Чого хочуть вільні профспілки

В основу тексту покладено обговорення проблеми під час авторської телепрограми Андрія Павлишина "Політична шахівниця" 15.02.2008 року

Чотири роки тому, коли пан Олександр Мороз ще грався в демократію, його запросили на пленум ЦК Федерації профспілок України. Він вийшов на трибуну і почав свою промову так: "Ви знаєте, що після розвалу Союзу все розвалилось: і партії, і економічні стосунки, і стосунки міжлюдські, не вдалося розвалити лише одне – профспілки", що викликало овації зали. Але Мороз на це відповів: "Не спішіть плескати. Вас не розвалили тому, що ви нікому не заважаєте". І власне в цьому полягає проблема сучасних українських профспілок, адже усім тим, хто слідкує за економічними і політичними подіями в розвинутих країнах, очевидно, що профспілки – надзвичайно потужний і вагомий фактор впливу на усе економічне й політичне життя розвинутих країн.

Всі соціал-демократичні партії, а також низка інших, скажімо тих, які орієнтуються на соціальну доктрину католицької Церкви чи протестантську трудову етику, вийшли з профспілок і досі тісно співпрацюють з профспілковим рухом. Сенс цього явища полягає в тому, що без сильних профспілок, які будуть впливати на економічні та соціальні події в державі, ніколи не втілиться таке поняття, як справедливий ринок праці чи справедлива винагорода. Адже винагорода найманого працівника – не ласка роботодавця або держави, це наслідок конкуренції між найманими працівниками, об’єднаними в профспілки, з одного боку, та роботодавцем і державою, з іншого. Сильна профспілка може відстояти належну оплату та належні умови праці. І навпаки, коли профспілки слабкі – і умови праці, і оплата будуть несправедливими.

Те, що у нас у державі негаразди саме зі справедливістю оплати праці, я гадаю, зумовлене тим, що в Україні практично відсутні справді впливові профспілки. Це, на жаль, стосується і близьких мені вільних профспілок. Вони називаються так тому, що це світова традиція, переклад загальновживаного терміну free trade unions. Цією назвою ми підкреслюємо, що:

а) вільні від держави;
б) вільні від роботодавців;
в) вільні від політичних партій.

Профспілка має стояти саме на цих трьох основах. Якщо бодай одна із цих складових буде порушена, то організація перестає бути справді незалежною, вільною, а починає обслуговувати певні чужі її членам інтереси.

Вільні профспілки вже тривалий час розвиваються в Україні і мають надзвичайно цікаві здобутки, але доводиться констатувати, що для 46-мільйонної держави кількість їх членів відверто недостатня, щоб вирішувати глобальні питання. Натомість "офіційні" профспілки, об’єднані в Федерацію профспілок України, декларують майже 11 млн. членів. Проте, на жаль, це, на моє переконання, фіктивна, формальна, імітаційна структура, яка не виконує покладені на неї обов’язки.

Отож маємо тяжку ситуацію, коли з вільними профспілками конкурують не лише їх природні опоненти, але й "офіційні" профспілки, яких, у свою чергу, підтримують і роботодавці, і держава, а вони в подяку не чинять жодних серйозних кроків, щоб захистити людину найманої праці. З іншого боку, витоки кризи в українському профспілковому русі полягають у ментальній інерції суспільства, яке з часів одержавлених прокомуністичних профспілок звикло, що профспілка – це не об’єднання солідарних працівників, які відстоюють права робітника перед роботодавцем, а джерело начебто безкоштовних подарунків, якихось "шарових" допомог, можливості поїхати кудись за півціни.

Навіть коли виступаєш перед людьми з вищою освітою (а серед членів вільних профспілок одні з найчисленніших – об’єднання вчителів і лікарів), ставлять елементарні запитання, які свідчать про ту стару ментальність: чи профспілки оплачують лікарняний, чи відпустка є профспілковою, чи ні, чи оплачують профспілки путівки тощо? Насправді уже давно держава Україна від усього цього відмовилася: і лікарняний, і тим більше відпускні, чи санаторне лікування – усім цим опікується фонд соціального страхування із коштів роботодавця. Але люди звикли, що це функція профспілок, і це головним чином стримує їх від виходу із "офіційних" профспілок.

Головним завданням вільних профспілок, профспілок нового європейського демократичного типу, є донесення до людини праці ідеології свободи, ідеології справедливості, ідеології солідарності. Тобто, люди повинні усвідомити, що насправді боротися за їхні права, крім них самих, ніхто не буде: ні добрий президент, ні добрий уряд, ні добра політична партія. І зараз це головна місія профспілок – змінити свідомість людей найманої праці для того, щоб вони зрозуміли, що за свої права треба боротись. Це шлях, який пройшли всі демократичні держави. Головне в нашій діяльності зараз – це йти до людей і роз’яснювати ситуацію, яка складається, на особистому прикладі показувати, як треба відстоювати права.

Всі мабуть добре пам’ятають акції протесту львівських вчителів, внаслідок яких вони добилися серйозних доплат, які їм належали по закону. Сьогодні вчителі мають найвищу заробітну плату серед бюджетних працівників. Тобто, навіть невеличкі в масштабах країни протести, скеровані профспілками, зумовили, що конкретна категорія трудівників змогла досягнути поставленої мети.

Власне у цьому й полягає місія профспілок – творити громадянське суспільство. Адже без них таке суспільство неможливе, бо увесь соціальний сегмент залишиться незаангажованим, у ньому не буде конкуренції, а відтак повноцінних горизонтальних зв’язків.

Громадянське суспільство – це не лише свобода слова, думки чи політичних партій, але й право людей найманої праці відстояти свої соціальні права.

Чинне українське законодавство в питаннях найманої праці настільки добре, що навіть невеличке зусилля дає можливість зробити дуже цікаві і далекоглядні речі. Кодекс законів про працю, який є головним документом, що регулює всі трудові взаємини в Україні, написаний ще в 60-70-х рр. ХХ століття "під працівника". І в цей кодекс закладені норми, які тоді були практично мертвими, а зараз дають величезні можливості захисту прав людини.

Страйк – це крайня, остаточна міра, коли використані інші засоби. Профспілки віддають перевагу при вирішенні колективних конфліктів процедурам переговорів, укладання колективних угод, де закладаються всі моменти, які не передбачені в чинному законодавстві і мають свої особливості на конкретному підприємстві. Якщо роботодавець не виконує домовленості, укладені в цій угоді, лише тоді наступає другий етап – етап боротьби.

Звичайно, наївно постійно звертатися до судів. Для цього є правозахисні організації, а не профспілки. Профспілки йдуть двома паралельними шляхами: юридичним (укладення угод, в крайньому випадку судові процеси) і суспільного тиску. Якщо вони врівноважені – є досягнення. Якщо є самі лиш страйки, а відкинутий переговорний чи юридичний момент, – це ситуація глухого кута. І навпаки, якщо профспілка буде тільки сідати за стіл переговорів, подавати в суд, і не буде готова до більш рішучих заходів, то це знову ж таки ні до чого не призведе. Треба цими двома шляхами послідовно, крок за кроком добиватися тих прав, які передбачені Конституцією і чинним законодавством.

Декілька фахових груп вже мають і серйозні здобутки, і досвід досягнення своїх вимог. Сьогодні це насамперед шахтарі – традиційно консолідований робітничий кулак, який починаючи з 1989 року, ще з часів Радянського Союзу є лідером у профспілковому русі. Непогано себе проявили також нові незалежні профспілки водіїв авто. Силами цих профспілок вдалося заблокувати певні законодавчі ініціативи, невигідні для цієї категорії працівників. Непогані були початки і в середовищі освітян, у 2000-2002 роках вони досягли певних результатів на національному рівні, хоча потім все звелося нанівець через внутрішні суперечності. Отже, можемо констатувати, що серйозні зародки потужного профспілкового руху в Україні є. Але загалом нам все ще дуже далеко до тієї ситуації, яка склалася в Західній Європі.

Візьмемо, наприклад, залізницю, – це потужна організація, яка дає роботу в Україні сотням тисяч працівників. Проте минулого року тільки на Львівській залізниці були звільнені близько 700 працівників, начебто за порушення трудового законодавства. І жодного судового позову з боку "офіційної" профспілки! Невже аж сімсот людей були звільнені усього лиш за рік однозначно за серйозні порушення? Водночас у цій багатій можливостями галузі цілковито блоковані можливості для поширення вільних профспілок, і цей дисбаланс щонайменше призводить до консервації всевладдя працедавців.

На жаль, Західна Україна пасе задніх у розвитку руху вільних профспілок. Практично, окрім Львівської області, впливового профспілкового руху немає в жодній з областей регіону. Закарпаття, Чернівецька, Івано-Франківська області – взагалі "мертва" зона, невеличкий рух є в Тернопільській області і на Волині. Профспілковий рух розвивається в промислових регіонах із сильними традиціями робітничого руху – передовсім на Донбасі, Дніпропетровщині, де впливові металурги, залізничники, непогана профспілка докерів і працівників морської галузі працює на південному сході України, натомість в центральній і західній Україні розвиваються профспілки представників радше інтелігентних професій: лікарі, вчителі.

Конфедерація вільних профспілок намагається також захищати інтереси легальних заробітчан за кордоном. Вона налагодила стосунки з іноземними колегами, зокрема в Італії, щодо перспективи членства українських легальних заробітчан в тамтешніх профспілках. Навесні цього року група українських профспілкових активістів відвідає Італію для моніторингу та вивчення можливості законного відстоювання трудових інтересів земляків. Юридичною підставою у даному випадку є той факт, що Україна ратифікувала Європейську соціальну хартію (вона ратифікована також практично у всіх країнах Європи), яка передбачає, що будь-який громадянин держави, яка ратифікувала цю хартію, і який працює на легальній підставі в іншій державі, має всі права, включно зі вступом в профспілку, захистом прав тощо.

Може постати запитання: а чи не несе в собі загрози й ризики для держави сильний профспілковий рух? У відповідь спитаємо: чи Україну потрясали за роки незалежності якісь колосальні страйки? Чи в Україні була паралізована бодай якась галузь через протест працівників? Що насправді загрожує державі? Як на мене, – брак сильного профспілкового руху, який врівноважив би і пом’якшив процеси модернізації та суспільної трансформації, дозволив узгодити національні інтереси та інтереси людей праці.

Наполягаю: небезпека криється не в тому, що людину не можна звільнити, а навпаки, у сваволі, коли до людини ставляться, як до раба, не поважають її праці, не платять належну платню, а коли вона починає відстоювати свої права, знаходять формальну причину для звільнення. Загроза демократії, формуванню повноцінної громадянській свідомості полягає насамперед у відсутності справедливості, у відсутності демократичних механізмів у соціальній сфері, а не навпаки. Існуючі перекоси , які створює профспілковий рух є настільки мізерними, що ними можна знехтувати.

Насамкінець хочу наголосити – вільні профспілки прагнуть популяризації профспілкового руху, збільшення його чисельності й мережі, а також трансформації "офіційних" профспілок. Ми їм не вороги, а лише прагнемо, щоб вони стали реальними профспілками, і такі приклади є в пострадянських державах – Угорщині, Литві, Польщі, де офіційні профспілки не зникли, а стали нормальними європейськими профспілками. Один із засобів на цьому шляху – вирішення питання про майно профспілок, яке було абсолютно незаконно забране в усього народу і приватизоване однією громадською організацією. Логіка проста: 80% прибутку Федерація профспілок України отримує не від членських внесків, а від експлуатації майна. То чи зацікавлена вона у розвитку свого членства? Адже, якщо завтра всі члени Федерації профспілок України вийдуть із неї, залишиться 80% всіх прибутків. Ми не хочемо ділити це майно, а повернути його державі – хай держава визначить його подальшу долю. Переконаний, що це дасть величезний стимул для профспілок, які втратять свій непрофспілковий прибуток, почнуть боротися за членів, за їхні права, а відтак і здобудуть новий суспільний і політичний статус.