Материнське слово

Стенограма інтерв’ю Ніни Михайлівни Марченко, матері українського правозахисника Валерія Марченко (1947-1984). Записано Олександром Дубковим у 1997 році. Розшифровка – Вячеслав Баумер.

Н.М.Марченко: Ви питаєте про дитинство і формування його як мужчини, формування його світогляду і формування його поняття справедливості. Все починалося дуже нібито з простого – якась особлива, ще з дитинства, чесність. Чесність і в малому. Він ніколи не ображав менших від себе. Я от дивлюся і навіть спостерігаю іноді за хлопчаками такими – п’яти-, семирічними: він, якщо йому сім років, то йому обов’язково хочеться побити чотирьохрічного або п’ятирічного; він не лізе до старшого і він дев’ятирічного не зачепить. І далі теж – тринадцятирічний стукне дев’ятирічного. Біжить п’ятикласник – він тут же може дати по лобі меншому від себе. От не було оцього у Валерія. Якась від народження доброта була і бажання справедливості. Оте маленьке почуття справедливості, мабуть воно в значній мірі підштовхнуло надалі в пошуках справедливості.

Те ж саме і в школі пізніше було, коли він уже і старший був. Йому байдуже було, якого віку і якого матеріального чи сімейного положення товариш – він буде з ним товаришувати тільки через те, що у нього єсть мораль певна і він йому відповідає по своєму розумінню світу.

І ще повторюю, що отой пошук справедливості, навіть він його спонукав і надалі шукати справедливості у тому великому: чому Україна із багатомільйонним населенням мусить бути залежною від іншої держави? І чому в цього такого великого народу немає своєї історії? Вона єсть, ця історія, і дуже багатюща історія. Але чомусь вона прикрита, і про неї мовчать, і про неї не дозволяють говорити. І тільки українцеві захочеться визнати, що він українець, йому затуляють рота. І потрошечку проціджувалися, наче крізь сито, відомості, скільки винищувалося українців тільки за те, що вони українці. І потрошечку він дізнавався і про голод 1933 року – що він не простий голод був, не через те, що неврожайний рік був. І так чином став формуватися він як громадянин своєї нації.

Валерій навчався в університеті на філологічному факультеті, українська філологія. І на другому курсі у складі групи з шести чоловік їх відправили на Кавказ вивчати мови кавказьких народів. Дві студентки попали до Грузії, двоє попали до Вірменії, і Валера і ще один із старшого курсу студент попали до Азербайджану. Оскільки він був ерудований хлопець, легко йому давалася мова, інтерес він дуже великий виявив до вивчення спочатку азербайджанської мови, а потім йому хотілося взагалі тюркською групою мов оволодіти.

Він зійшовся із молоддю Азербайджану – сміливою, принциповою, з поетами, з письменниками, і його прийняли до себе азербайджанці. Він потоваришував із поетом Абдулою Абасом, який займався україно-азербайджан­ськими літературними зв’язками. Абас приїжджав до нас, він товаришував з нашою сім’єю, був дружний. У мене є багато фотографій з Азербайджану. Азербайджанці характером своїм відрізняються від українців – запальні, у розмовах вони дуже активні, патріоти, і це на Валеру мало великий вплив. Вони гордяться тим, що вони азербайджанці. Азербайджанці намагаються одружуватися тільки з азербайджанками. І жінка-азербайджанка мусить виходити заміж тільки за азербайджанця. Це Валері дуже імпонувало – отака принциповість, отакий патріотизм. Це його теж підштовхнуло до виявів патріотизму.

У 1972 році, вже працівником "Літературної України" він написав два нариси: "За параваном ідейності" і "Страшний якийсь тягар". Їх ніхто не прочитав. Уже в друкарки їх заарештували, ці нариси.

І на другий день заарештували Валерія. Це було як найсерйозніше звинувачення у підривній антирадянській антисоціалістичної діяльності Валерія. Ці нариси єсть у книжці. Ви їх прочитаєте і от навіть Ви, молодий, який мало жив за радянської влади, Ви уже формувалися у цей час, Ви побачите, що нічого крамольного у тих статтях Валерія немає. Нічого не має там такого, за що молоду (і він хворий був, у нього нирки були хворі) хвору людину треба було віддати на такі жорстокі випробування. Його відправили у табір суворого режиму, присудивши йому шість років цього табору і два роки заслання.

Про перебування його в таборі, про перебування в засланні – все це Ви можете довідатися із листів, які вміщені в книжку "Листи до матері з неволі". Цю книжку я зібрала, упорядкувала і видала у 1995 році.

О.Дубков: А саме перед арештами з ким він спілкувався?

Н.М.Марченко: Валері і хотіли б накрутить групу або щось. Але в нього не було, він не був тоді у контакті ні з Світличним, ні з Сверстюком, ні з Пронюком, ні з Горбалем. Друзі ці стали йому друзями в умовах табору. До цього у нього було спілкування звичайне міського юнака. Очевидно, як і дитинство і юність у нього така, як і у вас, і у більшості міських хлопців. Єдине, чим він відрізнявся від інших уже в студентські роки – це тим, що він принципово перейшов на українську мову. Хоча зрозуміло, що він володів російською мовою дуже добре. Але, як мені уже потім його дівчата знайомі говорили, коли Валера переключався з ними на російську мову, вона була якоюсь неприродною, вона стала йому навіть чужою – настільки він увійшов у необхідність того, що я українець і я мушу говорити своєю мовою, що російська мова йшла у нього вже з якимись іронічними нотками.

Володів він кількома мовами. Він добре знав азербайджанську мову, опанував її за два роки – прямо дивина! Він знав польську мову і найбільше – англійську мову. Коли був на засланні в Казахстані, йому легко далася і казахська мова, він міг спілкуватися з казахами. У Туркменії, коли він їздив на лікування, тоді він міг спілкуватися по-туркменськи – ну, це в побутовому такому плані. Але мови йому йшли.

Валерій був гарний науковець – це я до вашого питання, з ким він спілкувався. Найбільше спілкувався з книгами, з перекладами. Він перед арештом своїм у 1973 році – до речі, ось через п’ять днів буде 24 роки з дня його арешту, з 23 червня 1973 року... [перешкоди, дзвоник потім перерва в запису].

На продовження нашої теми про Валерине спілкування, про Валериних друзів перед його арештом у 1973 році. Друзів у нього було дуже багато. І недаремно в час слідства Валера казав, що задіяно було до ста свідків. Знайомих у нього було дуже багато, він був такий дуже компанійський, як кажуть, дуже комунікабельний, у спілкуванні завжди знаходив теми, з ним було цікаво. Він мав багато дівчат знайомих, до нього дівчата дуже тепло і гарно ставилися. Багато з них і зі мною зараз продовжують спілкуватися, до мене приходять і згадуємо часто Валерія. Таких друзів, з якими б він би міг повністю ділиться і які б могли йому підказати такий справжній шлях, – чи просто наставника такого, який би підказав йому, якою літературою цікавитися, у нього не було. Він дуже страждав від того, що у нього не було наставника.

І через те, коли після відбуття восьми років він повернувся у Київ і став ходити після всіх страждань, які випали на його долю, він звернувся до Бога і став ходити до церкви і знайшов отця Михаїла у Покровській церкві, то йому було радісно від того, що він знайшов наставника для себе у духовному плані. А учителем і наставником його як людини, як патріота став Іван Світличний у таборі. Зиновій Антонюк, Іван Світличний, Семен Глузман – це ті люди, які дійсно його підштовхнули на справжню цільну думку і на вміння висловити її у слові письменному, які спрямували його на шлях нерадянського журналіста. Він саме під їхнім впливом сформувався як журналіст нерадянський, хоч до цього він друкувався в "Літературній Україні" і вже, здавалось би, шлях собі проторував як журналіст. Але це були, в основному, статті, які були угодні цензору, які угодні були редакції "Літературної України". До 1973 року в нього було понад сто публікацій – це різні нариси, це різні інтерв’ю. Крім того, він зробив чотири книжки перекладів і зібрав великий, дуже цікавий науковий матеріал про діяльність Агатангела Кримського.

Чому саме Кримський, чому саме Гулак, чому саме Навроцький? Це саме ті діячі української літератури, які були царським самодержавством репресовані, і дуже цікавий їхній матеріал, їхні дослідження зберігалися в архівах Баку. А Валерій мав до того відношення, зацікавився. То це, виявляється, і в XIX столітті, і в XX столітті репресували українських патріотів, і от вони знаходилися на засланні – якщо не на Уралі, то на Кавказі. Це його зацікавило. І Агатангел Кримський став для нього легендарною постаттю. Він написав дипломну роботу по азербайджано-українських зв’язках у дослідженнях Кримського і зібрав десь процентів шістдесят дисертаційного матеріалу, склав кандидатські екзамени. І у Франції є такий посол Кочубей Юрій, який Валерія добре знав, бо мав інтерес до арабської літератури, і Валера мав. То він казав на одному з вечорів Валериних, що Україна втратила дуже гарного вченого в особі [нерозбірливо, дуже тихо].

О.Дубков: Якщо можна, розкажіть про перший табір і строк, і саме про цей період у його житті.

Н.М.Марченко: У сімдесят третьому році, 23 червня його заарештували, 25-28 грудня 1973 року відбувся над ним обласний суд. Йому присудили шість років таборів суворого режиму і два роки заслання. І три тижні його етапами пересилали з Києва до Пермської області, Чусовський район, станція Всесвятська, зона номер 35, у якій уже відбували понад рік покарання Світличний, як я вже говорила, Пронюк прибув разом з Валерієм, Антонюк трохи раніше, уже рік там був Семен Глузман, ну і ще цілий ряд, яких я вже зараз не пригадаю. Ну, Горбаль Микола, який уже кілька років у цьому таборі був. Там уже був згуртований такий колектив, таких духовно міцних людей. Там було кілька чоловіків, які добували по 25 і по 35 років строку свого тюремного. Це ті, що брали участь у визвольних змаганнях проти радянської влади і проти Німеччини. І такий поет, як Ігор Калинець там уже понад рік був.

І прибув туди Валерій. До нього поставилися спочатку з недовірою, тому що він нікому не був відомий. Він ні з ким не був у спілці з тих людей, які там були. Але потім вони зрозуміли, що він чесний хлопець і він зможе з ними бути поруч. І Валерію стали довіряти багато чого, і Валерій умів не тільки писати те, що потрібно було – він разом з усіма став у опозицію проти тієї жорстокої адміністрації, яка їм дуже тисла, бо то був табір суворого режиму. І туди зібрали політичних в’язнів, але називали їх все одно в’язнями-"уголовниками", все одно до них ставлення було таке саме, як і до інших – до вбивць, до рецидивістів. Вони воювали за визнання себе політичними в’язнями, хоч із часів Хрущова така категорія в’язнів у нас була відсутня.

У цей період – це десь від літа 1974 року, – адміністрація табору вже стала незадоволеною Валерієм. І коли я приїхала на побачення, начальник табору полковник (ні, майор, а полковник – це був начальник цілого куща, якому було підпорядковано кілька таборів) – то вони мені доводили необхідність вплинути на Валерія, щоб він відійшов від тих друзів, яких він собі вибрав – не тих друзів він собі взяв, інші повинні бути в нього. Коротше, вони мені прямо натякали, щоб я вплинула на Валерія і щоб він доносив на своїх друзів, щоб він "стукав". І він тоді, ви розумієте, швидко повернеться додому. А так невідомо – невідомо, чи шістьома роками він відбуде. Це для мене, звичайно, було страшно, але я розуміла, що якщо Валерій уже вибрав собі друзів, то я йому друзів не підкажу. І ще що в наших взаєминах було з Валерієм, навіть від його дитячих років – я завжди вірила в його друзів. Він ніколи не йшов за кимось, який вів себе не так, як треба. Коли приходили до нього, навіть уже в пізніший час, хлопці, які відбували десь там за хуліганство чи за злодійство і я йому якось казала: "Ну чому ти з ним товаришуєш?" – "А чим він тобі не подобається?" – "Ну, бачиш – він у тюрмі сидів". – "Ну, це ж не я сидів, а він сидів. Мамо, припиняй".

Я вірила йому, тому що він знав, кого собі вибирати, від маленького. А тут він попав у табір, і я не могла йому нічого сказати. Єдине тільки, коли нам дали побачення з ним, то я йому розповіла про цю розмову з начальством. Він посміявся і каже: "Ну звичайно, їм би дуже хотілося, щоб я з ними товаришував!"

Отаке було його перебування. За період шести років у таборі, як я вже казала, він сформувався в дуже гарного журналіста. Ви подивитесь, що в тих листах, бо це єдиний спосіб передати тоді на так звану волю свою думку – це були листи до мене. І я їх дуже зберігала, дуже ретельно зберігала – у мене жодний лист Валерин не пропав.

А поза офіційною передачею він писав нариси, він писав листи, заяви, протести, які йшли таємно. От він пише заяву, приміром, на ім’я прокурора, і паралельно з цією заявою йде заява до вільного голосу – чи це голос радіо, чи це голос преси десь за рубежем. І через це було дуже дивно, як швидко попадали і розголошувалися протести, заяви тих людей, які відбувають і такому жахливому таборі, кримінальному, за кількома стінами дротів – і раптом попадають на волю, оголошуються, і люди з охотою і з переживанням і вболіванням (звичайно, порядні люди) слухають ці передачі і знають, що у нас існують такі в’язні сумління і що у нас існують такі табори. Бо все ж шито-крито, ніхто ж і не знав! Якщо робили суд, то суд був закритий. Ну, там близькі люди один другому передадуть – та що-то там натворив, «что-то там наделал». А коли чують, що "Голос" передає... Причому, з’явилась така, як Надія Світлична, яка не просто з тремтінням у голосі інформує світ про те, що робиться в наших таборах – а вона сама є свідком тих таборів, – і вона розповідає, додаючи до тих матеріалів, коментуючи ті матеріали, які надходять із таборів з-за тих дротів.

Часи шість років перебування його в таборі надзвичайно важкі. Бо я вже казали, що він хворів на нирки, у нього був нефрит. А це та хвороба, яка потребує тепла, яка потребує харчування нормального – а він змушений був вісім годин щодня і в суботу сидіти або за швейною машинкою працювати, або складати деталі праска. Це така нудна, така мерзка робота, яка виснажувала, особливо людини емоційної, якій хочеться порухатися, якій хочеться висловитися – а вона повинна сидіти і до праска збирати деталі, перебираючи в пальцях оті маленькі детальки. Або шити торби. Там він у одному листі пише: "Шию і шию ті торби. Скільки їх треба? Ні, таки я їх пущу по світу з торбами". Іронічний, дотепний у листах, завжди от навіть відчуваєш тембр його голосу в листі. Йому так хотілося нас усіх розважити, хоча б тим, що не так уже йому й погано у тій зоні. Харчування дуже погане, немає медичного обслуговування, але вони щасливі тим, що мають змогу вільно говорити, вільно спілкуватися один з одним і вільно висловлювати свою думку. І десь процентів дев’яносто висловленої ними думки виходило за рубежем. І від того вони були щасливі.

О.Дубков: У своїх листах він передавав якусь інформацію? Як це відбувалося?

Н.М.Марченко: Передавав. Ну, в листах до мене інформація така була – вона не зачіпала конкретно життя і умови життя в таборі. Але з тої інформації, яку він давав, можна було зрозуміти, чим вони все-таки живуть. Деякі листи були трошки закодовані. Наприклад, примушують хвору людину працювати десять годин, аби виконала норму – навіть у статутах тюремних гулагівських того немає. Там сказано, що хвора людина в умовах табору повинна працювати на полегшеній роботі, хворій людині повинні надавати медичну допомогу. Він мені в деяких листах писав: "Почуваю себе кепсько. Поки що не кладуть у лікарню". "Поки що" я розумію так, що йому не надають медичну допомогу. Або я йому надсилаю в медчастину ліки, а мені їх повертають назад. Я їм вдруге посилаю – вдруге повертають. Буває так, що я три пакунки підряд посилаю, не чекаючи їхньої відповіді, – і ці пакунки вертаються мені назад. Це вже і єсть привід для того, щоб говорити про беззаконня, про порушення законів навіть у їхньому тому внутрішньому законодавстві. Ну то що? Я й свій протест, той протест теж десь оголошується. Пише Валерій протест.

Або позбавляють людини побачення. У мене такого не було. Мені давали побачення хоча б на кілька годин. Але були такі випадки, що їде мама з дитиною провідати сина в таборі, а їй не дають побачення, їй відмовили. А їде вона десь за три тисячі кілометрів, важка дорога, величезні витрати матеріальні – а її позбавляють побачення. Це оголошується, світ про це говорить – яке там беззаконня і яке там жорстоке ставлення до в’язнів.

О.Дубков: А зустрічаючись з дисидентами, чи було таке, що вони висловлювалися так, що в таборах вони почували себе вільними, свободними людьми, а повертаючись, так би мовити, на волю, повинні були знову одягати маску і мали ті ж самі проблеми, що й до табору?

Н.М.Марченко: Це я теж знала. Валерій зовсім по-іншому почував себе в умовах табору. Біля нього були однодумці, були люди, з якими було просто і легко. Вони разом боролися, вони знали що вони хочуть – вони хочуть, щоб світ дізнався про безчесну державу, яка підписує Гельсінські угоди про те, що права людини існують, і ці права тут же в цій країні порушуються на кожному кроці. Вони дізнаються про порушення права людини від тих, що приїжджають, вони вишукують навіть із газет про порушення прав людини – з радянської преси, так. Воно нібито для такого обивателя – звичайне явище, а вони це підносять: от вам факт порушення прав людини. Вже не говорячи про саму зону, про тюрми, про ті кари безкінечні, про зморення людей голодом, про зморення людей холодом, безкінечні штрафні ізолятори, безкінечні покарання тюрмами там же, в умовах зони. В цьому вони знаходили матеріал для того, щоб підтвердити, що з радянською владою, з радянською державою, з радянським урядом ніяких справ мати не можна – це облудна держава, це комуністична держава, яка буде весь світ дурити. Коли приїжджає якась делегація і їй показують: ось яка наша країна – все у нас благополучно, у нас і з дисципліною порядок, у нас і хуліганів немає, – то все нібито об’єктивно добре, а насправді все воно тримається на жорстокому, поза людською мораллю режимі. Оце їхнє перебування в зоні.

Перебування уже на засланні, якщо Ви читали матеріали і спогади і листи Стуса, і багатьох інших – то це вже інше. Це вже оточення людьми, з якими спілкуватися важко, які багато чого не розуміють. Так, щоб було поруч 2-3 в’язні сумління, які відбувають заслання – такого майже не було. Їх розкидували по всьому Радянському Союзу. Одному давали заслання в Казахстані (а Казахстан дуже великий – тому в Актюбінській, той у Караганді, той іще де-небудь), другого висилали аж на Колиму десь у заслання, а третього – на Комі у заслання, а четвертий десь у центрі Сибіру теж у засланні, в Іркутській області, там біля Байкалу. Оце так, а на Україну в заслання, звичайно, нікого не посилали. Коли я просила дати моєму сину місце заслання десь на Україні, так сміялися і казали: "Ну вот, это курортная зона – еще чего захотели!" На Україну не посилали нікого на заслання.

В засланні вже було важко. Але Валерій відбув заслання в Актюбінській області, селище Саралжин. Я до нього туди приїжджала. Він знайшов контакт навіть із майором міліції, який його опікав там. Він знайшов там спільну мову з селянами, з колгоспниками, з мешканцями цього аулу. Я приїжджала, вони дуже любили індійський чай, я привозила індійський чай, задобрювала односельців Валериних, щоб він мав змогу спокійно прийти з криниці набрати воду або молока купить. Бо інородців казахи не любили. Туди висилали аліментників, хуліганів, усякий рецидив. І через це вони навіть їх у двір свій до колодязя не пускали. З Валерієм було трохи інше – його полюбили. І після того, як після Валерія приїхав туди на заслання Попадюк, якого потім там же заарештували і дали йому знову строк суворого режиму; після Попадюка туди на заслання приїхав Мирослав Маринович, – то Маринович мені часто розповідає, що Валерія дуже гарно згадували саралжинці... [ К і н е ц ь  д о р і ж к и ]

Н.М.Марченко: Як не дивно, у таборі, в 35-й зоні, а пізніше навіть у тій зоні особливо суворого режиму, в якій практично і загинув мій син – це 36-а зона, зона смерті, це вже було в вісімдесяті роки, – як не дивно, у зонах теж були російські націоналісти. Їх небагато було, порівнюючи з українцями, їх набагато менше, але теж вважали, що єсть такі злочинці в Радянському Союзі, які відстоюють право Росії на свою незалежність. В камері, з якої Валеру відправили спочатку до пермської, а потім ленінградської тюремної лікарні – це в 36-й зоні, де помер і Стус, там де помер і Литвин, – то в камері з Валерієм був Бородін – це російський націоналіст Леонід Бородін, який зараз письменник, дуже популярний у Москві. І там же був з ним Михайло Горинь. То вже як тепер мені Михайло Горинь по поверненні розповідав, що там часто виникали суперечки. Такі суперечки виникали і інших камерах. Спеціально двох націоналістів різних, протилежних садили до однієї камери – і хай дряпаються, хай сваряться, хай хоч повбивають один одного, то це тільки на руку наглядачам. Тому що садить однодумців – це не дуже вигідно – однодумці будуть щось придумувати. А от коли антагоністичні погляди, то тут для них це насолода.

І Бородін із Горинем часто сварилися. І Горинь закликав до активного втручання Валерія. Але Валерій їх стишував – він розумів це і казав: "Що ж ви тут у камері тільки тішите своїх ворогів, своїх наглядачів?" І він казав, що мириться треба. Але у тридцять п’ятій зоні на перших порах дійсно суперечки такі були.

Ну от, і євреї ж там були з ними в зоні. Вони знаходили спільну мову, і там було багато інтелектуалів – в основному ж люди духовного плану, – то вони знаходили спільну мову для спільної боротьби проти єдиного ворога.

О.Дубков: А що трапилося після повернення Валерія з табору?

Н.М.Марченко: Він же після табору два роки відбув у Казахстані і потім повернувся до Києва. Я їздила до нього в заслання, і мені було там набагато спокійніше. Я знала, що йому тут життя не дадуть у цьому Києві. Якраз вісімдесят перший рік наближався. Тут олімпіада готувалася в Москві. І до цієї олімпіади особливо Україну ретельно готували, щоб очистити особливо Київ як столицю від усяких-усяких людей, які хоч трошки порушують спокій. А тут Валерію вже пора була повертатися до Києва. Я знала, чим це пахне. Я знала, що буде міліція задіяна, і КДБ буде працювать у підпіллі. І мені хотілося, щоб Валерій залишився довше в Казахстані. Я питала його, чи може він знайти роботу, побуде тут. – "Ні-ні-ні, їм тільки цього й хочеться, щоб залишився!" Вони провокували його різними шляхами – і на одруження там з казашкою чи можна й з українкою, аби тільки не повертатися на Україну, хай би залишився там.

Але він дуже хотів повернутися. По дорозі до Києва він заїхав у Москву, зустрівся з дисидентами московськими, віддав там матеріали, які він назбирував. Він умудрявся і з заслання передавати постійно, він мав тісні контакти з московськими групами.

І повернувся він у травні місяці 1981 року до Києва. Ми його зустріли. Він вийшов з поїзда, такий осяйний і такий щасливий після восьми років поза Батьківщиною. Він казав: "Київ на мене дивиться, як на чужого". Він не сприймав того, що він побачив. Він побачив своє рідне місто. І якось я була біля нього, до дідуся ходили, який ще живий був, але вже майже не усвідомлював, що це Валерій повернувся. З тіткою він контактував, яка всі ці роки дуже активно йому допомагала – надсилала, передавала його матеріали.

Отак повернувся він і почалися митарства з улаштуванням на роботу. Ніде, ніде йому не давали роботи. Це так трудно пояснити людині, яка не розуміє, що значить не дають тобі роботу, {не прописують}. І я писала заяви, що я достатньо матеріально забезпечена, щоб свого хворого сина хоч би півроку потримати без роботи. Але ні – через чотири місяці, якщо він ніде не працює, йому загрожує новий арешт, за тунеядство. І він бігав і шукав роботи, і роботи йому ніде не давали. От уже ніби влаштовується, на другий день приходить – ні, вже повідомили, що не брати.

І зовсім випадково він улаштувався біля нашого дому – там господарство зелених насаджень, і він улаштувався там сторожем. Сторожував посадковий матеріал – ялинки там різні і взагалі лісний посадковий матеріал. Два дні дома, а одну добу він на роботі. Це його влаштовувало, бо свіже повітря, потім там сад, він у цьому саду. Він продовжував і в тих умовах писать, читать.

Це було два роки. А за ним постійно слідкували, за ним постійно бігали, іноді придурюючись, що не слідкують, а іноді просто відверто отак ішли і нагадували про те, що він у полі зору постійно. Цілий рік один, перший рік, він змушений був щодня відмічатися в міліції. У книжці єсть його заяви до начальника міліції з проханням, щоб він міг відмітитися трохи пізніше, бо хоче сходити в театр. Йому треба було в десять годин вечора обов’язково бути дома. Приходили в одну хвилину на одинадцяту перевірити, чи він дома. І тільки отака внутрішня дисципліна і внутрішня підтягнутість не давала їм приводу для того, щоб знову заарештувати. Він завжди казав: "Я переходжу на зелене світло, я заходжу в транспорт і зразу компостую квиток". Вдома він був обов’язково о десятій годині.

О.Дубков: Були в нього зв’язки з іншими дисидентами?

Н.М.Марченко: Були, були. До нього приїжджали. До нього навіть умудрялися з Голландії приїжджати. Я від того страшенно страждала, переживала, тому що боязно було, чи справді то посланець добрий. А якщо це кагебіст придурюється? Але Валерій якось так умів розпізнати і знаходив... якось виявляв уміння розмовляти, не видаючи повністю себе і в той же час спрямовуючи на те, що йому потрібно. Він знаходив людей серед священиків, які передавали його матеріали. Він знаходив людей серед дипломатів, які передавали. Тут уже він нікого не просив. Оці два роки, які він у Києві, він передавав матеріали особисто. Це страшний час, страшний час. Тому що – що таке передати матеріал? Це ж нова стаття.

О.Дубков: І все ж таки закінчилося новим арештом?

Н.М.Марченко: Так, закінчилося новим арештом. Закінчилося новим арештом, і йому інкримінували що – передачу за кордон матеріалів Міністерства освіти Української республіки про посилене вивчення російської мови в школах України. Матеріал це не заборонений, він був розповсюджений по всій Україні. Але Валерій передав цей матеріал з написом: "Читайте свіжий Валуєвський указ!" Цього достатньо було. Потім інкримінувалися йому статті, які він писав в умовах табору – отам вони вміщені, нариси оті у книжці листів. Там "Знайомтесь – бандерівець" – це як антирадянський нарис; його лист до німецьких журналістів, відкритий лист до двох німецьких журналістів. Теж цей лист єсть у книжці. Це інкримінувалося як антирадянський допис. Також "Моя чарівна леді", всього сім статей, сім нарисів вони вважають як антирадянські, за що йому й дали п’ятнадцять років.

Вони знали, що він не витримає – він не витримає навіть етапу, тому що в нього нирки вже здавали, нирки були дуже хворі. Вони знали, що він не витримає етапу і через те дали п’ятнадцять років, а етап зробили 55 діб. Це дуже затяжний, причому зробили етап засекречений. Етап – ніколи ніхто не знає, куди везуть людину. Але мене ж дурили – мені спочатку сказали, що його в Мордовію направили. Через тиждень я туди дала телеграму – дізнатися, чи прибув він у Мордовію. Для мене це було дуже важливо, тому що якщо він прибув – я зразу починаю надсилати йому ліки, я зразу починаю писать заяву, щоб йому надали медичну допомогу. Але мені відповіді ніякі не надходили. Я пробувала туди дзвонить, пробувала туди телеграми із оплаченою відповіддю давати.

Мені нарешті відповіли, що такий не прибув. І я тоді у Москву поїхала. Ну, 55 діб – це були суцільні терзання: де мій син?! Вони хотіли, щоб він у дорозі десь помер, щоб ніякого і сліду по ньому не було. Але оскільки я весь час домагалася дізнатися, в якій пересильній тюрмі, в якому місці він знаходиться. І не просто хай би я кричала, хоч луснула, але говорили всі радіо – аж до африканських прогресивних радіопередач! – ішли слова до нашого уряду, щоб визволили хворого журналіста. Відомий письменник-правозахисник Генріх Бьоль з Німеччини домагався від нашого уряду, щоб Валерія вислали за межі держави, якій він неугодний. Ну, може й це трохи стримувало нашу владу, наш Гулаг в тому, що все-таки десь приблизно так на сороковий день я дізналася, що він по дорозі на Урал. Він спочатку був у казанській пересильній тюрмі – я туди приїхала, але мені сказали, що вчора його вже переправили в напрямку до Пермської області. Я приїхала до Пермі – він уже був у пермській тюрмі, а потім із пермської тюрми його відправили туди в ту зону смерті, в 36-у зону – це Чусовський район, посьолок Кучино.

І там він іще до праска деталі збирав. І давали дуже велику норму, а він не міг цю норму виконувати. В одному листі він написав, що почалися набряки ніг, що його примушують багато працювати, медичної допомоги не надають. Тоді я й туди приїхала. Але туди нічого було їхать – вони виконували те, що їм указували з центру, а центр – це Москва. То я їздила і в Москву кілька разів, домагалася його звільнення у зв’язку з тяжким станом захворювання, в зв’язку з його приреченістю. І десь тижнів за два до його смерті, в Москві єсть таке медичне управління при МВД СССР, і там начальник медичного управління полковник Романов сказав, що його "актируют по состоянию здоровья".

І я приїхала до ленінградської тюрми, куди його теж помістили через безкінечні зойки, безкінечні крики, через звертання громадськості, через гласність. Завдяки гласності. Його помістили в ленінградську тюремну лікарню і сказали: їдьте туди, вам його віддадуть. А мені його не віддавали. Більше того, він помер, очевидно, 5 жовтня 1984 року, а мені сказали дев’ятого числа, що він помер сьомого жовтня. І ще тягнули, і ще тягнули, щоб потім сказать: ми не можемо, у нас немає моргу, і ми не можемо його довго тримати. А не віддавали мені його через те, що немає цинкової труни, а цинкової труни немає через те, що немає в Ленінграді цинку. І тільки через те, що знову крик підняли, що не віддають матері, яка стоїть отут, біля тюремної лікарні уже стільки часу, майже місяць не віддають на руки. То вже втрутилося ленінградське КДБ і сказали, що винне в усьому київське КДБ, то чому ми повинні розплачуватися, про нас оголошують по всьому світу, що таке жорстоке ленінградське КДБ, а ми тут ні до чого. То хай цим займається київське КДБ. Ну, і тоді в Ленінграді мені його віддали, допомогли його мені кадебісти запечатати в цинкову труну, і дали змогу помістити в літак. Ну, на все був промисел Господній. Це просто так не робилося – це тільки Сина Всевишнього... Вам цього, мабуть, не дуже зрозуміти, тому що це важко зрозуміти. Але це був промисел Господній.

Тільки тринадцятого жовтня – аж тринадцятого жовтня! – мені віддали, а він помер п’ятого жовтня. Віддали, дали змогу попрощатися з ним мені, моєму чоловіку, який приїхав, і сестрі Аллі. Ми зайшли – уже тіло тлінню взялося. І ми довго біля нього стояли, потім той кагебіст, який був присутній, бо весь час нас супроводжував, дуже швидко його запечатав у дерев’яний гріб, а потім у цинковий. І так нас помістили в літак, і в чотири години ранку ми були вже в Борисполі.

Це було 14 жовтня – день Святої Покрови. І ми його завезли в Покровську церкву, в яку він ходив. І там він простояв півдня, що було дуже невигідно для чекістів. Їм хотілося як можна швидше-швидше-швидше, щоб поменше народу, щоб поменше у Києві про це знали. А люди приходили – і хто знав Валеру, і хто не знав. І набилася повна церква людей. І клали жінки на його труну квіти, клали хліб, клали свічки. І стояла ця цинкова труна, покрита червоною китайкою, і на ній зверху маса квітів було. І стояли Валерині друзі, і з вінками. І стояли стільки, скільки стояв би в цій церкві Валера, тому що він її дуже любив. А чекісти бігали і до настоятеля церкви, давили, казали, щоб швидше виносили. А він каже: "Я не маю права. Якщо попросять близькі, щоб він тут ночував – хай і ночує. Це – церква, і я не можу із церкви викидати тіло. До того ж, він наш прихожанин був".

А в цей час у селі Гатному повинні були викопати яму, а ніхто її не копає, і сам полковник КДБ поїхав у Гатне і став тормошить голову сільради: "Негайно викопуйте яму, скоро будуть його везти!" І десь після третьої години ми нарешті приїхали туди до Гатного, і в Гатному зібралося дуже мало людей, але дуже багато кадебістів. Вони оточили кладовище, з якоюсь апаратурою там стояли – що вони там знімали? У мене таке враження, що там і телевізійна якась установка стояла. Вони були дуже насторожені, і очевидно вказівка була: «вы же смотрите, чтобы не допустили» ніяких демонстрацій. Демонстрацій не було: вісімдесят четвертий рік – це жахливий рік, це рік практично без влади, це при владі стояв Черненко, який уже однією ногою був на тому світі після Андропова. Це була зграйка стариків, які не знали, що з цим Радянським Союзом робить. Але дуже активною була оця організація – КДБ.

Ну, Сверстюк процитував Лесю Українку, попрощалися ми всі, не бачачи Валериного обличчя – у цинковій труні з червоною китайкою так його і опустили в землю. Все. Засипали. Після нас, кажуть, ще кадебісти пройшлися, [нерозбірливо кілька слів, дуже тихо]. Казали, навіть якийсь начальник зняв шапку, коли проходив коло могилки. Це вже як нас не було, то люди таке бачили. І так він там і похований. У книжці єсть і фотографії, як несли Валеру, і єсть фотографії коло могилки. І єсть фотографії, як ми поминали його після поховання.

Минають роки. Ось у цьому році буде п’ятдесят років з дня народження Валери, 16 вересня. А 7 жовтня буде тринадцять років з дня його смерті. Коли Валерія заарештували і мали вже відправлять, після суду нам дали побачення з ним. Пішла сестра і я прямо туди, на Короленка,33. І Валерій був такий збуджений, він уже знав, що його скоро відправлятимуть, і першого квітня вже етапом мусили відправлять. То він мені на прощання сказав: "Чого ти хвилюєшся, мамо? Я скоро повернуся додому – через рік я буду вдома, навіть менше, ніж через рік. Мені дуже дивний сон приснився, і навіть не сон, а якесь видіння, якесь пророцтво. І мені було сказано, що буду дома менше, ніж через рік". І ми так ще з сестрою одна на другу подивилися. "Та і взагалі, ви самі повинні вирахувати, що діється". Це ж Андропов помер, уже прийшов Черненко. І Валерій так, мабуть, щось зіставляв у своєму умі, і щось якесь провидіння було. Він мені казав: "Я тобі колись розповім цей сон". Такий був збуджений і веселий. І він, дійсно, не відбув і року – без двох тижнів він не відбув і року, як повернувся. Там у Євгена Сверстюка в книжці єсть вірш: "Не відбувши і року, як у дивному сні, Він вернувся в цинковій труні..."

Хай Вас Господь благословляє на життя, Саша!

О.Дубков: Дякую.

[ К і н е ц ь  з а п и с у ]

___

Інші матеріали про Валерія Марченка:

1. http://khpg.org/index.php?id=946569215&s=1999&n=27  – Мирослав Маринович. П’ять портретів Валерія Марченко („Громадянська освіта”, вересень 1999 р.)

3. http://khpg.org/index.php?id=946569588&s=1999&n=30 –”Звичайний страх” – автобіографічний нарис, написаний В.М. у таборі в 1976 р.: про свій перший арешт, слідство і суд у 1973 р. („Громадянська освіта”, жовтень 1999 р.)

4 http://khpg.org/index.php?id=976003390&s=2000&n=27 – Листи з Володимирської, 33 („Громад. освіта”, вересень 2000 р)

5. http://khpg.org/index.php?id=1007570592&s=2001&n=24 –Другий арешт (1983). Фрагменти протоколів допитів. Павло Проценко. „Дорогою свободи” („Громадянська освіта”, серпень 2001)

6. http://khpg.org/index.php?id=978193483&s=2000&n=3 –
Суд над Валерієм Марченко. Заява Держдепартаменту США про загибель В.М. Заява з нагоди вручення Премії імені Валерія Марченка за кращу публікацію на правозахисну тему в українській пресі („Громадянська освіта”, січень 2000 р.)