З творів VII Міжнародного конкурсу учнівських та студентських робіт з прав людини

 

 

ТЕРОРИЗМ У СВІТОВОМУ МАСШТАБІ І ПРОБЛЕМИ ДОТРИМАННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ: ЯК БОРОТИСЯ З ТЕРОРИЗМОМ ТА ЯК ЗМЕНШИТИ ЙОГО РІВЕНЬ?

 

Я вірю в Бога. І, згідно з Біблією, тільки „Бог зітре кожну сльозу з очей людей”. Колись так буде. Але ми живемо в сучасному світі, і сучасні проблеми довкола нас потребують уваги суспільства.

Щодня у ЗМІ надходять повідомлення про нові акти тероризму, надходять з різних куточків планети Земля...

Як припинити це? – Тисячі людей питають себе про це, і кожен, можливо, знаходять для себе відповідь, але вона нікого не задовольняє....

Чи це можна зробити силою зброї, вмінням спецслужб? – Не знаю. Можливо, таким чином і можна дещо перешкодити цій невпинній машині тероризму, але я пропоную інший шлях – шлях мирних переговорів, діалогу, між ворогуючими сторонами.

У вересні 2005 р. у мого тата гостював Ткачик Степан з міста Зеленокумськ Ставропольського краю (Росія). Він був на засланні в Сибірі, і радянська влада не дозволила його сім’ї у 1970 р. повернутись на Україну. Це був наочний приклад масового терору, коли у ролі терориста виступала ціла держава...

І Ткачик С. розповів історію про захоплення чеченськими бойовиками школи з дітьми у м. Беслан (Північна Осетія). Коли батьки з дітьми були зігнані бойовиками у спортзал школи, одна мати з двома дітьми увесь час стояла на колінах і разом  з дітьми молилась Богу, щоб врятуватись. Вкінці дня до них підійшов терорист в масці і запитав, що вони роблять.

– Молимось Богу, – відповіла мати.

– Про що ? – запитав бойовик.

– Молимось, щоб Бог дав вам на розум думку, щоб ви нас не вбивали. Ви маєте претензії до Путіна, а ми ні в чому не винні.

Терорист мовчки відійшов.

На наступний день на переговори з бойовиками прийшов колишній президент Північної Осетії – Дзасохов. Терористи вимагали відставки Путіна, та Дзасохов цього питання вирішити не міг. Натомість він попросив на знак продовження переговорів випустити кількох заручників. Командир бойовиків особисто відбирав тих, кого мали випустити. Насамперед він підійшов до тієї матері з двома дітьми, які і цього ранку стояли на колінах та молились Богу:

– Ваш Бог врятував вас. Бігом на вулицю!.

Так вони врятувались. А вже ввечері цього ж дня російський спецназ почав штурм школи. Загинуло 300 дітей...

Отже, яке б не було серце терориста жорстоке – спокійна відповідь матері і уповання на Бога таки зм’якшили його, і в останню мить воно змилосердилось...

Колись російський драматург А.П.Чехов писав : „ Ради однієї сльози дитини треба припинити всі війни”. На жаль, сучасні політики так не чинять.

Отже, висновок перший – діалог з терористом все-таки треба вести, бо, в принципі, нічого іншого не залишається робити в такий момент.

А далі що?

Мій тато розказував, що у кавказьких народів існує звичай: коли дві групи чоловіків стоять, готові битись (можливо через криваву помсту), то, якщо між ними стане жінка з хусткою в руці – вони мусять її послухати, і прислухатись до її думки.

Чому в Беслані російський спецназ не використав таку можливість? Чи, можливо, не знайшлось у той час і у тому місці такої жінки? (А кавказці, треба сказати, мусульмани, як і терористи).

Отже, висновок другий: використовувати для примирення ворогуючих сторін стародавні народні звичаї, цим самим показуючи терористам, що протилежна сторона поважає їхні місцеві звичаї. А це дає можливість пом’якшити вимоги і агресію терористів.

На мою думку, кожна держава розробила багато методів боротьби з тероризмом. Але зброя і груба сила (особливо при визволенні заручників) – не проявляється без пролиття крові. А, натомість, вчасне, ласкаво сказане слово, – і можливо навіть музика Чайковського – ніжна, беручка за серце, – яка лине з репродукторів – замість вигуків солдатів „сдавайтесь, бешаные псы!” (як це було в Беслані. Мабуть, це був невдалий спосіб демобілізації агресивних намірів терористів).

І третій мій висновок: роль священнослужителів тих релігій, представники яких є і серед заручників і серед терористів. Можливо, якби перед терористами вийшли мулла і піп і звернулись до них із відповідним словом із Корану або Біблії, то, можливо, це помогло б...

Ось так. Я подала три свої думки, як боротись з тероризмом і з терористами. Я маю надію, що шановні члени комісії гідно оцінять мою працю.

Я була б дуже рада, якби моїми порадами скористались спеціалісти, які мають дотик до справ звільнення заручників. Але я була б дуже щаслива, якби їм ніколи не довелось скористатись з моїх порад, і щоб на Землі нарешті запанував Його Величність Мир!

Софія Голько,м. Львів, Львівська українська гуманітарна
гімназія з поглибленим вивченням українознавства та англійської мови

 

 

 

 

ТЕРОРИЗМ У СВІТОВОМУ МАСШТАБІ І ПРОБЛЕМИ ДОТРИМАННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ: ЯК БОРОТИСЯ З ТЕРОРИЗМОМ ТА ЯК ЗМЕНШИТИ ЙОГО РІВЕНЬ?

Кожна епоха несе в собі свої закони та протиріччя. Якщо ці протиріччя дуже загострюються, виникають спочатку великі конфлікти, які можуть перерости у великі війни. Та чи потрібно це людству, яке й так вже підірвало свої сили повсякчасними чварами та конфліктами? Я гадаю, що зовсім не потрібно, адже це може призвести до знищення людства взагалі, а також до загибелі нашої планети Земля.

Після подій вересня 2001 року у США, жовтня 2002-го та вересня 2004 року в Москві навряд чи варто наводити аргументи на користь того, що в сучасному світі тероризм є чи не найбільшим злом, боротьба з яким є першочерговим завданням для всієї світової спільноти. За визначенням Генерального секретаря ООН Кофі Аннана, «тероризм – це глобальна загроза з глобальними наслідками, за своїм характером він є викликом засадним принципам права, порядку, прав людини і мирного врегулювання спорів, які лежать в основі утворення ООН. Тому боротьба з тероризмом відповідає інтересам не лише держав і міжурядових установ, а й громадянського населення на місцевому, національному і глобальному рівнях».

Логіка розвитку світової цивілізації свідчить, що найпершою умовою боротьби з тероризмом є дотримання прав людини, зафіксованих у Загальній Декларації прав людини. А обов’язком цивілізованого світу в разі їх порушення є захист свободи й створення умов для виживання людини. Однак після 11 вересня 2001 року до прав людини з’явився інший підхід. Великою спокусою для країн, що зіткнулися на власному досвіді з терором, стає масована атака на тероризм, яка може відсунути на задній план правові гарантії, що постають у демократичній державі над усе. Багато країн світу ухвалили законодавство щодо боротьби з тероризмом, а це, своєю чергою, значно обмежило основні права людини. Суспільство погодилося з тим, що заради власної безпеки треба поступитися певними свободами. Зараз ця ідея набула розголосу: дискусії точаться навколо таких прав, як недоторканність приватного життя, житла та таємниця листування. Наприклад, у Німеччині та в багатьох інших країнах світу став популярним заклик:

«Обміняй свободу на безпеку!». Навіть уряд поміркованих ісламістів Туреччини підписав угоду з Ізраїлем про спільну боротьбу з терором, що свідчить про усвідомлення цієї загрози.

Десять років тому на Віденській конференції права людини були атаковані так званими «азійськими цінностями», які надають перевагу інтересам суспільства та громадському порядку перед індивідуальними правами. Уряди доводили, що економічний та соціальний розвиток мають передувати отриманню політичних прав. Зараз ці аргументи розвіяні, але уряди атакують права людини на іншому старому фронті, використовуючи риторику боротьби з тероризмом, аби виправдати порушення або знищити своїх політичних опоненті.

Міжнародна система захисту прав людини, створена самими урядами, перебуває під безпрецедентним навантаженням. Комісія ООН з прав людини – найбільший світовий форум з прав людини – постійно піддається нападкам з боку урядів. Механізм моніторингу прав людини міжнародними експертами перевантажений і зазнає постійного політичного тиску.

Коли у 1970-х роках Італію та Німеччину накрила хвиля терору, влада цих країн не вимагала додаткових повноважень та обмежень громадянських прав, вона діяла суворо в межах закону. І терор вдалося побороти без втрат для суспільства. Тому поширюється думка, що війну з терором, яка потребує швидких успіхів, слід відокремити від тривалого процесу реформ. Права людини не захистити, якщо боротьбу з тероризмом вести із порушеннями норм права. У цьому контексті слід акцентувати увагу на словах зі звернення Генерального секретаря ООН Кофі Аннана до Ради Безпеки ООН від 18 січня 2002 року: «Нам потрібні пильність у запобіганні терористичним актам та твердість в їх засудженні і покаранні, однак при цьому жодним чином ми не маємо поступатися іншими ключовими пріоритетами, такими як права людини».

На цьому наполягає і Генеральний Секретар Комітету міністрів Ради Європи Вальтер Швімер, який стверджує, що держава має використати весь наявний арсенал правових засобів, які є в її розпорядженні, аби запобігти терористичній діяльності, але вона не може вдаватися до заходів, що підривають її власні фундаментальні цінності, які вона покликана захищати. Якщо держава діятиме в такий спосіб, вона ризикує потрапити в ту саму пастку, яку тероризм розставляє для демократії та правової держави. Повагу до прав людини в жодному разі не можна розглядати як перешкоду на шляху ефективної боротьби з тероризмом. Поєднання імперативів захисту суспільства та захисту прав і основних свобод цілком можливе.

Тому в рамках Ради Європи від 11 липня 2002 року Комітет міністрів Ради Європи ухвалив Керівні принципи в галузі прав людини та боротьби з тероризмом, спрямовані саме на надання державам допомоги у відшуканні такого балансу. Вони є практичним керівництвом для проведення політики, ухвалення законодавства і здійснення антитерористичних заходів, які відповідали б одночасно вимогам ефективності й пошани до прав людини. Так було запроваджено перший міжнародний юридичний акт з прав людини і боротьби з тероризмом. Серед основних вимог в акті йдеться про заборону свавілля, вимогу законності антитерористичних заходів, абсолютної заборони тортур, право осіб, яких затримано за підозрою у вчиненні терористичного акту, на оскарження цього в суді, заборону смертної кари за тероризм, повагу до імперативних норм міжнародного та міжнародного гуманітарного права. Документ встановлює низку принципів щодо проведення антитерористичної діяльності: засоби втручання в особисте життя мають бути передбачені законом і контролюватися судом; збирання й опрацювання персональних даних органами в межах боротьби з тероризмом обов’язково має контролювати незалежний уповноважений орган. Видача особи в країну, де до неї можуть застосувати смертну кару, не дозволяється. Окремо застережуються можливі випадки відступу держави від зазначених зобов’язань в умовах ведення війни або суспільної небезпеки, що загрожує життю нації. Хоча положення цього документа мають лише рекомендаційний характер, застосування зазначених у ньому основних принципів у національному законодавстві має сприяти балансу антитерористичної діяльності й поваги до прав людини.

Наше українське законодавство кваліфікує тероризм як злочин проти людства та загрозу міжнародному миру. Відповідно до Закону «Про боротьбу з тероризмом» тероризм – це суспільно небезпечна діяльність, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади, або вчинення інших посягань на життя чи здоров’я ні в чому не винних людей, або погрози вчинення злочинних дій з метою досягнення злочинних цілей. За вчинення терористичного акту Кримінальний кодекс України передбачає суворі санкції, у тому числі й найсуворіше покарання, яке передбачене в Україні, – довічне позбавлення волі, що свідчить про віднесення тероризму до найнебезпечніших злочинів. Україна ратифікувала такі засадничі документи ООН, як Декларація про заходи з ліквідації міжнародного тероризму від 1994 року із доповненнями від 1996 року тощо, а також регіональні угоди, зокрема Угоду про співробітництво у боротьбі з тероризмом між державами-членами СНД від 1999 року тощо. Верховна Рада України 20 березня 2003 року ухвалила базовий нормативно-правовий акт у сфері боротьби з тероризмом – Закон «Про боротьбу з тероризмом». Він визначає перелік протиправних видів діяльності, які сприяють тероризмові. Це фінансування та надання інших форм економічної, інформаційної, організаційної та будь-якої допомоги терористам, використання з цією метою території України тощо. Відповідно до цього Закону умовами проведення антитерористичної операції, закріпленими в законопроекті, є реальна загроза життю й безпеці громадян, інтересам суспільства або держави в разі, якщо усунути цю загрозу іншими способами неможливо.

На мій погляд, загроза для прав людини цих неадекватних і здатних призвести до зловживань і свавілля засобів боротьби з тероризмом суттєво підсилюється надмірно широкими й неточними визначеннями тероризму, терористичної мети, злочинів терористичної спрямованості, міжнародного тероризму тощо. Відсутність у законодавстві чітко визначеної терористичної мети спричинює й невизначеність злочинів терористичного спрямування. Законодавство України також не встановлює достатніх гарантій від порушення прав людини під час проведення антитерористичних операцій. Особливо це стосується отримання права на недоторканість житла та іншого  володіння, права на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції.

На жаль, недостатньо уваги приділено встановленню надійних гарантій дотримання прав людини під час проведення антитерористичних операцій у розробці проектів нових нормативно-правових актів, особливо у сфері інформаційно-комп’ютерних технологій, які можуть у разі прийняття суттєво змінити правила «гри» в інформаційній сфері та вплинути на обсяг прав і свобод людини, зокрема на свободу слова та таємницю листування, телефонних розмов, особистого та сімейного життя. Тому приведення законів України у відповідність до європейських і міжнародних норм, так і розумні заходи світової спільноти, спрямовані на приборкання тероризму, який з початком третього тисячоліття переріс з локального явища на загальнолюдську загрозу, хочеться все ж наголосити: закони демократичної держави мають слугувати людині, захищати її права та свободи, а засоби боротьби з міжнародним тероризмом мають бути адекватні загрозі, яка виникає. Не можна допустити, щоб будь-які причини послужили знищенню найвищої гідності людини – її свободи. Історія свідчить про хибність ідеології, де ціль виправдовує засоби.

Зараз, здається, ми повертаємось до тих законів, що проголошено у Біблії . Але це роблять не усі люди. Більшість, як і раніше, намагається утвердитися за допомогою насильства, бійок, війн. Вони прагнуть стати вищими за усіх, отримувати більше від усіх, бути кращими за усіх. Звідси і йдуть різноманітні війни, які є лише спробами впливових людей поділити світ між собою. Мені здається, коли люди зрозуміють, що ділити його зовсім не потрібно, що кожен народ має жити так, як йому подобається, щезнуть війни, які майже кожного року виникають під якимись зовсім незрозумілими привидами, зменшиться насильство. Світ стане кращим.

Неможливо жити постійно у світі тероризму, де кожен намагається піднятися за рахунок інших людей, вдаючись до найрізноманітніших чорних справ. Це губить душі людей, робить їх байдужими один до одного, навіть жорстокими. А як хочеться бачити скрізь усміхнені обличчя, радіти сонячному дню, дивитися по телевізору пригоди веселих та кумедних героїв, проглядати старі кінофільми, в яких ніхто і не чув про тероризм! Хочеться жити серед добрих душею людей, жити в злагоді та любові. Відчувати себе потрібним, робити важливі справи, від яких стає легко на душі. Мати чисте серце, в якому немає місця заздрощам, любити і бути любимими. Мені здається, що про це мріють усі люди, але чомусь, намагаючись щось наздогнати, якусь примарну Пташку Щастя, забувають про це і живуть за вовчими законами.

Проте, я гадаю, світ з часом перетвориться на кращий, бо люди зрозуміють, що тероризм та насильство ні до чого доброго не приведуть. Тероризм – це зло, що калічить наші душі. Отже, щоб стати кращими, потрібно змінити навколишній світ, починаючи з себе, зі своїх друзів та знайомих. Якщо кожен з нас зміниться, то, на мою думку, зміниться й наше життя, а значить, щезнуть тероризм та жорстокі війни.

Ольга Харченко
Харківська обл., м. Мерефа,
школа № 6

 

 

 

МОЕ ОТНОШЕНИЕ К ЕВРОАТЛАНТИЧЕСКОМУ КУРСУ УКРАИНЫ. СОТРУДНИЧЕСТВО УКРАИНА-НАТО. ЧТО НЕОБХОДИМО СДЕЛАТЬ ДЛЯ ОБЕСПЕЧЕНИЯ ВЫСОКИХ СТАНДАРТОВ В СФЕРЕ ПРАВ ЧЕЛОВЕКА?

Об Украине говорят много, особенно в России… Выборы Президента, Янукович, еще раз Янукович,  потом Майдан, теперь газ и снова… предстоящие выборы. Если ежедневно просматривать телевизионную, газетную информацию, не задумываясь о ее содержании, то Украина для российского обывателя – это «банановая» республика, в которой настолько все плохо, что нет ни одного светлого лучика в жизни взрослых и детей. Но совсем другая сторона открывается, когда я смотрю отдельные программы об Украине, доступные в моем регионе, когда захожу в наши магазины и выбираю продукты, произведенные в далеком Нежине (это о любимых консервированных нежинских огурцах) или Черкассах. Но ведь в Россию поступают не только украинские продукты, но и трубы, техника. Так кому же выгодно представлять Украину как  государство, которое не заботиться о правах своих граждан, не обеспечивает их защиту? Иногда среди нас, старшеклассников, возникают дискуссии о жизни, о наших правах, и, в частности, в каких странах нам бы хотелось жить, чтобы чувствовать себя уверенно в жизни, получить хорошее образование и не бояться, что в один день демократия превратиться в фикцию.

Поэтому вопрос о  вступлении Украины в военно-политический блок НАТО является  актуальным и обсуждаемым не только в Украине. Этот вопрос интересует не только людей так или иначе связанных с властью, политиков и журналистов, но и каждого, кто задумывается о своей дальнейшей жизни, о том, в какой стране он будет жить уже завтра,  кто будет управлять этим государством. А  самое главное, сможем ли мы жить в Европе без войн, страха друг перед другом, с интересом  знакомиться с жизнью своих сверстников в других странах.  Эти и другие вопросы должны волновать не только взрослое поколение, но и нас – молодежь. Ведь нам жить в том мире, который мы создаем уже сейчас.

Думаю, что в настоящее время каждый хочет учиться и проживать в развитой стране, там, где права человека – это не просто красивые модные слова, а основа жизни каждого, как воздух, без которого не может жить человек. Таким государством в ближайшей перспективе я вижу Украину. Ведь именно в Украине живут те люди, которые не так давно на Майдане  в морозные декабрьские дни отстаивали демократию, доказав себе и другим, что украинский народ достойный быть в Европейском содружестве. Как не хватало нам тогда в России той правды, которая была на киевских улицах. Моя мама несколько дней сидела у компьютера, выискивая информацию о событиях в Украине. И сейчас она часто разъясняет мне ту противоречивую информацию, которой пестрит информационное пространство России, в том числе и по вопросам вступления Украины в Евросоюз, НАТО, ВТО.

Я поистине восхищаюсь теми людьми кто не побоялся выйти на холодные улицы Майдана и доказывать всему миру, что украинский народ достойный вместе с другими народами создавать мирное европейское  содружество. Но как можно обеспечить мирное развитие страны, если постоянно на слуху оскорбительные выпады в ее сторону? Но ведь Украина с первых дней своей суверенности заявила о своем отказе от ядерного оружия, тем самым заявив о своей миролюбивой политике к своим соседям.  Поэтому вступление Украины в НАТО – это гарантия строительства миролюбивого правового государства, в котором человек – главная ценность. Но для достижения этой цели,  в первую очередь, следует достичь тех же стандартов, к которым стремятся страны Европы.

Вступление в НАТО это дело не одного года, требующее немалых усилий, выдержанности характера и гигантского терпения, потому что в любом деле, даже направ­ленном на благополучие и мир людей, найдутся и те, кто пессимистически высказывается на счет вступления Украины в НАТО. И за примером не придется далеко ходить. Просмотрев выпуски новостей, дискуссии по данному вопросу на российском телевидении, можно сделать вывод, что включение в НАТО Украины, возможно, отри­цательно скажется на развитии государства.

В том, что Украина решительно настроена вступить в НАТО, я вижу только плюсы не только для властей страны, но и в первую очередь,  для отдельного гражданина. Ведь это уверенность  в будущем, а не возврат в «советскую империю».

 У меня особое мнение о федеральном телевидении в России. Я считаю, что информация, представляемая в СМИ, искаженная, неправильная и односторонняя. Стоит прочитать украинские газеты или даже выйти в «мировую паутину», оказывается, что эта информация совершенно неверная.

В последнее время, точнее в последний год, наблюдается тенденция насаждения мысли о том, что Украина несамостоятельна. Например, недавно по новостям во время освещения спора по  поставкам  газа, украинцев назвали «малороссами», и это меня не то, чтобы удивило, а просто возмутило. Неужели можно так оскорблять граждан суверенного государства? Или же это попытка вновь вернуть всех в российскую империю? Я считаю (а это так и есть), что Украина вполне самостоятельное государство, со своей экономикой, демократией и, в конце концов, культурой и традициями.

По моему мнению, отрицание права на вступление в НАТО следует расценивать как неуважение к Украине, отношение как к «младшей сестрице». Вот поэтому российская общественность высказывает мнения против расширения НАТО за счет Украины.

Вступление в альянс – серьезный шаг, который так необходим для Украины, особенно в наше время, когда нет той уверенности, нет «железной» защиты от войн, терактов и вмешательства в жизнь отдельного человека.

Я уверена, что ни одно государство не сможет обеспечить мир и безопасность своих граждан самостоятельно. Лишь все вместе, сообща можно повлиять на ситуацию в мире. Создав такое содружество, никто не  рискнет даже подумает о  вторжении на территорию соседних стран зная, что столкнется с мощным отпором не только пострадавшей  стороны, но и всего альянса.

Дело в том, что в военно-политический блок может войти не всякая страна. Для начала необходимо соответствовать всем стандартам, принятым в блоке. Одним из них является уровень развития вооружения на момент вступления в организацию. Естественно, члены НАТО «не потерпят» государств, которые имеют на вооружении технику давно минувших дней, «дедовщину» среди военнослужащих. И для того, чтобы обеспечить, например, хотя бы это условие, необходимы немалые затраты. Тем более, каждая страна должна разработать Национальную программу, касающуюся развития военного блока.

Следует помнить, что будущему члену НАТО нужно быть готовым принять на своей территории военные базы, предоставлять такие стратегически важные объекты, как аэродромы, порты, иметь хорошие дороги.

И еще, члены альянса просто должны соблюдать режим секретности, так как от этого зависит безопасность всех стран, входящих в блок.

Конечно, это еще не все условия, которые необходимы для того, чтобы вступить в НАТО. И это понятно. Поддерживать «мир во всем мире» будет не так просто, если сами участники этой идеи не будут располагать средствами и современным вооружением. Поэтому, перед тем как присоединиться к блоку и начинать приближаться к его стандартам и условиям, нужно развивать экономику, что в настоящий момент и происходит в Украине. Ведь  всем  известно, что от экономики зависит  многое: это  уровень жизни людей, их социальная защищенность, ликвидация безработицы, жизнь отдельно взятого человека. А из этого  можно сделать вывод: отношения Украина–НАТО – это достойный уровень жизни населения, а я думаю, что для любого правительства в демократической стране это самое главное.

Немаловажным шагом на пути к вступлению в блок являются переговоры со всеми членами НАТО. Ведь для того, чтобы принять нового участника в организацию, обязательным условием является согласие всех стран блока. Это зависит прежде всего от Президента, его политики и  личных качеств, от парламента и правительства, но главным в этом вопросе становится украинский народ. Все эти колоссальные затраты, огромнейшие усилия никогда не пропадут зря. Если Украина вступит в НАТО, то следующие поколения ощутят на себе правильность такого шага, такого рывка в большую политику и международные отношения. Это совсем другой уровень, совсем другая атмосфера, где есть возможность развиваться и расти.

Но самое главное в этом общем деле – это гарантия безопасности. Только в этом случае каждый украинец будет уверен в соблюдении права на мир и жизнь  в обществе без террора, насилия. Это так же гарантия того, что значительная часть украинцев, вынужденных искать работу за пределами Украины, вернутся к своим семьям, найдут работу в родных местах и смогут обеспечить себе достойную жизнь

Богдана Довган,Российская Федерация, Тюменская обл.,
Ханты-Мансийский автономный округ, г. Сургут,
гимназия №7

 

 

 

ЗАХИСТ ЯКИХ САМЕ ПРАВ ЛЮДИНИ Я ВВАЖАЮ НАЙБІЛЬШ НАСУЩНИМ? 
або
ЧОМУ СТАЛАСЯ “ПОМАРАНЧЕВА РЕВОЛЮЦІЯ”?

Людина, за природою своєю, істота політична
Аристотель

Вже цікава сама по собі постановка питання. Питання нагальності… Чому ми маємо надавати перевагу захисту одних прав перед іншими? Міжнародно-правові акти гарантують право на життя, свободу, працю, майно, сім’ю… Декларується свобода думки, совісті, релігії, пересування. Забезпечується на папері низка політичних прав. А хто має виступати гарантом усіх цих прав і свобод? Мабуть, чинна влада у державі… В Україні, наприклад, гарантом прав і свобод людини і громадянина є Президент. А що робити, коли сам Президент не виконує цієї найважливішої функції? Коли, припустимо, він сам порушує права людини або мовчазно ігнорує їх знехтування? Коли судова система, не дивлячись на літеру закону, також не виконує своїх зобов’язань у сфері прав людини? Коли не залишається жодних легітимних засобів для відстоювання своїх прав і свобод? В моїй країні нещодавно була подібна ситуація…

За таких обставин людям нічого не лишається крім того, як захищати свої права більш радикальними засобами, можливо навіть зі зброєю в руках. І, як на мене, вони мають повне на це право… Проблема захисту прав людини загалом, і права опиратися незаконним діям влади зокрема, не давала спокою ще античним мислителям. Не полишала вона людський розум і у середні віки, а зараз, в епоху глобалізації і загострення міжцивілізаційних конфліктів, можливо, потребує нового осмислення… Залишивши висновки на кінець, спробуємо обґрунтувати цю тезу.

Спочатку звернемось до середньовічних мислителів з тим, щоб, з’ясувати їхні погляди на природу влади та підкорення їй народу. Так, Гуго Гроцій у своєму трактаті наголошує на такому: “Закон… вводиться волею тих, хто первісно об’єднуються у громадянське суспільство і від кого право переходить на володарюючих…”, “У випадку вчинення ними (государями) злочину проти закону або держави їм не тільки можливо противитися, але у разі необхідності і карати смертю…” Гоббс у своєму творі “Про громадянина”  зазначає “Усі обов’язки правителів можна передати однією фразою: “благо народу – вищий закон”. Спіноза каже: “…людська природа не терпить, щоб її необмежено примушували”.

Цікаві думки можна зустріти і у Локка: “Все людство… за природою своєю вільне, рівне й незалежне, ніхто не може бути позбавлений цих якостей і підпорядковуватися будь-якій владі, без його власної згоди…”, “Влада суспільства або створеного людьми законодавчого органу ніколи не може поширюватися далі, ніж це необхідне для спільного блага… І хто б не володів законодавчою або верховною владою в будь-якій державі, він зобов’язаний правити згідно встановлених постійних законів, проголошених народом і відомих народу… в інтересах миру, безпеки і суспільного блага народу”

Руссо наголошує, що “…тільки спільна воля може керувати силами держави згідно з метою, для якої остання встановлена і яка є спільне благо…”

Багато античних і середньовічних мислителів наголошували на праві народу опиратися незаконним діям влади, а обґрунтовували вони це за допомогою логічних умовиводів невід’ємними природними правами людини…  Дійсно, при владі знаходяться такі ж люди, як і ми. Інше питання – психологічні особливості людини влади, принципи відбору людей до влади, контроль за здійсненням влади, політичний режим у державі…  Все це актуальні теми для політологічних досліджень; метою ж цього есе є доведення тези про легітимність народних повстань з об’єктивних причин… Які ж ідеї керували духом людства під час кардинальних змін у державному ладі? Звернемось до Американської боротьби за незалежність та Французької буржуазної революції, під час яких думки філософів знайшли практичне застосування.

Декларація незалежності США від 4 липня 1776 р., зокрема, пронизана вищезгаданими принципами Локка, які були застосовані до становища колоній. Для розуміння мотивації війни за звільнення колоній з-під влади британського монарха, достатньо процитувати лише декілька рядків з цього документа: “Ми вважаємо за самоочевидні істини, що всіх людей створено рівними; що Творець обдарував їх певними невід’ємними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення щастя; що уряди встановлюються між людьми на те, щоб забезпечувати ці права, а влада урядів походить із згоди тих, ким вони управляють; що в кожному випадку, коли якась форма правління стає згубною для такої мети, народ має право змінити або скасувати її і встановити новий уряд… …коли довга низка правопорушень і зловживань владою… виявляє намір підпорядкувати народ абсолютному деспотизму, тоді народ має право та обов’язок повалити такій уряд і встановити нову форму убезпечення народу в майбутньому. Таке було довготривале страждання наших колоній…” Для Америки це була лише перша ластівка, яка тільки сповіщала закладення глибокої поваги до прав і свобод людини в основу державного ладу майбутньої могутньої держави. Восени 1789 р. до щойно народженої американської конституції було прийнято 12 поправок, відомих під назвою Білль про права, і перша з цих поправок гарантувала право мирно збиратися, протестувати та вимагати змін. 

Надбання Французької революції, Декларація прав людини і громадянина 1789 р. починається такими рядками: “Представники Французького народу, організовані в Національні Збори, вірячи в те, що ігнорування, нехтування або зневага прав людини – єдина причина суспільних бід і продажності урядів, домовилися викласти в цій урочистій декларації природні, невідчужувані і недоторканні права людини…” Стаття 2 цієї Декларації зазначає, що метою кожного політичного об’єднання є збереження таких природних і невід’ємних прав людини, як свобода, власність, безпека і опір гнобленню.

Вочевидь, дух, яким проникненні і Декларація про незалежність США, і Декларація прав людини і громадянина свідчать про те, що зловживання чинної влади обурили Американський та Французький народи та підштовхнули їх до революційних змін у власних державах. Приблизно ті самі мотиви рухали українцями під час революційних подій у листопаді-грудні 2004 р. Впевнений, що тогочасна українська криза, крім природної нелюбові народу до брехні та фальшувань, мала більш глобальне коріння. Але перед тим, як перейти до розвитку цієї теми, пропоную проаналізувати вже сучасні нормативно-правові акти в галузі прав людини на наявність норм, які б попереджали випадки зловживання владою, тим більш серед країн, які ратифікували ці документи…

Звернемось до Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р., Конвенції про захист прав людини та основних свобод від 4 листопада 1950 р. та до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р.

Одразу впадає в око, що Генеральна Асамблея ООН проголосила Загальну декларацію прав людини, беручи до уваги, зокрема, що необхідно, щоб права людини охоронялися силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися як до останнього засобу до повстання проти тиранії і гноблення… Подібне формулювання в цьому документі свідчить про історичне усвідомлення людством головної причини усіх заворушень, повстань та революцій, про яку вже не один раз згадувалося… Це твердження у преамбулі можна трактувати також як попередження державам, основою соціального ладу яких не є гарантоване Основним законом та реальним внутрішньодержавним механізмом дотримання прав і свобод людини та громадянина.

У Загальній декларації також зазначено, що воля народу повинна бути основою влади уряду; ця воля повинна виявлятися у періодичних і нефальсифікованих виборах… Принцип, звісно, задекларовано... але хто визначає сфальсифіковані вибори чи ні? Знову ж таки, чинна влада… Звісно, міжнародні спостерігачі можуть надати негативну оцінку якості виборчого процесу в тій чи іншій державі, але цим навряд чи зарадиш. Принцип невтручання у внутрішні справи держави зробить свою справу, і народ знов ризикує залишитись ні з чим (вірніше з чиєюсь нав’язаною волею).

У Пакті про громадянські і політичні права також проголошується право кожного громадянина без жодної дискримінації голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального і рівного виборчого права при таємному голосуванні і забезпечують свободу волевиявлення виборців.

Що стосується Конвенції про захист прав людини та основних свобод, то там мало згадується саме про політичні права. Лише у ст. 3 Першого протоколу до Конвенції зазначається, що сторони зобов’язані проводити вільні вибори з розумною періодичністю таємним голосуванням за умов, які б забезпечували народу вільне вираження своєї думки під час виборів… Також Конвенцією гарантується право на ефективний засіб правового захисту порушених прав і свобод у відповідному національному органі. Про ефективність звернень до національних судових органів за часів авторитарного режиму годі й казати… Звісно, цей документ започатковує створення європейського суду з прав людини, на якій і покладається забезпечення додержання усіма країнами-учасниками задекларованих в Конвенції принципів. Але чи доречне і ефективне звернення до цього суду під час гострої політичної кризи, коли порушення прав людини набувають масового характеру? Однак на черзі питання більш важливе… Яким чином у країні, що ратифікувала ці документи і, як має логічно випливати з цього вчинку, приєдналась до принципів і цінностей, у них задекларованих, взагалі могла скластися така ситуація? Питання певною мірою риторичне, але я все-таки намагатимусь знайти на нього відповідь.

Справа в тому, що під час президентських виборів 2004 р. Україна опинилася як раз на межі того цивілізаційного розколу, що розділяє Схід та Захід, де по одну сторону барикад перебувала Росія з її візантизмом та споконвічним протистоянням Європі, по іншу – демократичні традиції Європи та США. Розділивши Україну по лінії Дніпра, цей розкол, як лакмусовий папірець, виявив неодностайність українського суспільства. На той час увесь електорат – як на сході, так і на заході країни – був певний лише в одному – усім хотілося покращення рівня життя, всі прагнули “європейських стандартів”. На жаль, не всі розуміли, що “європейські стандарти” слід розглядати як комплексне поняття, кожне зі складових якого перебуває у нерозривному зв’язку з іншими; і що запорукою матеріального благоденства Європи є насамперед глибокі цінності її народу, наріжним каменем яких є повага до прав людини. І прийняття документів, які юридично закріплюють ці права, є саме наслідком уподобань і прагнень європейської громади. Нам же, як свідчать обставини, доводиться танцювати від противного… Але б це було півбіди… Приєднавшись до документів, які проголошують права людини найвищою цінністю, вітчизняні політики мало що робили для того, щоб їх забезпечити, щоб прищепити нашим громадянам відчуття поваги до себе, до своїх прав і свобод… Декоративні гарантії обридли народу, і фальшування виборів у масштабах усієї держави, ініціатором якого була чинна влада, довели більшу частину суспільства до точки кипіння… Натомість інша частина соціуму сприйняла цю ситуацію як належне. Як раз в цьому  місці есе слід наголосити, що розуміння прав людини на Заході і Сході різне. Якщо у першому випадку це природна властивість людини, возведена народом у недоторканну святиню (не в останню чергу тому, що виборена власною кров’ю у деспотів і антидемократичних режимів), то у другому це скоріше умовність, якою можна знехтувати заради більш важливих, хоча б політичних, інтересів. На щастя, перетягування цивілізаційного канату закінчилося в нашій країні мирно… Тепер потрібно зробити все можливе, щоб подібних зловживань у нашій країні більш не повторилося.

Мабуть, саме час відповісти на питання, поставлене у заголовку есе. Найважливіше право для народу, особливо в період становлення власної державності, – це право, через систему адекватних і реально працюючих демократичних механізмів, опиратися владі у разі зловживань. Оскільки саме від чинної влади залежить дійсне гарантування права на життя, свободу, працю, особисту недоторканність, повагу до його гідності та багато інших, досить щедро рекламованих Конвенціями та національними конституціями…

Кирило Губарев,
м. Київ, Національний університет
"Києво-Могилянська академія"

 

 

 

ДОМАШНЄ НАСИЛЬСТВО

Кожна сім’я – це частина держави.
Аристотель

У нових незалежних країнах, які з’явилися на пострадянському просторі, відбуваються кризові процеси, спостерігаються соціально-економічна і політична нестабільність, зростання злочинності та насильства. Як не прикро, але ми живемо у світі, одна з характерних ознак якого є саме насильство.

Насильство особливо торкнулося сімейних взаємовідносин. Домашнє насильство неможливо пояснити лише сьогоденням, бідністю чи алкоголізмом, бо ці чинники лише посилюють агресивну поведінку домашніх насильників, але не є його причинами.

Донині у нашому суспільстві було не прийнято говорити відкрито про домашнє насильство. Але насправді ця форма насильства існує у нашому побуті давно і достатньо поширена серед людей різних національностей, різного фінансового і соціального статусу, у сім’ях віруючих і невіруючих. Крім того, його ніяк не можна приписати сьогоднішній економічній нестабільності, оскільки домашнє насильство присутнє як у відсталих, так і в економічно розвинутих державах.

Для ефективного подолання домашнього насильства, як явища, необхідно усвідомити історичні корені і механізм його застосування в майбутньому поколінні.

Одним із головних джерел домашнього насильства є пережитки патріархальної свідомості в сучасній громадськості. В патріархальний період повністю домінували чоловіки, які були зобов’язані забезпечувати сім’ю усіма необхідними засобами, ресурсами, потрібними для життя , а також захищати від будь-якої загрози. При цьому жінки і діти були цілковито позбавлені прав і підпорядковувались чоловікам (голові сім’ї). Владність чоловіків підтримувалась шляхом насильства. Культурна традиція, що підтримувалась релігією, не тільки виправдовувала насильство в сім’ї, але і робила його обов’язковим елементом життя. Патріархальний лад життя можна, певною мірою виправдати існуючими на той період засобами виробництва, для застосування яких необхідна була велика фізична сила (полювання, обробка землі), а також необхідністю самостійно захищати сім’ю. З тієї пори образ дружини повністю змінився, але громадська думка і культурна традиція мають велику енергію і зберігаються десятиліттями і століттями після того, як зникають об’єктивні причини їх виникнення. Нині існує багато стереотипів, які перейшли у спадщину від патріархального ладу, які, на жаль, і дотепер виправдовують домашнє насильство.

Об’єктивно допомагає зберегти домашнє насильство економічна нерівність між чоловіком і дружиною.

На розв’язання такої болючої проблеми, як домашнє насильство, спрямовані взяті Україною зобов’язання виконувати рекомендації Пекінської конвенції 1995 р. та прийняття 15 листопада 2001 р. Закону України “Про попередження насильства в сім’ї”. Слід зазначити, що наша країна першою серед держав СНД визнала домашнє насильство окремим видом злочину. Сталося це у травні 2003 р. Лише нині стало можливо не лише штрафувати батьків і позбавляти їх батьківських прав, а й відправляти за ґрати строком від 2 до 5 років – саме таке покарання передбачається за злісне та систематичне невиконання батьківських обов’язків (ст.166 Кримінального Кодексу України).

Громадські опитування показують, що в українських сім’ях домінує насильство чоловіків над жінками. У нашій державі, як і у багатьох країнах світу, насильство чоловіка над дружиною з боку суспільства вважається прийнятним, таким, що не терпить втручання навіть у найтрагічніші хвилини. Незважаючи на те, що наша країна ратифікувала документи ООН, спрямовані на захист будь-якої людини від насильства і знущань, хоча існують аналогічні статті в Конституції та Кримінальному кодексі України, українська сім’я все ще є недостатньо захищеною від насильства. І серед правоохоронців, і серед населення країни широко побутує думка, що потерпілі самі винні в насильстві над ними, що вони провокують його і заслуговують на нього. Ці небезпечні стереотипи суспільної свідомості, полягають у тому, що потерпілі винні, що в сім’ї вони дадуть раду в критичній ситуації, і є однією з основних причин того, чому це страшне соціальне зло продовжує вбивати і калічити величезну кількість жінок в Україні.

Хоча насильству з боку агресивних чоловіків піддаються саме жінки і саме вони найбільше від нього страждають, ця проблема не може розглядатися лише як жіноча. Людина, що ґвалтує або б’є свою дружину, ображає всіх жінок і суспільство в цілому. Це не особиста справа домашнього насильника, а проблема, що потребує нашої загальної уваги і конкретної державної політики для її вирішення. Страждає все суспільство, тому проблема домашнього насильства повинна вирішуватися з урахуванням її багато вимірності, ґрунтуючись на реальній ситуації в країні. Від домашнього насильства страждає і сам насильник через нестачу любові та підтримки від своїх близьких. Часто дружина або діти, які захищають матір, переходять межі самооборони. Жіночі в’язниці переповнені жінками, які вбили своїх чоловіків-насильників. В Україні, за неофіційними даними, вони становлять майже 50% серед жінок, засуджених за вбивство. Ці жінки не бачили іншої можливості самозахисту, аніж вбивство свого мучителя.

При насильстві в сім’ї майже завжди страждають і діти. Слід зазначити, що жорстоке поводження в сім’ї відчуває на собі чи не кожна друга українська дитина, проте справ проти батьків, які доходять до суду, одиниці. Надзвичайна складність, яка заважає правосуддю захистити дітей від жорстоких батьків, зумовлюється тим, що жертв легко залякують, докази насильства швидко знищують, а наявні сліди фізичного впливу на тілі швидко списуються на непосидючість дитини чи випадковість.

Прикро, але більшість населення України і уявлення не має про особисті права дітей, Конвенцію ООН про права дитини, інші міжнародні документи цієї спеціалізації, тому дуже легко порушити права дітей, бо історично склалося, що ці права завжди порушувались, до дітей не ставилися як до самостійної особистості. На жаль, дуже багато дорослих не вважають за потрібне і зараз визнавати ці права, бо бояться великої відповідальності, а також звикли до старих канонів виховання.

У результаті домашнього насильства дитині завдається тяжких травм, що має згубні наслідки для її подальшого фізичного та психічного здоров’я. Але найбільшої шкоди завдається хлопчикам, тому що вони найчастіше беруть приклад зі своїх батьків і в майбутньому в своїх родинах поводяться так само жорстоко. Для суспільства це небезпечно ще й тим, що діти, які спостерігали за насильством у сім’ї, переносять цей негативний досвід у власне життя. Така сім’я виховує для суспільства агресора, який вважає, що людину можна принижувати, що на слабкого потрібно піднімати руку. Внаслідок цього зростає підліткова злочинність, від якої вже страждаємо ми всі.

Дитину жодним чином не можна прирівнювати до дорослої людини, у тому числі й у правових аспектах. Дитина має бути забезпечена особливими правами, особливим захистом, які мають часовий вимір і спеціальне призначення.

Зміни в суспільстві не можуть статися лише внаслідок фактичних політичних кроків. Суспільство змінюється зсередини, а надійні зміни гарантовані тільки за участі молоді – активної, гідної, небайдужої.

Зараз проблема дитинства є найголовнішою проблемою в усьому світі, бо діти – наше майбутнє.

Мені дуже часто доводилось зустрічатись зі зневажливим та гордовитим ставленням дорослих до дітей, тому в мене часто виникало питання: чи є в дитини якісь особисті права? Виявилося, що це питання хвилює і багатьох моїх друзів й однодумців! Так кому ж, як не мені, як майбутньому фахівцю права близька ця, проблема! Я розумію, що наша держава молода, що тільки формується як правова, більшість її громадян юридично необізнані і не звикли цивілізовано захищати свої інтереси, не порушуючи права інших. Але ж як довго чекати зрушень на краще? Невже нинішньому поколінню молодих українців не судилося жити в правовій державі, а лише бути вічним її будівельником? Що нам перешкоджає скасувати суперечності в законодавстві й нарешті почати дотримуватись його на практиці?

Звичайно, я маю ще не достатній життєвий досвід, і мої спеціальні знання стосовно цієї проблеми лише формуються. Але, я вирішив вивчити це суспільне явище докладніше, щоб мати змогу допомагати людям, що потерпають від насильства, відстоювати свої права. Я сподіваюсь, що моя майбутня професійна діяльність також допоможе дітям нашого регіону підвищити свою правову обізнаність, а дорослим – переглянути своє ставлення до дитини як до особистості. Знаючи свої права з дитинства, людина зможе плідно й ефективно брати участь у розбудові правового суспільства нашої держави.

Найкращим шляхом життя сім’ї, безперечно, є порозуміння, повага, свідоме дотримання всіма її членами правових і моральних норм стосовно одне до одного. У такій сім’ї і діти, і батьки будуть щасливими, збережуть вдячність і готовність допомагати один одному до глибокої старості й у будь-яких ситуаціях життя.

Отже, ми ще раз переконалися у важливості законодавчого закріплення прав дитини, в необхідності їх захисту і неухильного дотримання. Забезпечення прав дитини повинно стати одним із головних напрямів діяльності держави. Адже від того, якими ми виховаємо наше майбутнє покоління багато в чому залежить і сама доля Української держави.

Адже не в показниках економічного і політичного життя відбивається реальне життя держави. Реальне становище у суспільстві ми можемо побачити, оцінивши дії нашої молоді, поглянувши на те, якими зростають наші діти, до чого вони прагнуть, чого взагалі чекають від життя, чи вважають вони себе повноправними громадянами рідної країни, і чи думають вони про те, що держава їх захистить і підтримає у важку хвилину, допоможе в біді.

І тільки тоді, коли наші діти зростатимуть з впевненістю в завтрашньому дні та з відчуттям спокою, тільки тоді можна говорити, що наша держава є дійсно соціальною.

Ті гарантії, що закріплені в українському законодавстві стосовно прав дитини, є дійсно суттєвими, виваженими, обґрунтованими і тому потребують реального їх втілення в життя, дотримання всіма державними органами та суспільством взагалі. І кожен з нас побачивши дитину, чиї інтереси грубо порушуються, яка зазнає психічного чи фізичного насильства в сім’ї, яка є бездоглядною, зазнає зневажливого ставлення до себе та інших, повинен повідомити про це відповідним державним органам, для того щоб ті вчасно зреагували на порушення прав дитини, щоб їх допомога стала дійсно вчасною.

Можна ще довго говорити про права дитини та про насильство щодо дітей, але потрібно діяти. На мій погляд, потрібна справжня програма дій яка б допомагала збереженню і дотриманню прав дитини, а також запобіганню насильства щодо неї. Її можливі складові, на мою думку, в нашій державі такі:

– ввести попередню експертизу державних рішень, що стосуються добробуту дітей;

– надати можливість батькам заробляти необхідні кошти для утримання дітей;

– гарантувати дитині юридичну допомогу;

– реформувати систему сирітських закладів;

– внести зміни у законодавство про всиновлення, запровадити альтернативні форми опіки над дітьми;

– створити дійову державну організацію, яка б контролювала дотримання Конвенції ООН про права дитини та захищала інтереси і права дітей;

– ввести обов’язкову мінімальну правову освіту серед дітей та молоді, щоб вони знали свої права та шляхи їх відновлення, а також видавати правову періодику для молоді, яка була б доступною, сприяти створенню гуртків з прав людини і громадянина, центрів юридичних консультацій для підлітків.

Підсумовуючи мої роздуми щодо проблеми насильства в сім’ї, слід згадати слова Джона Стюарта Мілла: “Звеличення або приниження жінок можна розглядати як найкращий тест і найточнішу міру цивілізованості народу чи епохи ...”. Ця теза є справедливою і стосовно дітей

Михайло Громадюк, м. Київ,
Київський національний
університет внутрішніх справ

 

 

 

ДВИЖЕНИЕ СКИНХЕДОВ В МОЛОДЕЖНОЙ СРЕДЕ СОВРЕМЕННОГО МИРА

 

«Я начинаю с молодыми. Мы, старики, уже затасканы. Мы прогнили до самых костей. Мы сопливы и сентиментальны, и в нашей крови есть память рабства и унижения. Но вы, моя великолепная молодёжь! Разве есть кто-то в мире лучше вас? Вы только взгляните на этих молодых мужчин и мальчиков! С этим героическим поколением молодёжи мы создадим абсолютно новый мир. Они безжалостны, жестоки и не задают вопросов – мы воспитаем из них человека-творца, человека-Бога. Кровь наших врагов не будет страшить, но будет лишь веселить их»

(Адольф Гитлер, Нюрнберг,1941 год.
Из речи по поводу гитлерюгенда)

 

Из множества проблем России, я выбрала именно эту, потому что меня •интересует и беспокоит проблема национальной и расовой дискриминации. Не потому что я не русская (я русская), а потому, что право на жизнь имеет каждый (ст. 20 (1) конституции РФ). И так же в Конституции РФ (статья 19(2)) черным по белому написано: "Государство гарантирует равенство прав и свобод человека и гражданина независимо от пола, расы, национальности, языка, происхождения, имущественного и должностного положения и т.д." Это же было провозглашено ещё Всеобщей декларацией прав человека. А то, что написано в конституции РФ – закон, который не вправе нарушать ни один гражданин РФ. Но, к большому сожалению, этот закон нарушается каждый день в больших и малых проявлениях. Начну с небольших проявлений национализма, с которыми мы встречаемся довольно часто. Ну, кто из нас не слышал как во время словесной драки у какого-нибудь "чистокровного" россиянина не вырывалось слово "хачик" по отношению к не русскому сопернику? Слышат многие и часто. Еще пример. Бывает (хотя и не часто) если в автобусе рядом с каким-нибудь человеком русской национальности садится татарин, русский либо брезгливо отодвигается, либо вообще встает и уходит. Не совсем ужасно, но если встать на место этих людей (не русских), то очень обидно, да и права в какой-то мере нарушаются. Ну, а теперь о более страшных и значимых проблемах, которым я посвящу всю остальную часть моего же эссе. Одна из самых главных и страшных, по моему мнению, проблем национализма – это движение скинхедов.

Для начала нужно выяснить, кто такие скинхеды. Я создала им свое определение. Скинхеды (от англ. кожа головы, бритоголовый) – группа людей, преимущественно молодого возраста, проповедующие нацизм (учение Гитлера). В пределах РФ борются они за чистоту белой нации (русских), уничтожая граждан Грузии, Таджикистана, Узбекистана, Казахстана и др. государств. Преимущественно жертвами скинхедов становятся граждане другого цвета кожи. Убивая, издеваясь, покушаясь на жизнь иностранных граждан, скинхеды нарушают права человека. В последнее время намечается активизация деятельности деструктивных сил – экстремистски настроенных лиц и объединений, которые разжигают социально-националь­ную и религиозную вражду и рознь, распространяют идеи национал-социализма и фашизма. Мы никогда не победим нацизм, если в России так свободно распространяется литература, где исповедаются идеологические и политические взгляды Бенито Муссолини, Адольфа Гитлера и других руководителей национал-социалистической рабочей партии Германии и фашистской партии Италии. Если порассуждать, то скинхеды – люди небольшого ума, которые просто зациклились на нечеловеческом учении Гитлера. Они ведь не понимают, что фашизм сыграл решающую роль в развязывании Второй мировой войны, унесший не менее 60 миллионов человеческих жизнен, что массовые преступления фашистской партии были осуждены Международным Нюрнбергским трибуналом. Но самое ужасное, что никто из них не задумывается, что еще 60 лет назад их деды и прадеды боролись против таких же, как они, и умирали сотнями тысяч, с надеждой, что их внуки и правнуки будут жить в цивилизованной стране без расизма. Пойти в движение скинхедов могли либо безумные, либо сумасшедшие фанатики нацизма. Но только ли такие? А сколько оболваненных пропагандой о «чистоте русского народа» молодых людей пришли в националистические организации? Своего рода проба силы националистов разных мастей состоялась в Москве, в новоявленный праздник 4 ноября 2005 года, когда  их несколько тысяч промаршировали по улицам столицы!

Что же делать? Как бороться с нацизмом и скинхедами? Правовая основа для реальной борьбы с этим явлением на сегодняшний день весьма неразвита. Как я уже говорила, существует свободное использование нацистской литературы, атрибутики и символики. В Уголовном Кодексе РФ имеются лишь статьи 282 и 357, в соответствии с которыми наказываются действия, направленные на возбуждение национальной, расовой или религиозной вражды, уничтожение национального достоинства, пропаганда исключительности, превосходства или неполноценности граждан по социальному или иным признакам, а также геноцид. Ну и как действуют эти статьи УК РФ? Приведу пример. 17 апреля 1998 года на улице Архангельска толпа в десять человек напали на двух коммерсантов из Грузии. Одному из пострадавших было нанесено семнадцать колотых ран. Банда "бритоголовых" парней в возрасте от 13 до 18 лет были арестованы. Оказалось, что все они члены подпольной организации "СКИНХЕДЗ" А объединились для того, чтобы бороться за "чистоту белой нации". Девять подростков были осуждены: троих  приговорили к лишению свободы сроком от четырёх до семи лет. Ещё шестеро получили условное наказание. Можете делать выводы, а я – без комментариев. В Москве в 1997 году вообще был митинг "White power» (белая раса). Вот речь скинхеда-оратора: "Россия – страна арийцев, хватит, поиздевались над нами всякие жиды-большевики. Мы, арийцы, здесь хозяева. Когда мы придем к власти – мы всех выстроим вдоль стен и всем скажем: "Жиды и комуняки – шаг вперед!". И всех жидов и комуняк – из пулемета. Потом скажем: "Узкоглазые и черномазые – на рудники и на лесоповал!", – пусть работают... Да здравствует тысячелетний Великий Рейх Арийской Нации!" Какой абсурд! И это говорит русский человек, предков которого загоняли в фашистские лагеря. Они поклоняются Гитлеру, а он в свое время называл нас, русских, "людьми третьего сорта", годными только работать на немцев. Декором и реквизитом скинхедов является «СС» и "Ку-клукс-клан". Кованые башмаки, камуфляж, нацистское приветствие, усеченная свастика. Ну, кто из нас сейчас уверен, что он чистокровный русский и в его предках не было татар, башкир, грузин? Я – нет. А истребив другие (неполноценные по их мнению) нации, скины перейдут на своих. Будут истреблять тех, у кого в прапрапрадедах были не русские. Да! Поверьте, будут. У этих людей уже мания. И это – страшно!..

Как я уже сказала, скинхеды – это люди чаще всего молодого возраста. Скинхеды относятся к так называемой "молодежной субкультуре". Что же это такое? Понятие субкультуры трактуется так:

1. культура какой-либо социальной или демографической группы

2. в чем-то ограниченная культура социальной общности, обусловленная бедностью социальных связей, неполнотой или затрудненностью доступа для нее к культурному наследию.

Естественно, что скинхеды относятся к молодежной субкультуре.

Еще кое-что из истории возникновения этого движения. Первые скины (я буду называть их так) увлекались восточной философией и потому избрали моду на выбритые лбы, свободные широкие одежды. Но вскоре экзотика из движения выветрилась, и британские бритоголовые, представляя собой неплохо обеспеченный слой общества (как правило, это были дети военных чиновников и буржуа), стали применять кулаки по поводу и без. К "золотой" сердцевине движения, наблюдая за их кулачными боями, присоединились дети рабочих окраин. В начале 70-х более развито было направление хиппи, и скинхеды проявлялись не слишком ярко, но уже в середине 70-х, когда эйфория хиппи утихла, скины стали драться с "черными". Так движение скинхедов приобрело расистский толк. Теперь о Германии, откуда родом корни этого движения. Немецкие скины, как ни странно, вынуждены были вести себя поначалу скромнее. Однако с годами лицо бритоголового движения становилось все более отчетливо карательным. Фетишистское отношение к фашистской символике, тяжелые военные ботинки, одежда, в которой легко драться, – вот стиль российских скинов. Черные или зеленые скользкие куртки – "бомберы", выброшенные "на волю подтяжки" (это значит: "Мы – местные, из дому выбежали, чтобы морды вам набить, даже одеться не успели "), белые (цвета расы) майки, завернутые почти до голени штанины светлых джинсов – так выглядят и сегодняшние российские скины. "Носить не шмотки, а лейблы" – это тоже их принцип. Стилистически они унаследовали большей частью именно эстетски-гитлеровский оттенок. Если помыслить по-житейски, гнев этого сегмента молодежи понятен. Картина окружающего мира вовсе не в их пользу. Они считаются мафией "национальных меньшинств", они лишены возможности хорошо зарабатывать, ходить с самыми красивыми девушками. Кстати, именно по этой причине многие скины пополняют "коренные" криминальные группировки, пытающихся строить на рынках ’’черных". Существует еще и подтип обычных скинов-нацистов как «красные скины». Эти скины настроены антифашистски. Еще они называют себя «красная армия истинных скинов». Это малые группировки, по Москве – считанные десятки человек. Они не чураются самообразования и изучения работ левых теоретиков, посещают митинги левых, поэтому ненавидят внешне на них похожих "наци-скинс", но в битвы вступают с ними редко, по причине многочисленности последних. Вот в Италии, к примеру, красные скины уже прочно зарекомендовали себя как лучшие охранники порядка на массовых мероприятиях левой организации. В России после обрушения СССР не оказалось собственного стиля сопротивления, внешних опознавательных знаков молодого человека, который причисляет себя к борцам за определенные идеалы. И поэтому стиль скинов, полученный с запада в одном комплекс с панковским, рокерским, рэпперским и пр. так хорошо прижился среди нашей культурно-обездоленной молодежи. Ну не надевать же сегодня молодому оппозиционеру буденовку или красноармейскую шинель? В ней просто неудобно двигаться, драться.

Об идейной подоплеке движения скинхедов. Она не богата и на нашем ландшафте исчерпывается программными лозунгами какой-нибудь национальной партии: "Россия – русским", "Убей чурку". Идеологический лексикон скинов довольно всеяден. Зато у скинов широкая почва для деятельности: принцип обобщения "наш – не наш" дает возможность скинам драться часто и по любому поводу, засучив, как у них водится, свою джинсу. Они организуются по бандитским канонам: дворами, подъездами, микрорайонами. Крупные группировки насчитывают по 3-5 десятков человек, именуют себя "франтами".

Сами скины любят говорить, что они вне политики. Вроде бы политика – это "там наверху". А они внизу проводят, тем не менее, свою национальную политику.  Но это не так!  И власти, и, особенно, пресса долгое время старались вообще не замечать скинхедского террора. Более того, создается впечатление, что и милиция, и власти сочувствуют бритоголовым. Чой Юн Шик, президент ассоциации южнокорейских студентов, обучающихся в Москве, и Гэбриэл Котчофа, президент московской Ассоциации иностранных студентов, единодушно утверждают, что десятки, если не сотни раз московская милиция отказывала иностранным студентам – жертвам скинов – в возбуждении уголовных дел. Полковник Михаил Кириллин из центра по связям с общественностью ФСБ и Владимир Вершков из пресс-службы ГУВД в один голос заявили, что их службы не рассматривают скинов как что-то опасное. Возможно, существование скинов многим выгодно, поскольку на неорганизованных скинхедов можно свалить  преступления. Так именно скинам был приписан налет на лагерь таджикских беженцев в Подмосковье в мае 1997 г. (когда был убит младенец), хотя очевидно, что погром в лагере проводили профессионалы. Можно привести также немало примеров, когда различные издания (газеты "Век", "Деловой вторник", "Трибуна") отказывались публиковать статьи о скинхедах, расценивая их как "чернуху", а само явление – как "нетипичное", тему как "дутую сенсацию".

Но даже тогда, когда власти вынуждены реагировать на скинхедский террор, а либеральная пресса – освещать ин­циденты, откровенно расистское насилие наци-скинов удивительным образом превращается в "рядовое хулиганство". Скажем, 17 октября 1998 года, группа бритоголовых зверски избила сына посла Республики Гвинея-Бисау. Избиение остановили прохожие, с их же помощью были задержаны два скина шестнадцати и восемнадцати лет. Но милиция уверенно заявила, что избиение якобы не было связано с цветом кожи пострадавшего, а газета "Московский комсомолец" опубликовала статью с красноречивым заголовком: "Сына посла Гвинеи-Бисау побили не на расовой почве..." Политика замалчивания (и скрытого поощрения) по отношению к скинам привела бритоголовых к безнака­занности. Когда в апреле 1998 года скины разослали по редакциям Москвы факсы, в которых сообщали, что в ознаменовании очередной годовщины со дня рождения Гитлера они будут "каждый день убивать по нигеру", большинство газет никак на это не прореагировало, а те, что откликнулись, например, "Независимая газета", – восприняли их как нечто экзотическое, не серьезное.

Слоняясь по городам России мелкими группировками, скины, тем не менее, постоянно попадают в объективы телекамер, совершая очередные преступления.  Скинхеды не стали в России чем-то "своим", серьезным, обнадеживающим, не нашли себе идейного вожака-объединителя и вливаются в остатки "дедушкиных" националистических партий – ННП, РНЕ и пр.

Сопоставление наших скинов с зарубежными дает немало пищи для размышления. Но общество закрывает глаза. В свете того, что известно о западных наци-скинах, появление бритоголовых в нашей стране должно было бы встревожить если уж не власти, то хотя бы общественность. Однако, в отличие от прочих мало-мальски идеологизированных молодежных субкультур, скины в России остаются для "взрослого мира" самой неизвестной силой.  Скажем, в Англии, на родине скинхедов, о них написаны сотни три книг и тысяча статей. У нас в стране, несмотря на превращение скинхедов в заметное и по сути уже массовое явление, никто ими не занимается. С одной стороны, это вполне объяснимо. Большинство наших социологов – это женщины среднего возраста, которые элементарно боятся подходить к скинхедам: скины – самая агрессивная из заимствованных молодежных субкультур. На вопрос: "А почему вы ненавидите нигеров?" – могут и кулаком в лицо.

Ученые, профессионально занимающиеся проблемами молодежи, например, в Институте молодежи, при вопросе о скинхедах отводят глаза, вздыхают и начинают объяснять, сто на исследование нет денег – государство не даст, а разные фонды на эту тему тоже почему-то гарантов не выделяют.

И все же все признают, что скины – враждебное и опасное для цивилизации молодежное движение. Даже в нашем провинциальном городке однажды ощутилось их гнилое дыхание: появились на некоторых домах свастики и  националистические лозунги.

Конечно, это еще не преддверие фашизма. Но уже налицо ситуация, позволяющая фашистским движениям всерьез и надолго закрепиться на политической сцене не только России, но и на постсоветском пространстве. Особенно опасно то, что фашисты быстро усиливают свое влияние именно в молодежной среде. А сегодня политикой (по некоторым опросам) интересуется меньше 6% молодежи. А это тревожно! Не случайно Гитлер делал в своё время ставку на молодёжь. Его мысли по этому поводу я привела в начале своей работы, чтобы ещё раз подчеркнуть опасность проявления в любой форме национализма, пропаганды его в молодежной среде как более восприимчивой в силу своего малого жизненного опыта  к любой пропаганде.

Но не все так безнадежно. Есть думающая и мыслящая молодежь, способная не допустить распространение национализма, движения скинхедов. И это вселяет уверенность в завтрашнем дне! Мы – здоровая часть российской молодежи – должны победить!

Яна Кокшарова,Российская Федерация,
Свердловская обл., с.Криулино,
Красноуфимский медицинский колледж .