http://osvita.khpg.org/index.php?id=1338293758
Політики підвищують податки і скорочують видатки – на охорону здоров’я, освіту і пенсії. Хіба ми перестали мріяти про побудову пристойного суспільства? – запитує великий історик Тоні Джадт у величезному інтерв’ю, яке він дав перед смертю. В Америці це одна з найважливіших книжок останніх місяців
Високі темпи економічного розвитку не означають автоматично добробуту, – сказав у розмові з Тімоті Снайдером Тоні Джадт про нових лібералів 1970-х років. Їхня віра у ринок була примітивним варіантом віри у спонтанний поступ у ХІХ ст.
’’Мій дід за батьковою лінією, Енох Юдт, народився у Варшаві, нині столиці Польщі, а тоді західній метрополії Російської імперії. Як і багато молодих євреїв у той час і у тому місці, Енох став соціалістом", – згадує Джадт.
Цей онук і син бідних, ніколи не асимільованих єврейських іммігрантів зі Східної Європи, що підростав у бідному, сірому та сумному Лондоні 1950-х років, став одним з найвпливовіших американських інтелектуалів, професором Оксфордського і Нью-Йоркського університетів та автором багатьох важливих книжок – в тому числі "Після війни", монументальної історії повоєнної Європи.
Він став також важливим моральним авторитетом західних, в першу чергу американських, лівих. "Після війни" – це книга про інтелектуальні та історичні корені західних держав добробуту. Для Джадта вони були найкращою донині реалізацією ідеалу "пристойного суспільства", у якому в кожного є робота, в кожного є що їсти, у що вдягатися, де жити, у якому голос кожного буде почутий, а його права будуть дотримані, і у якому держава допомагає тим, хто опинився у скруті.
В інтерв’ю, яке він дав перед смертю, постає неодноразово питання – чому "пристойне суспільство" відходить у минуле? Більше того – чому те, що колись було реальною політичною метою західних суспільств, нині здається утопією?
У 2008 році Джадт почав вмирати від бічного аміотрофічного склерозу – рідкісного, невиліковного захворювання, яке викликало прогресивний параліч. Взимку, навесні і влітку 2009 року, у кожен четвер вранці, історик Тімоті Снайдер з Єйльського університету приїздив до нью-йоркського помешкання Джадта та проводив з ним інтерв’ю. Лише зі вступу Снайдера ми можемо припустити, що це був час прогресування хвороби. Коли вони почали розмовляти, Джадт ще ходив. Коли закінчили, він не міг більше рухатися і навіть функції легенів підтримувала машина. Розум залишався цілком ясним до кінця.
Їхня розмова є як політичним та ідейним заповітом, так і автобіографією. Вона є також дискусією над дилемами західних лівих протягом останніх трьох десятиліть ХХ століття, а також скарбницею пліток та коментарів – іноді дуже жорстоких – про різних відомих людей.
Норман Дейвіс, наприклад, в очах Джадта є ’’трохи абсурдною фігурою (...) розчарованою виключенням з Оксфорду’’; його книгу "Європа" Джадт вважає "жахливо дурною" апологією історії Польщі.
Джадт має співрозмовника, який є гідним інтелектуальним партнером. Тімоті Снайдер зараз, мабуть, є найвидатнішим західним істориком, що спеціалізується на історії Східної Європи. Його книга "Криваві землі" – історія геноцидів та етнічних чисток, здійснених у нашому регіоні у 1930-і та 1940-і роки – є видатним твором (вона вийшла минулого року польською мовою), як з точки зору ерудиції, так інтелектуального розмаху проекту.
Джадт і Снайдер багато знають про Східну Європу, і вони мають також багато польських друзів. Джадт дружив, наприклад, з Яном та Іреною Ґроссами, які допомогли йому вижити протягом часу, проведеного в Університеті Еморі в Атланті. Оксфордсько-нью-йоркський інтелектуал почувався на американському Півдні як на "планеті Зург", він видавався йому антиінтелектуальним та смертельно нудним середовищем, переповненим обмеженими американськими міщанами, до яких він виявляє погано приховувану огиду.
Західні історичні книжки часто присвячують країнам між Німеччиною та Росією лише кілька речень. У розмові Снайдера з Джадтом ми є повноправною частиною європейської історії. Це не означає, що він готовий потурати нам (більше симпатії до Центральної Європи, здається, має Снайдер).
’’ Варшава не є, і протягом більшої частини історії не була, центром надто багатьох речей’’ (англ. center of very much at all), – каже у певний момент Джадт.
На 13-й день народження батько купив йому тритомну біографію Троцького авторства Ісаака Дойчера. ("Напевно, тому, що настав час, щоб я навчився відрізняти поганих від добрих хлопців", – каже Джадт. Сталін був, звичайно, поганим.)
Джадт завжди мав ліві погляди, але незважаючи на його виховання, Троцький не став його героєм. Як він каже про себе, після короткого флірту з марксизмом, він став "плюралістом". "Всі політичні теорії мені видаються за своєю природою частковими і неповними розповідями про складнощі людського існування", – каже він Снайдеру. У його політичній філософії "будь-яке рішення, зокрема й доцільне, передбачає відмову від речей, які є цінними", і "всі рішення, які мають якесь значення, передбачають реальні вигоди та втрати".
Якщо немає одного блага у політиці, то немає одної форми аналізу, якою можна було б його охопити, та жодної теорії, яка б його визначила. Марксизм також не є нею.
Джадт був шанувальником "Головних течій марксизму" Колаковського, які він прочитав на переломі 1970-х та 1980-х років і які були для нього протиотрутою від принад цієї світської релігії лівих. Відтоді він вважав, що марксизм заслуговує на інтелектуальну увагу, але з нього не випливає справжнє політичне бачення – і він не має "моральної цінності".
Тож він став немарксистом, але людиною з лівими поглядами, чутливою до кривд, заподіяних людям, та переконаною, що в нас є реальна можливість збудувати краще – більш справедливе і краще для життя – суспільство. Ця політична позиція остаточно сформувалася під кінець 1970-х років, коли він викладав у Берклі, де він жив дуже приємним життям каліфорнійського інтелектуала – "їздив вздовж узбережжя по шосе Highway One на кабріолеті Ford Mustang та обмінювався політичними нотатками з троцькістами". На початку 1980-х він повернувся до Європи, де Тетчер здійснювала перший на континенті демонтаж соціал-демократії.
Протягом усіх 1980-х та 1990-х років Джадт спостерігав з дедалі більшою тривогою за демонтажем "пристойного суспільства", яке у Європі та Америці важкими зусиллями будували, починаючи з кінця ХІХ століття. Історик не має сумніву, що ліберальні реформи принесли Заходу політичний, цивілізаційний та економічний регрес.
’’У який спосіб стримати капіталізм від створення розлюченого, злиденного, сповненого образ нижчого класу, який стане джерелом поділів і занепаду?’’ – на це питання вже сто років шукали відповіді у пенсійних системах, розбудові законодавства про працю, страхуванні від безробіття і безкоштовній медицині. А потім раптом перестали.
Джадт блискуче описує різні історичні обставини цього процесу: І Світова війна привела до встановлення контролю над економікою з боку держави, і оподаткування за прогресивною шкалою стало нормою, Велика депресія принесла велику економічну теорію Кейнса – і пов’язану з нею думку, що втручання держави в економічні цикли є природним і виправданим; нарешті, у повоєнні роки поширилися на Заході (власне на Заході!) економічне планування, високе зростання і соціальна держава, завдяки якому плоди зростання розподілялися приблизно рівно.
Демонтаж всієї цієї конструкції – який на Заході відбувається ще з часів Рейгана і Тетчер – не був, на думку Джадта, зовсім результатом економічної необхідності. Соціал-демократія не збанкрутувала, а темпи зростання у кризові 1970-і роки відповідали темпам найкращих періодів наступних, ліберальних десятиліть. Крім того, високі темпи зростання ВВП – це ще не все.
’’ Високі темпи економічного розвитку не означають автоматично добробуту, стабільності або модернізації’’, – каже Джадт про нових лібералів 1970-х років, вважаючи їхню віру у ринок примітивною версією віри у спонтанний поступ у ХІХ ст.
Так чому ж соціал-демократія програла? Джадт каже, що у 1970-і роки люди вже настільки звикли до держави добробуту, що забули, хто і для чого її збудував, і яким жорстоким є життя без неї. Економічний крах Радянського Союзу – очевидний вже тоді – скомпрометував, натомість, ідею планування, хоча – як каже історик – "не було жодного історичного або логічного зв’язку між західним та радянським плануванням": західне було набагато менш жорстке і не намагалося замінити ринок.
У 1970-і роки народжений у міжвоєнний період міф про планову економіку був замінений іншим міфом – що планування було помилкою. Той факт, що воно принесло кілька десятиліть найвищого зростання добробуту в історії Заходу, був ретельно забутий, і його згадування вважається поганим тоном.
Закінчення розмови не є оптимістичним – і не тому, що (що кожен читач повинен постійно усвідомлювати, хоча й співрозмовники про це не згадують) один її учасник стоїть на порозі смерті, а тому, що "пристойне суспільство" залишається віддаленим враженням. Над розмовою двох американських інтелектуалів кружляє відчуття повільного суспільного розпаду.
Суспільство "спільної відповідальності", згідно з якою люди спільно несуть відповідальність за свою долю, перестає існувати. Ті, в кого є гроші, закриваються в огороджених кварталах під охороною, лікуються у приватних клініках і відправляють своїх дітей до приватних шкіл. А решті залишається покладатися лише на себе.
Автор: Адам Лєщиньскі [Adam Leszczyński]
Джерело: Wzrost to nie dobrobyt, Gazeta Wyborcza, 07.04.2012
Зреферував Омелян Радимський, Західна аналітична група
Рекомендувати цей матеріал