Моя точка зору на деякі проблеми шкільної освіти

 Те, що не все гаразд у «датському королівстві» занадто ЗАГАЛЬНО освітньої школи, розуміють усі, але, навряд чи знайдеться хоча б два фахівця з цього питання, погляди яких би повністю збігалися. Тому й мої думки скоріше послугують «порадами стороннього», ніж істиною в останній інстанції.

Вже стало традиційним у нашій країні, ще з радянських часів, з кожною зміною осіб на владному Олімпі, оголошувати те, що було зроблено попередниками, волюнтаризмом, перекручуваннями та дурницями й проводити реформи по ліквідації всього, що було започатковано колишніми реформаторами. Не заперечуючи того, що режим Кучми був антинародним по своїй суті, все ж таки наважусь заявити, що це ще не є підставою для того, щоб знову руйнувати все, що було зроблено за його панування в галузі освіти, «до підвалин». Можливо, деякі кроки були спрямовані у правильному напрямку і достатньо просто довести справу до розуму.

Що робити з вже проведеними реформами по переведенню шкільної освіти на 12-річний цикл навчання та 12-бальну систему оцінювання? Нагадаю, що раніше існувала фактично 4-х бальна, бо «одиниці» не ставилися. «Двійки» теж не дуже заохочувалися, бо вони знижували «загальний рівень успішності» школи. Тому й отримала «трійка» статус «міжнародної», бо її виставляли й тим, хто «їхав» на «двійки», але насамкінець його пожаліли, й тим, хто трохи не «дотягнув» до «четвірки». Відмінник, який трішечки помилився ставився на один шабель з вічним трієчником, який дав відповідь трохи ліпшу, ніж завжди… Тобто, система була дуже й дуже недосконала. На допомогу приходили «плюси» й «мінуси», які додавали до оцінки і, таким чином, досягали хоч якоїсь диференціації. Але при виставленні відміток до класного журналу, табелів та атестатів, полу легальні знаки губилися. Нова система більш досконала, дозволяє позбавитись зрівнялівки, надає можливість учням позмагатися за кожний бал, а вчителям – більш точно оцінювати їх знання. Балачки про те, що діти, мовляв, «не звикли» до 12-бальної системи, нарешті припинилися, бо якраз учні до неї прилаштувалися напрочуд швидко.

З 12-річним періодом навчання ситуація виглядає дещо не так однозначною. Відверто кажучи, посилання на Європу в якості прикладу для наслідування у цьому випадку не є тим фактором, який би спричинив гостру необхідність переходу з 11-річної (а, фактично, 10-річної) загальної середньої освіти на 12-річну. «Ще 2 роки накинули, за що?» – стогнуть діти. «Навіщо нам зайві роки витрачати зовсім не зайві кошти?» – волають батьки. Кількість, на жаль, не завжди переходить у якість. Можна й по 15 років протирати штанці за партою, але це не надасть гарантії того, що в голові побільшає. Чи так вже необхідно наздоганяти та переганяти Європу за кількістю років, які витрачаються на навчання у школі? Як на мене, це питання ніхто досконало не розглядав. Треба підійти до нього неупереджено і думати не тільки про те, яким чином «довантажити» годинами викладачів (мовляв, дітей народжується малувато, класи не набираються, то, хоча б тих, кого набрали, будемо мордувати, пардон, навчати, по довше), але й про самих учнів, про доцільність розтягування загальноосвітнього задоволення на дюжину років. Взагалі, по цьому питанню головне – не робити «кавалерійських» наскоків», не скасовувати нову систему тільки на тій підставі, що вона недосконала, а доопрацьовувати її, разом доводячи до омріяної досконалості.

Можливо, як варіант, слід поміркувати над запровадженням проміжного варіанту: тобто, середню освіту учні матимуть змогу отримати за 10 років, а потім бажаючі можуть навчатися ще 2 роки у профільних класах за різними фахами. Пізніше вони матимуть змогу поступити за профілем у технікум одразу на 2-й курс. Ця пропозиція надається для обговорення, над нею ще необхідно багато працювати.

Конче необхідно змінити існуючу застарілу систему у відносинах між відділами освіти, адміністраціями шкіл, вчителями та учнями. Ці стосунки, як правило, розвиваються за класичною, майже класовою, схемою: відділ освіти пригнічує адміністрацію шкіл, адміністрація командно-адміністративними методами керує педагогічними колективами, вчителі не тільки навчають учнів, але й ще командують ними. Розумію, що деінде все відбувається на більш демократичних засадах, але, нажаль, мені такі щасливі випадки невідомі. Шкільна освіта і зараз, як і раніше, будується за ієрархічною системою, і всі демокра­тичні елементи у ній, на кшталт профспілок, учнівського самоврядування, батьківських рад, переважно зали­ша­ються суто бутафорськими. Не рідкісними є випадки, коли завідуючий відділом освіти примушує директорів шкіл працювати «на ручному управлінні», під загрозою розірвання трудового контракту позбавляє їх будь-якої самостійності. Директори загальноосвітніх закладів, у свою чергу, часто нехтують інтересами педагогів, займаються гонитвою лише за псевдо-показниками, не думають про налагодження дієвого процесу навчання. Зустрічаються і такі горе-вчителі, що ставляться до учнів, як до підлеглих, вимагають від них беззаперечної слухняності, навіть і не підозрюючи, що кожна дитина – особа, людина з різноманітними інтересами та нахилами. Зламати цю порочну практику можна лише одним шляхом: побудувавши систему партнерських взаємостосунків між суспільством і школою, між вчителями з одного боку та учнями і їх батьками – з іншого.

Для цього школи повинні перетворитися на організації, за своєю будовою подібні на громадські. У шкільних статутах, які будуть носити не форму декларацій, а характер юридичних документів, необхідно чітко закріпити права педагогічної профспілки, батьківського комітету, учнівської ради. Ці органи повинні мати реальні права і змогу впливати на прийняття рішень. Скажімо, батьківська рада буде обирати постійний президіум (по 1-му представнику від кожного класу), який контролюватиме витрачан­ня коштів з фонду школи, матиме змогу впливати на обрання профілю навчального закладу тощо. Я, навіть, надав би цьому органу право 2/3 голосів приймати рішення про недовіру адміністрації школи… Про учнівське самоврядування писали і казали вже багато. Як на мене, головне, що воно повинно бути дієвим, а не існувати лише на папері. Давайте пригадаємо – не діти існують для шкіл, а школи створені для дітей! Щодо педагогічних профспілок, так у тому вигляді, як вони існують зараз, пробачте, хай би їх не було зовсім, бо вони повністю залежать від керівництва органів освіти, отже, не мають жодної змоги виконувати свою головну функцію - захищати права та інтереси своїх членів. Висновок один: профспілки повинні бути незалежними. А для цього необхідна фінансова самостійність, яка може виникнути лише за умови сталого матеріального становища педагогів – потенційних членів.

Проблема фінансування шкільної освіти дуже важлива й вирішувати її необхідно якомога швидше. Бо бідний вчитель, який весь час думає не про те, як учнів навчити, а як копійку підробити для того, щоб прогодувати власних дітей – це ганьба для країни. Зарплатню педагогів потрібно суттєво підвищувати – і крапка! Де брати кошти? Економіка, якщо вірити статистиці, запрацювала, отже, гроші водяться, тому треба пригадати про проголошену пріоритетність розвитку освіти і, можливо, зекономити на іномарках для чиновників, на державних витратах на колишніх керманичів, які довели всю країну, в тому числі, і систему освіти, до зубожіння. «Хто не годує власну армію, приречений годувати армію іноземну», – казав Наполеон. Хто не опікується освітою , той прирікає власну країну на занепад – це аксіома. Але, піднявши вчителям зарплату, необхідно жорстко запобігати «підроблянню» у стінах шкіл, коли не зовсім моральні «педагоги» спеціально занижують відмітки учням – задля того, щоб ті ходили до них на додаткові (і не безкоштовні!) заняття.

Щодо так званих «фондів шкіл», кошти для яких збираються з батьків і витрачаються адміністраціями на власний розсуд (тут велике поле для зловживань), так ці фонди просто необхідно… легалізувати. Обрані шкільні ради повинні мати можливість не тільки контролювати, куди вже витратив гроші директор, а й визначати, куди саме та в яких обсягах ці кошти спрямовувати. У цьому питанні я повністю погоджуюсь з Ю. Луковенком та А. Копцем з Києва, авторами статті «Проблеми фінансування шкільної освіти» (див. «Громадянська освіта», № 33 від 2001 року). Лише механізми публічного контролю і звітності у цьому процесі дозволять забезпечити широку підтримку громадськості у додатковому фінансуванні загальноосвітніх закладів.

А буде достатнє фінансування, можна буде вирішити і проблеми комп’ютеризації шкіл, і забезпечення їх засоба­ми наочності, і організації шкільного досугу, і придбання навчальної літератури, і ремонту…

Реформи в освіті необхідні – реформи продумані й обґрунтовані, послідовні та відповідальні. Головне, що реформування повинно відбуватись не задля втілення самого гасла про необхідність реформ, а для покращення якості шкільної освіти. Не заради амбіцій окремих політиків та перевірки дослідним шляхом дисертацій «великих учених», а для наших дітей, для нашого майбутнього, для нашої України.