РЕЛІГІЙНЕ НАВЧАННЯ Й ВИХОВАННЯ В ЗАКОНОДАВСТВАХ ТА ОСВІТНІХ СИСТЕМАХ ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇН

(З науково-популярного релігієзнавчого журналу "Людина і світ", №11-12, 2001, с. 32-36. Підготував Віктор Єленський)

Релігійне навчання є одним з фундаментальних принципів релігійної свободи. Право на навчання релігії у західноєвропейських країнах включає в себе право на створення приватних шкіл, підконтрольних тій чи іншій церкві, та право на навчання релігії у публічних школах.

Треба зазначити, що право на навчання релігії закріплено в конституціях багатьох європейських країн (Італія, Іспанія, Німеччина, Польща та ін.), так само як і право засновувати приватні школи. При цьому свобода навчання релігії підтверджується ст. 2 Першого протоколу Європейської Конвенції з прав людини.

У багатьох країнах немає різниці у правовому статусі релігійних і нерелігійних шкіл; в інших країнах засновані церквами школи користуються привілеями, що забезпечують їм права публічних шкіл і фінансову підтримку з боку держави. Часом відносини між властями й релігійними школами мають контрактний характер (Франція, Іспанія), або держави прирівнюють релігійні школи до публічних (Німеччина, Австрія, Швейцарія, Італія, Словаччина). Наприклад, згідно з конкордатом між Австрією й Апостольською столицею, всі католицькі школи отримують той же статус, що й школи публічні. І це положення поширюється на школи, створені всіма визнаними церквами (набуття такого статусу в Австрії обумовлено 20-річним випробувальним строком і числом вірних, яке має бути не меншим за два відсотки населення країни).

Однак урівнювання публічних і релігійних шкіл надає останнім не лише права, а й накладає обов’язки. Це можуть бути обмеження числа учнів, зобов’язання поважати релігійні переконання всіх учнів, безкоштовне навчання або прийом на роботу запропонованих владою вчителів.

Звичайно, проблема фінансування релігійних шкіл є однією з найбільш делікатних. Як правило, в більшості західноєвропейських країн таке фінансування включає платню персоналу й вартість підручників, якщо церковні школи отримують статус публічних. При цьому держава виходить з того, що вона зобов’язана поважати вибір батьків, - яку саме освіту вони бажають дати своїм дітям.

Однак щодо державного фінансування існують обмеження. Так, у Німеччині Конституційний суд ухвалив, що субсидії повинні надаватися лише в разі загрозливого фінансового стану школи, коли обійтися без втручання держави неможливо; в Бельгії субсидії обумовлюються можливостями комуни, її інтересами й потребами. Водночас у Німеччині заборонено дискримінацію приватних шкіл на тій лише підставі, що вони мають відмінні від державних програми й методології; в Італії, наприклад, транспортування учнів церковних шкіл здійснюється навіть тоді, коли відсутні приписи щодо перевезення учнів шкіл публічних.

Ще однією делікатною проблемою є педагогічний корпус релігійних шкіл. У принципі такі школи самі повинні встановлювати критерії для вчителів. Але якщо церковну школу зрівняно у правах з публічною, держава також отримує право на участь у цьому процесі. Скажімо, викладання у приватній школі не повинно ставити під сумнів права і свободи вчителя, включно з релігійною свободою. Водночас учитель зобов’язаний поважати релігійний характер школи, в якій працює. Втім, Конституційний суд Іспанії вказав, що обов’язок вчителя поважати вчення церкви, яка заснувала школу, не означає, що він змушений бути захисником підтримуваної школою ідеології, або перетворювати свої уроки на індоктринацію, або підпорядковувати наукові істини шкільній ідеології.

Але якщо викладання цілковито суперечить шкільній ідеології або стає ворожим їй, то це може стати підставою для зміщення вчителя. Але зміщення не може ґрунтуватися лише на переконаннях викладача. В Австрії причиною зміщення можуть бути "релігійні підстави". У Ліхтенштейні вчитель релігійної школи має відповідати певним етичним вимогам. В Італії свого часу бралося до уваги ставлення вчителя до релігії, але доповнення 1984 р. до конкордату цю вимогу скасувало.

Аби зрозуміти, в який саме спосіб функціонують правові механізми, що забезпечують складову релігійної свободи, звернімося до прикладу конкретних країн.

Так, Британський Акт про освіту (1944 р.) встановлює, що діти мають отримувати освіту згідно з побажаннями їхніх батьків. Але оглядачі вказують, що цей принцип не є абсолютним навіть тоді, коли побажання батьків узгоджуються із законом і суспільною мораллю. Наприклад, свого часу Палата лордів ухвалила, що фінансовані державою католицькі школи мають право відхиляти заявки про вступ до них некатоликів і нехристиян на користь дітей з католицьких родин. Ця ухвала, на перший погляд цілком логічна, викликала гостру критику з боку деяких британців азійського походження - особливо після того, як двом з них не пощастило влаштувати своїх доньок до католицьких шкіл для дівчат. Батьки-мусульмани наполягають на роздільному навчанні дітей, оскільки вважають, що школа повинна готувати дівчину до шлюбу й материнства. Оскільки їхніх дітей не приймають до одностатевих християнських шкіл, вони ставлять питання про створення фінансованих державою ісламських шкіл.

Взагалі ж у Великій Британії є приблизно 4,5 тис. релігійних шкіл, які фінансуються державою. 99% цих шкіл контролюються Англіканською і Католицькою церквами, невелика кількість належить методистам і євреям. Акт про реформу освіти (1988 р.) встановлює, що в школах, фінансованих державою, всі діти мають відвідувати щоденне загальне богослужіння. У так званих школах графств, де навчаються три чверті учнів Англії та Уельсу, ці богослужіння повинні мати "повністю або головно широкий християнський характер" і широко представляти християнське віровчення, не надаючи переваг жодній християнській деномінації. Учні не можуть примушуватися до участі в богослужіннях. Якщо більшість учнів школи належить до нехристиянських релігій, керівництво школи може звернутися до спеціального органу з релігійної освіти за дозволом організувати "альтернативні" богослужіння, які мають здійснюватися безкоштовно. Батьки, які проти участі своїх дітей у колективних богослужіннях, можуть звільняти їх, і це не повинно бути предметом жодних дискусій.

Так само батьки можуть вимагати, аби їхні діти не відвідували уроки релігії. Викладання релігії у фінансованих державою школах здійснюється згідно з узгодженими на місцевому рівні програмами. За згаданим Актом 1988 р. нові програми відображають той факт, що релігійні традиції у Великій Британії є головно християнськими, але беруть до уваги вчення і практики інших представлених у країні головних релігій. Законодавство вимагає, щоб кожна школа переглядала узгоджену програму що п’ять років. Це робиться для досягнення оптимального балансу програмного матеріалу, а також заради того, аби бути більш відповідними побажанням місцевої общини. (Йдеться не про релігійну громаду, а про общину всіх громадян певної місцевості, які мають право вирішального голосу щодо справ у цій місцевості включно зі змістом навчальних програм.)

Ще одна важлива вимога, яку висуває британський законодавець до уроків релігії: вони не повинні сприяти прозелітизмові. Релігія має викладатися в нейтральних і неупереджених термінах.

Узагалі характер навчання релігії у західноєвропейських школах вирішальною мірою залежить від моделі державно-церковних відносин у тій чи іншій країні. Як правило, принцип нейтральності держави в її ставленні до релігії ніде в Західній Європі не означає байдужості до релігійних цінностей. І, скажімо, принцип нейтральності для публічних шкіл зовсім не означає, що такі школи мусять бути цілковито секулярними та/або повністю вилучати навчання релігії зі своїх програм. Це видно на прикладі таких країн, як Бельгія, де впроваджено принцип нейтральності, або Іспанії, де принцип нейтральності освіти при одночасній повазі до релігійних і моральних цінностей вважається фундаментальним підґрунтям усієї системи освіти.

Це означає, що в загальних курсах школі заборонено нав’язувати ту чи іншу віру з метою індоктринації; вона повинна говорити про релігію в суто інформаційних цілях. Португальська Конституція 1976 р. (ст. 43) визначає, що "публічна освіта не повинна мати релігійний характер". Однак з огляду на те, що держава не є ані атеїстичною, ані агностичною або навіть секулярною, конституційні положення не забороняють співпрацю церкви і держави, а відтак церкви і державної школи.

Слід відзначити, що інтерпретація принципу нейтральності є досить відмінною в різних країнах. У Франції наголос робиться на відокремленні публічної школи від релігії, оскільки жодна релігія не повинна мати привілеїв і всіх їх належить поважати. В Угорщині Конституційний суд ухвалив, що публічні школи не можуть бути зобов’язані жодній релігії або світоглядові; вони повинні пропонувати вільний і добре обґрунтований вибір у цій сфері.

Але знов-таки принцип нейтральності зовсім не обов’язково означає відсутність будь-яких зв’язків між шкільною програмою і християнською традицією та ціннісною системою. Навіть коли, до прикладу, у Федеративній Республіці Німеччини Конституція гарантувала вільне функціонування нерелігійних публічних шкіл, діяльність публічних шкіл християнського характеру не було заборонено чи обмежено, навіть за умови, що релігійні меншини й не бажали б такого християнського впливу.

Однак у викладанні релігії у публічних школах існують деякі обмеження і своя специфіка. Перш за все, якщо в церквах релігійна освіта фокусується на певних релігійних приписах, публічні школи прагнуть дати учням широкі й узагальнені уявлення про християнські цінності. Зрозуміло, що публічні школи дуже відмінні у своїх викладах релігії від шкіл місійних - вони мусять обмежувати обов’язковий компонент, бути відкритими до інших релігійних та філософських ідей, а також сприяти формуванню толерантності.

Наприклад, у конкордаті між Іспанією й Апостольською столицею спеціально підкреслюється, що навчальний процес у публічних школах має поважати християнські цінності та етику; такі ж положення містить португальський та італійські конкордати. В Австрії Акт про організацію освіти передбачає сприяння школи справі виховання підростаючої генерації в дусі релігійних і суспільних цінностей, а також у дусі правди, добра і краси. Конституція Ліхтенштейна встановлює, що головна мета виховання та освіти - релігійна й етична формація особи.

Іншими словами, релігія викладається в публічних школах усіх країн Західної Європи. Навіть у Франції, де секулярність школи означає, що "релігійні інструкції не можуть бути частиною навчальної програми", ця заборона стосується лише початкових шкіл; у середніх школах дозволяється організація душпастирства.

У деяких країнах релігійне навчання в публічних школах не забороняється й не запроваджується конституціями і регулюється законами, але є країни, де вимога організації релігійного навчання в загальній (публічній) школі є нормою конституції. Причому вона стосується не лише західноєвропейських, а й деяких посткомуністичних країн, наприклад, Польщі і Чехії. Іспанія, Італія і Португалія, які повинні запроваджувати релігійне навчання в публічних школах згідно із зобов’язаннями, прийнятими в конкордатах, керуючись принципом рівності, запроваджують навчання, яке базується не тільки на католицькій доктрині, але й враховує інтереси всіх інших визнаних релігій.

Навчання релігії у публічних школах європейських країн здійснюється у шкільних приміщеннях без прямого зв’язку з шкільною програмою або в багатьох випадках є її складовою. В таких країнах (а це майже всі країни Західної Європи), навчання релігії розглядається як нормативний шкільний курс, який викладається приблизно в тих же самих параметрах, що й інші предмети. Вчителі релігії є членами педколективу, і власті беруть на себе всі витрати, пов’язані з їхнім утриманням. Щоправда, в деяких країнах існують незначні відмінності від загальної моделі.

У Німеччині навчання релігії не є нейтральним зіставленням релігійних доктрин, - воно радше є викладом вчення певної церкви або релігійної спільноти (у більшості випадків це Католицька чи Євангелічно-Лютеранська церкви). В Австрії уроки релігії розглядаються як внутрішня справа тієї чи іншої визнаної церкви. В Польщі ще 1991 р. Конституційний суд ухвалив, що відповідно до принципу нейтральності держави зміст релігійного навчання визначається церковною владою, а не державою.

Оскільки в різних країнах регіону існують різні форми співпраці між державою і церквою, тут запроваджуються різні системи оцінок успішності вивчення релігії і взагалі - важливості предмета. Скажімо, в деяких країнах оцінки з релігії не виставляються в атестати зрілості, в інших виставляються, але не впливають на можливості отримання подальшої освіти. У деяких же країнах релігія як предмет нічим не відрізняється від усіх інших навчальних дисциплін.

Статус вчителя релігії також є досить відмінним у різних школах. Наприклад, в Іспанії такі вчителі не можуть бути директорами шкіл, оскільки всі вони працюють за однорічним контрактом. Загалом у країнах, про які йде мова, немає заперечень щодо викладання предмета духовними особами. Однак для відповідних церков важлива участь у затвердженні кандидатури вчителя.

Хоча навчання релігії не є факультативним, відвідування уроків може й не бути зобов’язуючим і залежить від позиції батьків і учнів. Право вирішувати: вивчати чи не вивчати релігію, - є фундаментальним принципом релігійної свободи, що актуалізує проблему адекватної форми заяви про релігійне навчання. У Португалії та Польщі Конституційні суди визначили, що їх конституції гарантують "право на мовчання" в питаннях, які стосуються релігії. Тобто якщо висувається вимога відвідувати уроки релігії, прийнятними є лише позитивні відгуки. Особа (чи, до певного віку, - її батьки), яка не бажає відвідувати такі уроки, може про це просто не сповіщати.

При навчанні релігії має враховуватися принцип релігійного плюралізму. Навчаючи одної релігії, загальна школа має піклуватися про створення подібних умов для визнавців інших релігій. Однак такі гарантії рівності в багатьох випадках стосуються лише визнаних церков.

Звісно, що принцип рівності має стосуватися й невіруючих або тих, кого з різних причин не влаштовує наявна програма викладання релігії. У більшості країн для такої категорії учнів запроваджено альтернативні уроки етики або морального виховання. В Бельгії спеціально обумовлено, що ці уроки не повинні захищати жодну філософську систему або надихатися войовничим секуляризмом. Втім, у деяких країнах відвідування й цих уроків не є обов’язковим.

Окрім власне уроків релігії, у західноєвропейських школах раз-по-раз виникають ті чи інші проблеми, пов’язані з релігійними переконаннями учнів або їхніх батьків. Зокрема, це питання можливості/неможливості розміщення розп’ять у класних кімнатах. З цього приводу вже існують численні судові прецеденти. Скажімо, Конституційний суд Швейцарії 1990 р. вирішив, що розміщення релігійних символів у публічних школах порушує нейтральність навчання релігії, захищену Конституцією. Суд також послався на державний обов’язок гарантувати міжрелігійний мир. Німецький суд 1995 р. ухвалив, що оскільки символ хреста не може бути зведений до загального символу західної культури, його розміщення у класах порушує релігійні і світоглядні принципи публічної школи. Суд також зазначив, що оскільки учні, які належать до релігійних спільнот, що не звертаються до розп’яття як до релігійного символу (а в Німеччині, як відомо, є дві приблизно однакові за чисельністю громади - протестантська й католицька), не можуть уникнути присутності в кімнатах з розп’яттям, то це порушує їхню релігійну свободу. Але, зазначимо, такі приписи існують у Західній Європі не повсюдно. Понад це, в Австрії, згідно з умовами конкордату, хрест повинен бути розміщений у класі, якщо більшість учнів є католиками.

Певні проблеми виникають навколо молитов у школах. У деяких країнах вони виразно не дозволені, але й не заборонені; в інших дозволені настільки, наскільки вони є добровільними. Згідно з рішенням Конституційного суду Польщі 1993 р., держава порушуватиме свободу совісті, якщо позбавлятиме учнів можливості молитися.

Ще одна категорія проблем пов’язана з носінням релігійних символів учнями або відмовою їх від певних уроків чи відвідин класів у дні, визначені їхніми релігіями як вихідні. Зокрема, французька правова система вже неодноразово мала справу з ученицями-мусульманками, які покривають голову й частину обличчя хустками. 1989 р. було ухвалено, що хоча носіння релігійних символів захищене, маніфестація символів, котрі можуть сприйматися як наруга над гідністю людини або загрожувати свободам, здоров’ю, безпеці громадян, такого захисту не мають. У Бельгії носіння подібних хусток захищене конституційно, але в деяких випадках закон визнає винятки - наприклад, уроки фізкультури. Більш жорсткі норми стосуються вчителів, які зобов’язані дотримуватися норм педагогічної етики й не повинні демонструвати свої релігійні переваги.

Що ж стосується відмови відвідувати уроки на ґрунті релігійних переконань, то, як правило, учениць-мусульманок звільняють від уроків плавання у змішаних класах без проблем; у багатьох країнах учням з мусульманських або єврейських родин також дозволено не відвідувати школу по п’ятницях чи суботах відповідно.