Маріо Варґас Льйоса: «Націоналізм є найгіршою конституцією людини»

У новому й чудовому романі Маріо Варґаса Льйоси згадано міркування уругвайського письменника і політика Хосе Енріке Родо: "Людина – це багато людей". Що вже казати про Роджера Кейсмента (1864-1916) – реального історичного персонажа, який надихнув появу одного з найбільш очікуваних творів літературного класика. Потайний дипломат, сер і письменник, перший, хто заявив про людські права, ірландський герой, британський зрадник, невмілий військовий стратег, мордований докорами сумління гомосексуаліст, страчений злочинець… Із сукупності всіх кейсментів з’являється твір, на написання якого Варґас Льйоса (Арекіпа, Перу, 1936) витратив три роки – після того як виявив цього "незрозумілого і майже забутого персонажа в одній із біографій Джозефа Конрада".

Час пішов на підтвердження документами життєвих перипетій британського консула, який, дізнавшись правду про жахи колоніалізму Леопольда ІІ, 1910 р. здійснив подорож бельгійським Конго для того, щоб у своєму звіті, який принесе йому славу, задокументувати це варварство з відвертим реалізмом. Це було не єдине гірке викриття, зроблене Кейсментом. Іще однієї його розповіді – а всі вони здаються моторошними через строгу простоту – удостоїлася ситуація, в якій перебували індіанці, що видобували каучук в Амазонії.

Відданий ірландській націоналістичній справі, Кейсмент поїхав у Берлін, щоб у сам розпал Першої світової війни укласти змову проти Об’єднаного Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, брав участь у повстанні в Ольстері 1916 р. і, врешті-решт, був засуджений до страти через повішання після трьох місяців ув’язнення і судового процесу, який потряс британське суспільство через появу в деяких часописах численних розповідей про непристойні гомосексуальні пригоди, автентичність яких досі є предметом суперечок. "Це багатоликий персонаж, із багатьма біографіями, які не дуже узгоджуються між собою", – пояснював недавно Варґас Льйоса у своєму домі в Мадриді, де він показав себе таким блискучим, точним і великодушним, як це й провіщало читання його творів. "Насамперед, він був одним із перших європейців, котрі чітко усвідомлювали, що таке колоніалізм".

Дивує полум’яний націоналізм вашого протагоніста. Це дуже незвична якість для ваших героїв…
Я завжди жахався цієї форми фанатизму. Націоналізм мені здається найгіршою конституцією людини. А крайнім випадком націоналізму є культурний націоналізм. Хоча за деяких обставин він може репрезентувати лібертаріанські цінності…

Чи буває хороший націоналізм?
У деяких пригноблених колонізаторами народів, які прагнуть звільнитися від окупанта, націоналізм має позитивне значення. Однак небезпека з’являється тоді, коли він перетворюється на ідеологію. Націоналізм означає насильство, упередження, викривлення цінностей. Кейсмент живе в період найбільш ідеалістичної фази націоналізму – боротьби проти гнобителя.

Книга, починаючи із самої назви, сповнена мрій і фантазій.
"Мрія кельта" – це назва поеми, що її написав Кейсмент, який був дуже поганим поетом. Його фантазії прислужилися мені, щоб заповнити пустоти в образі таємничого персонажа. Далі йдуть політичні фантазії. Леопольд ІІ [1835-1909, бельгійський король, відомий своєю діяльністю із захоплення басейну ріки Конго – Z] був великим творцем ілюзій; він добивається того, щоб йому подарували Конго, витворивши фантазію, міф про самого себе, свої наміри і плани. Через це Кейсмент і їде в Конго, через цю ілюзію.

І там зіштовхується з абсолютним конрадівським жахом, жахом полковника Курца [герой повісті Дж. Конрада "Серце пітьми" – Z]…
Це книга також про те, як певні обставини дегуманізують людей, перетворюючи їх на монстрів. Те саме він пережив і в Перу, зіштовхнувшись із системою видобування каучуку. Через абсолютну безкарність там чинилися найбільші звірства. Це щось на зразок занурення у зло. Кейсмент живе в цьому і зберігає певну дистанцію, описує, документує все і не божеволіє.

Варварство Африки, про яку часто висловлюються як про безнадійний континент, є успадкованим?
Звісно. Нема нічого, що можна порівняти із варварством колоніалізму. До того ж Африка так і не змогла оговтатися від його наслідків. Він не залишив нічого позитивного. Можна сказати, що в інших частинах світу щось позитивне залишилося…

Як от в Америці?
Туди перемістилася частина Європи, яка пустила коріння. Відтворилася нова версія Заходу. Проте в Африці був грабунок заради грабунку. Оскільки тамтешні цивілізації були дуже примітивними, їх поставили на коліна без жодного опору. Тільки подумайте – минуло стільки часу, а Конго ніяк не може стати на ноги. Леопольд ІІ став великим прокляттям для Конго.

Не слід забувати, яким страхітливим диктатором був Мобуту…
На їхній совісті найгірше. Вони варті один одного. Через ті жахіття, які вони обидва чинили…

Чи можете сказати, що Леопольд ІІ увійшов в історію як сповідник геноциду, яким він насправді був?
У Бельгії – ні. Там і далі є його чудовий музей, щось на зразок маленького Версалю. Ми не знаємо, скільки точно, але припускають, що за його правління загинуло 10 млн осіб. Це майже удвічі більше, ніж під час єврейського голокосту. Фактично це був перший великий голокост сучасності. Там і далі гинуть люди, вбиваючи одне одного в присутності іноземних військ, які інспектують Конго.

Ви, як і Роберт Каплан [1952, американський журналіст – Z], вважаєте, що є країни, не здатні збудувати демократію?
Не думаю, що зараз це можливо в Конго. Це країна, з якою сталося найгірше в Африці і, можливо, в цілому світі. Там перебувають війська ООН, яким дали цілком безглузді інструкції, я міг переконатися в цьому, коли їздив туди з "Лікарями без кордонів", щоб написати репортаж для El País. Їх діяльність спрямована лише на те, щоб виконувалися мирні угоди, та їм заборонено втручатися у внутрішні справи.

Часописи регулярно повідомляють про страхітливі епізоди в Конго, як от нещодавні масові зґвалтування, на які не було жодної реакції ООН.
Під час моєї поїздки туди один лікар говорив мені, що зґвалтування є великою проблемою. Ґвалтують усі, тому що ґвалтування стало політичною, військовою зброєю. Ти кривдиш супротивника, ґвалтуючи його жінок. Це найбільш вразливий і жаданий з усіх існуючих об’єкт. Мене це надзвичайно вразило. Він оповів мені декілька страхітливих випадків і розплакався. Яка неймовірна дикість! Предтечу всього цього бачив Кейсмент. Його звіти є дуже цінними з етнологічного, антропологічного і, звісно, політичного погляду. Тож дуже цікава еволюція персонажа – як він, імперіаліст-англофіл і англіканець, перетворюється на поборника ірландської незалежності й католика. Він відчуває постійний внутрішній конфлікт через те, що є британським дипломатом, і переживає двоїстість, яка насправді є троїстістю, якщо додати його гомосексуальність. Залежно від кута зору, під яким дивишся на нього, цілком змінюється його сутність, моральна, політична валентність.

Читача, незнайомого з історичним персонажем, зачарує інший вимір, романічний…
Стосовно нього завжди залишатимуться величезні сумніви. Що достовірне з того, що йому приписують? Особливо те, що стосується його скандальних щоденників, які поховані у фондах британської розвідки. А в Ірландії, з одного боку, його вважають героєм, та з іншого – його постать викликає абсолютне зніяковіння. Ніхто відкрито не висуває своїх прав на нього, оскільки він породжує велику досаду, бо це країна католиків, моралістів, традиціоналістів. Коли говориш з поборниками незалежності, вони визнають, що він герой, але відразу ж заперечують усе, що йому приписують.

Гадаєте, його щоденники було підроблено?
Суперечки щодо цього ніколи не стихають. Є історики, які стверджують, що ці щоденники сфальсифіковано. Я більше схиляюся до думки, що якщо не цілком, то значною мірою вони автентичні. Це справа романіста, а не історика. Фізично бракувало часу для того, щоб зробити підробку, яка узгоджувалася б із подробицями життя Кейсмента. Між його ув’язненням і стратою минуло три місяці. З іншого боку, усі ті кошмари, про які він розповідає, особливо сексуальні, – важко уявити, що він міг чинити їх так, аби про це не знало оточення, аби вони не стали темою для пересудів спільноти поселенців. До того там описано сексуальні подвиги, неможливі технічно…

Прочитавши роман, доходиш висновку, що він боязко і малодушно переживав те, що йому "не випадало".
Гадаю, що так і було. Найімовірніше, він з усіх сил стримував свою гомосексуальність, удаючись до всіляких осторог. Не лише вікторіанська мораль, закони також були суворими. За це можна було опинитись у в’язниці. Можливо, щоденники були його віддушиною.

Історія Кейсмента демонструє нам: скільки позитивного не зробила б людина, її публічний образ оцінюватимуть за останніми вчинками. Чи не це сталося з вами, коли на початку дев’яностих ви вдарились у політику?
Якби мені довелося робити це знову, я відмовився б. Я не шкодую, я вже пережив це. Збагнув багато чого… Більше негативного, ніж позитивного. Однак мені це пішло на користь. Зазвичай інтелектуал бачить у політиці найкраще. Не бачить підлості, ницості… Усе, що має стосунок до влади, є ганебним. Якщо не хочеш, аби політика була гіршою, ніж вона є, мусиш діяти. А це означає, як говорив Макс Вебер, продати душу дияволу. Політика – не для безгрішних. Вона є людською в найжахливішому значенні цього слова.

"Мрія кельта" має щось спільне зі "Святом козла", оскільки тут також приводом для художнього вимислу стала історія…
Я ніколи не писав історичних романів. Це не моє – пропонувати більш-менш прикрашену версію подій. Історія для мене завжди була вихідним матеріалом – для того, щоб фантазувати, спробувати, спираючись на неї, розповісти певний вимисел.

Журналіст Жанет Малькольм стверджує, що будь-яка біографія є актом зради…
Це акт, який призводить до фрустрації. Сартр упродовж багатьох років писав про Флобера. В "Родинному ідіоті" він намагався з’ясувати, застосувавши всі інтелектуальні здобутки нашого часу, щó нині можна знати про людину. Він написав три велетенські, товстелезні томи, на читання яких ішли місяці, та в кінці він не дійшов навіть до "Мадам Боварі".

Чи можна сказати, що джерелом натхнення для написання вашого останнього твору стало певне збіднення життя, його щоденного плину?
Історія, яка відбувається в літературі, не є історією, яка була до літератури. Це історія, яка стає літературою, тому що історії, які стаються в житті, відбуваються не у словах, а в подіях. Перетворившись на літературу, вони стають чимось іншим. Вони перетворюються на те, що цінується за свою лексику, символи, стиль, структуру. Література може користати з усього. Те, що з’являється в результаті, є літературою, а не соціологією, історією чи політикою, хоча все це може бути в романі. Дивовижне в жанрі роману те, що це жанр-канібал, який користає з усього і дає йому інший вимір.

Ви досі вважаєте себе журналістом?
Я пишу для газет. А інколи займаюся вуличною журналістикою. До того ж це було чудове джерело для тем, персонажів. Не знаю, яке процентне співвідношення, майже половина написаних мною речей сягають корінням тих часів, коли я був журналістом.

Над чим ви працюєте зараз?
Над маленьким есе під назвою "Шоу-цивілізація". Про те, як сучасна культура заохочує шоу.

Чи можна цьому дати задній хід?
Не думаю. Шоу перетворилось на цінність нашої епохи. Цінностей уже немає, ніхто не знає, що добре, що погано, що гарно, що потворно. Ми живемо в одну з найбільш сумбурних епох в історії.

Есе, театральні твори, журналістські статті… Чи не боїтеся, що таке перевиробництво завадить вам утримувати власну планку?
Завжди страшно втратити ґрунт під ногами. Слід намагатися зберігати світлий розум, не перетворюватися на людську руїну. Людина робить, що може. Не думаю, що письменник повинен думати про вихід на пенсію. Хіба що на пенсію тебе відправляє час, відправляє хвороба, тоді, звісно. Але якщо ти ще маєш мрії, треба працювати далі.

Едвард Саїд [американський літературний критик – Z] говорив про важливість пізнього стилю…
Так, звісно, але мене завжди засмучували ті автори, які втрачають запал, замовкають. Я почувався б дуже нещасним, якби не міг працювати. З плином часу здібності втрачаються, боюся, що так, але потрібно зберігати ясність розуму і критичний настрій. Втрата настрою – це хвороба, яка вражає багатьох письменників. Це наче перетворитися на живу статую.

А Нобелівська премія в галузі літератури?
Думати про це дуже вадить стилю, пізній він чи ні.

Автор: Ікер Сейсдедос [Iker Seisdedos]
Джерело: El País, 29.01.2010: El nacionalismo es la peor construcción del hombre
Зреферувала: Галина Грабовська, Західна аналітична група