Любителі бійки на втрамбованій землі

Важко робити узагальнення про те, що думають атеїсти й усі інші люди, які не беруть участі в колективних формах релігійного життя. Не варто привласнювати собі право виступати від "їхнього" імені, оскільки це абстрактне "ми" складається з людей, які захищають незалежність власного сумління і, мабуть, не бажають, щоб узагальнювали їхні моральні позиції.

Я можу, проте, говорити від свого імені, сподіваючись, що принаймні хтось із тих кількох відсотків польських атеїстів поділяє мої відчуття після рішення Європейського суду з прав людини щодо розп’яття у школі на італійському курорті Абано Терме.

Збентежений самим фактом, що такий процес відбувся, а також заявами позивальниці та декотрих її союзників. Я не маю підстав сумніватися, що її син – як повідомляють італійські газети – відчував, як очі Христа з розп’яття безупинно дивляться на нього, що порушувало його внутрішній спокій. Мені зовсім не до сміху, і я не люблю, коли насміхаються над людьми, змордованих власною травмою. Але моя емпатія закінчується тієї миті, коли з індивідуальної проблеми, місце якій у кабінеті психотерапевта, роблять публічну справу, що проходить через судові інстанції.

Продемонстрована з нагоди цього процесу алергія на присутність у щоденному житті християнської символіки – це ознака непристосованості до реальності, а це – на мою думку –вже поза межами дивацтва.

Ще та неділя!

Невіра, а також неприйняття частково або повністю церковного вчення – це щось зовсім інше, ніж відмова змиритися з фактом, що ми функціонуємо у світі, на який впливають декілька течій християнської віри і засновані на цій вірі інституції. Ступінь цього впливу слабне, у певних сферах (наприклад, сексуальних звичаїв), здається, вже взагалі нульовий, але навіть щирий антиклерикал – як той, що пише ці слова – має визнати, що процеси секуляризації відбуваються з певною анархією. Як і те, що більшість наших громадян щоденно демонструють ознаки релігійної байдужості, але залишаються прив’язаними до символів, певних постійних пунктів у буденному світі.

Обурення цим фактом має стільки само життєвого сенсу, як і протест проти явищ природи, що, наприклад, у Польщі від жовтня до березня ускладнюють проведення вуличних заходів, а також тісно пов’язана з ними вимога прискорити через це процес глобального потепління.

Якщо дотримуватися логіки, що християнські символи – в Європі з кожним поколінням усе більш порожні – заважають свободі совісті атеїста, то чому не заперечують того факту, що ми мусимо переривати роботу 15 серпня [Успі́ння Пресвято́ї Богоро́диці за григоріанським календарем – Z] (а, наприклад, у Німеччині на Страсну п’ятницю). Ну і ще ця неділя! Нестерпний релікт після віри у воскресіння одного з палестинських пророків, що суперечить розуму… Чому у світській державі я не можу владнати свої справи в державній установі цього дня? Очевидна дискримінація.

Така абсурдна боротьба з символами не лише відгонить кумедністю, відштовхуючи людей Церкви, що готові вислухати відчуття невіруючих, але приховує реальні проблеми, які, без сумніву, виникають на релігійному тлі.

Від того, що висить на стіні у класі, важливіше те, що відбувається в цьому класі. Зі самої присутності розп’яття, загалом, не випливає, якою мірою процес освіти і виховання в цій школі відповідає католицькому баченню людини.

Насильство над здоровим глуздом

Я знаю щоденну реальність місцевості, у якій лежить Абано Терме. Колишня "італійська Вандея" є секуляризованим краєм, де якщо вже хтось відстає від середнього показника, то той, хто щонеділі ходить на службу. Так саму в секуляризованій Варшаві сам факт того, що куди не поглянути, видно хрест або костел, не заважає мені виховувати дітей добрими людьми згідно з власним рецептом.

Але я не хочу через це стверджувати, що ніде в Польщі невіруючі особи не зазнають дискримінації в межах державних структур. Як слушно зауважив лідер італійських лівоцентристів П’єр Луїджі Берсані, "прагнення до світської держави може бути ефективним, лише якщо не ґвалтує здорового глузду і хибно не сприймає несправедливе втручання Церкви, якому слід чинити опір, з традиціями, які ні для кого не можуть бути образливими".

Якби йшлося лише про збентеження нерозумним позовом Соіле Лаутсі, я махнув би рукою і не висловлювався з цього приводу. Але після рішення страсбурзького Суду почалася гнітюча спіраль слів і жестів з боку публічних осіб, якої не можна позбутися знизуванням плечима.

І християнство, і просвітництво

Лідери католицьких організацій в Італії, окрім висловлення гострих коментарів, дійшли, зокрема, до думки вивішувати хрести там, де тільки вдасться, зі всією впертістю. Я не маю права оцінювати, наскільки християнським за духом є таке витягування хреста на зло іншим – але, без сумніву, це додасть натхнення шаленим активістам, які є на боці ворогів Бога. А італійці мають чималу фантазію у сфері блюзнірства. Буде дедалі гарячіше та дурніше.

Прихильники звичаєвої (ані "християнської", ані "гуманістичної") поваги до ближнього поховаються по кутках. Нещасне рішення Суду – це вже чергова втрачена нагода сказати собі декілька важливих речей. Хоча б те, що думки, які виголошує "церковна" сторона про християнську ідентичність Європи, не вичерпують парадоксальної правди про нашу цивілізацію, яка мала завжди, принаймні в моменти найбільшого розквіту, світський компонент, антропоцентричний, критичний щодо метафізичного ладу. І те, що в нинішньому європейському проекті також важливі дві, аналогічно "загарбницькі" амбіції – просвітницька і християнська. Одна не потребує іншої для щастя, але Європа, така, яку ми любимо, – вона, звісно, потребує.

На більш приземленому рівні сьогодні аж проситься, наприклад, спокійна розмова на тему того, що укладений Муссоліні (антиклерикальний) Латеранський договір 1929 р. не вічний, пропозиції щодо кількох конкретних поправок не повинні означати тотальну війну з Церквою (зрештою, вона вже якось, 1984 р., погодилася на перші поправки, зокрема, на скасування мертвої норми про обов’язкову присутність на уроках релігії). У кожній країні знайшлися б такі справи, болісні питання, часом абсурдні, які можна було б уладнати шляхом компромісу.

Проте європейські інституції повинні триматися подалі від таких проблем. З природи речей вони витягують середню величину і стандартний варіант навіть там, де немає сенсу нічого причісувати гребінцем, тобто в делікатній матерії традицій і сумління. Ба більше, увійшовши, як слон з прислів’я, в крамницю з порцеляною, вони знову протоптали поле для любителів бійки. З хреста знову зробили дві палиці. Лихо з розуму.

Автор: Павел Браво [Paweł Bravo]
Назва оригіналу: Miłośnicy bijatyki na udeptanej ziemi
Джерело: Rzeczpospolita, 16.11.2009
Зреферував: Омелян Радимський