УНІВЕРСАЛЬНІСТЬ ПРАВ ЛЮДИНИ І ВІДМІННОСТІ В КУЛЬТУРІ, ТРАДИЦІЯХ ТА ІСТОРИЧНОМУ ДОСВІДІ

Громадська організація Незалежний культурологічний часопис "Ї" є недержавною громадською організацією, що займається проблемами культурології, політології, філософії. Головними напрямками її діяльності є вивчення міжетнічних стосунків, проблем цивілізаційних розламів, формування європейської ідентичности, сучасного політичного дискурсу. З творенням часопису співдіє постійний семінар - "Діалог над кордонами", що досліджує проблеми культурного та політичного прикордоння. Водночас організація займається видавничою діяльністю - випуском квартальника Незалежний культурологічний часопис "Ї", книг відомих політологів та культурологів України. Тематикою останніх чисел квартальника є проблеми федералізму та реґіоналізму в сучасній Европі та Україні, молодіжні субкультури, терор, влада й насильство, мілленіарна криза культури, построртіанський "занепад Европи". Керівником організації та редактором часопису є львівський культуролог та політолог Тарас Возняк. Адреса редакції часопису "Ї": [email protected] , www.ji-magazine.lviv.ua

Число 21 (2001) часопису присвячено темі: Громадянське суспільство та права людини в Україні. (Див.: http://www.ji.lviv.ua/n21texts/N21-prava.htm )

Пропонуємо нашим читачам фрагменти статті з цього числа - "Універсальність прав людини і відмінності в культурі, традиціях та історичному досвіді". Автор - Кшиштоф Лозінські, польський журналіст, правозахисник, автор низки книг про сучасний Китай (укр. мовою опублікована його книга "Пекло червоних імператорів"). Переклад Андрюса Вишняускаса.

ПРАВА ЛЮДИНИ УНІВЕРСАЛЬНІ, А ЗЛОЧИНИ - НЕ ФОЛЬКЛОР

Теза про культурну релятивність прав людини часто знаходить відгук, оскільки більшість не знає, що таке - права людини. На перший погляд може видатися, що йдеться про відкритий для доповнень перелік гуманістичних добрих зичень, але насправді цим поняттям окреслюють чітко визначений комплекс норм міжнародного права, зафіксованих у Загальній декларації прав людини та пактах і конвенціях, укладених для її наповнення юридичним змістом, зокрема Європейській конвенції прав людини, конвенції проти застосування тортур та іншого нелюдського і принизливого поводження тощо. Тому ані "право на життя від моменту зачаття", як того хочеться Католицькій Церкві, ані "право на стабільність держави", як того хочеться комуністичній партії Китаю, чи "право на самовизначення народів", як того хочеться урядові Ічкерії, до цього комплексу не належать доти, доки не будуть укладені відповідні конвенції; жодна держава не ратифікувала визнання подібних прав.

Я не заглиблююся у проблему слушности чи неслушности цих постулатів. Я лише констатую, що вони виходять поза межі комплексу визнаних прав людини.

Коли б ми погодилися розширити комплекс визнаних прав людини до безміру шляхетних зичень, то вони б перетворилися на фікцію. Власне тоді людські права втратили б універсальність. Згода на вимогу католиків імплементувати "право на життя від моменту зачаття" мала б поєднатися з вимогами, які висувають віруючі інших релігій: ісламу, крайня версія якого проголошує, що людина, яка не вірить в Аллага, не має права на життя загалом, чи індуїзму, який поширює право на життя на тварин, ба навіть на рослини.

Аби проілюструвати цю думку, я скористаюся фрагментом реферату єпископа Пьотра Ярецького "Права людини в соціальному ученні Церкви". Читаємо: "Іван Павло II подає список найважливіших прав: право на життя, інтегральною частиною якого є право зростати під серцем у матері від миті зачаття; право на життя у внутрішньо об’єднаній родині та моральному середовищі, яке сприяє розвиткові індивідуальности; право на розвиток власної інтелігентности та свободи у пошуку та пізнанні істини; право на участь у праці задля вдосконалення благ земних і здобуття засобів утримання для себе і своїх близьких; право на вільне заснування родини, народження і виховання дітей шляхом відповідної реалізації власної статевої ідентичности". Як видно, незважаючи на чимало співпадінь, під поняттям прав людини єпископ Ярецький розуміє дещо інше, аніж те, що зафіксоване в міжнародній конвенції.

Єпископ пише, що з точки зору Церкви недосконалість Загальної декларації прав людини полягає у "відсутности філософського фундаменту", а далі уточнює, що "абсолютним фундаментом прав людини є Бог".

Така позиція неприйнятна для нехристиянської більшости сучасної людської популяції, а її визнання звело б дотримання прав людини до внутріхристиянської справи. На жаль, частина ієрархії Церкви не усвідомлює, що більшість народів Азії (понад 3 млрд. осіб) і Африки асоціює християнство не з діяльністю Матері Терези, а з цівками ґвинтівок колоніальних військ, нанкінським договором, різнею сипаїв і побоїщем гартумських повстанців. Коли ми скажемо цим людям: "Права людини належать вам лише на фундаменті нашої релігії", вони не сприймуть цього.

Я переконаний, що все якраз навпаки. Найбільшою принадою прав людини є відсутність "порту приписки" до системи вартостей будь-якої релігії та опора на спільні для усіх цінності.

Не існує чогось такого, як "європейська концепція прав людини" чи "азійська". Не існує жодної "концепції", існують лише приписи права, схарактеризовані в конкретних документах, і держави, які ці документи ратифікували, зобов’язані їх дотримуватися.

Загальну декларація прав людини створив колектив видатних інтелектуалів як відгук на жахіття II Світової війни, Голокосту, Освєнцима. Її творці чудово усвідомлювали, що пишуть документ для усього людства, яке прецінь не складається виключно з білих послідовників християнства чи юдаїзму. Пункти декларації зредаговано так, аби їх могли сприйняти представники кожної нації.

Ці формулювання містять мінімум вимог, нижню межу, яка відмежовує відмінності в інтерпретації, культурному досвіді, традиціях від того, що трактується як злочин проти фундаментальних моральних норм, спільних для усіх культур. Злочин - не фольклор. Не можна сказати: вони катують, убивають, ґвалтують, бо такі у них традиції. Подібна аргументація неприйнятна для усіх чесних людей, незалежно від того, з якою релігією чи культурою вони себе ідентифікують. З цієї точки зору сумнів в універсальності прав людини прямо провадить до визнання, що відрубність традиції дає право на вчинення злочинів.

Ми не можемо визнати локальною традицією дискримінацію жінок, расизм, релігійну нетерпимість чи владний терор.

Коли професор Ольшевський пише на сторінках "Політики" (26 квітня 1997 року): "Китаєць, аби погодитися з європейською концепцією прав людини, мусив би перестати бути собою", - то мені хочеться спитати у нього: а які саме пункти Декларації неприйнятні для китайців? Право одружуватися? Право вільно перетинати кордони і повертатися на батьківщину? Право на справедливий суд? Заборона торгувати рабами, чи, може, заборона застосування тортур?

Якого відречення від власної культурної ідентичности вимагає право на одруження? Адже цей пункт не говорить нічого про те, як повинно виглядати подружжя, навіть не містить умови щодо моногамности чи полігамії. Нічого не сказано про форму укладення шлюбу, нормування релігійного обряду. Чому б воно мало бути неприйнятним для будь-якої культури?

Або візьмемо право на справедливий суд. Воно вимагає лише, щоб суд був незалежним, оскаржений мав право на адвоката, а судовий процес був публічним. Що тут неприйнятного для китайця? Адже нічого не сказано про систему права, за якою має точитися процес, яким повинен бути його перебіг і які повинні бути вироки.

Те ж саме можна сказати про усі інші пункти Декларації. На запитання, який конкретно пункт неприйнятний сьогодні чи в майбутньому для представників інших культур, відповідь недвозначна: немає такого.

Ясна річ, є такі, хто перестане бути собою, якщо погодиться з нормами в Декларації. Цян Цимін, Кім Чон Ір, бірманські генерали, афганські таліби, Саддам Гусейн і їм подібні таки втратять власну ідентичність.

Чи можемо ми визнати такий тип ідентичности традиційною вартістю? Погляди Лі Пена, Бін Ладена чи Саддама Гусейна не репрезентативні для мешканців Китаю чи послідовників ісламу. Люди з подібною мораллю не є зразком, а радше маргінесом, навіть якщо в їхніх руках перебуває влада.

Неможливість сприйняття деяких пунктів Загальної декларації прав людини, як-от рівноправ’я жінок, незалежність судів чи вільні вибори, для деяких політичних чи релігійних угруповань не свідчить про неуніверсальність цих пунктів, а лише про те, що погляди цих угруповань неприйнятні для сучасного світу.

ЧИ ТІЛЬКИ ЄВРОПЕЙСЬКОЮ Є КОНЦЕПЦІЯ ПРАВ ЛЮДИНИ?

У часи, коли постала Загальна декларація прав людини, цей документ містив низку елементів, які були вписані наче "на виріст" для багатьох країн світу. 50 років тому у США існувала легальна расова сегрегація, Азія та Африка були поділені між колоніальними державами, війська яких чинили криваві пацифікації місцевого населення, побиття осіб, затриманих поліцією, було звичною справою практично в усіх європейських державах, і навіть англійська поліція, яку вважають зразком правосвідомости, широко застосовувала тортури, щоправда не в Англії, а в колоніях. В Іспанії остання страта за допомогою ґарроти (удавки) була виконана в 60-х роках, а британська демократія згадала про право на вільні вибори і безсторонній суд для мешканців Гонконґа лише кілька років тому, незадовго до переходу міста під юрисдикцію Китаю. Згадаймо, скільки білих людей у ті часи, почувши слова "усі люди вільні та рівні у своїх правах", подумки додавали: "за винятком негрів і китайців".

Ідея прав людини була таким же ж викликом для європейських спільнот, яким вона є сьогодні для спільнот Азії та Африки. Європейські та афро-азіатські суспільства розмежовує у ставленні до прав людини лише темп погодження із цим викликом.

Справді, парламентська демократія, правова держава, незалежні суди і вільна преса є винаходом західної цивілізації. Але правда також і те, що ці винаходи були успішно засвоєні низкою націй інших культур. Японія сприйняла їх під впливом американської окупації, але цілком добровільно їх акцептували спільноти Індії, Пакистану, Тайваню, Південної Кореї, Єгипту й багатьох інших країн. Парламентська демократія функціонує навіть у ворожому Заходові Ірані, і це добровільний вибір цієї нації.

Спільноти багатьох азійських та африканських держав з власної волі чинять кроки у напрямку демократії, проти диктатури. Рух модернізації у Китаї призвів до зародження демократії у цій країні ще у 1908 році, тут був обраний парламент і прийнята Конституція 1913 року. Факти ці завдають нищівного удару твердженням, наче китаєць не сприймає демократії. Ніхто тоді китайцям не нав’язував такого шляху, вони обрали його самі.

Студенти на площі Тьєнаньмень десять років тому, не обізнані в теоріях деяких західних синологів, буцім китайська традиція не відає слів "демократія" і "свобода", домагалися демократії та спорудили статую свободи. Ніхто не нав’язував постулатів демократії мешканцям Ранґуна в Бірмі, 10 тис. яких полягли від куль поліції, ані індонезійським студентам, які домоглися усунення Сухарто і демократизації.

Принцип рівности людей перед законом спроможні сприйняти навіть такі кастові суспільства, як японське чи індійське, де ще недавно немислима була рівність недоторканого із самураєм чи брахманом. Цікаво те, що згадані суспільства визнали рівність мешканців власне перед законом, а водночас надалі керуються кастовими нормами у багатьох царинах щоденного життя (скажімо, в Японії практично не проводять археологічних розкопок, бо земляні роботи є нечисті й непристойні для представників вищих, освічених верств). Визнання рівности перед законом не вимагає зречення від власних традицій. Демократія і правова держава є винаходами Заходу, але віддавна вони стали орієнтиром для багатьох соціальних рухів по цілому світі. Сьогодні до них уже немає сенсу ставитися як до виключно європейських ідей.

КУЛЬТУРНІ ВІДМІННОСТІ І ЩО З НИХ ВИПЛИВАЄ

Прихильники культурного релятивізму прав людини висувають таке міркування.

Згідно з принципами ісламу, людина реалізує своє життя виключно через Бога. Життя людей, які не вірують у мусульманського Бога, нічого не варте. Особа, котра взагалі не вірить у Бога, не має права на існування. Жінка не має душі, отож, не цілком є людиною.

Згідно з конфуціанською концепцією, людина має насамперед обов’язки, а лише відтак права, які вона реалізує шляхом служби державі, вища влада в якій належить посланцям небес. Державна служба є релігійним обов’язком, слідом за нею йде обов’язок працювати та перебувати у колективі, далі - обов’язок перед родиною, перед старшими, і нарешті перед собою самим. Конфуціанська ідентичність є колективною, а не індивідуалістичною, як в Європі, людина реалізується завдяки підпорядкуванню цілям групи, колективу, держави.

Звідси висновують, буцім узгодження візії людського індивіда в різних культурах неможливе, позаяк права людини в країнах ісламу реалізуються через релігію, вимога до мусульман шанувати іновірців і рівноправ’я жінок поціляє в їхню культуру й традицію, а, в свою чергу, права людини у суспільствах Далекого Сходу здійснюється через колективні права, у сильній і стабільній державі, з цілями якої ідентифікує себе спільнота.

Фальшування у цих міркуваннях полягає у тому, що крайні погляди і позиції подаються як переконання загалу. Застосовуючи подібну логіку до Польщі, ми б мали дійти висновку, що, позаяк Польща є католицькою країною, а католицтву притаманна певна система вартостей, то усі поляки мають такі погляди, як Ян Лопушаньский чи Марек Юрек, розлучення в Польщі неможливі, а світоглядна толерантність немислима.

Тією ж мірою, що у випадку Польщі, вищезгадані висновки не стосовні до країн ісламу чи держав Далекого Сходу. Люди в різних державах мають різні погляди, характери й темпераменти, а модельний ісламський чи конфуціанський індивід існує лише в теорії.

Людські спільноти не є ані монолітними, ані статичними. У кожній з них існують різні філософські та світоглядні нурти, до того ж, вони з часом міняються. Погляд, неприйнятний для більшости сьогодні, через 20 років може стати панівним. Ті, хто сприймає суспільства інших культур світоглядно монолітними та цілковито несприйнятливими до нових ідей, мають вкрай спрощений образ таких спільнот. Історія людства є історією поширення в лоні різних культур нових ідей та винаходів. Ні, захисники прав людини не є прекраснодухими ідеалістами, які вірять, наче китаєць здатний акцептувати демократію і правову державу, бо не знаються на культурних відмінностях. Це ті, хто стверджує, наче інші культури нездатні сприймати нові ідеї, наче вони приречені на довічне правління тиранів, бо це випливає з їх традиції, репрезентують спрощений, антиісторичний, далебі примітивний спосіб осмислення соціальних процесів.

Ставлення до ісламу як до монолітного цілого та оцінка його вартостей через призму вчинків і поглядів фундаменталістів - явне непорозуміння. Іслам вкрай диференційований. Більшість його послідовників не стільки поділяє погляди фанатиків, скільки потерпає від їхнього терору і маніпуляцій. Для простих людей іслам - це релігія милосердя, яка повертає гідність біднякам.

Турист, котрий ходить вулицями Тегерана чи Карачі, бачить жінок із закритими обличчями, але коли б він зазирнув до них додому, то переконався б, що там вони перевдягаються у джинси і слухають поп-музику. Накинуте терором пуританство сприймається далеко не усіма.

Хибне також представлення модельної конфуціанської особистости як типової для Китаю, Кореї, В’єтнаму, Японії. В Китаї існує явище і поняття "тріади", тобто єдности трьох поглядів, одночасного сповідування конфуціанських, буддистських і даоських елементів. Чому йдеться лише про державотворче, колективістське конфуціанство, але оминається мовчанкою індивідуалістичний і бунтівний даосизм, який також має величезний вплив на світогляд китайців?

Зрештою, і саме конфуціанство є дуже складною системою, де кожен може відшукати те, чого прагне знайти. Подібна ситуація існує з Біблією, Кораном чи Торою. Одні знаходять у Біблії заклики любити ближнього, інші - виправдання вогнищ для єретиків. Одні знаходять у Корані милосердя, інші - священну війну. У вченні Конфуція можна знайти переконання, що влада походить з небес, а водночас думку, що поганий правитель втрачає небесний мандат і народ зобов’язаний його скинути.

Якщо культурні відмінності не заважають громадянам Китаю, В’єтнаму чи Японії навчатися вищої математики, квантової фізики чи музики Шопена і Бетовена (цілковито чужої східній музичній традиції), то чому б вони мали перешкодити їм зрозуміти модерне правознавство? Коли йдеться про математику чи класичну музику, за норматив сприймають можливості освічених індивідів, а у випадку закону і демократії чомусь посилаються на переконання найтемніших верств населення, наче вони визначають стратегію суспільного розвитку цих суспільств.

ПОНЕВОЛЕНА СВІДОМІСТЬ

Західні дослідники, наводячи думку громадян тоталітарних держав, часто не беруть до уваги явища поневоленої свідомости, того факту, що ці погляди виголошує індивід, котрий зазнав сильної індоктринації, отримує щодня викривлену інформацію про зовнішній світ та історію, деформовану згідно з методологією орвеллівської "реформи мислення", що її застосовують до в’язнів китайських і в’єтнамських таборів й усіх громадян Північної Кореї. Уже сама назва, яку вживає пропагандистська машина Кореї, "Корейський народно-демократичний рай для робітників", свідчить про масштаби оббріхування.

Люди, які зазнали "промивання мізків", казатимуть вам, що не бажають жити у демократичній правовій державі. Варто, однак, зважити на те, що вони про ці поняття знають і що під ними розуміють. Громадянин КНР постійно чує, що демократія призводить до громадянської війни, загальмування розвитку, розпаду держави і хаосу. Про демократичні держави він найчастіше знає лише те, що в них панує експлуатація і безробіття.

Ставлячи питання цим людям, треба вживати зрозумілої їм мови. Питання про конвенцію прав людини пересічний мешканець Китаю, В’єтнаму, Північної Кореї чи Бірми просто не зрозуміє. Тому треба спитати по-іншому: чи хочеш ти мати право виїхати за кордон і повернутися додому, чи хочеш ти, щоб поліція ставилася до тебе по-людському, а у випадку затримання ніхто тебе не катував, чи хочеш ти, щоб у суді тобі надали допомогу захисника тощо. Поневолена свідомість породжує такі парадокси, що на запитання: "Чи хочеш ти, аби народ обирав владу?", ми отримаємо відповідь: "Так", а на запитання: "Чи хочеш ти демократії?", пролунає відповідь: "Ні", оскільки на думку співрозмовника демократія - це хаос, розпад, громадянська війна тощо, а не спосіб обрання влади.

Там, де трапляються клопоти з інтерпретацією, у випадку прав людини, як і в кожному іншому правовому питанні, треба покликатися на інтенцію законодавця. Ця інтенція абсолютно виразна: не завдавати фізичних страждань, смерті, приниження і рабства. Таку інтенцію зрозуміє людина будь-якої культури.

Населення поневолених країн найкраще демонструє брехливість тверджень про культурний релятивізм прав людини, "голосуючи ногами", тобто тікаючи до країн, де такі права забезпечені.

.

Неправда, що нагодування і зодягнення народу стоїть в ієрархії потреб попереду інших прав людини. Ці благі дії не вимагають застосування тортур, несправедливих судів і цензури. Навпаки, брак свободи призводить до того, що матеріальні потреби людей дедалі важче заспокоїти. Припинення тортур чи ліквідація цензури не вимагає ніяких фінансових ресурсів. Натомість, цензура і закритість кордонів перешкоджають розвиткові науки й освіти, що, своєю чергою, заважає розвиткові економіки.

ГЕНОЦИД ЗАДЛЯ ВАРТОСТЕЙ?

Згадаю ще два приклади недоречностей, які стосуються тільки Китаю. Іноді кажуть, що такою великою країною можна керувати тільки авторитарними засобами, а також, що сучасна брутальна і злочинна система регулювання народжуваности вкрай необхідна для опанування процесу перенаселености країни.

В обидвох випадках контрапунктом залишається Індія, така ж велика країна, з населенням близько мільярда осіб, але керована засобами демократії. В індійському штаті Керала досягнуто кращих результатів в обмеженні народжуваности, аніж в КНР, у штатах Бігар і Утар Прадеш - результати близькі до китайських. У кожному з цих випадків - це наслідок виключно поширення освіти та відповідних засобів, незважаючи на те, що проблему надмірного приросту населення в Індії важче розв’язати, аніж в Китаї. Річ у тому, що в Індії працедавець наймає одного робітника, а той працює разом з усією родиною. Той, хто має більше дітей, має кращий шанс отримати працю. У Китаї не прагнуть мати багато дітей, а лише до того, щоб мати сина, бо дочка не гарантує тривалости роду.

Отож, йдеться не про економічні, а насамперед звичаєві мотиви. Освіта у Китаї повинна давати кращі результати, аніж в Індії, але замість неї застосовують насамперед терор.

Керівництво КНР не тому проводить вкрай брутальну політику, що немає іншого засобу вирішення проблеми (його навіть не намагалися шукати), а тому, що тоталітарні режими думають про людей в категоріях мас, а не окремих істот. Звідси логіка: існує проблема, то треба певну категорію людей знищити, і проблема зникне разом з ними. Подібна ментальність століттями була притаманна китайським елітам, вона характеризує їх дотепер. Перший імператор Цін у III ст. до н.е. наказав убити усіх освічених людей, аби вони не перенесли в нову державу старих зразків. Чан Кайші видав "Декрет про ліквідацію наркоманії від 1 січня 1937 року" - наказ убити усіх наркоманів. Сучасні комуністи аналогічно міркують про проблеми перенаселености: народжується забагато дітей - треба забивати понадпланових.

І тут ми повертаємося до найважливішого: чи кожну традицію належить шанувати і надавати їй першість перед правами людини? Чи це стосується подібних традицій у Китаї також?

Убивство людей з огляду на їхню приналежність до певної категорії міжнародне право кваліфікує як злочин геноциду. Неважливо, яка це категорія: "жид", "косовський албанець", "тибетець" чи "понадпланова дитина". Убивство понадпланових дітей, отож, є таким самим геноцидом, як убивство євреїв чи тибетців.

Я не заперечую існування азійських вартостей, але наполягаю на відокремленні вартостей від невартостей. Справжні азійські цінності - відданість, працьовитість, терплячість, але аж ніяк не ментальність геноциду. Злочин не є ні азійською, ні жодною іншою вартістю.

БРЕХНЯ ПРО ЛЯОКАЙ

У кількох західних країнах існує злочин "освєнцимської брехні". За публічне заперечення злочинів нацистів можна опинитися перед судом. На жаль, у жодній західній країні немає складу злочину "брехня про ляокай". Про злочини китайських і в’єтнамських комуністів, бірманської хунти, кубинської чи лівійської диктатури можна брехати донесхочу і безкарно.

Що б трапилося, коли б польський учений висловлював точку зору, що інформація про гітлерівські злочини - велике перебільшення, витлумачував нацизм "ніцшеанською" чи "германською культурною ідентичністю", а Освєнцим виводив з традиції побудови римських акведуків? Усі б його піддали осудові, а згідно з законом від січня 1999 року про "публічне заперечення нацистських і комуністичних злочинів" могла б розпочатися судова процедура, що й трапилося з одним істориком, якого усунули від викладання та викликали в прокуратуру за публікацію книжки, де стверджується, буцім ніяких нацистських злочинів не було. Тоді чому пов’язування концтаборів ляокай з традиціями спорудження Великого Китайського Муру та виправдання режимів у Китаї, В’єтнамі, Бірмі, Північній Кореї як таких, що засновані на "конфуціанській культурній ідентичности", не викликає подібної реакції?

ВСЕЗАГАЛЬНА ТРАДИЦІЯ БАНДИТИЗМУ

Ціла низка фактів порушення прав людини в країнах культур, відмінних від європейської, аж ніяк не свідчить про їх унікальність в цій галузі. Тортури донедавна застосовували у всіх країнах світу, сьогодні застосовують у більшости. Практично у всіх країнах світу донедавна застосовували смертну кару. Донині у всіх без винятку суспільствах планети панує погляд, що злочинців мало карати самим лиш позбавленням волі, над ними треба ще й знущатися, створивши найгірші умови відбування покарання.

Згідно з дослідженнями проф. Єжи Кваснєвського, відчуття величезної стурбованости злочинністю і породжена ним суспільна санкція на далекосяжні обмеження прав людини спільна для населення різних країн, хоча й не пов’язана із реальним станом злочинности.

Категорії справедливого законодавства, скажімо, презумпція невинуватости, досі вкрай слабо засвоєні навіть суспільствами багатого Заходу. Зверніть увагу на популярні "поліцейські" серіали, наприклад, "Поліція Маямі". Вони пропагують такий образ: закон завжди безсилий, бо надто лагідний, суд безугаву випускає злочинців, отож симпатичні "кремезні хлопці" беруть справу у власні руки. Що ж роблять ці симпатяги-полісмени? Вони катують затриманих, залякують свідків, влаштовують незаконні обшуки та підслуховування. Можна сказати, що це лише кіноказка, але вона відображає спосіб мислення прихильників застосування подібних методів у справжньому житті.

Коли екс-міністр внутрішніх справ Єгипту Сазіз Адат говорив: "Кожна людина не визнає себе винною, доки її не піддадуть тортурам", - то це викликало у нас обурення. Водночас, як часто ми чуємо від наших співвітчизників: "Та що це значить, що бандит не хоче признаватися? Прикласти йому київ, відразу заговорить!" А це ж бо одне й те саме.

Коли мені сьогодні кажуть, виправдовуючи судову систему КНР, що в традиціях цієї країни суд існує не для процесу, а для визначення покарання, що коли когось привели у суд, то це означає, що він таки винен, і що так міркує майже кожен китаєць, то я кажу у відповідь: "Поляк також". Бо як інакше поставитися до поширеної думки: "Коли відомо, що хтось винен, то треба його покарати, а судова процедура цьому тільки перешкоджатиме"?

Права людини - універсальні. Але, на жаль, універсальною наразі залишається і суспільна санкція на їх порушення.