http://osvita.khpg.org/index.php?id=1196852813
Законопроект про кримінальну та адміністративну відповідальність за заперечення Голокосту та Голодомору, незважаючи на те, що його текст ще не оприлюднений, вже викликав чимало дискусій. Проте ця проблема не нова, дебати стосовно криміналізації у деяких європейських країнах заперечення геноцидів тривають не один рік. Арешт історика Девіда Ірвінга, який заперечує Голокост, в Австрії в листопаді 2005 року підняв питання щодо меж захисту свободи слова.
Деякі європейські держави підписали закон про кримінальну відповідальність тих, хто заперечує Голокост. І вже минулого року Німеччина заявила про намір запровадити загальноєвропейську заборону на заперечення Голокосту. Однак, проти цієї ініціативи виступили організації з питань свободи слова, які вимагали трактування Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини як такої, з якою закони щодо заперечення Голокосту є несумісними, оскільки вони порушують свободу слова, яку вимагає ст. 10 Конвенції.
Ті, хто поділяє ці погляди, констатують, що питання тотальної заборони заперечення Голокосту або інших геноцидів чи історичних подій є проблематичним. Це виходить за рамки усталеного міжнародного законодавства, підвищує історичну подію до статусу догми та забороняє певні категорії висловлювань незалежно від їх контексту чи впливу. В жовтні 2006 року Європейська Комісія піддала критиці французький парламент за прийняття законодавства, що наклало заборону на заперечення вірменського геноциду. Тим не менш, 19 квітня 2007 року Європейський Союз прийняв «рамочне рішення», яким визнав протиправним «публічно виправдовувати, заперечувати або грубо тривіалізувати геноциди, злочини проти людства чи військові злочини».
Так завершилися ініційовані ще у 2001 році переговори з приводу гармонізації законодавства щодо «злочинів ненависті» (hate crimes) – злочинів з мотивів расової, національної чи релігійної ворожнечі. За цим рішенням, яке має бути адаптовано в національних законодавствах, держави-учасниці можуть не визнавати заперечення геноцидів протиправним за винятком двох випадків, за яких відповідальність є обов’язковою: якщо таке заперечення «порушує громадський порядок або є образливим, містить погрози чи наносить шкоду»; та якщо геноцид було визнано міжнародним судом. Мотив останнього положення є очевидним – це своєрідний «подарунок» уряду Туреччини, який офіційно відмовляється визнавати вірменський геноцид. Як відомо, цей геноцид не було визнано жодним міжнародним трибуналом, а отже, криміналізація його заперечення не є обов’язковою для держав-учасниць – це рішення має прийняти законодавчий орган кожної держави. Таким чином, Туреччина зможе увійти до Євросоюзу без накладання заборони на заперечення вірменського геноциду.
Як було зазначено вище, ініціатором переговорів щодо заборони заперечення геноцидів виступала Німеччина, на яку, за словами її міністра юстиції, подіями другої світової війни накладено історичну відповідальність. Однак, кінцевий текст згаданого рішення трохи розчарував представників цієї держави – вони вимагали накладення заборони на використання нацистської символіки, що не було підтримано. Так само, до речі, не була підтримана пропозиція Балтійських країн додати до переліку злочинів проти людства сталінські репресії.
Очевидно, деякі європейські держави будуть змушені змінити своє законодавство, наприклад, Угорщина, Конституційний Суд якої визнавав неконституційним положення про відповідальність за підбурювання до ненависті. В одній із справ суд постановив: «Свобода висловлювати ідеї та думки, включаючи свободу висловлювати непопулярні або неконвенційні ідеї, є фундаментальної умовою для існування справді життєздатного суспільства, здатного на самовдосконалення…» . Але питання про здатність суспільства на самовдосконалення залишається відкритим, враховуючи, що у світі сьогодні продовжують кипіти міжнаціональні пристрасті, ллється кров, гинуть люди.
Коли ми говоримо про закони, що забороняють «мову ненависті» (hate speech laws), ми маємо на увазі три типи подібних висловлювань: дифамацію певної групи осіб, образу та підбурювання до насильства. До висловлювань, що ображають представників певних рас та етнічних груп, треба підходити з обережністю - вони мають базуватися на пильно виваженому балансі різних правових гарантій.
Межі, до яких висловлювання має бути захищене чи піддано цензурі, були предметом багатьох досліджень. Найважливішими є три критерії, які були розроблені Європейським судом з прав людини. Всі вони мають бути задоволені: будь-яке обмеження свободи слова має переслідувати законну мету, бути здійсненим в рамках закону та бути необхідним для демократичного суспільства. Тест на необхідність має на меті перевірити, чи було втручання в свободу слова пропорційне меті, що переслідувалася.
Стаття 20 Міжнародного Пакту про громадянські та політичні права чітко накладає на держави позитивне зобов’язання - заборона пропаганди війни та виступів на користь національної, расової чи релігійної ненависті. Але узгодженого визначення цих термінів в міжнародному праві не існує . Підходи до розпалювання ворожнечі є різними в різних державах. Англосаксонська модель, запроваджена в Сполученому Королівстві і США, захищає подібні висловлювання до тих пір, доки вони не починають дійсно підбурювати до насильства та ймовірно викличуть це насильство. Це суворий стандарт: навіть промови, які захищають насильство та включать расові образи, захищені свободою слова, якщо тільки таке насильство не загрожує стати миттєвим результатом. Але навіть з таким підходом Верховний Суд США визнав у рішенні Wisconsin v. Mitchell , що положення законодавства, які дозволяють суворі вироки за злочини на ґрунті расової чи релігійної ворожнечі, є конституційними.
З огляду на це, навряд чи можна стверджувати, що свобода слова є найвищою цінністю в демократичному суспільстві. Ця свобода надзвичайно важлива, але не абсолютна, та на неї неможливо посилатися, виправдовуючи підрив інших фундаментальних прав та свобод чи вихваляючи злочин.
Чи є заперечення геноциду пропагандою ненависті? Комітет Міністрів Ради Європи прийняв рекомендацію (97) 20 про пропаганду ненависті, де остання визначена як «всі форми висловлювань, які розповсюджують, підбурюють, пропагують чи виправдовують расову ненависть, ксенофобію, антисемітизм та інші форми ненависті, які базуються на нетерпимості». В цьому руслі важко стверджувати, що заперечення геноциду – лише точка зору істориків та дослідників і що свобода слова існує для захисту різноманіття таких думок та досліджень. У 1993 році французького історика-ревізіоніста Робера Форіссона було засуджено за висловлювання, що в нацистських концентраційних таборах не було газових камер для знищення євреїв. Після винесення вироку він звернувся до Комітету ООН з прав людини зі скаргою, що його засудження є порушенням гарантій свободи слова, визначених в статті 19 Міжнародного Пакту про громадянські та політичні права. Комітет з прав людини зазначив, що засудження було виправданим втручанням в його права, гарантовані статтею 19 Пакту. Комітет погодився із аргументом уряду Франції, що заперечення Голокосту є головним інструментом антисемітизму у Франції.
Європейський суд з прав людини також мав нагоди звернутися до цих питань. У справі Garaudy v. France заявника – автора книги «Основні міфи ізраїльської політики» - було засуджено за заперечення злочинів проти людства. Суд постановив, що поза всяким сумнівом виправдання пронацистської політики не підпадає під захист статті 10 Конвенції. Суд зазначив наступне: «Немає сумнівів у тому що заперечення реальності чітко встановлених історичних фактів, таких як Голокост, що зробив у своїй книзі заявник, не становить історичне дослідження схоже із пошуком істини. Мета та результат такого підходу є цілком іншими, справжнім завданням була реабілітація націонал-соціалістичного режиму та, як наслідок, звинувачення самих жертв у фальсифікації історії. Таким чином, заперечення злочинів проти людства є однією з найбільш серйозних форм расової дифамації євреїв та розпалювання ненависті до них. Заперечення чи переписування подібних історичних фактів підриває цінності, на яких ґрунтується боротьба з расизмом та антисемітизмом, та становить серйозну загрозу громадському порядку. Подібні дії несумісні з демократією та правами людини, оскільки вони порушують права інших».
У справі Witzsch v. Germany суд встановив, що свобода слова, яка гарантована статтею 10 Конвенції, не поширюється на справи, які стосуються заперечення Голокосту. І це при тому, що заявник у цій справі не заперечував ані Голокост як такий, ані існування газових камер. Однак він заперечував не менш важливу та встановлену обставину Голокосту, вважаючи неправдивим та історично не доведеним той факт, що Гітлер та його партія спланували, ініціювали та організували масове вбивство євреїв.
Пропаганда ненависті наносить шкоду в будь-якому разі, наявну чи потенційну. У Руанді у 90-х роках ми були свідками промов, які закликали до геноциду - більш 800 тисяч тутсі загинули у геноциді, який було спровоковано екстремістами через їх виступи по радіо. Роль радіо у провокуванні та підбурюванні до геноциду тутсі була встановлена Міжнародним трибуналом по злочинам в Руанді, і директора радіо було засуджено за провокацію геноциду. Але це не завжди так ясно. І зовсім не обов’язково встановлювати зв`язок між висловлюваннями та подальшими діями, достатньо, що такі дії можуть відбутися. Варто лиш зайти до інтернету та прочитати, наприклад, коментарі читачів кожної статті, яка заперечує Голокост або сумнівається у ньому, – ці коментарі доволі часто є прихованими або явними закликами до насильства проти євреїв за найбільшу містифікацію, яку вони нав’язали світові. Те ж саме можна спостерігати і щодо інших прикладів геноциду. Чи потрібно чекати, поки ці погляди перетворяться на реальну загрозу громадському спокою та чи коштує свобода слова, яку надали тим, хто заперечує геноцид, подальшого кровопролиття та руйнування святих місць певної нації? Ці питання кожна держава вирішує для себе.
І боротьба з расизмом, і боротьба за свободу слова – це боротьба за більш високий рівень культури суспільства. Вільне висловлення поглядів чи думок повинне мати місце в розвинутому демократичному суспільстві. Але ж демократія повинна також і мати право захистити себе аж допоки не стало занадто пізно. За виразом філософа Карла Попера, «в ім’я толерантності ми маємо вимагати право бути нетолерантними до нетолерантності».
24.11.2007
Анна Юдківська, адвокат,
юрист Європейського суду з прав людини,
магістр права та європейських наук
Прим. Будь-які судження у цій статті виражають виключно власну думку автора та не є офіційною позицією Європейського Суду з прав людини .
Повний текст статті з посиланнями на
джерела див. на персональному сайті автора:
http://www.hradvocate.info/stat-7Ukr.htm#002
Рекомендувати цей матеріал