Громадянська Освіта

http://osvita.khpg.org/index.php?id=1320681002


Ліберальний націоналізм та його вороги

07.11.2011
автор: Микола Рябчук
джерело: krytyka.com

Повний текст цієї статті, зокрема з академічними посиланнями на цитовані джерела, опубліковано у збірці на пошану Івана Дзюби «Обрії особистости», випущеній до його 80-ліття.

 

У західній політичній думці, яка претендує на глобальну універсальність, лібералізм є безумовною цінністю: синонімом толерантности і поваги до особистої автономії та прав людини, однією з підвалин, на яких споруджено сучасну цивілізацію. Націоналізм, навпаки, досить часто вважається безумовним злом, синонімом ксенофобії, шовінізму, насильства, «війни, що ставить сусіда проти сусіда і ділить, здавалося б, неподільні країни» (Джудит Ліхтенберґ). У цьому контексті термін «ліберальний націоналізм» виглядає як оксиморон, contradictio in adiecto, щось на кшталт «раціональної ірраціональности», «цивілізованого варварства», «толерантної нетерпимости» чи «індивідуалістичного комунітаризму».

Після Другої світової війни з усіма її жахіттями, спричиненими начебто націоналістичним божевіллям, націоналізм став на Заході чимось «філософськи непристойним і політично реакційним» (Дейвід Мілер). Панівною зробилася думка, що процеси модернізації, зокрема глобальне розширення комунікацій та міжособистісного спілкування, зростання соціяльної мобільности та загального рівня освіти, культури і суспільного добробуту поступово сприяє утвердженню ліберально-демократичних цінностей і приборкує ірраціональність, нетолерантність та націоналістичні ексцеси. Допіру після падіння комунізму в 1989–1991 роках та появи двох дюжин незалежних держав на місці cовєтської імперії, внутрішньої та зовнішньої, західні дослідники почали приглядатися до розмаїття націоналізмів у нових державах як істотного чинника їхнього подальшого – ліберального чи неліберального – розвитку. Кардинальна відмінність і напрямків, і перебігу посткомуністичних трансформацій спонукала дослідників сформулювати питання, котре, імпліцитно принаймні, стосується й «оксиморонної» категорії «ліберального націоналізму»: «Чому в одних постлєніністських державах виявився більше сумісним із реконструкцією національної ідентичности, ніж в інших?» (Ерика Гарис).

Вони мусили визнати, що націоналізм відіграв істотну або й вирішальну роль у розпаді імперії і що крахові комунізму посприяла не лише емансипація громадянського суспільства від тоталітарної держави, а й емансипація національних/ націоналістичних суспільств від домінування імперського центру. Не лише громадянська, а й націоналістична мобілізація була потужною рушійною силою ліберальних антикомуністичних рухів у Польщі, Прибалтиці, Чехословаччині, Україні. Для всіх цих народів національне визволення було не менш важливим від здобуття громадянських свобод; власне, ці цінності у згаданих рухах часто поєднувались у нерозривне ціле. Відтак науковці, принаймні декотрі, мусили визнати, що «певна форма націоналізму справді потрібна для підтримання ліберальної демократії» (Стефан Ауер); що «демократія ґрунтується на міцно злютованих ідентичностях, які забезпечує приналежність до нації, – без цього не буває демократичних держав» (Джордж Шопфлін); і що лібералізм сам «залежить від певної націоналістичної леґітимізації народного суверенітету та державних кордонів» (Женев’єв Нойтенс).

Поняття ліберального націоналізму зробило на Заході досить стрімку кар’єру, ставши предметом гарячих інтелектуальних дискусій, – від етапних книжок Лії Ґринфелд («Націоналізм: п’ять шляхів до модерности», 1992) та Яель Тамір («Ліберальний націоналізм», 1993) до порівняно недавніх праць Віла Кімлічки («Політика розмовною мовою», 2001) та Стефана Ауера («Ліберальний націоналізм у Центральній Европі», 2004). В Україні, на жаль, жодного відгомону цих дискусій поки що не помітно. На це є низка причин, і я постараюся коротко їх окреслити у першій частині статті. Її головна мета, однак, – з’ясувати характер сьогоднішнього українського націоналізму, його сумісність із ліберально-демократичними принципами та його роль в актуальному процесі побудови держави та нації, від чого, вочевидь, залежатиме і їх майбутній характер.

Щоб уникнути складних теоретичних дискусій навколо нормативної сумісности лібералізму й націоналізму, які виходять далеко за рамки статті, я застосую суто прагматичний, «фактовий» підхід до проблеми – приблизно так, як це пропонує Ерика Гарис: «Націоналізм і лібералізм є сумісними, тому що мусять такими бути, а не тому, що існує якась внутрішня сумісність між колективістським націоналізмом та індивідуалістичним лібералізмом». Інакше кажучи, навіть якщо між ними немає сумісности з нормативної точки зору, вона все ж мусить бути досягнута прагматично до максимально можливої міри – як частина і чинник демократизації, модернізації та вестернізації країни1. Без цього Україна не буде ані внутрішньо стабільною, ані міжнародно шанованою.

 

Ідеологічні збочення

І націоналізм, і лібералізм були проскрибовані в СССР як ідеологічна єресь. Обидва збочення вважалися засадничо несумісними з офіційною, єдиною «науково правильною» та монопольно панівною ідеологією марксизму-лєнінізму. «Буржуазний націоналізм», однак, вважався не лише ідеологічним збоченням, а й політичним злочином, що підпадав під статтю кримінального кодексу про «антирадянську діяльність». Практично всі народи СССР мали своїх «націоналістів» – збоченців, які непокоїлися мовними, культурними та іншими правами своїх етносів і яких після коротких профілактичних бесід КҐБ запаковувало до тюрем або психлікарень. «Буржуазних націоналістів» не було лише серед росіян – із простої причини. Російський націоналізм, починаючи від 30-х років, був у СССР частиною офіційної ідеології, і тому його не забороняли, а навпаки, заохочували – під назвою «радянського патріотизму».

Лібералізм тим часом хоч і підлягав осуду як буржуазна ідеологія, підступно винайдена панівними класами з метою відволікти пролетаріят від класової боротьби, проте під статті кримінального кодексу він переважно не підпадав. Офіційна пропаґанда зазвичай сполучала його з прикметником «гнилий», що вказував на брак твердих ідеологічних засад, втрату політичної пильности й готовість іти на примирення й компроміси з класовим ворогом. «Гнилих лібералів» цькували, виганяли з навчання чи праці, проте до ув’язнення здебільшого не доходило: на противагу «націоналістам», вони заслуговували чистилища, але не пекла.

В посткомуністичну добу і лібералізм, і націоналізм зберегли переважно неґативні конотації у суспільній свідомості. Жодна партія з цими словами у своїй назві та з чітким наголошуванням відповідних засад у програмних заявах не здобула у постсовєтських республіках помітного успіху. (Ліберально-демократична партія Жиріновського лише підтверджує правило: фактично вона є партією одного популіста-харизматика, що асоціюється з чим завгодно, крім ліберальної демократії.)

В Україні менш як 8% опитаних визнають себе прихильниками націоналістичної ідеології. Почасти ця недовіра до націоналізму є наслідком совєтської пропаґанди. Завзято демонізуючи «українських буржуазних націоналістів» як екстремістів, зрадників та нацистських колаборантів, вона, пише Олександр Мотиль, витворила їм

«імідж здичавілих зарізяк, без жодної політичної чи ідеологічної цілі, крім руйнувань та убивств. Цей імідж закорінився особливо глибоко у найбільш совєтизованих реґіонах півдня та сходу України, котрі традиційно були оплотом для правління компартії. Росіяни та русофони прийняли цю підказку від влади і часто й охоче обзивають “бандерами” всіх національно свідомих українців, які відважуються розмовляти власною мовою».

Поширення в Україні західних поглядів та ідей у посткомуністичний період не принесло у цьому плані істотних змін, оскільки нормативна вартість націоналізму в панівних західних дискурсах залишається досить низькою. Найчастіше його представляють як темну, ірраціональну, деструктивну силу. Сенфорд Левінсон пригадує щире обурення своєї наставниці Джудит Шкляр на конференції 1992 року, де вона була дискутантом і де один із доповідачів висловив припущення, що «кожна серйозна ліберальна політична теорія мусить включити в себе й певні елементи націоналізму». Термін «ліберальний націоналізм» був для неї не просто оксимороном, він був іще й небезпечною вигадкою, котра «могла призвести до потенційно згубних наслідків, знижуючи нашу пильність супроти нищівної дії всіх і всяких націоналізмів».

Для неї, як і для більшости західних політологів її доби, націоналізм був чимось «сутнісно ірраціональним і майже неминуче небезпечним, позначеним передусім надмірною увагою до кровних зв’язків і відтак, досить часто, кровопролиттям – пусканням крові тим, хто не відповідав вимогам племінної пов’язаности». Левінсон підкріплює це спостереження також характерною цитатою з Майкла Іґнатьєва: «Якщо нація дає людям підстави жертвувати собою, то й так само дає їм підстави вбивати інших».

Низька популярність ліберальної ідеології у постсовєтських державах виглядає дещо загадковіше, беручи до уваги, що лібералізм не був за совєтів так потужно демонізований, як націоналізм, а також – що його нормативна цінність на «взірцевому» для нас Заході є незрівнянно вищою. Живучість антиліберальних настанов у постсовєтських державах не в останню чергу пов’язана з тим, що демократія постала в них як специфічне продовження совєтської «соціялістичної демократії», засадничо неліберальної. Водночас, за відсутности у публічному дискурсі належного розрізнення й розмежування, її часто трактують як правдиву демократію, дискредитуючи тим і термін, і саме явище.

«Демократія» у постсовєтських країнах асоціюється з беззаконням і хаосом, з корумпованою і неефективною владою. Якщо до слова «демократична» (держава) додати «правова», то з’являється принаймні натяк на якесь її зміцнення й усправедливлення. Якщо ж додати «ліберальна», то це, ймовірно, вказуватиме на ще більше безладдя і беззаконня. Навряд чи політики це раціонально осмислюють, але інтуїтивно – відчувають. У кожнім разі, вони знають своє населення, котре тужить не за лібералами типу Гавела або Ющенка, а за «сильними лідерами» типу Путіна чи Піночета. І тому, якщо вже не наважуються з цілої низки причин – і міжнародних, і внутрішніх – цілком відмовитися від «демократії», то воліють бодай не обтяжувати себе ще й гаслом «лібералізму». «Правова держава» справді звучить переконливіше.

Прикметно, що жоден із дотеперішніх президентів України не вживав терміна «ліберальний» у публічних виступах, – що навряд чи можна пояснити самим лише їхнім «соціялістичним» походженням та відповідними ментальними стереотипами. Вони мовби зумисне уникають певних слів і понять. За різних нагод вони декларують бажання збудувати в Україні «цивілізовану, правову, европейську, демократичну державу», проте ніколи не «ліберальну демократію». Їхня підсвідома упередженість до цього терміна зумовлена, правдоподібно, не лише засадничо ворожим совєтським ставленням до лібералізму, а й характерною для комуністичних інтерпретацій редукцією лібералізму до суто економічних понять. Лібералізм у цьому дискурсі виглядає радикальною альтернативою не лише до «соціялізму», а й до «соціяльної держави», «соціяльного захисту», «соціяльних програм» тощо. Він виявляється таким собі демонічним утіленням капіталістичного laissez faire, диких джунґлів, де виживає спритніший.

 

Ліберали мимоволі

Низька популярність слова «націоналізм» у постсовєтських державах зовсім не означає, що немає самого явища. Так само, як і відчутне переважання антиліберальних настанов не означає, що ліберальна ідеологія не має певного впливу й поширення – принаймні в інтелектуальних середовищах. А тим більше не означає, що теоретичне опрацювання й практичне утвердження ліберальних засад є в Україні зайвим чи неможливим.

Український націоналізм від самого народження в першій половині XIX століття розвивався як різновид народницької ідеології, витвореної місцевою інтеліґенцією і спрямованої на так зване «національне відродження» (чи «пробудження») – поступову акультурацію несвідомих селян у «свідомих українців». Під цим оглядом він був схожий на етнокультурні націоналізми усіх інших бездержавних східноевропейських народів – з одним істотним винятком. Українців у Російській імперії не визнавалося за окрему національність; офіційно їх уважали за реґіональний/діялектний різновид росіян. Як наслідок, український національний проєкт неминуче мусив розвинутися як проєкт емансипаційний і, у певному сенсі, антиросійський/антиімперський. Бути українцем означало не бути, всупереч офіційній версії, росіянином.

Імперське заперечення окремої української мови й національности не лише робило росіян для українців головним «Іншим», а й спонукало їх до постійного підкреслювання й плекання цієї «іншости» як передумови і запоруки національного існування, його своєрідної леґітимізації. Символічна мовно-культурна емансипація передувала, леґітимізувала й, у певному сенсі, покликана була забезпечувати політичну суверенність. Щоб витримати асиміляційний тиск із боку імперії, що стала на шлях европеїзації/модернізації, українські інтелектуали мусили знайти адекватні символічні ресурси, які виглядали би достатньо модерними, тобто виходили за межі традиційних посилань на героїчне минуле й барвистий фольклор. Щоб мати майбутнє, відстала селянська нація мусила бодай символічно прилучитися до модерного світу, причому зробити це не через імперську столицю й імперську культуру, а безпосередньо, попри Імперію й усупереч Імперії. Українці мусили знайти для себе альтернативний цивілізаційний центр, котрий був би не менш привабливим і потужним від традиційного імперського й водночас прихильнішим (чи бодай нейтральним) щодо їхнього національного існування. Такий центр існував лише на Заході, в Европі, тож українські націєтворці мусили стати західниками, оскільки це був єдиний реальний спосіб запевнити символічну і, за сприятливих обставин, політичну життєздатність для свого проєкту. Це означало зокрема й засвоєння, щире чи вимушене, панівних на Заході ідеологій. Ліберальна демократія майже весь час, за істотним винятком 1930-х років, домінувала на Заході, і це накладало відбиток на український націоналізм протягом усього його розвитку.

«Повернення до Европи» зробилося характерним лейтмотивом у риториці українського націоналізму – достоту як і в дискурсах інших східноевропейських націоналізмів, що змушені були після Другої світової війни протистояти російсько-совєтському домінуванню. Для кожного з них «повернення до Европи» означало повернення до норми, виправлення історичної несправедливости, усунення цивілізаційного збочення.

Стивен Шульман, зауваживши досить сильний громадянський компонент у східноевропейських націоналізмах, дав цікаве тлумачення цьому явищу:

«Модерні національні ідентичності в цьому реґіоні розвинулися в опозиції до совєтської домінації та універсалістської комуністичної ідеології. Коли совєтсько-комуністичне правління ослабло і врешті впало, народи реґіону знов згуртувалися довкола своєї спадщини, інтерпретуючи її тепер як засадничо демократичну – на противагу накинутій імперськими хазяями. Конструюючи національну ідентичність і утверджуючи національний суверенітет, більшість титульних етносів реґіону послідовно наголошували демократичні принципи, знехтувані за комунізму, – верховенство права, політичну рівність, права меншин. Тобто, якщо у дев’ятнадцятому столітті реактивний характер східноевропейського націоналізму спонукав насамперед до утвердження етнокультурних компонентів національної ідентичности, наприкінці двадцятого він спонукав до наголошення компонентів громадянських».

В іншій праці Стивен Шульман звернув увагу на значну кореляцію між сильною українською національною ідентичністю та прихильністю до демократії, ринкових реформ і демократії. На його думку, в основі цього зв’язку – уявлення українців про самих себе, self-image. Оскільки український націоналізм наголошує засадничу «іншість» України щодо Росії, підкреслюючи зокрема її уявну «европейськість» на противагу гаданій російській «азійськості», він змушений volens-nolens приймати весь набір західних ліберально-демократичних цінностей як начебто цілком «органічних» для українців і цілком чужих (начебто) для росіян.

«Еліти, котрі формують цю ідентичність, звичайно протиставляють українців та Україну в культурно-історичному плані росіянам та Росії – народові та країні, що мають, на їхню думку, сильні колективістські та авторитарні нахили. Водночас вони стверджують, що українці мають багато спільного у культурно-історичному плані з Европою... [Тому] демократія та капіталізм символічно підносять статус етнічних українців, утверджуючи в країні цінності, котрі асоціюються з уявленою українською етнічною культурою, і відтак можна припустити, що й функціонуватимуть вони ефективніше у країні, заснованій на уявлених українських етнічних цінностях. Ба більше, оскільки Росія як головний “Інший” для носіїв цієї ідентичности сприймається як країна, далека у своєму культурно-історичному розвитку від ідивідуалістських та волелюбних моделей, то, відповідно, відкинення ними недемократичних та некапіталістичних моделей символічно й фактично підтримує уявну культурну дистанцію між Україною та Росією, підсилюючи таким чином українську національну тотожність. І навпаки, оскільки европейська та українська етнічна культури уявляються як близькі, а самі европейці асоціюються з демократією та капіталізмом, то українці схиляються саме до цих моделей, котрі символічно й фактично підсилюють їхню уявну культурну близькість до европейців і підвищують статус етнічних українців в Україні як основної групи».

Цей підхід, зрозуміло, говорить більше про самоствердження українців та їхню символічну емансипацію з-під російського домінування, ніж про реальну відданість громадянським, республіканським та ліберально-демократичним цінностям, окреслюваним як «европейські». Віддаль між сконструйованим власним образом «европейської нації» та її реальним – глибоко совєтизованим, неліберальним, негромадянським, у найкращому разі, амбівалентним – характером може бути справді значною. Проте ідеальний образ задає певну ціннісну норму, спонукаючи націю поступово засвоювати ті риси, які її до того уявленого образу наближають.

Владимір Тисманяну, один із найзавзятіших критиків східноевропейських націоналізмів, слушно застерігає не переоцінювати їхньої гаданої громадянськости та ліберальности, проте все ж визнає, що загальна тенденція є важливою і що навіть формальне, великою мірою вимушене прийняття ліберальних цінностей як певної норми, об’єктивно сприяє їх поступовому засвоєнню:

«Хоч би там що проголошувала самоідеалізаційна риторика місцевих культурних еліт, їхні суспільства мають давню традицію неліберальної, антимодерної, часто ксенофобської й ексклюзивістської поведінки. Іншими словами, посилання на центрально-европейську ідентичність докомуністичних часів, яка начебто ґрунтувалася на толерантності, громадянськості і довірі – на противагу колективістсько-авторитарній моделі, накинутій Совєтським Союзом, недооцінює гетерогенного характеру цих політичних культур, у яких демократичні й недемократичні, прозахідні й антизахідні, модерні й традиціоналістські цінності й дискурси тривалий час змагалися одне з одним. Важливою, однак, є загальна ліберальна тенденція в европейському та світовому розвитку і низька репутація репресивних форм політичної організації. Не менш важливою є й глобалізація громадянських мереж, зокрема правозахисних, для сприятливого перебігу посткомуністичних трансформацій».

Українці насправді можуть не надто й відрізнятися від росіян чи совєтизованих жителів інших постсовєтських республік. Важливішою є мета, якій служить здійснюване ними дискурсивне іншування та плекання власного позитивного іміджу – затушовуванню власних вад та інфантильному самолюбуванню чи, навпаки, самовдосконаленню та громадянській мобілізації.

 

Між двох сил

З опитувань громадської думки постає досить суперечлива картина норм і цінностей, на яких ґрунтується українська ідентичність і, відповідно, український націоналізм. Якщо запитати людей, що робить їх українцями, то домінантними виявляються, принаймні на перший погляд, громадянські прикмети національної ідентичности:

Українське громадянство 17, 3%
Усвідомлення себе українцем 40, 4%
Знання української історії 4, 9%
Предки-українці 22, 7%
Українська мова 3, 9%
Важко сказати 8, 3%
Не відповіли 3, 9%

На питання, чи українська держава має бути насамперед державою української нації, а чи державою без етнічного означення, 22, 2% підтримує першу, начебто етнічну позицію, тимчасом як 30, 7% підтримує позицію начебто громадянську, а 37, 2% шукають якогось середнього, компромісного варіянту2.

З-поміж п’яти гіпотетичних чинників, котрі, на думку респондентів, найкраще єднають населення України в одну спільноту, 28% виокремлюють «рівні права і співіснування в рамках однієї держави», 12% – «спільні політичні принципи та ідеї», натомість лише 11% посилається на «спільну східнослов’янську культурну й історичну спадщину» і 8% – на «знання і розуміння української культури і мови». Найбільше, однак, число респондентів (33%) не виявили чіткої прихильности ні до громадянської, ні до етнічної концепції нації, назвавши головним об’єднавчим чинником «прагнення до істотного підвищення добробуту всіх громадян», що відбиває, правдоподібно, соціял-популістську традицію, успадковану від СССР (Центр Разумкова, грудень 2005).

Іншим чинником, який робить поняття етнічної та громадянської ідентичностей в Україні доволі двозначним, є те, що обидві основні етнокультурні групи – українофони та русофони – розуміють ці терміни по-різному. Русофони більше схильні підтримувати «державу без чітких етнічних означень», проте це аж ніяк не свідчить про їхню більшу відданість громадянським цінностям. Радше – вони сприймають таку державу як звичайне інституційне продовження совєтської системи, де облудна формула «какая разница» всього лише прикриває збереження мовно-культурного й соціяльного домінування історично упривілейованої російськомовної групи. Українофони це відчувають і тому відкидають таку специфічну «громадянськість» – не конче з ворожости до громадянських цінностей, а скоріше через відчуття структурних нерівностей, сформованих століттями колоніялізму, та бажання бодай дещо ослабити мовно-культурне, економічне й політичне домінування русофонів. Їхня позірна прихильність до суто «етнічних» цінностей може у багатьох випадках означати всього лише заперечення фактичного панування іншої групи, що лицемірно маскується під «громадянську рівність», і виражати вимогу певних підтримчих дій для корінного населення, марґіналізованого колоністами та відповідною дискримінаційно-репресивною політикою Імперії.

Термінологічна двозначність поглиблює загальну концепційну плутанину й істотно затуманює роль та місце українського ліберального націоналізму щодо його ідеологічних суперників. З одного боку, існує давня й широка традиція запаковувати всі різновиди націоналізму, а особливо українського, в один есенціялістський мішок, без будь-якого розрізнення й деталізації доволі різнорідних явищ. Совєтська пропаґанда облудно послуговувалась «антинаціоналістичною» риторикою для пригноблення всіх неросійських національних культур та ідентичностей – приблизно так само, як «антисіоністською» та «антикосмополітичною» риторикою прикривала офіційний антисемітизм. Зауважмо, що ця «антинаціоналістична» риторика еманує з Москви і досі, а заразом і з російських та російськомовних медій в Україні, для яких «націоналістом» досить часто є кожен українець, який не приймає накинутої йому ролі «хохла» або малороса. Спрощений, недиференційований підхід до складного й багатоманітного явища під назвою «український націоналізм» проникає подеколи й до наукових праць, прикрим прикладом чого стала свого часу монографія Ендрю Вілсона про український націоналізм 1990-х.

А з іншого боку, є так само міцна традиція цілковитого іґнорування російського/совєтського націоналізму в Україні, або ж його фальшивого представлення як такої собі «інтернаціоналістської» чи «антинаціоналістичної» сили, дарма що здебільшого йдеться про силу засадничо антиукраїнську і ксенофобську. Лише зовсім недавно дослідники праворадикального націоналізму в Україні почали звертати увагу й на російські та проросійські партії цього типу. Найпомітніша з них – так звана Проґресивна соціялістична партія України, яка «характеризується совєтським та панслов’янським націоналізмом, радикальною антизахідною й, зокрема, антиамериканською позицією», – навіть подолала 1998 року чотиривідсотковий бар’єр і протягом чотирьох років мала у парламенті власну фракцію. «З огляду на соціялістичні економічні позиції, партію вважають лівою, хоча політично вона явно належить до праворадикальних» (Антон Шеховцов).

Утім, проросійський/російськомовний націоналізм в Україні представлений не лише псевдолівими совєтофілами чи праворадикальними чорносотенцями. Він, як і всі націоналізми, має свій ліберальний напрямок, представлений не так політичними партіями, як насамперед російськомовною інтеліґенцією. Ці люди, як правило, пасивно дистанціюють себе від російськомовних радикалів-українофобів, проте ніколи не роблять цього активно. Почасти – тому, що вважають український націоналізм куди більшою загрозою для України, чи, принаймні, для себе, ніж націоналізм російський. А почасти й тому, що великою мірою поділяють із радикалами загальну зневагу до українців і українського руху (Булґаков і Бродський у цьому сенсі парадигматичні), і при тому задля моральної та інтелектуальної зручности незмінно цей рух гомогенізують, примітивізують і виштовхують зі сфери нормальности у сферу обсесії (национальной озабоченности). Єднає їх із радикалами й заперечення колоніялізму та його травматичної спадщини і, відповідно, потреби певних протекціоністських заходів для усунення структурної нерівности між російськомовним і україномовним населенням.

Як наслідок, українські ліберали опиняються між молотом і кувадлом – між «власними» радикалами, котрі кленуть їх як зрадників та інфантильних дурнів («ліберасти» – характерний перл цього дискурсу), та – російськими/проросійськими радикалами й лібералами, котрі спільно запаковують їх в одну недиференційовану й демонізовану групу українських націоналістів (чи, як заведено висловлюватись у цьому дискурсі, «націонал-патріотів»).

Це істотно ускладнює або й узагалі внеможливлює діялог між ліберальними представниками обох спільнот, хоча тільки такий діялог міг би дати надію на мирне вирішення проблем формування української ідентичности, нації та держави. А тим часом, немовби традиційної неприязні з боку російськомовних лібералів було недосить, українські ліберали стикаються нині з двома активними супротивниками – українськими та російськими радикальними націоналістами, котрі успішно підживлюють аґресивність одне одного. Як наслідок, лібералам стає дедалі важче обстоювати з належною чіткістю й послідовністю свою позицію з багатьох контраверсійних питань. Актуальні дискусії про політику пам’яті та переоцінку багатьох історичних постатей і подій наочно показують, наскільки складно триматися безсторонньої істини й універсальних цінностей, дистанціюючись водночас від російсько-совєтського наративу, який звично маскує під «антинаціоналізмом» засадничу українофобію.

 

Привид «ольстеризації»

У недавній статті про політику пам’яті у поділених суспільствах Оксана Шевель проникливо пояснює, чому в Україні неможливо реалізувати іспанську політику, засновану на плеканні «демократичної пам’яті»:

«Наразі жоден політичний актор чи група не спробували й навіть не запропонували такої політики з огляду на два взаємопов’язані чинники. Першим є притаманна всім українським політичним акторам, незалежно від ідеологічної орієнтації, певність, що спільна пам’ять конче потрібна для єдности нації, а відтак для стабільности й життєздатности держави. Другим чинником є специфічний характер панівного російського історичного наративу, який бачить українців і росіян сутнісно приналежними до тієї самої пан-слов’янської національности і відтак заперечує нормальність і леґітимність української державної незалежности, та – відповідна реакція на цей наратив в Україні».

Україна, вважає дослідниця, просто не може собі дозволити поки що розкоші – зайняти ліберальну позицію laissez faire щодо спірних питань, які стосуються самого її існування. В Іспанії парадигматична зміна відбулася аж тоді, коли

«суперечки про пам’ять не загрожували вже національній єдності, досягнутій на іншій основі – успішної демократизації. Демократичні й економічні реформи в Україні не досягли поки що й близько того успіху, що іспанські, а тому й не можуть забезпечити основи для нового наративу. Україні доводиться протистояти дестабілізаційному натискові російсько-совєтського наративу – за відсутности реформаційних здобутків чи інших реалій, які могли б стати основою для національної єдности. За цих обставин промоція демократичної пам’яті виглядає надто небезпечною, натомість конструювання переконливого українського контрнаративу супроти російського залишається імперативом».

Оксана Шевель слушно зауважує, що спроби замінити грубий російсько-совєтський наратив подібно грубим «проукраїнським» скоріш за все не увінчаються успіхом на національному рівні. Вона пропонує протилежний підхід – використати демократичну пам’ять і, можна додати, ліберально-демократичну ідеологію для формування справді потрібної Україні національної єдности. Після Помаранчевої революції такий підхід міг бути цілком реальним, проте сьогодні він як ніколи проблематичний. Від березня 2010 року новий президент України і його контрреволюційний уряд здійснюють тверду авторитарну політику, несумісну з жодним лібералізмом. Від імені русофільських/російськомовних «еліт» вони поєднують цю політику з низкою специфічних антиукраїнських заходів, спрямованих на подальшу соціяльну марґіналізацію україномовних українців, приниження їхньої мови, культури та ідентичности.

Віктор Янукович і його радники навряд чи читали дослідження Стивена Шульмана про кореляцію між українською ідентичністю громадян та їхньою прозахідною, проринковою, продемократичною орієнтацією. Проте діють вони відповідно до Шульманових спостережень: всіма доступними засобами намагаються ослабити українську ідентичність – як головну перешкоду їхньому авторитарному врядуванню, і заступити її звичнішою і зручнішою для себе ідентичністю гомо совєтікуса, засадничо антизахідною й антиліберальною, – різновидом тієї самої російсько-совєтсько-східнослов’янської ідентичности, що її подібні авторитарні режими плекають у Росії, Білорусі та Придністров’ї. А тому, як прогнозує Олександр Мотиль,

«українцям слід очікувати, що наступ на демократію й українську ідентичність триватиме. Справді, оскільки українська мова, культура й ідентичність пов’язуються з демократією і Заходом, а російська мова, культура й ідентичність, на жаль, – з авторитаризмом і совєтським минулим, Янукович повинен атакувати і демократію, й українську ідентичність з однаковим завзяттям».

Це, своєю чергою, дає певні козирні карти радикальним націоналістам, котрі звинувачують насамперед лібералів у поразці революції. Дисфункціональна демократія в Україні, вважають вони, впала не тому, що була дисфункціональною, а тому, що була демократією. Сьогоднішня ситуація в Галичині пародійно повторює ситуацію кінця 20-х – початку 30-х років, коли розчароване і принижене українство відверталося від демократів, винних начебто у поразці національно-визвольних змагань, і прихилялося до твердих хлопців з ОУН, котрі знали прості відповіді на всі питання. Вигравши торік місцеві вибори в Галичині, партія «Свобода» отримала непогані шанси потрапити наступного року до Верховної Ради. Впливовою політичною силою в загальнонаціональному масштабі вона навряд чи стане, проте зможе успішно, як свого часу вітренківська ПСПУ, виконувати роль політичного «спойлера».

Судячи з того, що доступ цієї партії до медій та інших ресурсів помітно поліпшився, можна припустити, що їй відведено певну технологічну роль у збереженні й зміцненні авторитарної влади. Розрахунок, схоже, простий: якщо центральну Україну партія Януковича сподівається ресовєтизувати і таким чином відвоювати від «помаранчевих», то в західній Україні вона таких шансів не має і тому здає реґіон «третій силі», котра на практиці виявиться такою ж «третьою», як і партія Жириновського стосовно партії Путіна. Віддавши Західну Україну «Свободі», реґіонали досягають одразу трьох цілей: позбавляють своїх реальних суперників – націонал-демократів – основної електоральної бази, створюють опудало «бандерівського неофашизму» для решти країни та світової спільноти і звично запаковують своїх головних супротивників – ліберальних націоналістів – до одного іміджевого пакету з фіктивним «націоналістичним талібаном».

Ця стратегія, хоч і цинічна (чи, власне, саме тому, що цинічна), може принести реґіоналам короткотерміновий успіх, проте у кінцевому підсумку здатна призвести, у найкращому разі, до поділу країни, у найгіршому – до її «ольстеризації».

Підсумовуючи, мусимо визнати, що ліберальний націоналізм в Україні переживає глибоку кризу, перебуваючи під потужним тиском двох ідеологічних супротивників, котрі в парадоксальний спосіб узаємодіють і одне одного доповнюють. З одного боку, це – неліберальний націоналізм колоністсько-креольського типу, утверджуваний панівною русофільсько-совєтофільською Партією реґіонів. З іншого боку, це – неліберальний націоналізм українських правих радикалів. Українські ліберали й самі істотно приклалися до власної поразки, не знайшовши адекватних і своєчасних відповідей на політичні та ідеологічні виклики. Вони так і не спромоглись ефективно дистанціювати себе у суспільній свідомості від націонал-радикалів і не зуміли привабити на свій бік поміркованих русофонів із протилежного табору. Витіснення ліберальних націоналістів з української політичної сцени може полегшити сьогоднішній авторитарній владі збереження монопольних позицій протягом певного часу, проте тривалішим наслідком такої стратегії стане скоріш за все небезпечна для всього суспільства загальна радикалізація української політики.

 

 


 

  1. Джозеф Аґасі у подібний спосіб пропонує на якийсь час облишити складну проблему леґітимности уряду й суверенітету народу, натомість просто «прийняти існування уряду як факт і зосередитись не на його леґітимізації, а на тому, щоб зробити його ліберальним і демократичним наскільки можливо». Joseph Agassi, Liberal Nationalism for Israel, Jerusalem, 1999, с. 80.
  2. Nations and Nationalism, 2002, № 1, с. 44–45.

 

Часопис «Критика», Число 5–6 (163–164), 2011 рік

 

Рекомендувати цей матеріал