та електронних носіях зменшився  на 38, 7 тисяч примірників проти 2011 року.  (http://librarychl.kr.ua/pro_bib/svit_bib.php)

Власне, такий стан справ у переважній більшості бібліотек України.

З місцевих бюджетів кошти виділяються хіба що на періодику, а іноді немає і їх. Нерідко бібліотекарям самим зі своєї невеличкої зарплати ще й доводиться передплачувати ті видання, які приваблять читача.

А ще власними силами вони роблять косметичні ремонти, щоб приміщення книгозбірні виглядало пристойно, бо ж сюди приходять люди, приносять з дому м’який інвентар, а іноді й електронне обладнання, займаються пошуками спонсорів, які б підтримали бібліотеку…

Держава сьогодні, визнаючи жалюгідний стан справ з бібліотечною галуззю, про що свідчить оглядова довідка «Стан, проблеми та перспективи розвитку державних закладів культури на селі»  (Міністерство культури та туризму України ДЗ «Національна парламентська бібліотека України» Інформаційний центр з питань культури та мистецтва ДЗК Випуск 5/6 2012 р.).(http://mincult.kmu.gov.ua/mincult/uk/index;jsessionid=96E27C4A05598BB77CD2899A27593C4C.vapp14:2 ), все ж фактично самоусунулася від підтримки бібліотек.

Рятівною соломинкою для української бібліотечної галузі найчастіше стають неурядові організації та європейські грантові програми.  Тож, якщо десь в бібліотечному закладі з'являється належне сучасне технічне забезпечення, то це найчастіше результат співпраці з програмою «Бібліоміст» чи іншими грантовими програмами.

Книги здебільшого надходять, як то кажуть, з миру – по нитці. Найчастіше - з міжнародного фонду «Відродження», благодійних фондів «Україна-3000», «Відродження поколінь» або за рахунок таких акцій як ініціатива письменниці Міли Іванцової – «100 книжок для сільської бібліотеки» чи як подарунок від читачів і спонсорів.

Є й підтримка від урядів інших країн. Так, за різними джерелами, посольство США в Україні щороку витрачає приблизно 125 тисяч доларів на для підтримки і оснащення сучасними технологіями українських бібліотек.

Або інший приклад: наприкінці минулого року Виноградівська бібліотека на Закарпатті отримала 250 тисяч форинтів як допомогу від угорського урядового фонду. http://m-studio.net.ua/blog/2013/12/18/biblioteky-vyzhyvayut/

А от питання, коли українські книгозбірні нарешті відчують підтримку від власної держави, залишається відкритим.

 

 

«Шагреневе» право

 

Питання: «Чи потрібні бібліотеки?», звичайно,   риторичне. Адже, скажімо, за даними того анкетування, що було проведено в Кременчуці з більш як півтисячі опитаних кременчужан різного віку стверджували, що бібліотек у місті недостатньо. В Одесі вважають, що для мільйонного міста тих бібліотек, які є, - замало. Адже за роки незалежності України тут з різних причин було закрито два десятки міських бібліотек.

У Запоріжжі в рамках дослідження «Потреби населення в бібліотечних послугах» свого часу також було проведено вивчення громадської думки жителів шести районів та міста Бердянськ.  

За підсумками цього опитування рейтинг бібліотек виявився найвищим серед установ соціокультурної сфери - 33, 8%, ( для порівняння - на другому місці школи (31, 9%), на третьому - лікарні (26, 1%).

 Як з’ясувалося, користувачами бібліотеки є 48, 8% населення Запорізької області. Майже всі опитані (97, 6%) та члени їх родини (86%) заявили, що користуються бібліотеками протягом кількох років (96, 6%).

94, 7% опитаних вважають, що місцева влада не повинна приймати рішення стосовно закриття бібліотек без попереднього обговорення і згоди громади.

 За підсумками опитування «Сільські бібліотеки: стан, проблеми, перспективи», проведеними у Василівському, Веселівському, Новомиколаївському, Оріхівському, Пологівському та Токмацькому районах Запорізької області,  97, 3% громадян вважають сільську бібліотеку необхідною складовою соціальної інфраструктури села. Але при тому 11% опитаних сільських голів, оцінюючи перспективи перебування бібліотек на місцевому бюджеті, заявили про намір закрити свої книгозбірні через відсутність коштів. (http://zounb.zp.ua/resourse/sel_library/Sel_library.html )

Законодавством України передбачено, що «Бібліотеки своєю діяльністю забезпечують реалізацію прав громадян на бібліотечне обслуговування…» (Розділ IV. Cт.19. Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про бібліотеки і бібліотечну справу»). Ось тільки, якщо проаналізувати стан справ з нашою бібліотечною галуззю, то на думку спадає невеселий висновок: Україна стає тим світом, де для книг не залишається місця, а можливість реалізувати право громадян на доступ до бібліотечних послуг постійно скорочується. Неначе та «шагренева шкіра».

 

У вимірі історії

Історія має тенденцію повторюватися. Це, мабуть, загальновідомий факт. Але іноді її збіги видаються аж надто містичними.

Місто Київ. 1203 рік.

Половці в союзі з руськими князями розграбували бібліотеку Софійського собору.

Місто Київ. 2013 рік.

Відмінити рішення про приватизацію Центральної бібліотеки ім. Т. Шевченка для дітей на проспекті Перемоги,  25-А, прийняте місцевими чиновниками, яким книгозбірня фактично викидалася на вулицю, вдалося тільки завдяки супротиву громадськості.

 

PS. Аж страшно подумати як мало змінилося з того часу, коли «тмутороканські ідоли» топтали землю Руську…

Рекомендувати цей матеріал