З РОБІТ КОНКУРСУ МОЇ ПРАВА .

ДИТИНА ТА ЇЇ ПРАВА

(Із щоденника Тетяни)

Четвер...

Я іду темним коридорам. Нічого не бачу... Темнота... Я відчуваю жах, який оволодіває всім моїм єством, підступно крадеться до душі, шепочучи: "Бійся... Бійся..." Мені дійсно страшно... Треба шукати вихід, але бачу тільки темні стіни, холодні, немов крига... Я починаю бігти... Та не розумію - куди... І ось там, вдалині, бачу сяйво... Треба бігти туди - на світло... Треба тікати з цієї моторошної темряви... Це двері? Так, є вихід! Швидше б добігти... І ось я відчиняю двері: яскраве сяйво зникає, чую гомін людей, гуркіт машин, шелест дерев. Гомін зникає, розплющую очі й бачу світлу вулицю, будинки, людей, що кудись поспішають. Мені так приємно, бо знаходжусь серед життя. Страху вже немає, він позаду. Я відчуваю тепло і тягнусь до нього. Це тепло йде від вулиць, людей, природи. Зараз хочу обійняти все. Підбігаю до дерева, і воно огортає мене своїми тоненькими гілочками. Ні. Чогось не вистачає. Мені потрібне людське тепло...

Ось іде приємна жінка - вона мене зрозуміє. Підбігаю до неї, беру її за руку, і... вона мене відштовхує. Я падаю, підіймаюся, біжу до іншої людини... І вона теж мене відштовхує. Я кричу, підіймаюсь і знову чіпляюся за чиюсь руку... Мене штовхають... І я відчуваю, що нікому не потрібна. Мені боляче... Біль пронизує не тільки душу, а й тіло...

Щемить серце, і я прокидаюсь. Холодний піт стираю з чола, а по щоках течуть сльози. "Тетянко, це ж тільки сон," - заспокоюю я себе. Але бачу його постійно. Кажуть, що сни бувають віщими...

Я враз пригадала своє життя: як мене кинула мати, коли мені було лише декілька днів, як я потрапила до дитячого будинку, потім - до інтернату. Згодом перевели до іншого інтернатного закладу, де навчаюсь і сьогодні.

Я люблю вчитися і хочу знати все. Але найбільше мене приваблює правознавство та громадянська освіта. Знання з цих предметів можна використати в повсякденному житті. На уроках я висловлюю і відстоюю свої думки, можу посперечатися. Впевнена, що мене вислухають. Багато чого взяла для себе, тепер знаю - навіщо я живу. Раніше, коли була ще маленькою, вважала, що неповноцінна, нікому не потрібна: "біла ворона" в цьому суспільстві, бо не мала того, що мають інші діти, не мала того, чого потребувала. Часто потрапляла в скрутні для мене ситуації, які сприймала дуже боляче, але думала, що так і треба.

Зараз дивлюсь на своє минуле іншими очима, бо знаю, до кого звернутися за допомогою. Знаю, що я можу і на що я маю право!

Я здорова, у мене є ім’я, земля, яку я називаю своєю, - тому маю право жити, рости, духовно і фізично розвиватися... Маю право на сім’ю. Хоча повноцінною її не назвеш, але зараз моя сім’я - це школа, друзі, однокласники, вихователька, учителі.

"Людство повинно давати дитині все краще, що воно має. У суспільства та влади повинен бути обов’язок здійснювати особисту турботу про дітей, які не мають сім’ї...", - лунають у моїй пам’яті слова вчительки. І я цю турботу отримала. Якось у мене довгий час боліли нирки. Та я потрапила до прекрасної лікарні УНДІ ОЗДП ім. Крупської ("Охматдит"), де працюють висококласні спеціалісти-медики. Там зустріла розуміння, любов і піклування. Ми всі разом боролися за моє здоров’я. Тільки відкрита, щира і щедра душа може так робити. Жити серед людей і віддавати жар свого серця тим, хто поряд з тобою - мабуть, і є Величністю. Такі люди вміють відчувати чужий біль, нехтуючи власним спокоєм заради інших. Я теж хочу стати такою Людиною, щоб приносити користь оточуючим і любити їх, наскільки зможу. Це і буде кредо мого життя.

Від себе та своїх однокласників скажу, що не вважаємо себе "неповноцінними", бо ми маємо "право на відпочинок, дозвілля й участь у культурному та творчому житті". Мабуть, не кожна дитина мого віку зможе похвалитися тим, що побувала в багатьох куточках нашої країни. Кожного літа ми відпочиваємо в Криму, насолоджуючись лагідними хвилями моря, де яскраве сонце щиро пестить своїм промінням наші тіла. Я пам’ятаю ті місця, що відвідувала разом з вихователем, пам’ятаю цікаві і веселі моменти нашого спілкування. Як згадку про цей період життя, маю багато фотографій. А ще побувала в Міжнародному дитячому центрі "Артек", у Трускавці, Євпаторії. Невдовзі поїду до Львіва. Навіть була запрошена на президентську ялинку до столиці! У мене з’явилося багато друзів, з якими я й зараз листуюся.

Моя школа - демократична, бо надає нам свободу думок, поглядів, право на особисте життя. Ми захищаємо свої інтереси через органи шкільного самоврядування, членом якого я є. Обіймаючи посаду коменданта, слідкую за дотриманням чистоти і порядку в спальних кімнатах. Разом з іншими членами самоврядування всі проблеми, конфлікти, навіть з дорослими, вирішуємо самі. Тільки в особливих випадках звертаємося до адміністрації школи.

Ще я - лідер серед сирітської молоді за здоровий спосіб життя програми "Рівний-рівному". Побувала на семінарі в Харкові, і тепер втілюю цей проект у нашій школі. Проводжу тренінги з дітьми і вчу їх бути морально підготовленими до майбутнього, відчувати себе особистістю, вести здоровий спосіб життя. Вони із задоволенням грають, а я намагаюся розуміти їх думки, почуття, бо хто ж, як не я, відчує їхню наболілу душу і допоможе. "Дитина має право вільно висловлювати свої думки, причому цим поглядам повинна приділятися велика увага при вирішенні різних питань, які торкаються дитини". Так заявляє Конвенція про права дитини, так заявляємо ми!

Я не розумію "домашніх" дітей. Вони не вміють цінити те, що мають, в першу чергу - батьків. Бачити не можу, коли дитина сидить, а мама навколо неї бігає. Я постійно себе запитую: чому багато дітей позбавлені головного права - права жити в сім’ї? Адже сім’я - це сфера доповнення всьому найкращому, що є в людини. На превеликий жаль, розуміння цього доступно не всім. В іншому випадку сирітські будинки не існували б.

У моїй школі можна дізнатися про своє народження, отримати відомості про батьків, історію свого життя та переходу в інтернат. Я все про себе знаю, але не хочу знати про свою матір. Не тому, що засуджую її (людям треба прощати їх гріхи), а тому, що вона для мене чужа, і моє життя з нею не пов’язане. Я б могла мати іншу "заморську" маму. Півроку жила в Німеччині в новій сім’ї, але залишатися там не захотіла, бо в мені тече українська кров, рідна. Я вірю, що в майбутньому у мене буде своя сім’я, якій віддам любов і тепло, а мої діти не будуть бачити таких снів, як у мене...

Що це? Знову цей сон? Чому він завжди повторюється? Я не хочу згадувати, не хочу знову прокидатися з тремтячим тілом, зі сльозами на очах і жахом у душі! Не хочу !.. А може, цей сон - відображення того, що я відчула в минулому? Може, цей жах - тільки інтуїтивний захист від оточуючого? А від чого захищатись? Від природи, людей, самого життя... А може, це страх перед майбутнім? Справді, я боюсь невідомого. Через півроку зроблю перші кроки у стрімке доросле життя, але боюся самотності у цьому світі. Та, сподіваюсь, мої думки безпідставні, тому що держава піклується про майбутнє таких, як я. Закінчивши школу, ми маємо змогу навчатися в середніх та вищих закладах освіти безкоштовно, отримуємо житло. Нас матеріально забезпечують під час навчання, нам допомагають влаштуватися на роботу.

Отже, дитинство - предмет особливої турботи держави. Але у сучасного людства є тяжкий гріх - нещасні діти. Про нас часто пишуть, говорять, докладають багато зусиль, щоб нам допомогти. Проте, чисельність дітей, які опинилися в скруті, не зменшується. Тисячі неповнолітніх існують лише за рахунок виснажливої праці, шахрайства, насильства. Тисячі дітей стають жертвами зловживання наркотиків, експлуатації, торгівлі: інфіковані СНІДом. Тисячі дівчат мого віку займаються проституцією.

"Життя без морального зусилля є сон". Ці слова, сказані Л. Толстим багато років тому, нітрохи не втратили свого значення і в наші дні. Може, випадково мій щоденник потрапить до рук дорослих людей, і вони докладуть максимум зусиль для забезпечення високого рівня життя дитини. Адже світ не тільки дорослий, а й дитячий.

Від імені всіх дітей України я звертаюся до вас, дорослі: маємо ми сім’ю, чи не маємо - ставтесь до нас, як до рівних. Ми заслуговуємо на те, щоб отримувати все краще, що може дати країна.

Захищайте нас, щоб ми могли рости в умовах свободи і збереження людської гідності.

Нехай у нас будуть ім’я і земля, котру зможемо називати своєю.

Ми не повинні мерзнути, голодувати. Ми повинні мати свій дім.

Коли в нас є проблеми фізичного та розумового розвитку, оточіть нас увагою і турботою.

Дайте нам можливість жити в сім’ї. Якщо сім’я не може піклуватися про нас, візьміть нас до себе.

Учіть нас добре, щоб ми були розумні і щасливі. Дайте нам можливість грати, щоб у процесі гри ми навчались.

Нехай у тяжку годину ми будемо першими, кому ви надасте допомогу. Майбутнє держави залежить від нас.

Захистіть нас від жорстокості і від тих, хто може з нами погано поводитись.

Ростіть нас у дусі порозуміння, свободи, любові, терпимості. Коли ми станемо дорослими, то будемо нести мир, братерство, взаєморозуміння між народами всього світу.

Я мрію, щоб у нас, як і в США, коли звучить гімн держави, усі тримали руку на серці, гордо і щиро плакали. Я хочу, щоб стосунки між людьми були добрими і чесними, щоб не було ніякої злості, ніяких заздрощів, щоб кожен прагнув зробити щось гарне для Батьківщини. Хочу, щоб вона стала країною, гідною своєї історії, слави, свого величного імені...

...Сьогодні мої записи в щоденнику вийшли дуже цікавими. Ці думки навіяв мені сон.