http://osvita.khpg.org/index.php?id=1224503123
Зі збірника "Шкільна історія очима істориків-науковців"
Переважна більшість сучасних українських шкільних підручників належить до третього покоління навчальних книг. Вони пережили вже кілька видань і п‘яти-, а то й десятирічну апробацію широкою шкільною практикою. Ці підручники значно логічніше та послідовніше побудовані й мають достатньо розгалужений методичний апарат, ширшу ілюстративну базу, переважно зорієнтовані на продуктивну діяльність учнів як під керівництвом учителя, так і самостійно. У змістовому аспекті їх побудовано на ідеї державотворення, але інтерпретацію подій та процесів автори пропонують різну. Загальну ж схему українського державотворення обговорюють два пропедевтичні курси “Вступ до історії України” для п’ятого класу (їх авторами, відповідно, є В. С. Власов і О. М. Данилевська та В. О. Мисан).
У першому з цих підручників[1] витоки української державності пов’язано зі східнослов’янськими племінними союзами, на основі яких утворилася держава Київська Русь (Русь-Україна) з князівським правлінням. Переживши становлення, розквіт та роздрібненість, вона передала українську державність у спадок Галицько-Волинському князівству, що його кваліфіковано як “перше українське королівство”. Це не зовсім вдала дефініція, оскільки наштовхує учнів на думку, нібито мало існувати ще й друге королівство, якого в дійсності не було. Пізніше на українських територіях, що перебували у складі Литви (Великого князівства Литовського) та Польщі (Речі Посполитої), було сформовано нову українську державність – “Україну козацьку”, а її вершиною стала Гетьманщина; з ліквідацією гетьманату Україна втратила свою державність. Період ХІХ – ХХ ст. автори розглядають під кутом зору ідеї національного відродження, навіть наголошують на цьому в назвах параграфів “Початок відродження” та “Зростання українського визвольного руху”, хоча сам термін “відродження” не пояснюється. Особливу увагу приділено подіям Української революції, навіть введено відповідний термін - “українська революція”, проте саме оповідання носить назву “Українська маніфестація”. Після цього стисло характеризується політика більшовицької влади, наголошено на спробах опору режимові (УПА, правозахисники 1960-1980-х рр.). Відтак, здобуття Україною незалежності виглядає як логічне завершення державотворчих процесів, а помаранчева революція, що призвела до демократизації суспільства, – як найяскравіша подія останнього десятиліття. Звідси й уведення терміну “помаранчева революція”, велика кількість фотоілюстрацій та винесення світлини з “революційним” майданом на обкладинку підручника. У такий спосіб чітко вимальовується тяглість державотворчого процесу за схемою: Київська Русь → козацька гетьманська держава → культурно-просвітницький та визвольний рух на українських землях у складі Російської та Австрійської імперій → Українська народна республіка → визвольний рух за часів радянської України → незалежна Україна.
За подібною схемою подається матеріал і в підручнику В. О. Мисана[2]. Щоправда, тут більше наголосу зроблено на збереженні Галицько-Волинським князівством спадкоємності Київської Русі, а також на плеканні традицій і вихованні нових борців у ХІХ столітті. Терміну “українська революція” автор не вводить, натомість приділяє певну увагу Центральній Раді й побіжно згадує Симона Петлюру та Павла Скоропадського.
У підручниках для шостого класу матеріал з давньої історії України інтеґрований в історію стародавнього світу. За своїми дидактичними завданнями вивчення давньої історії України має ознайомити учнів із витоками українського народу та сформувати уявлення про культуру слов’ян, підводячи до розуміння цивілізаційного значення східнослов’янської держави Київської Русі, про яку йтиметься у підручниках наступного, сьомого класу. На сьогодні в шкільних практиках використовують три книжки такого змісту: підручник О. Бандровського та В. Власова, який висвітлює тільки витоки українського народу у племенах склавинів і поглинутих ними антів, не анонсуючи їхньої подальшої долі; підручник С. В. Голованова й С. В. Костирка[3], де автори трохи ширше оповідають про розвиток народів-предків українців – зокрема, створення антського союзу, виділення племені полян та заснування ними у V ст. Києва; врешті, підручник Б. Б. Шалагінова та О. І. Шалагінової[4]. У ньому походження українців викладене доволі сумбурно, а найпотужнішим серед упливів на них сусідніх народів названо вплив монголо-татар. Майбутню києво-руську історію автори малюють у похмурих тонах:
І нарешті, у ХІІІ ст. Русь-Україна зазнала нашестя тюркських народів – монголо-татар на чолі з ханом Батиєм, які наче буря знищили чарівну квітку давньоруської культури. Після цього Русь-Україна втратила свою державність і довгі віки лежала в руїнах, а на полях мандрівники ще довго бачили вибілені дощами … людські кістки[5].
Вивчення історії України в сьомому класі здійснюється за двома підручниками, що присвячені так званому княжому періодові: їх авторами є, відповідно, В. С. Власов та В. А. Смолій і В. С. Степанков[6]. Наскрізною ідеєю книжки Власова є становлення держави та зміцнення її зв’язків із європейським світом, перетворення на “відому й знану в усіх кінцях землі”; окрему увагу приділено наступності державних заходів князів (“Володимир землю зорав, Ярослав засіяв”) і розвиткові Галицько-Волинським князівством державотворчих традицій Києва. Підкреслюється роль зовнішніх контактів: у VІІ – ІХ ст. це взаємини слов’янських племен (на рівні “втручань”) із Великою Болгарією, Хозарським каганатом, Скандинавією та Візантією[7], у києво-руську добу – торгівельне партнерство та господарські зв’язки, залученість до внутрішньополітичного життя європейських країн, династичні шлюби, міжкультурне спілкування. За автором, ті українські землі, що опинились у складі Великого князівства Литовського, зберегли європейські надбання, ба навіть поширювали їх на всю литовсько-руську державу, натомість ті, що увійшли до Польського королівства, зазнали примусового культурного нищення:
Одразу після приєднання Галичини до Польщі польський уряд заходився поступово ополячувати українців, примусово насаджувати католицизм: закривали існуючі, забороняли будувати нові православні церкви й монастирі; православним обмежували доступ до великих посад: насаджували зневагу до православної віри та руської (української) культури[8].
Утім, дещо далі Власов, посилаючись на дослідників (і тим самим дистанціюючись від своєї попередньої точки зору), згадує про позитивний польський вплив на українську культуру:
Про польське королівство дослідники кажуть (і це попри несприйняття польськими можновладцями православної української культури), що воно було ворітьми, “крізь які до України доходили ідеї Відродження, поширювалася західноєвропейська система освіти”[9].
Що ж до підручника В. А. Смолія та В. С. Степанкова, то він у цілому повторює попереднє видання цих же авторів, призначене для учнів шостих-сьомих класів, де давню історію України було розглянуто разом із середньовічною. За початок українського державотворення автори вважають антське царство, а середньовічну добу поділяють, відповідно до загальноприйнятої періодизації, на ранній, зрілий і пізній періоди. Про раннє середньовіччя (середина І тис. – перша половина ХІ ст.) оповідається як про часи інтенсивних політичних процесів, що зумовили виникнення Руської держави та її перетворення на середньовічну імперію; зріле середньовіччя (друга половина ХІ – середина ХІV ст.) – це розквіт і загибель Руської імперії, втрата руськими князівствами самостійності; пізнє середньовіччя (друга половина ХІV - ХV ст.) - це поступовий занепад удільних князівств, утвердження феодальних відносин та іноземного володарювання на етнічних українських теренах.
У підручнику подано менш емоційну, зваженішу оцінку Галицько-Волинській державі, особливо Руському королівству: автори трактують його передусім як умову створення політичного “ядра об’єднання руських земель у межах єдиної держави” й називають “законним спадкоємцем Київської Русі”[10]. Наголошено на ненасильницькому переході українських територій під юрисдикцію Великого князівства Литовського: як читаємо в книжці, це “відбувалося під гаслом звільнення від золотоординської залежності, без насильства, зі збереженням існуючої віри, мови, судочинства, традицій життя”[11]. Натомість ті терени, що увійшли до складу Польського королівства, зазнали, за авторами, остаточної ліквідації решток політичної самостійності та повної асиміляції населення[12]. Утім, це протиставлення не завадило авторам констатувати, що в середньовічній Україні “незважаючи на всі місцеві відмінності та зміни в своєму політичному статусі, всі історичні регіони нашої Батьківщини розвивалися як єдине ціле”[13].
Підручник історії України для восьмого класу написано В. С. Власовим[14], уже згаданим автором підручників для п’ятого й сьомого класів, тому природно, що ця навчальна книжка успадковує логіку попередніх. Період, висвітлений у підручнику (з кінця ХV до кінця ХVІІІ ст.), автор називає козацькою ерою, а її символом уважає лицаря-козака - захисника прабатьківської землі, невтомного трудівника і т. д. У ці часи , за Власовим, функціонувало два типи української державності - “християнська козацька республіка”, себто Запорозька Січ, та Гетьманщина, створена „внаслідок Національно-визвольної війни українського народу проти Речі Посполитої”[15]. Появу Гетьманщини автор кваліфікує як відновлення Української держави, „яка увібрала в себе традиції Київської Русі, державний досвід Речі Посполитої та демократичні надбання Запорізької Січі”[16]. Усю попередню історію, відтак, розглянуто як підготовку до цього акту: Люблінська унія змусила “боротися за свою віру, мову, освіту, господарське право, врешті, за власну державу”; поява козацтва призвела до формування „сили, здатної створити власну державу”; перші козацькі повстання започаткували півстолітнє козацько-польське протистояння; підтримка Петром Сагайдачним Православної Церкви перетворила Військо Запорозьке на провідну верству українського суспільства; козацькі повстання 1630-х рр. втягнули у себе все населення України[17]. Події другої половини ХVІІ ст. (втрата територіальної цілості, Руїна) описуються як поступовий наступ Росії на автономію (“козацький устрій зовні залишався незмінним, але реальну владу в Гетьманщині перебирали царські урядовці”[18]), а правління Івана Мазепи – як стабілізація внутрішнього життя, протидія наступові царизму. Історія після повстання Мазепи подається під гаслом “Зашморг бездержавності стискав дедалі сильніше”[19]. Політика царського уряду щодо України характеризується виключно як колоніальна, така, що переслідувала єдину мету – цілковите підкорення України й перетворення її на провінцію Російської імперії.
Для дев’ятого класу нині вживають два підручники з історії України, написані, відповідно, О. П. Реєнтом і О. В. Малій та Ф. П. Турченком і В. М. Мороко[20]. Вони були створені як замінник уживаному впродовж 1990-х підручникові Віталія Сарбея, побудованому на концепції українського національного відродження, інтерпретованого як стрижень всього історичного процесу ХІХ – початку ХХ ст. в усіх його проявах - національно-етнічному, соціально-економічному, політичному, духовно-культурному. У книжці Реєнта й Малій декларується те саме, хоча автори вже у вступі наголошують, що “важливо не залишити поза увагою всі компоненти цього складного процесу: економічні, політичні, соціокультурні”[21]. Відтак, наскрізна ідея книжки виявилася поглинутою оцими-от „компонентами”, а виклад матеріалу став нагадувати конспект 4-го тому 10-томної “Історії Української РСР” - з відомими штампами про “кріпосницьке господарство”, яке надто повільно переростало у буржуазне (капіталістичне), про “феодальні пережитки” і т. д. Що ж до самого національного відродження, то автори розподіляють його на три, хрестоматійно відомі з історії будь-якого народу, фази: з кінця ХVІІІ до середини ХІХ ст. “академічну” (пробудження інтересу до народної творчості, збирання і публікація фольклору, вивчення народної мови); у середині ХІХ ст. “культурну” (активне творення літературної продукції рідною мовою); врешті, у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. “політичну” фазу (формулювання й висування політичних вимог). Перші дві з-поміж згаданих фаз автори щільно поєднують із соціальними рухами, вважаючи це “відмінною рисою українського національного відродження”[22]. Описуючи ж третю фазу, політичну, вони наділяють її певною специфікою, підкреслюючи, що українським політичним партіям бракувало підтримки у колах промисловців і банкірів:
Головною вадою становлення української партійної системи на Наддніпрянщині на початку ХХ ст. було те, що українці не посідали чільних місць у промисловій та фінансовій сферах і не мали можливості реально впливати на хід економічного, і як наслідок, і соціально-політичного розвитку в Україні. Українські партії складались переважно з інтелігенції, яка часто репрезентувала сама себе[23].
На відміну від підручника О. П. Реєнта й О. В. Малій, автори другої навчальної книжки, Ф. Г. Турченко й В. М. Мороко, в основу свого представлення історії України кінця ХVIII – початку ХХ ст. поклали формування індустріального суспільства на теренах Російської й Австрійської імперій та вплив модернізаційних перемін на всі галузі життя:
Хоч повільніше, ніж у західноєвропейських країнах, в обох її (України) частинах – російській і австрійській – відбувався промисловий переворот, впроваджувалася ринкова економіка, виникали нові соціальні верстви. […] Pинок робив людей ініціативнішими, динамічнішими, народжував нові інтереси, пробуджував почуття людської і національної гідності, штовхав на боротьбу за вдосконалення суспільно-політичного життя. Темне, неписемне українське населення перетворювалося на українську націю з усіма тими ознаками, які характеризували інші європейські спільноти[24].
Утім, принципово нові підходи до висвітлення історії України
проголошено лише у вступі, тоді як виклад матеріалу простує за традиційним каноном. Згідно з авторами, після поділів Речі Посполитої українські території дісталися двом імперіям, які провадили щодо них колоніальну політику, побудовану на трьох взаємопов’язаних принципах: 1) уніфікації – зведенні різноманітних проявів життя в різних національних реґіонах до єдиних, затверджених імперською владою зразків; 2) бюрократизації – посиленні ролі чиновників, за посередництвом яких імперські уряди управляли населенням, позбавляючи його будь-яких елементів самоврядування; 3) денаціоналізації – насадженні мови титульної нації, поглинанні національних культур культурою владного центру. Кінцевою метою такої політики, як резюмується у підручнику, була “ліквідація національної свідомості українського народу, знищення будь-яких проявів його опору імперському владарюванню”[25].
Імперська національна політика являла собою тло, на якому розгортався національно-визвольний рух. Для розкриття його сутності автори вводять поняття “українська національна ідея”, під якою розуміють „духовну основу руху”, „усвідомлення самими українцями себе як окремого народу з власною історією, своїми політичними, соціальними і культурними запитами, власним поглядом на майбутнє України”[26]. Розвиток цієї ідеї, її простування від еліти до масового сприйняття розглянуто - як і в підручнику, про який мовилося вище, - через аналіз трьох фаз національного руху: його започаткування у вузьких колах інтелігенції (серед нащадків козацької старшини в Наддніпрянщині та греко-католицького духівництва в Галичині); культурницьку діяльність згаданої інтелігенції; усвідомлення потреби боротися за політичну незалежність української держави.
Ключовим поняттям курсу, згідно з концепцією Ф. Г. Турченка й В. М. Морока, є поняття “нація”, оскільки основний процес обговорюваного в підручнику періоду – це “перетворення неписемного українського населення на українську націю”. Саме поняття “нація” при цьому тлумачиться як “історична спільнота людей, сформована на основі спільностей території, яку вони населяють, мови, особливостей культури та характеру, економічних зв’язків”[27]. Автори цілком свідомо виносять наявність економічних зв’язків на останнє місце в переліку ознак нації, надаючи перевагу спільності території, мови, „культури та характеру”. З огляду на це здається невиправданим наведення у книжці великого матеріалу з розвитку економіки - за майже повної відсутності психологічних характеристик чи міркувань про національну ідентичність українців ХІХ - початку ХХ століть.
У цілому ж автори намагалися довести сформульовану у вступі тезу: “Без напруженого пошуку власного українського шляху в історії не було б сучасної української держави”; майже дослівно її повторено й наприкінці книги:
Напередодні Першої світової війни наддніпрянські і західні українці напружено шукали свій український шлях у складному переплетінні інтересів і суперечностей великих та малих держав та народів[28].
Цим, здавалось би, перекидається місток від доби козацької Гетьманщини до Української революції початку ХХ ст., але відсутність підсумкового параграфу не дозволила провести цю паралель чіткіше, що полегшило би сприйняття учнями складних революційних подій.
Якщо подивиться на цю книжку з методичного боку, то можна легко зауважити негативний вплив радянських канонів підручникотворення, а саме: нав’язування авторських висновків до розділів та параграфів (іноді навіть до ліхтариків), що майже виключає аналітичну роботу самих учнів. Так, на початку кожного параграфу тут подано кілька репродуктивних питань – такої собі настанови перед читанням тексту, що має підвести учня до „правильного” узагальнення. Підказку надано й у самому тексті - за допомогою виділених жирним шрифтом слів, а завершує параграф рубрика “Висновки і узагальнення”, де наперед задану настанову сконкретизовано.
У підручнику з новітньої історії України для десятого класу (частина перша) Ф. Г. Турченко[29] розвиває концепцію, закладену в щойно розглянутому підручникові для дев’ятикласників. Відтак, змістову сутність першого періоду української новітньої історії він визначає як
...боротьбу українського народу за збереження себе як окремого етносу, за створення власної соборної демократичної держави зі справедливим суспільним устроєм – повноправного члена міжнародної спільноти[30].
Кожна тема, що вивчається, поєднана із головною тезою, подеколи навіть у заголовках, як-от: “Українська революція (1917 - початок 1918 року) – відродження української державності”; або пор. теми “Україна в першій світовій війні” та “Україна у боротьбі за збереження державної незалежності (1918-1920 роки)” – з акцентом на зростанні національної свідомості, засвоєнні досвіду державотворення, розповсюдженні переконання, що „нормальний розвиток неможливий без власного державного організму”. У темі “Радянська модернізація України (1928-1939 роки)” наголошено, що „люди продовжували відчувати себе українцями, і правлячий режим не мав сили зашкодити їм у цьому”, “з часом вони неминуче повинні поставити питання про відродження своєї держави”; у темі “Західноукраїнські землі в 1920-1939 роках” говориться про “непереборне прагнення українців до створення власної суверенної держави”[31] і т. д.
Цю саму ідею розвиває й підручник для одинадцятого класу, що його написав Ф. Г. Турченко разом зі співавторами[32]. Як і в попередній книжці, всі навчальні теми тут підпорядковано заявленій у вступі тезі: „Здійснилася віковічна мрія українського народу – Україна стала незалежною”[33]. Наприклад, участь українського народу в Другій світовій війні тлумачиться як „потужний поштовх його національній консолідації”, а отже - як свого роду підготовка „до проголошення незалежності 24 серпня 1991 р.”[34]; у темі “Повоєнна відбудова і розвиток України (1945 - початок 1953 року) пишеться, що “життя знов і знову переконувало, що без ліквідації імперії, без здобуття реального суверенітету гармонійний економічний, соціальний і культурний розвиток України просто неможливий”[35]; у темі “Україна в період десталінізації (1953-1964 роки)” дисидентів названо „живим втіленням незнищенності українського національно-визвольного руху, прагнення України до кращого життя, створення власної справді суверенної держави”[36] і т. д. Нагромадження цих паралелей і повторів створює враження, ніби вся політика радянської держави та світові катаклізми ХХ ст. наближали незалежність української держави, з чим, зрозуміло, навряд чи можна погодитись.
***
Невід’ємною частиною сучасного підручника з історії є тлумачення історичних понять. Автори обговорюваних тут навчальних книжок здійснюють це за однією з усталених практик: 1) через пояснення відповідних термінів і понять у спеціальному словнику наприкінці книжки; 2) через роз’яснення безпосередньо у тексті чи на полях тексту; 3) шляхом поєднання обох згаданих способів. При цьому в підручниках для молодших та середніх класів зазвичай уживають мішаної практики, а в книжках для старшокласників переважають прикінцеві словники.
Особливі складнощі із тлумаченням понять виникають у підручниках для п’ятого класу, де учні щойно починають вивчати історію, тобто стикаються з великою кількістю термінів, які належить розтлумачити з врахуванням віку школяра. На жаль, авторам підручників це не завжди вдається. Зупинюся конкретніше на вадах уже згаданого підручника „Вступ до історії” В. С. Власова та О. М. Данилевської. Серед них:
● Невідповідність тлумачень віковим можливостям учнів, використання заскладних для розуміння школярів формулювань на зразок: “Революція – різкі істотні зміни суспільного життя, які супроводжуються утвердженням нової влади, законів тощо” (с. 160);
● Передчасне введення терміну, для пояснення якого використовується ще невідоме учням поняття, як-от: “Республіка – у перекладі з латинської мови означає держава, якою керують люди, обрані народом на певний термін” (с. 90): для пояснення тут використано термін “держава”, з яким учнів доти не знайомили;
● Некоректність формулювань, коли для роз’яснення терміну вжито споріднене з ним слово чи поняття, як-от: “Індустріалізація – розбудова фабрик, заводів, залізниць та інших індустріальних об’єктів” (с. 166);
● Виокремлення другорядних термінів як головних: “цісар”, “дідич” (с. 137); те саме – у підручнику В. О. Мисана: “збіжжя”, “храм”, “рапорт”, “дезертир”, “канал”[37];
● Розбіжність дефініцій, винесених на поля книжки, з тлумаченнями безпосередньо в тексті. Наприклад, у кольоровому прямокутнику на полі читаємо: “Слово археологія в перекладі з грецької означає наука про давнину”, а в тексті: “Вивчає минуле за речовими історичними джерелами спеціальна наука – археологія” (с. 17). Тож яким із цих визначень має користуватися учень?;
● Розтлумачення поняття через його другорядні риси, без окреслення головних, як-от: “Більшовики – члени партії, що прагнули змінити життя робітників і селян на краще”[38] (натомість у самому параграфі йдеться про жорстокі репресивні методи реалізації більшовицьких ідей!).
Серед розповсюджених вад підручників для будь-якого з класів варто згадати розбіжність тлумачень того чи того поняття в самому тексті і в прикінцевому словнику. Наприклад, у тексті підручника О. П. Реєнта й О. В. Малій перший „етап” (фазу) українського національного відродження названо “академічним”, а другий “культурним”, натомість у словнику, відповідно, - фольклорно-етнографічним і “культурницькою” стадією[39]. Інколи до словників потрапляє й просто невірне визначення основної ознаки поняття. Наприклад, у щойно згаданому підручнику читаємо: “Соборність – рух за возз’єднання нації, народів, котрі з певних причин були роз’єднані”[40]. Насправді ж соборність є самим процесом возз’єднання, а рух за його здійснення мав би називатися “рухом за соборність”.
Окремого розгляду потребує проблема узгодження основних термінів у паралельно вживаних підручниках та в підручниках для різних класів. Передусім це стосується понять, що відбивають сутність історичних періодів. Одним із таких, серед іншого, є поняття “феодалізм”, яке сьогодні тлумачать у підручниках вкрай по-різному. Так, Оксана Карліна в книжці з історії середніх віків зазначає, що “феодали посідали в середньовічному суспільстві панівне становище, через те й увесь спосіб життя цього періоду називають феодалізмом”. На полях додано, що вчені дотримуються різних поглядів на феодалізм: „Одні вважають, що феодалізм - це насамперед система відносин між сеньйорами та васалами. Інші підкреслюють, що феодалізм - це система землеволодіння та землекористування, яка склалася у Західній Європі на рубежі Х-ХІ ст.”[41]
Подібного погляду дотримується у своєму підручнику з історії середніх віків і Наталія Подаляк, пишучи, що панівне становище в суспільстві належало великим землевласникам-феодалам, тому весь уклад тогочасного життя прийнято називати феодалізмом. Серед притаманних такому укладові ознак авторка називає визнані істориками ще з часів Франсуа Ґізо характеристики: більшість землевласників користувалося своєю землею лише за умови несення військової чи іншої служби; той, кому належала земля, мав владу; землевласники-феодали формували ієрархію, себто щаблі підпорядкування менш сильних потужнішим.
У ще одному підручникові з історії середніх віків (О. Крижанівського та О. Хірної) феодалізм визначається за такими ознаками, як: феодальна залежність селян, феодальна ієрархія та васалітет, прихильність у стосунках між васалом і сеньйором, феодальна роздробленість.
Брак узгодженості щодо визначення суті феодалізму авторами підручників з історії середніх віків, слід думати, породив певну розгубленість і серед авторів навчальної літератури з історії України. Так, В. С. Власов у підручнику для восьмого класу взяв за основу перелік ознак, наведених О. Крижанівським та О. Хірною (щоправда, опустивши тезу про прихильність у стосунках між васалом і сеньйором), але на перше місце поставив дефініції Карліної та Подаляк стосовно поєднання політичної влади з власністю на землю. У такий спосіб постало визначення: “Феодалізм – суспільний лад, якому притаманні такі суспільні явища, як поєднання політичної влади з власністю на землю, залежність селян від феодала, феодальна ієрархія та васалітет, феодальна роздробленість”[42].
У підручнику В. А. Смолія та В. С. Степанкова феодалізм окреслено загальніше - це “політична, ідеологічна і правова система, яка склалася в середньовічній Європі на основі васальних взаємин”[43]. Проте, обговорюючи устрій Київської Русі, автори наголошують на пануванні державної власності на землю, більш уповільненому розвитку приватного землеволодіння знаті й нерозвинутості системи васальної залежності[44], тобто вбачають ознаки феодалізму передусім у відносинах поземельної власності.
Якщо взяти до уваги, що поняття “феодалізм” належить до виокремлених у державному стандарті серед базових і що на його основі формується загальне уявлення учнів про Середньовіччя, то наукові дискусії довколо нього мають бути винесені за рамки підручника. У навчальних же практиках доцільніше використовувати таку дефініцію, яка була би ідентичною за змістом для всіх підручників, що висвітлюють історичний процес означеного періоду.
Наступне поняття, яке підручники тлумачать по-різному, – це “українська національна ідея”. Так, за книжкою О. П. Реєнта й О. В. Малій, що посилаються на авторитет Пантелеймона Куліша, це “усвідомлення, розуміння людиною приналежності до свого народу, його культури і віри”, себто духовна єдність людини з власним народом[45]. У підручнику ж Ф. Г. Турченка й В. М. Мороко дане явище тлумачиться ширше - як “усвідомлення самими українцями себе як окремого народу з власною історією, своїми політичними, економічними і культурними запитами, власним поглядом на майбутнє України”[46].
Не менш складною видається проблема ідентичності одного й того самого поняття у підручниках для різних класів. Тут за добрий приклад може послужити одне з базових понять - “держава”, яке вперше запроваджують у шостому класі, в навчальних книжках з історії стародавнього світу. До кінця 1990-х рр. його тлумачили шестикласникам у двох версіях: 1) формаційній - як “особливий спосіб організації суспільства, який забезпечує панівне становище класу, що володарює над пригнобленими” (підручник С. Голованова); “сила, за допомогою якої рабовласники отримували своє панування над рабами та селянами” (підручник І. Щупака); 2) цивілізаційній – як “спільність людей, які поєднані територією та управлінням” (підручник К. Бунатян, В. Зубара, С. Селіцької); “новий етап у розвитку людського суспільства, для якого характерна більш чітка система управління, наявність правил суспільного життя, обов’язкових для всіх громадян, спеціальні сили, які підтримували виконання обов’язкових правил суспільного життя, та спільна територія і кордони” (підручник О. Бандровського).
Сьогоднішні підручники з історії стародавнього світу роз’яснюють поняття “держава” здебільшого в цивілізаційному ракурсі, де під самою цивілізацією мають на увазі “такий розвиток суспільства, за якого воно розшаровується, постають міста, винаходять писемність, з’являється держава”. Відповідно, держава тлумачиться як форма організації суспільства з п’ятьма складовими елементами: 1) апарат управління, 2) армія, 3) закони, 4) податки, 5) охорона порядку (підручник О. Бандровського та В. Власова).
У курсі історії України поняття „держава” роз’яснюється підручниками для сьомого класу. Автори двох аналізованих тут книжок (В. С. Власова та В. А. Смолія і В. С. Степанкова) пішли різними шляхами. У підручнику Власова термін „держава”, як уже відомий учням, не пояснюється, і це призводить до втрати частини його ознак. Так, пишучи про державу Кия й висуваючи арґументи на користь її подальшого існування упродовж VII-VIII ст., автор говорить про „апарат влади”, який „тримали у своїх руках можновладці”[47], наголошує на розбудові столиці й наявності власної династії, але жодним словом не заторкує тих ознак, які ним же було виокремлено у щойно згаданому підручнику для шостого класу. Характеризуючи далі політичний устрій Київської Русі, він знову надає перевагу оповіді про механізми та апарат управління, практично нехтуючи висвітленням решти прикмет держави[48]. Такий самий підхід бачимо і в підручнику В. С. Власова для восьмого класу: наприклад, обґрунтовуючи державний характер Запорозької Січі („християнсько-православної демократичної республіки”), автор наголошує лише на наявності території (Землі Війська Запорозького), столиці (місто-фортеця) й військово-адміністративної та судової влади, натомість повну характеристику держави бачимо аж в оповіді про Гетьманщину, де обговорено владні органи, адміністративно-територіальний устрій, армію, фінансову систему, судочинство[49].
Інакший підхід до поняття “держава” притаманний підручникові В. А. Смолія і В. С. Степанкова. За їхнім тлумаченням, це “політичне утворення, яке, спираючись на органи влади й закони, обов’язкові для всього населення, регулює життя суспільства, зберігає його цілісність, забезпечує розвиток, захищає від зовнішніх ворогів”[50]. Як бачимо, основними складниками держави названо органи влади й закони, і власне на цьому автори акцентують увагу при викладі подій: у ІХ-Х ст. “великий київський князь був верховним носієм влади” й “здійснював законодавчу судову діяльність”; уже на початку Х ст. існував “Закон Руський” – звід нормативних актів”; “помітну роль у політичному житті відігравав дорадчий орган при князеві – рада старійшин”; у Х – першій половині ХІ ст. відбувалося „утвердження монархічної форми правління й постання держави як імперії”; тріумвірат Ярославичів “засвідчив послаблення центральної влади” і т.д.[51]
***
Підсумовуючи аналіз сучасних підручників з історії України можна сформулювати такі висновки:
● У цілому підручникам притаманна доволі струнка ідейна послідовність, заснована на інтерпретації історії України з перспективи державотворення. Цієї послідовності дотримано виразніше в оповіді про періоди, коли на території України існувала та чи інша форма державності, і слабше стосовно так званих бездержавних часів.
● У намаганні дотриматися наскрізної ідейної логіки автори не завжди спираються на достатню кількість арґументів, часом підмінюючи їх метафоричною мовою або перебільшуючи роль певних факторів, епізодів, постатей тощо. Дотриманню ідейної послідовності шкодить і відсутність добре продуманих вступних та заключних частин підручника, а також мінімальне залучення методичного апарату.
● Сьогоднішні підручники з історії України яскраво відображають актуальний стан вітчизняної історіографії, себто відтворюють ще подеколи притаманні їй застарілі історіографічні штампи в оцінці певних явищ та процесів.
● Автори підручників усвідомлюють важливість засвоєння учнями історичних понять і термінів, але не завжди коректно реалізують це на сторінках власних книжок, зокрема, не надають уваги можливим часовим змінам у сутності явищ, про які йдеться, та не орієнтуються на вікові особливості учнівського сприйняття.
● Формулювання деяких базових понять у курсі історії України недостатньо узгоджене з підручниками всесвітньої історії, а також підручниками для попередніх і наступних класів.[1] Власов В. С., Данилевська О. М. Вступ до історії України. 5 кл. – К.: Генеза, 2005.
[2] Мисан В. О. Вступ до історії України. 5 кл. – К.: Генеза, 2005.
[3] Голованов С. О., Костирко С. В. Історія стародавнього світу. 6 кл. – К.: Грамота, 2006.
[4] Шалагінов Б. Б., Шалагінова О. І. Історія стародавнього світу. 6 кл. – К.: Пед. преса, 2006.
[5] Там само. – С. 283.
[6] Власов В. С. Історія України. 7 кл. – К.: Генеза, 2007; Смолий В. А., Степанков В. С. История Украины. 7 кл. – К.: Генеза, 2007.
[7] Власов В. С. Історія України. – С. 10.
[8] Там само. – С. 158.
[9] Там само. – С. 183.
[10] Смолий В. А., Степанков В. С. История Украины. – С. 133, 149.
[11] Там само. – С. 158.
[12] Там само. – С. 161.
[13] Там само. – С. 204.
[14] Власов В. С. Історія України. 8 кл. – К.: Генеза, 2002.
[15] Там само. – С. 4.
[16] Там само. – С. 113.
[17] Пор.: Там само. – С. 14, 23, 34, 41, 50.
[18] Там само. – С. 180.
[19] Там само. – С. 206.
[20] Реєнт О. П., Малій О. В. Історія України. 9 кл. – К.: Генеза, 2003; Турченко Ф. Г., Мороко В. М. Історія України. 9 кл. – К.: Генеза, 2005.
[21] Реєнт О. П., Малій О. В. Історія України. – С. 3.
[22] Там само. – С. 90.
[23] Там само. – С. 178-179.
[24] Турченко Ф. Г., Мороко В. М. Історія України. – С. 3-4.
[25] Там само. – С. 8.
[26] Там само. – С. 73.
[27] Там само. – С. 36.
[28] Там само. – С. 4, 296.
[29] Турченко Ф. Г. Новітня історія України. Частина перша (1914-1939). 10 кл. – К.: Генеза, 2001.
[30] Там само. – С. 3.
[31] Там само. – С. 37, 99, 200, 254 та ін.
[32] Турченко Ф. Г., Панченко П. П., Тимченко С. М. Новітня історія України. Частина друга (1939 – початок ХХІ ст.). 11 кл. – К.: Генеза, 2006.
[33] Там само. – С. 3.
[34] Там само. – С. 70-71.
[35] Там само. – С. 114.
[36] Там само. – С. 166.
[37] Мисан В. О. Вступ до історії. – С. 105, 112.
[38] Там само. – С. 144.
[39] Реєнт О. П., Малій О. В. Історія України. – С. 56, 220.
[40] Там само. – С. 221.
[41] Карліна О. Історія середніх віків. Підручник для 7 класу середньої школи. – К.: Генеза, 1998. – С. 207.
[42] Власов В. С. Історія України. 8 кл. – С. 200.
[43] Смолий В. А., Степанков В. С. История Украины. – С. 7.
[44] Там само. – С. 74.
[45] Реєнт О. П., Малій О. В. Історія України. – С. 221.
[46] Турченко Ф. Г., Мороко В. М. Історія України. – С. 73.
[47] Власов В. С. Історія України. 7 кл. – С. 12.
[48] Там само. – С. 56.
[49] Власов В. С. Історія України. 8 кл. – С. 22, 113.
[50] Смолий В. А., Степанков В. С. История Украины. – С. 14.
[51] Там само. – С. 29, 81, 88.
Рекомендувати цей матеріал