Останній дзвінок

Світ, як відомо, тримається на трьох китах. Всі інші надбудови мають свою, більш чи менш складну, структуру. Для системи освіти, а мова буде йти майже виключно про освіту середню, шістьма наріжними стовпами є: держава (центральні органи влади), комунальна влада (органи місцевого самоврядування), адміністрація учбових закладів, педагогічний колектив, батьки (ширше – громадськість) і учні.

 

1. Держава. Прийнято закони про освіту, програми розвитку галузі, як загальні (довготривалі і щорічні), так і з учбових дисциплін. Здійснюється перехід до 12-річного навчання. Прийнято доволі гнучку 12-бальну систему оцінювання. За останні роки стрімко підвищено рівень оплати праці вчителя, що само по собі поклало край дрібному хабарництву. Школи забезпечуються вітчизняними підручниками, подекуди – і нового покоління. Існує система підготовки і підвищення кваліфікації педагогічних кадрів, підтримуються педагогічна наука і вивчення педагогічної психології.

Декларується принцип дитиноцентризму, тобто побудови учбового процесу, виходячи з інтересів, потреб і можливостей дитини, максимального сприяння розвитку особистості. Принцип цей не дотримується купи вже в першому наближенні: програми з усіх дисциплін перевантажено, дитину (і її батьків) позбавлено реального права вибору при вивченні учбових предметів, так само, як і за рівнем складності (можна із цим не погодитись, посилаючись на можливість вибору з п’яти профілів навчання в 10 класі). Втілення в життя принципу дитиноцентризму неможливе без корінної зміни всієї системи навчання, відмови від класно-урочної системи як релікту індустріальної епохи. Чи готова до цього сама школа? До іншої системи роботи, до іншого рівня відповідальності, до іншого рівня відносин з батьками й учнями?

Переважною більшістю педагогів класно-урочна система сприймається як щось загальновизнане і єдино можливе, як вісь, що тримає весь механізм освіти в купі, як останній рубіж, за яким – темрява і дикунство. Що маємо на практиці? Ще за радянських часів ішла мова про перевантаженість учбових програм з усіх предметів, необхідність їх полегшення і наближення до сучасних життєвих потреб. Більшість педагогів і зараз впевнена, що радянська система навчання була кращою в світі, посилаючись у доказах на те, що Сполучені Штати взяли до уваги досвід саме радянської системи і перебудували за її зразком свою після того, як СРСР першим вивів кораблі до космосу. По-перше, це не зовсім так, по-друге, американська середня освіта порівняно з іншими впевнено пасе задніх, по-третє, рівень шкільної освіти прямо не пов’язаний з науковими і технологічними досягненнями.

З чим можу погодитись, так з наявністю за радянських часів системи освіти, збалансованості учбових програм з усіх предметів, єдності в підходах до навчання. Розробка учбових програм в Україні не забезпечена контролем педагогів-методистів і психологів, програми не інтегровані в єдиний навчальний процес. Бажання встигнути за швидкоплинним життям, пристосуватися до навали інформаційної епохи призвело до того, що кожен укладач програми просто додає нову інформацію до наявної в старих програмах, плекаючи надію, що час на її вивчення хтось-таки виділить за рахунок... Чого? Ми ж і нові предмети вводимо. Резерви інтенсифікації учбового процесу давно вичерпано, „якість” навчання можна підвищити лише шляхом фальсифікації. Держава має згадати „бритву Оккама” і зменшити кількість загальнообов’язкових для вивчення предметів, розвантажити учбові курси, змістити акценти, відмовившись від тотальної запрограмованості процесу навчання і розвитку особистості.

Державою досі не визначено принципи і джерела фінансування освіти, школи фактично позбавлено можливості заробляти гроші й витрачувати зароблене, розпоряджатися зекономленими коштами. Звідки мають надходити кошти на капітальні і поточні ремонти шкільних будівель, реконструкцію систем тепло-, во- до-, електропостачання, ремонт і обладнання шкільних кабінетів? За незнано як виниклою традицією шкільні кабінети упорядковуються здебільше коштом батьків учнів. Державу це влаштовує, проблема вирішується немов сама по собі і немовби не існує взагалі. На жаль, коштів громади аж ніяк не може вистачити на капітальніші витрати.

Не урегульовано стосунки між школою і численними державними структурами, які мають право чи вважають, що мають, втручатись в шкільні справи.

Якщо вірити заявам речників Міністерства освіти, школи забезпечено підручниками майже стовідсотково. Так, підручники є, підручники нові, а з деяких предметів маємо і альтернативні. Чого не маємо? По-перше, досі не підготовлено підручники з усіх предметів і в достатній кількості. По-друге, підручник має йти у складі цілісного учбового комплекту, що включає методичний посібник для вчителя, роздаткові матеріали для учнів, карти, таблиці та інше. По-третє, підручник має відповідати віковим і психологічним особливостям дітлахів (вага, формат, наочність, обсяг матеріалу і його розташування, доступність і послідовність викладення в зв’язку з попередніми і наступними курсами, в тому числі й з інших дисциплін, наявність матеріалів для перевірки і закріплення знань...).

Учитель має отримати від держави підтримку стосовно методичного забезпечення учбового процесу, а не створювати самотужки методичні і дидактичні посібники до підручників, які, можливо, будуть визнані застарілими і призначеними до списання наступного року. Технологічне забезпечення шкіл зведено до комп’ютеризації, сприйнятої як відкриття кабінетів інформатики й заміну друкарської машинки в шкільного секретаря на комп’ютерне обладнання, щоб легше отримувати найрізноманітнішу звітність. По-перше, саме викладання інформатики як предмета, а не технології, слід уважати помилковим. По-друге, хіба для сучасного педагогічного процесу необхідні тільки комп’ютери?

 

2. Комунальна влада. Уживаю саме цей термін, а не „місцеві органи самоврядування”, бо останнє поняття набагато ширше й розмите. Саме на місцеві органи виконавчої влади перекладено відповідальність за діяльність шкіл. При цьому треба пам’ятати про складності розподілу коштів між загальнодержавним і місцевим бюджетом, неврахування державою місцевих особливостей, коли кошти на школи виділяються, виходячи лише з напівабстрактної формули „на одного учня”. Чи зацікавлена місцева влада в економії коштів на обслуговуванні шкільних споруд? Чи є саме це її першочерговою справою натомість забезпечення функціонування учбового процесу в прийнятних умовах?

Поки що для місцевої влади, виходячи з загального відношення до гуманітарної сфери як залишкової і марнотратної, інтереси комунальних підприємств є ближчими і зрозумілішими. Мабуть, формула „діти – наше майбутнє” розуміється як перенесення вирішення проблем дитячих учбових закладів до часів, коли ці діти подорослішають. Бажано, щоб ліміти на витрати школою тепла, води й електрики встановлювались, виходячи з існуючих норм температурного режиму, режиму освітлення, санітарії і гігієни.

Страшна статистика захворювань дітей шкільного віку породжується „мудрими” рішеннями, виведеними з доцільності, необхідності і можливостей місцевого бюджету (не кажу про бажання особистих вигод і побоювання гніву керівництва). Місцевий бюджет стосовно забезпечення школи має включати захищені статті на ремонт і обладнання кабінетів, спортивного залу і майданчика, їдальні.

Проблема забезпечення дозвілля дітей у позашкільний час не може бути забезпечена простим закріпленням за школою наглядати за учнями й улітку, і підчас інших, коротших, канікул. Має функціонувати система позашкільних, спортивних і оздоровчих закладів, дещо в цьому напрямку робиться, але більшість дітей (показник наростає з віком) вештається вулицею (втім, як на мене, це проблема виховання сімейного). Як загрозу педагоги сприймають не контрольоване комунальною владою поширення комп’ютерних клубів і гральних автоматів.

Не секрет, що кількість дітей шкільного віку стрімко скорочується. Натомість, чи не в зворотній пропорції зростають штати відділів освіти і потрібна їм для забезпечення працевлаштування кількість підзвітної документації, першочергової, навальної і наглої.

3. Адміністрація школи. „Між молотом і ковадлом”... У руках адміністрації школи зосередились могутні механізми впливу на робочий колектив: атестація вчителів; розподіл учбового навантаження (можна дати ставку – 18 годин на тиждень, а можна більше й менше, і класи поділити на добрі й не дуже), класного керівництва, так званого варіативного компоненту (факультативів, курсів за вибором, гуртків, індивідуально-групових занять); установ­лення більш чи менш зручного розкладу роботи; розподіл обов’язків по підтриманню в школі дисципліни й порядку, себто чергувань під час перерви; залучення до роботи у вихідні і святкові дні, коли треба супроводжувати дітей і нести „відповідальність за життя і здоров’я. На жаль, демонтовано систему підготовку шкільної адміністрації на місцевому рівні. Не набули поширення і демократичні методи обговорення кандидатури шкільного адміністратора з учительськими колективами.

Де-факто школою керує директор, який несе відповідальність за все, що з його школою пов’язане. Значна кількість (якщо не більшість) видатних педагогів, вийшли саме з директорського корпусу, створивши авторські школи. Інституція шкільного директора має чіткі риси патерналізму, подекуди розгортаючись в систему фюрерства. Від особистості директора, наявності в нього власної позиції, як ні від чого іншого, залежить праця колективу школи та її спрямованість. Балансування між навальним потоком вказівок „зверху” і провадженням педагогічного процесу зовсім непросте, і не завжди канатоходець схиляється до боку суто педагогічного. Виходячи зі складності праці керівника школи, давно вже йде мова про суттєве підвищення його зарплатні порівняно з учительською. І авторитет цієї праці підвищиться, і увага до цієї посади зросте...

 

4. Вчителі. Найнагальнішою проблемою вважається стрімке старіння учительських колективів. Визнано, що найбільшу віддачу від педагога можна чекати на 5-8 роках його професійної кар’єри, потім ентузіазм і устремління до пошуку, вдосконалення вщухають. Зараз середній вік учителя наближається до 50 років. Це вже досвідчена, недовірлива, не схильна до новацій людина, впевнена в тому, що нічого суттєво нового бути не може, що все, чого від неї вимагають, вже було – в інших формах. Всі новітні технології сприймаються як такі, що вже здавна застосовувались, а тепер їх назвали по-новому, на закордонний кшталт. Консерватизм учительства – це сила школи і основа її існування. Бо, на превеликий жаль, внесення реформ у шкільне життя раз-по-раз обертається на звичайнісіньке перелицювання. Службові обов’язки вчителя сформульовано так, що під них можна підвести чи не казна-що. Обов’язки класного керівника (класовода) під силу може Супермену, а межі його відповідальності сягають ген за обрій...

Існування під пресом безмежної відповідальності страшно калічить психологію вчительства. З одного боку, призвичаює до бездумного виконання без найменшого спротиву чи не найнеймовірніших вказівок, з другого – рівень виконання цілком відповідний запитові. Не завжди можна й уявити, як деякі „заходи” пояснюються учням. А до чого це призводить потім?

Зростання професійної майстерності не підтримується забезпеченням методичною літературою і посібниками, скоріше навпаки, вчителя силують створювати їх самотужки. Раз на 5 років треба пройти курси підвищення кваліфікації, бо без цього мають знизити кваліфікаційну категорію. А курси – аж двотижневі, і скільки ж нового можна дізнатися за цей проміжок часу? Яка ефективність подібної методичної роботи відповідних закладів, які поміняли свої номінальні функції на куди приємніші контролюючі, бо обійти їх учитель ніяк не може?

Якщо місцева влада не знаходить коштів на проведення якихось заходів, то в її розпорядженні – безплатний учительський ресурс. Це вже так звично, що навіть відгули подекуди можна не давати. Приклади: на проведення олімпіад, конкурсів, нарад, семінарів, конференцій, державних атестацій, позашкільних і позакласних заходів, роботу у вихідні і святкові дні... кошти не виділяються, навіть командировки оплачувати не обов’язково.

Підвищення в останні роки рівня оплати праці вчителя дає надію на те, що в майбутньому в школах суттєво збільшиться відсоток педагогів-чоловіків. А це може призвести до великих змін в самій системі навчання і виховання (тема ця невичерпна і дозволю собі її обминути) і в суспільному житті в цілому. Бо проблеми гендерної нерівності спіткають дітей вже на початку життєвого шляху, і діти ідуть зі школи, вже сприймаючи їх як даність.

 

5. Громадськість (батьки і рідні учнів). Скільки людей в Україні повірять, що головним органом врядування школою, згідно законодавства про освіту, є шкільна опікунська рада, під якою слід, мабуть, розуміти батьківський шкільний комітет, обраний загальними батьківськими зборами? На практиці, „опікунська рада” радо довіряє несення вантажу шкільних проблем директорові. Довіряє, бо бути інакше не можна. Громада відрізана від школи, механізму втручання в шкільні справи не передбачено, школа залишається закритою системою. А закриті суспільні системи, за визначенням, реформуванню неприступні.

Зараз опікунська рада може лише спостерігати за тим, як витрачаються (за згодою відділу освіти) зібрані нею для школи кошти. Такий стан речей не надто надихає до меценатства. Немає і механізму впливу опікунської шкільної ради на комунальну владу і органи міського самоврядування (ради). А таки має бути...

 

6. Учні. Освіта в сучасній Україні привертає все більшу увагу громадськості. Зростає розуміння, що здебільшого саме труд дає засоби для достойного існування, що для отримання високооплачуваної роботи треба мати документи про освіту, а до них - певний рівень знань і кваліфікації. Учні позбавляються інфантилізму, дедалі частіше намагаються добутись до самоврядування, стають до лав суспільних організацій, сім’ї намагаються користатися задекларованими державою правами. Сприймається це не всіма однаково...

Подобається це чи ні, але книга для школяра (не тільки підручники) перестала бути не тільки єдиним, але, здебільшого, і головним джерелом інформації. Цю функцію перебрали на себе носії електронної інформації, і ми маємо зовсім інший, принципово відмінний від книжкового, механізм її отримання, сприйняття і осмислення. Школа продовжує вчити дітей, лише вряди-годи звертаючись до електронних технологій, сприймаючи їх як додаткові, „іграшково-несправжні”. „Продвинений” учень завалює вчителів так званими „рефератами”, „зкачуваними” творами, вивчає літературні твори за екранізаціями. І здивується, коли від нього вимагатимуть самостійної рефлексії, здатність до якої формується саме невтомною працею з книжкою.

Серед учнів, які прийшли до 12-річної школи, великий відсоток дітей невгамовних і непосидючих, непризвичаєних до розумової праці в колективі, з низьким рівнем інтелектуального розвитку (звична система його оцінювання, зорієнтована, зрозуміло, на традиційне навчання, здається, тут схильна до перебільшень, а може, хочеться ухилитись від гіркої істини).

12-бальна система оцінювання, за задумом, мала сприяти якісним змінам у процесі навчання, покінчити з нівелюванням учнівських досягнень, ба, навіть зробити учасників навчального процесу співробітниками, демократизувати сам процес. Зміни відбулись – якісного стрибка, на жаль, не сталося.

Саме учень є жертвою розбалансованості системи освіти, отримуючи останнього удару майже наприкінці перебування у школі. Маю на увазі величенький відрив рівня освіти, запропонованого шкільною програмою і можливостями пересічного загальноосвітнього закладу, від вимог, які ставить перед абітурієнтом вищий навчальний заклад. У цій лакуні виросла мережа репетиторства, підготовчих курсів та інших відносно чесних та трошки сумнівних засобів викачування грошей з населення. Чесна і добросовісна праця учня протягом перебування в школі виявляється малозначущим фактором при переході до вищої школи. Як вихід з даної ситуації можна розглядати введення загального зовнішнього оцінювання, встановлення ним чітких орієнтирів для засвоєння школярем. Практичне введення зовнішнього оцінювання по всій країні поки викликає багато запитань, як-то воно буде. Інформації для аналізу недостатньо. А строки, як завжди в нас...

 

Такою не надто привабливою виглядає система освіти наприкінці чергового навчального року, незадовго до шкільного свята Останнього дзвінка.

Великому Архімеду, щоб перевернути Землю, потрібна була лише точка опори. А ще важіль. Гіпотетичний. Систему освіти не треба перевертати, їй треба дати можливість вільно розвиватись.

Спорадичні реформації досі не призвели до сутнісних змін, навряд чи й призведуть. Не може стати сучасною система освіти доти, доки вона модернізуватиметься як галузь, що сприймається її керівниками і модераторами закритою, відгородженою мовби цупким павутинням від світу і суспільства.

Розвиток системи освіти, яка може вдовольнити суспільні потреби, можливий за умови, що суспільство визначиться з пріоритетами розвитку і змістить їх в бік гуманітарної сфери. Освіта має вийти з затінку суспільної уваги. Якщо ми визначились, що прямуємо до відкритого, конкурентного суспільства, то й освіта має стати відкритою системою. Ті, хто мають право на освіту, приречені взяти до своїх рук реальні важелі впливу на систему, яка це право зобов’язана забезпечити. Шлях цей може бути скорочено, якщо держава наважиться зректись від тотального і дріб’язкового контролю в освітній галузі, сприятиме приходу до неї громадських об’єднань, дасть можливість розвитку „не паперового” самоврядування, елементів того, що називають громадянським суспільством. Чи існування правової держави в Україні не має вийти за межі лише декларації в першій статті державної Конституції?