70-річчя з дня народження поета Василя Стуса

Гості Свободи: Євген Сверстюк – громадський діяч, письменник, один з лідерів руху шістдесятництва, колишній в’язень сумління; Василь Овсієнко – колишній політв’язень, представник неформального товариства «Українські Соловки».

Кирило Булкін: Сьогодні одній із січневих дат, не релігійній, але дуже значущій для українського духу і для української історії присвячена наша розмова. Йдеться про те, що 6 січня виповнюється 70 років від дня народження Василя Стуса.

Хотілося б сьогодні зосередитися на тому, що саме у Василеві Стусі близько, зрозуміло для нових поколінь. Я знаю, що ви, шановні гості, часто зустрічаєтеся з молоддю, школярами, студентами, зокрема й говорячи про Стуса.

Яке ваше враження від цих зустрічей, коли йдеться про Стуса? Зрозумілий Стус для молодого покоління?
Євген Сверстюк: Я хотів би сказати, що колись у нас було таке уявлення, що Стус не для сучасного читача, що є дуже велика відстань між його поняттями, між його лексикою, між його імперативами, між його максимами моральними і етичними і тим світом, до якого повертається його ім’я.

Насправді ми недооцінювали того, що є у свідомості людей. Щоби ми не думали про прірву між поетом і світом, який його не прийняв, все ж таки треба визнати, що його люблять, відчувають люди, відчувають люди набагато більше, ніж можуть сказати, і люди тягнуться до його імені.

От збирається у «Смолоскипі» десь минулого року молодь зі своїми дослідженнями-рефератами і молодь переважно зі східних регіонів: з Харкова, з Донецька, з півдня України. Відкривається дивна картина: люди дуже тягнуться до Стуса, людей дуже цікавить його глибоке і потаємне слово, його місія.

Отже, розуміння Стуса набагато більше, ніж можна було б збоку прикинути, дивлячись на юрбу.

Пане Василю, що Ви розповідаєте, коли Вас запитують про Стуса школярі, студенти?

Василь Овсієнко: Я по школах і по студентських аудиторіях ходжу десь з 1990 року. І це вже, мабуть, були сотні аудиторій. Дуже рідко траплялося так, що мене не сприймали. Я думаю, що залежить від того, як ти розповідаєш, і що ти розповідаєш.

Коли я розповідаю як очевидець Василевого життя, як такий, що зблизька його знав у тих екстремальних умовах, коли показую школярам ті фотографії з того місця, з тієї нашої рідної тюрми, де тепер Музей жертв тоталітаризму, коли показую той наш одяг «зеківський», особливо небезпечного рецидивіста, чи ті ключі від камер, то це справляє враження, рідко хто не слухає.

Я би сказав так, що залежить від того, як ти подаєш його. Бо є такі собі вчителі, котрі читають Стуса так, як і всіх, то він просто не сприймається.

Це, мабуть, взагалі складна для вчителя задача – подати Стуса.

Василь Овсієнко: Так.

Мені колись були сказали, коли я повернувся з ув’язнення в 1988 році... Пішов я на зібрання Українського культурологічного клубу якраз 3 вересня, це напередодні дня загибелі Василя Стуса, і перед тими людьми прочитав Стусові вірші, то Світлана Кириченко сказала: «Василю, то ви читаєте так майже, як сам Стус».

Ну, очевидно, я щось перейняв від того, бо я чув, як Стус сам читав ці вірші.

Хотілося б поговорити про проблему, можливо, спрощеного викладання Стуса, яке перед вчителем лежить на поверхні. Адже в біографії написано: «в’язень сумління, правозахисник». І Стус як поет лишався, можливо, десь на другому плані.

Пане Євгене, як Ви оцінюєте, сьогодні вчитель в українській школі доносить до учнів феномен Стуса?

Євген Сверстюк: Коли я був вчителем, а я був вчителем ще в 1952 році, мені доводилося перед старшокласниками виступати з інтерпретацією політичних таких декларацій Тичини чи Рильського. Це була найпростіша поезія. В мене була дуже велика проблема – мені було соромно перед дітьми. І чим глибше, навіть незрозуміле, але глибше якась річ, твір, образ, поезія, тим цікавіше дітям.

Отже, я думаю, що набагато легше подавати складний, ніж занадто простий текст.

Але я боюся, що є дуже велика проблема сучасному вчителеві з вивченням творчості Стуса саме у зв’язку з тим, що вся перцепція сприймання, нинішній досвід, нинішня легкість сприймання всього, нинішня кон’юнктура зовсім не лягає в основу творчості Стуса, його максималізму, його дуже високої стелі.

Пане Євгене, відчуття зв’язку Стуса з небом, з чимось вищим лягало на якийсь релігійний ґрунт?

Євген Сверстюк: Стус належить до поетів глибинно релігійних. Тобто, релігія його, можна сказати, в основі своїй народна, це народне християнство. Але вона настільки прониклива і настільки наскрізна, що попри всі атрибути... А, до речі, в нього немає жодної помилки, я ніколи не зустрічав у Стуса натяжки, що можна зустріти в багатьох людей нині доволі досвідчених і навіть релігієзнавців, які неадекватно вживають релігійні поняття, у Стуса немає натяжки.

Він говорить про вищі вартості, про духовні вартості як про освоєний світ, в якому він живе. Фактично ми вперше зустрілися з такими поняттями, як «молитва», «друге народження», «в мені уже народжується Бог». В Стуса ми це зустріли. І в тому відношенні він дуже близький до Шевченка. І це робить його особливо близьким для людей, бо в них є ті ж самі потреби, а він дає відповідь на ці потреби.

Я хотів би торкнутися питання долі. Фактично поет – це і твори, і доля. Поняття офіри у нього часто зустрічається як поняття, як образ. Але, мабуть, воно так би не звучало, якби воно було не наскрізне в його особистій долі.

Я думаю, що для багатьох людей це невіддільне: доля Стуса і творчість його. Доля його надзвичайно багато важить в історії України і в нашій історії останніх десятиліть. Фактично Стус своїм поверненням підняв настрій в українців. І його похорон – це була нечувана в СРСР подія, яка геть зламала усі перепони і усі стандарти дозволеного.

Я думаю, що оцей максималізм, його дія після повернення його в Україну, після повернення його імені... Він рятував нас від того, щоб поєднати наш дух протесту з духом конформізму, що так успішно проектувалося зверху від початку 1990-их років, і досі це мусується.

Стус стоїть на сторожі, як сторожовий стовп: це одне, а це інше, це ваше, а це наше, це народне, а це лакейське.

Пане Василю, Ви були з Василем Стусом в ув’язнені. Яке Ваше відчуття від того, як він сприймав той шлях, який його привів, зрештою, до Голгофи?

Василь Овсієнко: Між іншим, він передбачав. Ніколи не говорилося гучних слів у моїй присутності, але ті слова були у віршах.

От ми, скажімо, сьогодні згадували про те перепоховання Литвина, Тихого і Стуса 19 листопада 1989 року. Він же це все передбачив: «А проте ми ще повернемось, бодай ногами уперед, але не мертві, не переможені, але безсмертні...»

Ознакою генія є здатність пророкувати, бачити майбутнє. І в багатьох моментах, в багатьох віршах це видно, що він відчував те майбутнє, вмів пророкувати.

І в повсякденному табірному житті це теж відчувалося? Було у тих, хто поруч з ним, відчуття, що це гігант, який потім стане на таку висоту?

Євген Сверстюк: Взагалі-то табір не дає доброї атмосфери для сприймання великої людини, він всіх уподібнює і всіх малює сірими. І цілком зрозуміло, що для багатьох людей поет-Дон Кіхот здається диваком, який поводиться неадекватно. Таких більшість. Завжди в будь-якій юрбі таких більшість. Але ті, які розуміють, ті відчувають, що він є не просто інший.

Я би хотів навести приклад російського поета Бородіна, який був зі Стусом в одній камері в останній період, тобто в найтяжчий період життя Стусового. І він зробив висновок (це треба зробити поправку, що у них не могло бути багато спільного – це люди різних світоглядів), що Стус є великий поет. І з тієї поведінки. І каже: «Я написав кілька збірок віршів і досі вважав себе поетом, але коли побував зі Стусом, то я себе вже не вважаю поетом. От де є поет».

Василь Овсієнко: Бородін перестав писати вірші після того. Він пише тільки прозу від тих пір.

 (Скорочена версія. Повну версію «Вечірньої Свободи» слухайте в аудіозапису)

Див. також:  http://archive.khpg.org.ua/index.php?id=1114000126