Замкнуте коло «спеціальної» української історії

13.09.2010

Робота з минулим для історика є зрозумілою справою, але при цьому завжди треба пам’ятати, що наші історичні дослідження є рецепцією минулого нами теперішніми. І напевно, найважливішу роль у процесі дослідження (принаймні вибору теми) відіграє так звана «актуальність проблеми». За цим формулюванням криється справжня сутність явища -  наукова кон’юнктура. Якщо ваша тема є вузько спеціальною або дуже віддаленою від нас у часі, то ви не можете розраховувати на стрімкий успіх і навіть на видання вашого наукового доробку. Будете таким собі професором-диваком, бо колеги по цеху відмовлять вам навіть у праві коментувати події з інших періодів: мовляв, ви не зовсім компетентні в темі, оскільки не прочитали всіх архівних документів, забуваючи при цьому про універсальність університетської освіти. Отже, після розвалу СРСР на зміну актуальним темам з історії КПРС та робітничого руху прийшли інші, цього разу - про національно-визвольну боротьбу українців. У цьому не було б нічого дивного, якби це робили нові люди, використовуючи найновіші методики досліджень та сучасний інструментарій.  Проте радянськими залишилися не тільки історики, але і їхні методи.

Найбільшою проблемою української історичної науки у незалежний період стало те, що ні наукові кадри не змінилися, ні не відбулося кардинального генераційного заміщення. Кращими серед кращих стали колишні добрі фактографи, які роками сиділи в архівах, накопичуючи документальну базу. Але найуспішнішими стали не вони і не ті, хто пробував працювати по-новому. Успішними в кар’єрному плані залишилися ті, хто і надалі трактував історичну науку як засіб ідеологічного обслуговування держави та метод виховання «правильних» патріотів. Небожителі на горі ніколи  не хотіли знати, для чого існує історична наука і для чого її фінансувати. Зате вони добре розуміли мобілізаційну функцію історії та її неймовірні можливості як ідеологічної пропаганди. Багато істориків добровільно погодилися на роль патріотичних вихователів та політичних агітаторів.

Після Помаранчевої революції 2004 року здавалося, що наше суспільство дозріло до кардинальної реформи, зокрема до трактування історії як наукової дисципліни. Проте, історична політика президента Віктора Ющенка призвела до ще більшої інструменталізації історії та перетворення її на прислужницю правлячої владної еліти. Влада була настільки впевнена у своїй стійкості та тривалості, що навіть не хотіла задумуватися над тим, що ж буде, коли її змінять. Під час правління Ющенка фактично «продавлювали» один за одним історичні закони та укази. Таке враження, що історики з оточення президента намагалися через нормативні акти «на віки» зафіксувати своє бачення тих чи інших подій, забуваючи при цьому, що «нормативне» переписування історії таке ж нетривке і минуще, як  і президентські каденції.

Президент Ющенко створив свого часу Український інститут національної пам’яті. Це була інституція з якнайширшими повноваженнями і мала відігравати свого роду роль «міністерства історичної правди». Керівництво інституту не раз заявляло, що головним завданням установи є виховання справжніх патріотів України. Доцільність створення УІНП була мінімальною. При відсутності в Україні закону про люстрації його функція виглядала дуже туманною і незрозумілою. Правда, була одна добра нагода – перебрати в СБУ та МВС відомчі архіви, вивівши їх із зони секретності, та удоступнивши їх для всіх без винятку істориків. Проте тодішнє керівництво України не захотіло втрачати контроль над цими важливими інститутами ідеологічного впливу.

Замість того, щоб залишити СБУ функції виключно спецслужби, яка має дбати про безпеку держави, тодішнє керівництво навпаки зробило особливий акцент на так званій науковій діяльності цієї установи. Я вже писав про істориків від СБУ і про невластиві функції, які присвоїла собі ця структура. Тоді наразився на закиди, що спецслужба також має право вести свої наукові дослідження. Так, погоджуюся, але не історичні. У неї, напевно, є свої аналітичні відділи, які допомагають у веденні оперативної роботи, але в жодному випадку вони не мають видавати методички з «правильної» інтерпретації історичних подій. СБУ, зберігши монополію на доступ до відомчих архівів, фактично перебрала на себе невластиву їй роль та намагалася впливати на суспільство своїми препарованими публікаціями. Втручання СБУ у сферу гуманітарної науки перетворює її в таємну поліцію, яка визначає, що є правильним, а що хибним у трактуванні тих чи тих історичних подій.

Патріотично налаштованим українцям чомусь не була очевидною абсурдність і неадекватність діяльності відповідних структур в СБУ, коли їх очолювали такі люди, як Володимир В’ятрович. Більшість була задоволена тим, що зараз все перебуває під контролем «наших хлопців», і тепер ми всім розповімо, якою була справжня історія. Під орудою СБУ проводили наукові конференції, готували тематичні виставки і фактично Відомчий архів СБУ перетворився на такий собі ідеологічний відділ з пропаганди і прославляння періоду українських визвольних змагань, а саме його бандерівського крила. Ще однією ділянкою науково-пропагандистської діяльності СБУ став підбір матеріалів до теми Голодомору. Якщо комусь і надалі є незрозумілим, чому дослідженням таких складних і трагічних сторінок минулого не мають займатися люди в мундирах, а професійні історики, то їм, напевно, краще ходити на вистави в театр абсурду, а не пробувати второпати щось у класичних творах.

Гляньмо, з якою легкістю і як швидко нова влада розправилася зі всіма «напрацюваннями» команди Ющенка. Вже наступного дня після інавгурації з офіційного сайту президента України зникла інформація про Голодомор. Трохи пізніше президент В.Янукович заявив, що Голодомор не був геноцидом українського народу, а за ним цю тезу підтвердив новопризначений директор УІНП Солдатенко. Міністр науки і освіти Д.Табачник почав брутально препарувати шкільні програми з історії. Чому так сталося? Та, мабуть,  тому, що й історична політика В.Ющенка, і теперішня «історична» діяльність нової команди В.Януковича є вкрай подібними у своїх методах.

Тепер про ситуацію, що склалася навколо арешту директора Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» Руслана Забілого. Однозначно, такі випадки треба негайно робити гласними і вказувати владі на недопустимість подібних дій. Зрозуміло, що історики в таких випадках мають продемонструвати цехову солідарність. Проте є кілька нюансів. Історики В.В’ятрович та Р.Забілий були і є штатними працівниками СБУ. Нам невідомо, які корпоративні правила існують в цій організації, які зобов’язання підписували обоє, коли переходили на службу до цієї структури. Але очевидним є те, що історія із затриманням Р.Забілого як на долоні демонструє абсурдність наявності в СБУ «історичного» відділу та ставить під сумнів можливість ведення нею незалежних наукових досліджень. Історика не мають обмежувати специфічні правила внутрішньої організації, а СБУ не може вимагати від науковця не розголошувати таємницю. Отже, незалежні наукові дослідження і робота в спецслужбі є несумісними.

Треба віддати належне В.В’ятровичу за його невтомну працю із розсекречення документів СБУ. Але, знову ж таки, і тут є свої нюанси. Чому В.В’ятрович, користуючись у свій час необмеженою підтримкою президента держави, не вивів історичних документів цього відомчого архіву в окрему незалежну структуру? Чому так наполягав на комемораційній політиці (музеї, виставки, урочисті семінари) під егідою СБУ? Інтелектуальна громадськість Львова свого часу активно протестувала проти створення Музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» у підпорядкуванні СБУ. По-перше: це абсурдно, по-друге: аморально. Аморально перш за все у стосунку до жертв радянських спецслужб, від злодіянь яких так і не відмежувалася СБУ. Чому ж тоді В.В’ятрович разом із громадською діячкою Іриною Калинець фактично проштовхали це немудре рішення? І що тепер робитимуть ці активісти, якщо нове керівництво СБУ захоче втрутитися у зміст експозиції, поміняти штат цієї установи, та й взагалі надати їй іншого звучання? Думаю, годі шукати логіки там, де панує абсурд. Бо для чого було створювати УІНП при наявності академічних інститутів та історичних факультетів в університетах? Для чого було розвивати «дослідницький» напрям у СБУ? Вважаю, що історики в Україні не потребують над собою ідеологічних наглядачів.

Тепер про інше. Вибачте на слові, але звинувачення з боку СБУ Русланові Забілому є просто дурнуватими. Такі вчинки можуть лише викликати сумніви суспільства щодо компетентності спецслужби. З якими це такими державними таємницями був обізнаний Забілий, якщо він займався подіями Другої світової війни та подальшими 50-ми роками? Чому в сучасній Україні архівні документи про події 1940-50-х років і надалі вважаються таємними? Хто ті ідеологічні вороги, яким Забілий мав передати таємниці шістдесятирічної давнини? Хочу нагадати славним лицарям плаща і кинджала, що в Україні за інші ідейні переконання та інакші історичні погляди більше нема кримінальної відповідальності. Проте останні події беззаперечно вказують на нові тенденції в діяльності українських спецслужб. СБУ неухильно перетворюється з інституції, яка має дбати про безпеку держави, на таємну поліцію. Співбесіди з ректорами вишів, «роз’яснювальна» робота з незалежними журналістами і блогерами, конфлікт інтересів у позиції голови СБУ Валерія Хорошковського, який одночасно очолює спецслужбу, є членом Вищої ради юстиції і випадково одним з найбільших медіа-магнатів в Україні – однозначно вказують на таку тенденцію. Тепер до всього додалися невмотивовані затримання, без відповідних на те судових санкцій. Навіть якщо Р.Забілий є співробітником СБУ, на нього все одно поширюються права незалежного українського громадянина. А отже, тенденція вимальовується сумна і невесела.

Віктор Ющенко залишив новій владі чудові інструменти: «науково-пропагандистську» СБУ з функціями політичної поліції та Український інститут національної пам’яті – новітнє «міністерство історичної правди». Історична політика теперішньої влади відрізняється від попередньої більшою брутальністю та категоричністю. Це стало можливим не тільки тому, що в політиці Партії регіонів більше нахрапистих людей, це сталося ще й тому, що наше суспільство вже давно тужить за «порядком». Анархія часів Ющенка та асоціювання з нею демократії підготували у суспільстві базу для прихильників політики «твердої руки» та згортання демократії.

Демократичні принципи, на жаль, так і не стали цінністю для українського суспільства, а інтерес до «спеціальної» історії від «спеціальних» істориків не згас. Українська історична наука так і залишиться приреченою бігати замкнутим колом, якщо не ліквідувати інститути-наглядачі за «правильним» історіописанням.