Ізраїль: важка дружба

Щораз важче залишатися другом Ізраїлю, якщо ви не належите до тих, хто абсолютно переконаний, що все, що робить ізраїльська влада, є добре, що всі палестинці є терористами і що критика політики Ізраїлю завжди є результатом антисемітизму. Я все ще залишаюся ним, незважаючи на огиду, яку відчуваю до його нинішнього уряду, до фанатичної непримиренності його поселенців і до безчинств, а іноді й злочинів, які здійснює Ізраїль на окупованих територіях і в секторі Газа чи за межами своїх кордонів, як це нещодавно сталося з дев’ятьма загиблими і десятками поранених з "Флотилії свободи".

Оце останнє є лише одним з облич Ізраїлю. Існує ще й інше – чудове і взірцеве, яке заледве проступає з-під першого, однак є більш постійним і характерним; це обличчя демократичної та новаторської країни, яка посеред пустелі, до того ж розв’язавши три війни, спромоглася збудувати суспільство першого світу – процвітаюче, модерне, плюралістичне, з міцними інституціями, й інтегрувати у своє лоно вихідців з усіх куточків світу, людей різних звичаїв, традицій і мов. Попри те, що воно не є таким для арабів, для ізраїльтян це суспільство абсолютно вільне, у ньому систематично критикують дії влади, усіх її гілок, із запалом і різкістю, яких ніколи не знала жодна країна Близького Сходу і які не часто стрічаються навіть у розвинутих демократіях Заходу. Трагічно, на мою думку, що ті, хто протестують проти політики Нетаньяху і борються за мир і вирішення палестинської проблеми шляхом переговорів, сьогодні становлять меншість виборців.

Однак вони не занепадають духом. Я щойно провів дев’ять днів із декотрими з них, і через це – незважаючи на все те, що сталося і може статися в найближчому майбутньому, – вірю, що все ще є надія, що зміниться тенденція, при якій, схоже, на передній план виходять ізраїльські яструби і терористи Хамасу, і відновиться дух Осло, коли мир був так близько і його зруйнувало вбивство Іцхака Рабина.

Це вже вп’яте я приїжджаю до Ізраїлю. Я прибув туди через кілька днів після дурниці, яку зробила влада, заборонивши в’їзд в країну Ноаму Хомському [Noam Chomsky, американський лінгвіст – Z] – вона, як ніхто, здатна впороти дурницю, аби долучитися до дискредитації образу своєї країни у світі, – і поїхав звідти через три дні після того, як ізраїльські командос атакували в міжнародних водах судно Mavi Marmara, здійснивши непотрібні акти насильства, які завдали такої самої шкоди образу Ізраїлю у світі, як вторгнення в Ліван, розсварили його з Туреччиною, його єдиним союзником серед мусульманських країн, і спричинили цілу бурю осуду та критики, яка ще не скоро вщухне. Однак я впевнений у тому, що з приводу всіх цих тем в Ізраїлі були енергійні протести тієї меншості "праведників" – у тому значенні, яке цьому слову надав Альбер Камю, – які є моральним резервом цієї країни.

Того дня, коли читав лекцію в Єрусалимському єврейському університеті, я бачив, як звідти вирушала демонстрація арабських та ізраїльських студентів, які несли плакати проти захоплення жител, яке поселенці здійснюють у місцевості Sheikh Jarrah, а наступного дня я був на площі, яка розташована по сусідству з тим кварталом, де щоп’ятниці сотні людей влаштовують маніфестації супроти останньої спроби екстремістського колонізаторського руху "Гуш Емунім" захопити палестинські будинки і землі. Там я зустрівся зі старими друзями, як от письменник Давид Гроссман, який втратив сина у війні з Ліваном і залишається незаперечним інтелектуальним та моральним авторитетом, очолюючи кампанії на захист миру і політичної розсудливості, на противагу тим, хто, ставши жертвами параної та зарозумілості, вважає, що лише груба сила гарантуватиме безпеку Ізраїлю. Були там також Аміра Гасс, ізраїльська журналістка, яка вже віддавна живе на окупованих територіях (спочатку в Газі, а тепер в Рамаллі), звідки своїми хроніками в Haaretz підтримує прямий зв’язок із палестинським суспільством, і мій друг Меїр Маргаліт, керівник однієї з організацій ізраїльських волонтерів, які відбудовують оселі арабів, підірвані ЦАХАЛом [Армія оборони Ізраїлю – Z] через те, що вони належать родичам палестинців, звинувачених у тероризмі. Меїр – депутат міської ради Єрусалима, де щоденно разом зі своїм товаришем по партії Йозефом Алалу, мирським проповідником з біблійною бородою, змагається за діалог, переговори та мир.

Також там був Єгуда Шаул, засновник організації Breaking the Silence ("Порушуючи тишу"), яка складається з колишніх солдатів ізраїльської армії, які намагаються (це його слова) "відкрити очі ізраїльтянам та іноземцям на безчинства та насильство, які чинить наше військо супроти палестинців". Єгуда є віруючим, а не політиком. Його, як і товаришів, надихає моральне і громадянське завзяття. Експозиції, які він організовує – зараз одна представлена в Центрі красних мистецтв у Мадриді, – на основі фотографій, відео і свідчень військових демонструють палестинські ходіння по муках. Один день я провів разом з Єгудою, обійшовши печери на півдні гори Хеврон – варте жалю видовище арабських селян і пастухів, які, зігнані з їх земель поселенцями "Гуш Емунім", у відчаї чіпляються за певну, оточену військовими постами територію, де нечисленні колодязі були засипані агресорами, аби змусити їх забратися геть. Більшість ізраїльтян, які досягли таких самих високих рівнів життя, як і найрозвиненіші країни світу, навіть не підозрюють, що на невеликій відстані від їхніх чистеньких помешкань, прекрасних садів, родючих земель і високотехнологічних промислових підприємств животіє нещасне суспільство, приречене – якщо стан речей не зміниться – на зникнення.

Але ще гірше видовище відкривається очам у Газі, куди я повернувся після п’ятирічної відсутності через день після нападу ізраїльських командос на судно Mavi Marmara. Розбомблені будинки у кварталах на півночі смуги являють очам свої "розкурочені" нутрощі, свої чавунні кукси і розвалини. Найгірше не спустошеність панорами, а те, що я помічаю, що в цих руїнах, які ось-ось заваляться, живуть цілі родини, що там є безліч одягнених у лахміття босих дітей, які повзають і стрибають серед розвалин, абсолютно не усвідомлюючи небезпеки, на яку наражаються. У своїй статті, опублікованій в El País 8 червня Бернар-Генрі Леві заперечує те, що в Газі голод, оскільки, за його словами, Ізраїль щоденно дозволяє в’їзд у сектор вантажівкам з продуктами харчування. Він погано поінформований. У Газі є голод, виснаження, хвороби, які неможливо вилікувати, і люди, які вмирають через брак ліків і відсутність резервів для медичних бригад, і це може побачити будь-хто, хто відвідає лікарню Аль-Шифа, поговорить з лікарями і вжахнеться з умов, у яких вони працюють.

Блокада сектора Газа не має виправдання, оскільки прирікає півтора мільйона його мешканців на повільну смерть. Основними жертвами є не терористи Хамасу, а більш безпомічні створіння: літні люди, жінки, хворі та діти. Блокада не дозволяє їм нічого ні ввозити, ні вивозити, ні навіть рибалити, оскільки вони мають право робити це лише вздовж прибережної смуги протяжністю три морські милі, біля якої майже немає риби! Ті, хто живе в таких умовах, навряд чи можуть запобігти тому, щоб їх переповнили ненависть і образа, що й зробило можливою перемогу на виборах фанатиків Хамасу. Чи переможе терористична організація на виборах і цього разу? Майже всі, з ким я розмовляв у Газі, запевняли мене, що існує глибоке розчарування в нинішній владі і що ФАТХ [палестинська воєнізована організація, одна з основних політичних партій Палестинської автономії; 1988-го проголосила відмову від терористичних атак на мирних громадян – Z] повернув собі популярність часів Арафата. Цей феномен значною мірою пояснюють економічним підйомом, який спостерігали останнім часом у палестинських містах Західного берегу ріки Йордан завдяки політиці прем’єр-міністра Салама Файяда.

Один з найбільших парадоксів сучасного Ізраїлю – вперше за 35 років, впродовж яких відвідую цю країну, усі ізраїльтяни, з якими я розмовляв (а їх було багато), сприймали як належне – дехто радо, інші покірно – формулу двох незалежних держав як вирішення регіональної проблеми. Тоді з якої причини не ведуть переговорів? Цією причиною є поселенці. Їх лише 400 тис., проте вони активні, норовливі й фанатичні. Утім, під час вечері в домі журналіста Гедеона Леві, на якій були два письменники, якими я захоплююся, – А.В. Єгошуа і Амос Оз, останній запевнив мене, що лише незначна частина поселенців, кілька тисяч колоністів, протидіятимуть палестино-ізраїльській угоді зі зброєю в руках. Бракує не ідей чи доброї волі, бракує дій прозорливого і хороброго лідера. От якби праведники Ізраїлю були при владі!

Автор: Маріо Варґас Льйоса [Mario Vargas Llosa] – перуанський прозаїк, один з провідних письменників-новаторів сучасної латиноамериканської літератури, політичний діяч, член Іспанської королівської академії
Джерело: El País, 13. 06.2010 - Israel: la amistad difícil
Зреферувала: Галина Грабовська