http://osvita.khpg.org/index.php?id=1273755997
«Велика Вітчизняна війна радянського народу проти німецько- фашистських загарбників» наприкінці 1960-х років фактично заступила собою «Велику Жовтневу соціялістичну революцію» в ролі ідеологічного фундаменту совєтського ладу. Починаючи з 1965 року 9 травня стало офіційним державним святом. Тоді ж з’явилася категорія «міст-героїв», було випущено ювілейну медаль і розпочалося створення меморіяльно-музейних комплексів по всьому СРСР. Зокрема, в ролі знакового місця для Білорусі утвердилася Брестська фортеця, а в Києві неподалік від Києво-Печерської лаври виріс велетенський монумент «Матері-Батьківщини», відкритий 1981 року. Численні літературні твори та кінофільми (що нерідко були шедеврами жанру) створили взірцеву картину війни з відповідними акцентами та фігурами замовчування. Сакралізація жертв (напрочуд влучно окреслена в пісні Булата Окуджави як «одна на всех Победа», заради якої «мы за ценой не постоим»), пов’язана з почуттям гордости за країну, слугувала водночас виправданням режиму та правлячої партії, без «керівної ролі» якої, звісно ж, «Перемога була б неможлива».
Офіційна совєтська пам’ять про війну не просто відсувала на задній план, а фактично репресувала локальні пам’яті. Зокрема, в накреслених нею кордонах не було місця для Голокосту євреїв і ромів (їх принципово не вирізняли із загалу «мирних жертв фашизму») та, тим більше, для депортацій десятків національних груп, здійснених у 1944–1946 роках. У тематичному репертуарі цієї пам’яті не могло бути місця ні для злочинів совєтських військ 1944–1945 років у визволеній від нацистів Европі, ні для обговорення «ціни Перемоги» – ставлення совєтського командування до звичайних солдатів.
Вплив Другої світової війни на розвиток постсовєтських країн не обмежується силою совєтської ідеологічної схеми. Сучасна Европа та її східна частина, зокрема, є геополітичним, культурним, економічним продук-ом Другої світової війни. Сучасні Білорусь, Молдова й Україна були повістю окуповані нацистами. Післявоєнні зміни кордонів та «обміни населенням» (цей евфемізм приховує практики, що їх доречніше описати як «етнічні чистки»), досвід поновного приходу совєтської влади і здійснених нею репресій дотепер справляють відчутний вплив на розвиток цих країн.
Розпад Совєтського Союзу, викликаний стрімкими дезінтеґраційними процесами в центрі та емансипаційними рухами в республіках, поставив перед кожною з новостворених держав низку вельми непростих проблем. Однією з них була потреба в новій державній ідеології, новій схемі історії, що дала би змогу леґітимізувати постсовєтський політичний лад. Відповіді на цей виклик у різних країнах варіювалися залежно від внутрішньої та зовнішньополітичної ситуації, процентного співвідношення національних і релігійних груп населення, волі й відповідальности конкретних політичних сил і діячів. Однією з найскладніших головоломок у царині того, що на зламі ХХ і ХХІ століть щоразу частіше називають «політикою пам’яті», став успадкований від СРСР міт «Великої Вітчизняної війни».
Білорусь
Важлива особливість Білорусі полягала у фактичній відсутності некомуністичного підпілля, що протистояло би совєтській системі. Навпаки, доволі численний після Сталінградської битви партизанський рух було в «застійні» роки мітологізовано як «всенародний» і закарбовано в метафорі «Білорусі партизанської». Після розпаду СРСР слабкість (якщо не відсут ність) соціяльних груп зі сформованою та відмінною від совєтського наративу пам’яттю про війну перетворилася на слабкість передумов для плюралізації історичної схеми. Хоча певна специфічна локальна пам’ять про війну таки збереглася, особливо в польськомовному середовищі Західної Білорусі1.
А проте в перших білоруських підручниках історії, виданих на початку 1990-х, було зроблено важливі кроки в напрямку реконцептуалізації совєтського образу війни. Зокрема, в них містилися відомості про совєтсько-німецькі домовленості 1939 року щодо розподілу сфер впливу в Европі; з’явився термін «Друга світова війна» (яким послуговувалися активніше, ніж «Великою Вітчизняною») та геть зник термін «совєтський народ»; йшлося про прорахунки та помилки совєтського керівництва; зникло твердження про «керівну роль» Компартії в організації руху опору; «масова боротьба» змінила «всенародну»; вперше згадано про випадки пограбувань і насильства над цивільним населенням з боку совєтських партизанів2.
Майже одразу після обрання Алєксандра Лукашенка президентом, поряд з відновленням злегка модифікованої совєтської символіки у ролі офіційних символів Республіки Білорусь, було ухвалено рішення вилучити зі шкіл білоруські підручники історії та замінити їх совєтськими. Через нестачу останніх заміну навчальної літератури було фактично здійснено протягом 1996–1997 років.
У виданому 2000 року підручнику відновлено совєтські мітологеми, зокрема «возз’єднання» Білорусі 1939 року, широке вживання термінів «Велика Вітчизняна війна» та «всенародна боротьба», однозначно неґативна оцінка окупаційного нацистського режиму та всіх форм співпраці з ним. Водночас, на відміну від совєтського підручника, «Велику Вітчизняну війну» подано як частину «Другої світової», що сиґналізувало про адаптацію дискурсу до постсовєтських реалій.
Напередодні 60-річчя Перемоги серед низки державних заходів (від амністії до створення нових «місць пам’яті») було ухвалено рішення запровадити у всіх середніх і вищих навчальних закладах Білорусі курс «Велика Вітчизняна війна радянського народу (в контексті Другої світової війни)». Цей курс обов’язковий на всіх спеціяльностях у вишах, а в середній школі його викладають як окремий предмет у межах курсу історії Білорусі (від 2008 року, після ліквідації курсу історії Білорусі – в рамках курсу історії)3.
Президент Лукашенко максимально скористався 60-ю річницею для леґітимації свого режиму та недвозначно поставив «Велику Вітчизняну війну» в центр державної ідеології. Він визначив війну як «смисловий пункт нашої історії», в якому «найбільш рельєфно проявилися величний дух білоруського народу, його волелюбна натура та історична мудрість»4. Послідовно наголошуючи величезний внесок білорусів у перемогу над нацизмом (і охоче згадуючи в цьому контексті 3 мільйони жертв населення республіки), Лукашенко назвав білорусів «найбільш інтернаціональним народом» і зазначив, що в основі «наших сьогоднішніх успіхів» лежить «дух нескореного народу, який разом з іншими народами Радянського Союзу зробив вирішальний внесок у порятунок людства від коричневої чуми». Остання цитата походить з привітання президента з Днем Незалежности, який починаючи з 1997 року відзначають 3 липня – у День визволення Мінська.
Найпомітнішим і найконтроверсійнішим комеморативним заходом до 60-річчя «Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні» стало відкриття неподалік Мінська історико-меморіяльного комплексу «Лінія Сталіна». Це низка оборонних споруд, зведених у 1928–1939 роках, які під час Другої світової війни не відіграли помітної ролі. Остання обставина, а також те, що «Лінія Сталіна» – неофіційна умовна назва, якої за бажання можна було легко уникнути, спонукали багатьох припустити, що саме фігура «батька народів» є ключовою для всього задуму. Формально ініціятором створення комплексу став благодійний фонд «Пам’ять Афгану», але підтримку проєкту з боку президента Лукашенка не лише не заперечували, а й наголошували. «Лінію Сталіна» урочисто відкрили 30 червня 2005 року. Її офіційний сайт (http://www.stalin-line.by) у своїх нечисленних текстах сповнений перлів злегка модернізованої лексики «молодіжно-патріотичної» періодики 1970-х.
Дирекція «Лінії Сталіна» позиціонує її як музей, «місце сімейного відпочинку» та місце проведення корпоративних вечірок водночас. У переліку запропонованих відвідувачам розваг (інше слово виглядало би тут проблематично): прогулянка озером на човнах; «навариста солдатська каша» в кафе «На привале»; пневматичний тир, де можна «стати “Ворошиловським стрільцем”»; катання на бронетехніці; можливість «випробувати справжню зброю часів Великої Вітчизняної війни». Цікаво, що такий підхід (навіть якщо його автори цього не усвідомлюють) відчутно дисонує з декларованою совєтською стилістикою сакралізації місць пам’яті та нагадує про всевладдя масової культури.
Інтенсивна медійна пропаґанда «білоруського диснейленду» (поширена неофіційна назва «Лінії Сталіна») спричинилася до того, що цей об’єкт фактично відсунув на другий план меморіяли брєжнєвських часів: Хатинь і Курган Слави, так само як Національна бібліотека затулила інші будівлі Мінська. Головне тут – безпосередня причетність цих нових споруд до «епохи Лукашенка»5.
2006 року до білоруських шкіл уперше надійшов підручник історії Білорусі російською мовою, написаний тим-таки Владіміром Сидорцовим, автором описаного вище підручника 1993 року видання6. Цього разу він, орієнтуючись на нові очікування влади, зобразив «возз’єднання» 1939 року в повністю позитивних тонах, повернув до тексту «керівну роль» Компартії та «всенародну боротьбу». Водночас у підручнику 2006 року вперше вжито терміни «Голокост» та «остарбайтери» і навіть зроблено спробу «обе режного звернення до національного дискурсу за цілковитої переваги со вєтського підходу»7. Приймаючи таку оцінку Алеся Смалянчука, варто ще раз звернути увагу на сам факт неминучого (нехай і вельми фраґментарного) переформулювання совєтського наративу за постсовєтських обставин.
Логіку Лукашенка в максимальній експлуатації міту «Великої Вітчизняної війни» можна пояснити як зрозуміле прагнення знайти опертя в наявному символічному ресурсі, тим більше, якщо зважити на очікування більшости його виборців. Серйозним викликом для його режиму стала необхідність внесення до цього міту обережних, але істотних, коректив. Головним мотором таких коректив став новий соціяльний контекст використання совєтських ідеологем. У цьому ключі напрочуд захопливою видається тема відмінностей у репрезентації та сприйнятті війни мешканцями сучасних Білорусі та Росії.
Як приклад таких коректив згадаю обережний відхід від концепту «Перемоги совєтського народу» (з указів Президента до 60-річчя закінчення війни) до Перемоги білоруського народу, який «разом з іншими народами Совєтського Союзу зробив вирішальний внесок…». Ця зміна дуже тонка, але тим важливіша в контексті зусиль з формування «білоруської політичної нації» (здаю собі справу з умовности та оманливости цього визначення).
Молдова
Головною особливістю політик пам’яті у постсовєтській Молдові за лишається конфлікт «румунської» та «молдовської» інтерпретацій іден тичности населення республіки. Іншими словами, питання про те: чи становлять молдавани окрему націю (як переконувала совєтська пропаґанда), чи вони є частиною румунської нації?8 Після розпаду СРСР це неминуче набуло чітких політичних конотацій.
Подібно до решти колишніх совєтських республік, наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років у Молдові переважав емансипаційний дискурс, забарвлений у національні тони. Парламент ще Молдавської РСР засудив пакт Молотова–Рибентропа та його наслідки, що поклало початок реінтерпретації історії з позицій румунського національного наративу.
Підставовим символом такої трансформації стало відновлення в Кишиневі пам’ятника Стефану Великому та масовий демонтаж монументів Лєніну, а також звернення до формули «дві держави – одна нація». Ця формула лягла в основу запровадженого 1990 року до шкільної програми предмета «Історія румунів».
Відносну легкість і швидкість зміни панівної парадигми можна пояснити, зокрема, тим, що з середини 1960-х відбувалася «латентна румунізація молдовської інтеліґенції», проявами чого стало поступове приведення молдовської мови у відповідність з румунським літературним стандартом шляхом її очищення від неологізмів, запроваджених комуністами у міжвоєнний період9.
Як і політику Станіслава Шушкевича в Білорусі чи Леоніда Кравчука в Україні, лінію Мірчі Снєґура, який був президентом від 1991 до 1996 року (в Молдові, на відміну від Білорусі й України, президента обирають у парламенті, а не через всенародне голосування), доречно розглядати радше в контексті ситуативного реаґування на мінливий внутрішньо- та зовнішньополітичний контекст, ніж як послідовну політику «держави, що націоналізує» (у термінах Роджерса Брубейкера [Rodgers Brubaker]). Посткомуністична номенклатура ситуативно використовувала національну ідею в її етнокультурному (румунському) вигляді для ідеологічного оформлення збереження влади за нових соціяльних реалій. Однак погіршення економічної ситуації та геополітична непевність підштовхувала її до кроків у зворотному напрямку. Вже 5 лютого 1994 року, виступаючи на зібранні «Наш дім – Республіка Молдова», Снєґур звернувся до концепту «молдовської нації», а в новій Конституції країни було зафіксовано принцип «дві держави – дві нації»10. 1995 року зроблено спробу замінити в школах «Історію румунів» «Історією Молдови», що призвело до вуличних демонстрацій протесту, тому президент був змушений видати указ про мораторій на критику викладання історії румунів.
Президент Петру Лучинський (1996–2001) продовжив рух у напрямку «молдовізації» та підтримав виведення генеалогії постсовєтської Молдови від держави Стефана Великого. Після перемоги на дострокових парламентських виборах 2001 року Комуністичної партії та обрання президентом Владіміра Вороніна в Молдові почалася масова реставрація пам’ятників «радянських воїнів-визволителів»; «День Незалежности» перетворився на «День Республіки»; було висунуто тезу про «багатонаціональний молдовський народ» і паралельно витіснено на марґінес символіку, що викликала асоціяції з румунською ідентичністю. В грудні 2001 року комуністичний уряд зробив нову спробу замінити шкільний курс «Історії румунів» «Історією Молдови», чим викликав тримісячний мітинґ протесту в Кишиневі.
2001 року Молдова вперше на найвищому рівні відзначала День Перемоги, причому до здебільшого совєтського ритуалу було залучено па м’ятник Стефану Великому, покликаний наголосити «історичну спадкоємність» молдовської державности. Іншими словами, совєтський наратив «сонячної Молдавії» пристосовувався до нових умов шляхом додавання одних сюжетів та затирання інших. На рівні локальних спільнот і місцевої пам’яті «одомашнення» совєтських пам’ятників нерідко відбувалося шляхом їх ідеологічного перепрограмування – зокрема, в селах люди змінювали червоні зірки християнськими символами11, тим самим створюючи близький їм образ війни.
На думку Владіміра Солонарі, в соціокультурних обставинах постсовєтської Молдови ні комуністичний, ні націоналістичний нара тиви не в змозі запропонувати змістовну й неантагоністичну візію молдовської історії, яка би сприяла формуванню сучасної ідентичности12. Комуністичний наратив активно послуговується традиціоналістськими та примордіялістськими категоріями для самолеґітимації (яскравий приклад – по стулювання тяглости між середньовічною молдовською державою, Бесарабією в складі Російської імперії, Молдавською автономною РСР у складі довоєнної Совєтської України та Молдавською РСР, створеною 1940 року)13. Дещо парадоксально, але ідея державницької тяглости стала в комуністичній Молдові альтернативним до ідеї румунської нації каркасом історичної схеми.
Україна
В українському національному наративі (який починаючи з 1990-х років було найпослідовніше викладено в шкільних підручниках) комунізм, як і Російська імперія, постають як зовнішні сили, що насильницьким шляхом залучили Україну до своєї орбіти. У такій перспективі Україна, яка справді істотно постраждала від тоталітаризму, заперечує свою участь у його створенні та зображує себе жертвою зовнішньої аґресії.
Утім, повне виведення совєтського за межі леґітимного образу минулого виявилося надскладним завданням, зважаючи на настрої значної частини населення (у свідомості якого «совєтське» фігурує як синонім відносного добробуту, соціяльних гарантій та стабільности) та зовнішньополітичний тиск Росії. Історичний сюжет, що його потрібно було хай і вибірково, але залучити до офіційного наративу – «Велика Вітчизняна війна». Стратегіями такої інтеґрації війни стали її гуманізація, перенесення уваги на приватну історію, подвиг і страждання «звичайних людей» та водночас акцентування помилок і жорстокости совєтського керівництва та воєначальників. Показово, що навіть у Галичині, поряд з масовим зведенням меморіялів націоналістичному підпіллю, пам’ятники совєтським солдатам не демонтували і не нівечили.
На відміну від Білорусі, в Галичині та на Волині до початку 1950-х років діяло впливове націоналістичне підпілля. Проблему внесення до нової версії війни діяльности Організації українських націоналістів (ОУН) та Української повстанської армії (УПА) підручники вирішували, акцентуючи їх протистояння з німцями, «демократичну» еволюцію націоналістичного руху після 1943 року й оминаючи увагою чи істотно применшуючи антипольську акцію на Волині та їх участь у нацистській політиці винищення євреїв. В історії УПА значно слабше, ніж в історії Червоної армії, протиставляли героїзм рядових членів руху ідеології його керівників. Метою простих українців, які воювали по різні боки фронту, була нібито вільна Україна, і це після 1991 року мало створити передумови для примирення ветеранів. А проте всі спроби офіційного визнання учасників націоналістичного підпілля ветеранами війни та реабілітації УПА на державному рівні закінчилися невдачею, а це питання перейшло до категорії «вічних» тем постсовєтської України.
Від початку 1990-х років Галичину і Волинь (що їх нерідко ототожнюють з усією «Західною Україною»14) накрила хвиля пам’ятникотворення. Улюбленим героєм, який зійшов на постаменти в більшості галицьких міст, став Степан Бандера – лідер радикального крила ОУН. Ім’я вбитого 1959 року в Мюнхені совєтським аґентом Бандери стало збірною назвою українських націоналістів чи навіть усіх мешканців «Західної України» («бандерівці», «бандери»). Постсовєтська канонізація Бандери, географічно об межена Східною Галичиною та Волинню, – один із найяскравіших прикладів зовнішнього розриву з совєтським ідеологічним каноном (у якому Бандера був, либонь, антигероєм № 1).
У 1990-ті роки пам’ятники Бандері споруджено в багатьох галицьких містах, але у Львові його тривалий час не було. Можливо, однією з причин стало те, що першорядним завданням для цього міста було встановлення пам’ятника Тарасові Шевченку. Львів залишився чи не єдиним великим містом України, де за совєтських часів так і не з’явився монумент «Кобзареві», як відомо, інтеґрованому до канону «споконвічної дружби з Росією». Бронзового Шевченка встановили у Львові на проспекті Свободи 1992 року, приблизно на тому самому місці, де раніше стояв пам’ятник польському королеві Яну Собєському (1950 року його вивезли до Ґданська, де він стоїть дотепер), а потім Лєніну.
Про пам’ятник Бандері у Львові говорили від початку 1990-х і тоді ж визначили для нього місце – площа Кропивницького, неподалік від залізничного вокзалу та неоготичного костелу св. Єлизавети початку ХХ століття. Семиметрову бронзову статую Бандери відкрили 13 жовтня 2007 року. Львівський пам’ятник витримано в тій самій стилістиці, що й інші монументи Бандері. Стилістиці, добре знаній з пам’ятників совєтських партизанів чи генералів. Постамент – високий, герой – зосереджений і непохитний, його слава – беззаперечна. Іншими словами, стилістика позірно «позаідеологічних» пам’ятників (до яких у Львові можна зарахувати пам’ятник солдатові Швейку) менше совєтська, ніж ідеологічні монументи радикально антисовєтського змісту.
Зі шкільних підручників поняття «Велика Вітчизняна війна» зникло повністю, але 1995 року, після втручання парламенту (ініційованого фракцією комуністів), було туди повернено. Втім, попри це, підручниковий ви клад історії війни істотних змін не зазнав, і повернення до совєтських кліше не відбулося. Натомість доволі монологічний підручник потрапив до плюралістичного суспільного простору, де головною альтернативою національної схеми були окремі елементи совєтської мітології, популізм і ностальгія, що їх умовно, слідом за Іваном-Павлом Химкою, можна назвати «постсовєтською» ідентичністю – невиразно артикульованим набором уявлень, домінантою яких є слабке зацікавлення національним питанням, але принципова опозиційність до ексклюзивного етнокультурного націоналізму15.
Ключем до зрозуміння державної політики України після 1991 року видається усвідомлення її глибинної ситуативности та різноспрямованости. Пошук шляхів леґітимації України та її постсовєтської еліти, які би не викликали національного, мовного, релігійного конфлікту, відбувався дослівно навпомацки.
Своєрідною «концептуалізацією» такого підходу можна вважати політику «багатовекторности» президента Леоніда Кучми. Зокрема, 2000 року він відновив на державному рівні свято 23 лютого – «День радянської армії». А справжнім «know how» тих років стала реґіоналізація офіційних символічних заходів. Ювілеї Західноукраїнської Народної Республіки і Данила Галицького відзначали у Львові, ювілей Володимира Щербицького святкували в Дніпропетровську, а станцію метро «Комсомольська» перейменували на «Маршала Жукова» в Харкові. Подеколи ювілеї, позірно приречені на ідеологічну несумісність, святкували заразом, але в різних місцях, і адресовані вони були різній авдиторії. Наприклад, одночасно з 85-річчям Щербицького на державному рівні відзначали ювілей В’ячеслава Чорновола, який за часів перебування Щербицького при владі відбував покарання у таборах за «антирадянську діяльність».
Коли розмежувати адресатів звернень президента було проблематично, на перший план виходило замовчування проблеми. У ювілейних промовах до 9 травня Кучма намагався уникати теми УПА, а отже, й набагато ширшої теми внутрішньоукраїнського конфлікту. Водночас влада намагалася використати тему реабілітації УПА в поточній політичній боротьбі. Ще 28 травня 1997 року було створено урядову комісію з вивчення історії ОУН і УПА. Робочу групу істориків при ній очолив Станіслав Кульчицький. Попередні висновки робочої групи було оприлюднено 2000 року, а остаточні – вже в Україні без Кучми – 2005 року16. Автори визнали радикально націоналістичну природу ідеології ОУН, але заперечували співпрацю УПА з Німеччиною після 1943 року. Закликаючи до «відновлення історичної справедливості», робоча група істориків висловилася за офіційне ви знання вояків УПА ветеранами Другої світової війни. У липні 2004 року прем’єр-міністр Анатолій Кінах запропонував парламентові надати воїнам УПА статус ветеранів війни. Цю пропозицію не було підтримано, що опосередковано може свідчити про недостатню зацікавленість Кучми в такій ухвалі.
З наближенням президентських виборів 2004 року в символічній політиці відбувається різкий поворот у бік Росії, проявом чого став прове дений 28 жовтня 2004 року в брєжнєвському стилі парад на честь 60-річ чя визволення України за участю президента Росії Владіміра Путіна. Щоправда, наступні події, які увійшли до історії під назвою «Помаранчевої революції», показали, що цей задум призвів радше до зворотного ефекту.
Президент Віктор Ющенко на вербальному рівні відстоював послідовнішу символічну політику. Риторичну стратегію його публічних виступів про Другу світову війну визначила домінанта примирення та єдности нації. Перемогу над фашизмом Ющенко пов’язав з державністю («Наша Перемога – це свято української державності»). Єдність нації у війні він постулював не так у засобах боротьби, як у цілях:
Олесь Гончар, Олена Теліга, Олекса Берест17 і багато інших – кожен з цих та мільйони інших українців любили свою державу, любили Україну. Кожен з них захищав і гинув власне за Україну. Гинув по-своєму, перемагав по-своєму, однак найголовніше – ця любов була справжня, віддана і надзвичайно глибока18.
У цій цитаті в один ряд поставлено совєтського солдата, а згодом класика соцреалізму Олеся Гончара та поетку, члена ОУН, розстріляну нім цями в Бабиному Яру, Олену Телігу.
Декларуючи єдність нації у війні, Ющенко водночас визнає, що такої єдности не було. У зверненні з нагоди 63-ї річниці УПА він наголосив:
Настав час примирення та взаємного прощення в нашому суспільстві. Наші ветерани зробили свій внесок в унікальну перемогу в Другій світовій війні, у Великій Вітчизняній війні19.
Практика поєднання символів, що видаються взаємовиключними, властива багатьом промовам Ющенка. У зверненні до воїнів УПА він послуговується совєтським ідеологічним конструктом «Велика Вітчизняна війна», у зверненні до ветеранів Червоної армії 9 травня 2005 року в переліку тих, хто, на думку президента, мріяв про українську державність, поряд з Богданом Хмельницьким, Володимиром Великим та Ярославом Мудрим, згадано Івана Мазепу – знакового антигероя імперської та совєтської версій українського минулого. А вершиною інтеґративности можна вважати згадку в одному переліку (у зв’язку з тією самою тезою про єдність українського народу у війні) генерала Ніколая Ватутіна, вбитого партизанами УПА, та головнокомандувача УПА Романа Шухевича.
Новацією промов Ющенка, порівняно з виступами Кучми, стала згадка про Голокост і совєтські репресії проти кримських татар: «Переконаний, що у цей день потребують слів солідарності наші співвітчизники – кримські татари, яких з особливим цинізмом торкнулась і війна, і післявоєнні репресії».
Відповіддю на заклики Ющенка до примирення ветеранів, які воювали по різні боки фронту, стало декларативне рішення контрольованої Партією реґіонів Харківської обласної ради про демонтаж усіх пам’ятних знаків, пов’язаних з ОУН і УПА, ухвалене в жовтні 2006 року. Виконали волю облради невідомі, які 20 грудня того ж року демонтували невеликий пам’ятний знак УПА, встановлений ще 1992 року в харківському Молодіжному парку. Наступного дня місцеві газети отримали анонімного електронного листа, на підставі якого пам’ятний знак знайшли неподалік місця демонтажу та відновили.
Гострішу відповідь на президентський заклик запропонувала міська рада Симферополя, підтримавши 21 червня 2007 року ініціятиву Компартії та проросійської організації «Родина» про встановлення на центральній – Радянській – площі пам’ятника «жертвам советского народа, павшим от рук пособников фашистов» ОУН–УПА. Свої мотиви творці нового пам’ятника пояснили так:
Цей пам’ятник стане гідною відповіддю кримчан усім тим мракобісам, які нині прагнуть переписати, оббрехати історію радянського народу, спотворити літопис Великої Вітчизняної війни, піддати забуттю її героїв, внести смуту, закликати до примирення з поплічниками фашистів, вояками ОУН–УПА20.
14 вересня 2007 року монумент відкрили за участи голови Компартії Петра Симоненка.
В українських реаліях, коли соціяльно-економічні програми чільних політичних сил фактично ідентичні й недвозначно тяжіють до популізму, питання історії та мови відіграють роль ідеальних маркерів політичних відмінностей. Саме тому проблематика пам’ятників і пам’яті з року в рік актуалізується з наближенням передвиборчих кампаній та затихає після їх завершення. Ступінь цинізму цієї боротьби парадоксальним чином відбиває те, що історію в постсовєтській Україні дотепер вважають відносно безпечною сферою, де важко уявити перетворення вербальної та символічної неприязні на прямі насильницькі дії.
До того ж запропонована Ющенком спроба реструктуризації символічного канону (послідовніша за ініціятиви Кравчука чи Кучми) не позбулася повністю звичної для української політики амбівалентности. Прикладом можуть слугувати підписані президентом у той самий день – 26 березня 2009 року – укази про створення нового високого ордена «Хрест Івана Мазепи» та про нагородження ветеранів ювілейною медаллю «65 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.».
Достатньо очевидною особливістю трансформації України видається її гетерогенність (понині радше не продискутована і не концептуалізована). У більшості символічних заходів, ініційованих різними рівнями влади, майже завжди прочитується ситуативна політична мотивація. Рятівна багатозначність і симбіоз національного та совєтського наративів не дали змоги змістовно обговорювати та послідовно втілювати на державному рівні ані «українську національну ідею», ані принципи «політичної нації».
Різні (та подібні) образи війни
В усіх трьох країнах, схематично описаних у цій статті, тема Другої світової війни залишається однією з центральних для політик пам’яті та забуття. Особливістю України, порівняно з Білоруссю й Молдовою, є багатство реґіонального розмаїття моделей пам’яті та тяглість (починаючи від 1991 року) підручникової схеми історії. Найрадикальніші зміни у підручниках відбулися в Білорусі. В Молдові боротьба навколо шкільної програми з історії (а точніше, самої назви предмета) засвідчила найвищий потенціял суспільної мобілізації. А головний спільний знаменник розвитку трьох країн полягає в тому, що колись єдиний совєтський міт «Великої Вітчизняної війни» зазнає націоналізації (нехай навіть підкреслено комуністичною чи «антинаціоналістичною» владою) і адаптації до локальних очікувань і потреб. Саме ці варіяції та модифікації містять у собі напрочуд цікаву інформацію про суспільства та владу трьох сусідніх держав. Найзагальнішим чином траєкторію розвитку всіх трьох країн можна описати (звісно, не забуваючи і про істотні відмінності) як рух від більш однозначних національних схем, через різної інтенсивности ресовєтизацію – до пошуку моделей політичної нації та громадянської ідентичности.
Andriy Portnov
The “Great Patriotic War” in the Politics of Memory in Belarus, Moldova, and Ukraine: Some Comparative Observations
In all three countries described in this article, the Second World War remains one of the central questions of the politics of memory and forgetfulness. Compared to Belarus and Moldova, Ukraine has a particular trait: its rich regional diversity of models of memory and continuity (beginning in 1991) in the textbook scheme of history. The most radical changes in textbooks have taken place in Belarus. In Moldova, the struggle surrounding the history curriculum in schools (to be more speciic, the very name of the subject) has attested to the highest potential of social mobilization. The main common denominator of development in these three countries lies in the fact that one day the sole Soviet myth of the “Great Patriotic War” will give way to nationalization (even if by an emphatically communist or “anti-nationalist” government) and adaptation to local expectations and needs. The trajectories of Belarus, Moldova, and Ukraine (of course, without losing sight of fundamental differences) may be described most generally as movement away from single national schemes, through re-Sovietization of varying intensities, to a search for models of a political nation and civic identity.
* Статтю написано в рамках виконання дослідницької програми «Соціяльна трансформація у Прикордонні (Білорусь, Україна, Молдова)» Европейського Гуманітарного Університету (Вільнюс) за фінансової підтримки Корпорації Карнеґі й адміністративного сприяння Американських Рад з міжнародної освіти (ACTR/ACCELS). Скорочена польськомовна версія статті готується до друку в часописі «ResPublica Nova». Висловлюю щиру подяку моєму другові та колезі Андреєві Тихомірову за змістовні поради та проникливу критику сюжету про білоруські репрезентації війни.
1 Детальніше про пам’ять білоруського суспільства про війну та її розмаїті форми див.: Смалянчук А. Другая сусветная вайна ў памяці насельніцтва заходняга і ўсходняго памежжа Беларусі // Pogranicza Białorusi w perspektywie interdyscyplinarnej / Pod red. E. Smułkowej, A. Engelking. Warszawa, 2007. S. 121–156; Шаталава В. Цені вайны: паліцэйскія і партызаны ў памяці насельніцтва беларускай вёскі // Homo historicus. Вільня, 2008. № 1. С. 384–389 та ін.
2 Докл. див.: Смалянчук А. Школьны падручнік па гісторыі Беларусі як «месца памяці/месца забыцця» пра Другую сусветную вайну // Homo historicus. Вільня, 2008. № 1. С. 370–377. Пор.: Тихоміров А. Україна та українці на сторінках білоруських підручників з історії для середніх шкіл // Збірник Харківського історико-філологічного товариства. 2004. Т. 10. С. 348–357.
3 Див.: Великая Отечественная война советского народа (в контексте Второй мировой войны): Учебное пособие для 11 кл. / Под ред. А. Ковалени, Н. Сташкевича. Минск, 2004. Посібник описує «возз’єднання» 1939 року за совєтською схемою, але зі згадкою про «помилки і перегини», що зводяться до закриття храмів. У книжці згадано про Голокост, є окремий параграф про білоруських колаборантів, написаний у несподівано спокійному ключі.
4 Усі цитати Алєксандра Лукашенка наведено за офіційним веб-сайтом Президента Республіки Білорусь: http://president.gov.by
5 Це, як і низку інших спостережень цього розділу, автор завдячує Андреєві Тихомірову.
6 Див.: Смалянчук А. Школьны падручнік. С. 378–391.
7 Там само. С. 381.
8 Докл. про це див.: Ihrig S. Wer sind die Moldawier? Rumänismus versus Moldowanismus in Historiographie und Schulbüchern der Republik Moldova, 1991–2006. Stuttgart, 2008.
9 Куско А., Таки В. «Кто мы?». историографический выбор: румынская нация или молдавская государственность // Ab Imperio. 2003. № 1. С. 489.
10 Cojocari L. Political Liturgies and Concurrent Memories in the Context of Nation-Building Process in Post-Soviet Moldova: The Case of “Victory Day” // Interstitio. East European Review of Historical Anthropology. 2007. Vol. 1. No. 2. P. 91.
11 Ibid. Р. 109–110. Аналогічні за змістом стратегії «доместикації» совєтських монументів мають місце і в Україні. Прикладом може бути пам’ятник радянським воїнам у підкарпатському Славському із добудованою на початку 1990-х скульптурою Божої Матері, яка оплакує полеглих. Докл. про цей монумент див.: Portnov A. Pluralität der Erinnerung Denkmäler und Geschichtspolitik in der Ukraine // Osteuropa. 2008. No. 6. S. 197–210. Російськомовна версія цієї статті: Портнов А. Родина-мать vs Степан Бандера. Экскурсия по избранным памятникам Второй мировой войны в современной Украине // Отечественные записки. 2008. № 5 (44). С. 33–46. (http://www.strana-oz.ru/?numid=46&article=1732)
12 Solonari V. Narrative, Identity, State: History Teaching in Moldova // East European Politics and Societies. 2002. Vol. 16. No. 2. P. 415–446.
13 Теза про тяглість молдавської державности є значною мірою витвором совєтської історіографії. За часів нетривалого існування незалежної Молдавської Демократичної Республіки (24 січня – 27 березня 1918 року) спроб пов’язати державність із середньовічним Молдавським князівством не було: Куско А., Таки В. «Кто мы?». С. 490.
14 Про умовність та спрощене використання понять «Західна Україна», «Східна Україна», а також про серйозні відмінності всередині цих буцімто гомогенних реґіонів див.: Rodgers P. Division, Difference and Diversity: Regionalism in Ukraine // Україна Модерна. 2007. Спеціяльний випуск. Львів – Донецьк: Соціяльні ідентичності в сучасній Україні. Київ – Львів. 2007. С. 210–236; Журженко Т. Миф о двух Украинах // Перекрестки. 2005. № 3–4. С. 108–117; Михеева О. Не все так просто з тими українцями... // Отечественные записки. 2007. № 1. С. 97–106 та ін.
15 Himka J.-P. The Basic Historical Identity Formations in Ukraine: A Typology // Harvard Ukrainian Studies (готується до друку). Цитую з дозволу автора.
16 ОУН і УПА. Фаховий висновок робочої групи істориків при урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА. К., 2005.
17 Лейтенант Олекса Берест був третім (крім Міхаїла Єґорова та Мелітона Кантарії) учасником встановлення над райхстаґом червоного прапора, але не потрапив до совєтського канону. Коли він почав занадто бурхливо домагатися визнання своєї участи, його засудили до п’яти років позбавлення волі за хуліганство. 6 червня 2005 року президент України Віктор Ющенко присвоїв Бересту звання «Герой України» (посмертно).
18 Виступ Президента України з нагоди Дня Перемоги. 9 травня 2006 року. http://www.president.gov.ua/news/3179.html
19 Цит. за: Середа В. Особливості репрезентації національно-історичних ідентичностей в офіційному дискурсі президентів України і Росії // Соціологія: теорія, історія, маркетинг. 2006. № 3. С. 198.
20 http://delo.ua/news/politics/ukraine/info-39308.html
Рекомендувати цей матеріал