Чи є проблема співіснування української і російської мов в Україні проблемою прав людини?

НОВЕЛА ПЕРША

Сходи. Замало світла, щоб роздивитися предмети інтер’єру навколо. Таємне жовтогаряче блимання двох вогників обабіч коридору запрошує до дверей навпроти.

Дві чоловічі постаті зручно розмістилися поруч із палаючим каміном: одна – з цілеспрямованим кинджальним поглядом, темним волоссям, такого ж кольору очами і бородою; інша – з вольовими м’язами нижньої щелепи. Ці зовнішні риси виховало життя.

Чай і приємна бесіда, – може, не зовсім приємна, оскільки проникнута ностальгією, відчуттям недовиконаного, втраченого.

Їх час минув давно, разом з динамічними ідеями і не поступовими кроками (і хто їх зараз осудить?), натомість вільні від тягаря обов’язку, вони зберуться інколи за чаєм поміркувати про сьогоденні проблеми.

– Пане Міхновський, чи кохали ви у своєму житті когось так сильно, що теє кохання змусило би вас зректися ідеї?

– Чи кохав я? О, звісно ж! Кохав так, що іноді світ замикався на тій особі, до якої було моє почуття, і здавалося – нічого навкруги немає ціни, і здавалося це – вічність! Але більше від того, друже мій, була моя любов. Любов до справи, оскільки була для мене Всесвітом, осереддям мого життя і водночас метою. Я жив у ній, натомість кохання робило лише уявлення про життя.

– То Ви, шановний пане, вкладаєте різний зміст у поняття "кохати" і "любити", хоча насправді різниця між ними полягає лише в тому, що вони застосовуються до різних семантичних категорій, говорячи лінгвістичними термінами, – істот і неістот? Більше того, виходячи з Ваших слів, я роблю висновок, що для Вас любити справу – все одно, що бути закоханим у неї. Отже, фактично Ви міняєте місцями значення цих двох понять.

– Майже так, пане Володимире. Якщо я скажу, що кохаю те, що робив у своєму земному житті, то не помилюсь. Більше того, кохати можна будь що, на мою думку, – чи то Батьківщину, чи то героя з книжки, –головне, щоб внутрішнє відчуття відповідало поняттю.

– Але є наука, яка вкладає у ці два слова певний зміст, і, застосовуючи їх одне замість одного, Ви, шановний пане, або робите з себе зненацька майстра слова чи то літератора, яким Ви напевне ніколи не були, взяти хоча б ваші "Десять заповідей", які крім шовінізму не містять нічого, з чого можна б було судити про Ваші літературні таланти, або займаєтесь зараз відвертою софістикою, використовуючи, якщо говорити досить банально, розбіжність мовних одиниць і наукових понять.

– Може Вам, шановний друже, буде дивно, проте мені приємно чути останнє Ваше твердження, оскільки саме софістика є найпершим доказом багатства мови. До того ж, якщо Ви пам’ятаєте згадані щойно Вами "Десять заповідей", то там чітко виражено моє ставлення до української мови. Повторюсь, але мені приємно це чути, проте я зараз скажу Вам дещо інше, скоріше зовсім інше. Ось, візьмемо москальську мову. Яскравий приклад: вона не містить розмежування згадуваних нами понять, натомість завжди використовує дієслово "любить". Здавалося б, це не показник, проте навіть найбідніша мова – англійська – теж використовує, дієслова "to like" та "to love".

– Цілком згоден. Але чому Ви вирішили, що це мене збентежить. Я ніколи не стояв на базі російської мови.

– Звісно, шановний Винниченко, Вас збентежить те, що я скажу далі. А скажу я от що. Найбезпечніша проблема мого часу – це потреба всіма існуючими засобами відмежувати українське від російського, змінити руйнівний вплив останнього на суспільство та політичні кола. Ви подивіться, у що перетворилася українська мова! Вона втрачає свої найкращі якості, натомість набираючись русизмів у, як ми вже з’ясували,більш недосконалої мови, вторинної, більш молодої, додам від себе, і менш розвинутої. Прості порівняння. Скільки українська мова має відмін? Чотири. А скільки паралельних форм при відмінюванні різних частин мови? А російська? Отож бо!

Зрозуміло, що співіснування української і російської мов – це рух униз для першої. А ось головне: як же відмежувати? Виключно на рівні закону, бо то є єдиний чинник, який передбачає юридичну відповідальність за його порушення. Чи можуть ті, хто не розмовляє українською, знаходиться у вищих ешелонах влади? Звісно ні! Це неможливо, бо, не знаючи мови, вони, напевне, не обізнані у потребах українців, отже, не розуміють, чого ми прагнемо. Висновок цілком логічний. І лише та людина, яка хоч, може, і кров’ю іноземка, проте душею і, головне, думками усвідомлює суть українського, а відповідно володіє мовою, може зайняти державну посаду. Все так просто! Ця людина вже ніколи не змінить орієнтації, бо поряд із мовою до її мозку увійшли українські категорії. І тільки закон може встановити мовний ценз до органів державної влади. Якщо треба – хай будуть тести, як зараз модно говорити. Аби тільки українське, аби тільки ніщо інше!

Це саме те, що намагався робити я століття тому, і те, що Ви, шановний пане Володимире, залишали на другому плані. Хіба що перебуваючи за кордоном. Але чи потрібна масі нейтральна література? Їй потрібні гасла рідною мовою – це основа, це те, що згуртовує, і те, що витягне Україну із багна, як би це грубо і цинічно не лунало. Так, Володимире, Ви – соціал-демократ. Для Вас головне – добробут всіх і кожного. І Ви не вважаєте, що все починається з національної ідеї, на сторожі якої, крім іншого, стоїть мова. Це – іскра. Краще – все своїм, а не всім! Я ось не збагну: у Вас прізвище українське, ім’я слов’янське, – що ще треба для національної самосвідомості?

– Так, так, шановний мій співрозмовнику, це дуже на Вас схоже. Всі ці максималістичні ідеї, що є єдино вірними, на Ваш погляд, беззаперечність пропозиції. Все як кількадесят років тому. Але я Вас не маю права звинувачувати, бо думки Ваші – свого роду хімічна реакція крові і темпераменту. І дійсно – дарма, що прізвище Ваше – не українське. Проте я маю багато чого Вам сказати, оскільки завжди стояв на тому, що первинною є людина, а не національність.

Ви зовсім не берете до уваги, шановний, те, що настрої зараз змінилися. Та недосяжна, виборювана Вами самостійність – у людських долонях. Але подивіться! Вони не знають, що з нею робити, куди йти далі, нібито досягнуте – край, вінець всієї багатодобової справи. Я бачу розгубленість в очах нащадків – тих, хто знається в історії, хто відчуває себе у часі і просторі, хто, нарешті, скористався моментом десять років тому. То – нічого, головне – вони мислять – отже існують, щоб зробити початок. Але – проблема: їх замало.

Натомість я бачу небажання щось робити, егоїстичні, можна сказати, тваринні намагання привласнення, жагу до матеріального накопичення – і все це в очах сплюндрованих розумів, які сприйняли самостійність, не замислюючись. Серед останніх – і панівні верстви, і жебрацька маса, а мета у них одна – накопичення, тільки причини різні. Ваша ж помилка в тому, що Ви шукаєте українців серед обох категорій, запропонованих мною. Перші – згодні, а інші. Які з них українці? Можливо, колись в минулому, але зараз буденні тваринні потреби (то не їхня провина) у глибині людської свідомості поховали відчуття себе як етнічної одинички. І Ви, пане, вважаєте за потрібне через кілометровий льодовий мур пробитися до того вогника, який ледве бовваніє! Уявіть, скільки енергії потрібно в одну мить для досягнення цієї мети! Я ж пропоную залишити на якийсь час національну ідею і звернутися до соціальних проблем. Дайте верствам те, що вони хочуть зараз, зробіть маленький добробут в їхніх оселях – і вони, ситі, вдягнуті, в теплі і світлі, будуть шукати собі нові неосяжні цілі, на порядок вищі за попередні, – інакше і бути не може, бо в тому є сенс людського життя. Пригадайте, хто ставав філософом у стародавній Індії? Дійсно, ті, хто мав усе – вища варна. Мій шлях витрачає не менше енергії, ніж Ваш, проте вона використовується не в одну мить, але протягом тривалого часу топить кригу, метр за метром. Варто лише мати терпіння і певну послідовність. Отже до чого крайнощі? На цьому етапі наша українська мова обурює: тих, хто через об’єктивні історичні причини не розмовляє нею, – тим, що їм важко і не зручно; тих, хто хоч і розмовляє російською чи іншою, але не проти рідної – тим, що мовна проблема на першому плані в державі, в той час, як іншім, не менш важливим, приділяється уваги набагато менше. Це одна сторона медалі. Але так чи інакше існують певні людські свободи та вільності, а соціальний напрямок, крім іншого, і включає захист цих прав.

Якщо ж спроектувати мовну проблему на сьогоденні суспільно-політичні баталії, то. мовний ценз порушує політичні права не будь-кого, а громадян, адже не всі вони розмовляють українською, проте будь-яка посада вимагає від особи не тільки громадянства, але і знання державної мови. Але ж Ви, шановний співрозмовнику, не будете заперечувати, що ті, хто не говорить українською, не гірше знаються у справах, що передбачає посада, ніж україномовні?

Але є ще й інший факт, який бентежить мене, – це агресивні настрої і не дружні тенденції між тими, для кого українська мова – рідна, і тими, для кого вона іноземна або другорядна, що неодмінно веде до оформлення двох таборів серед українців.

Банально б було з мого боку згадувати про Канаду чи Бельгію. Всім відомо, що у цих країн немає нації, є народ, а звідси і плюралізм державних мов. В Україні є нація, яка через об’єктивні причини частково розмовляє російською, і через ті ж причини є пригніченою соціальними проблемами, не відчуває себе нацією повною мірою. Але за умов правильної політики це – питання часу, як і те, коли наші нащадки заговорять рідною мовою.

Пан Міхновський нічого не став казати у відповідь: різниця поглядів співрозмовників була настільки велика, що якби в цій суперечці й народжувалась істина, ніхто не сходив зі своєї позиції і не намагався взяти її у долоні. А істина без людини – ніщо. Розмови цих двох людей – це історія і водночас – вічність, а те, чого жодний з них не схотів побачити сторіччя тому – сьогодення, бо не бачили компромісу.

Пан Міхновський допив чай, і спокійно дививсь на палаючий у каміні вогонь. Можливо, він повністю й не чув монологу опонента. Він просто дивився на вогонь. Кажуть, на нього людина може дивитись вічно.

НОВЕЛА ДРУГА

Сходи. Крізь брудне скло під’їзду проривається світло, але його достатньо, щоб роздивитися приклади жахливої буденності: сходи, що заповнені сміттям, різкий запах сміттєпроводу, стіни обмальовані і понад десять років вимагають естетичного ремонту – хочеться заплющити очі. Але ось і двері. За нею – відносний спокій та затишок, якщо не враховувати відсутність гарячої води, слабке опалення разом із подачею газу і брак коштів, щоб придбати речі, які могли б хоч на мить протягом сурової зими перенести людину із кам’яної доби у сучасну Європу. Шокуюче Запоріжжя. Але не хлібом єдиним, як то кажуть, живе людина.

– Дорогая, что-нибудь случилось? Мне кажется, ты расстроена.

– Да как всегда: школа. Каждый раз, когда возникают конфликтные ситуации, а вместе с ними и противоречивые чувства, говорю себе: все. Однако именно все остается на своих местах. Скажи, я слабовольная?

– Я тебе скажу, дорогая, что порой я тебя не понимаю. Да, ты принципиальный человек, для тебя главное – дело. Но не во вред же своему здоровью! Я сбился со счета, сколько раз тебе говорил: уходи со школы. Я лучше больше работать буду, чтобы компенсировать те 200 гривен, которые ты зарабатываешь на своих нервах,иначе и не скажешь. Ну, не переживай, успокойся немного и расскажи, что уж на этот раз?

– Да что тут рассказывать. Я, вроде, говорила тебе, что у нас в школе проверка. КРУ проверяет документацию, а заодно и журналы школьные. Понимаешь? А у нас в этом году строго: заполнение журнала – исключительно на украинском языке. Ну, скажи мне, что за фарс: предмет "русский язык", а нужно заполнять по-украински?! Я первые недели думала, что это не так категорично, вела на русском, потом, ты, наверное, помнишь, мне сделали выговор. Я, конечно, перешла кое-как на украинский: где ученики помогут, они ведь учат, вот еще словарь с собой ношу. А сегодня, представляешь, видно, тот, кто у них в КРУ главный, сделал замечание завучу по учебной работе, а она у нас такая. Вот и я под горячую руку попала. За что? Обидно! Где здесь, скажи, справедливость? Если я не знаю украинского, я что – виновата? Или я рвалась сюда преподавать русский язык? А теперь, выходит, я постоянно буду в менее выгодном положении, нежели все остальные учителя, которые знают украинский. Так это же дискриминация, нарушение уж не знаю чего. Да они уже хотя бы тем нарушают мои права, что доставляют мне в связи с этим языком разного рода моральные неприятности. Я, конечно же, мало что соображаю в юридических тонкостях, но чувствую, что это неправильно. К тому же, почему я должна писать по-украински против своей воли? Где-то должно же быть все это зафиксировано, регламентировано, что человек имеет право делать, а что обязан, в том числе и в языковой сфере.

– Знаешь, дорогая, я больше чем уверен, что все это записано: и то, что мы можем где угодно употреблять русский язык, в том числе и в официальных документах, скажем, для поддержания национального достоинства; и то, что никто не имеет права это самое достоинство наше унижать. Проблема в другом. Все это декларативно, а если не декларативно, то не для таких, как мы. Ты не переживай сильно и подумай все же еще раз об увольнении. Переживем как-то.

– Вот одного понять не могу: взяли бы – вообще исключили русский язык из программы: тогда бы и выбора не было, и меньше переживаний.

– А на каком языке дети говорить будут? Думаешь, они украинский знают? Кто-то же им должен дать элементарные понятия хотя бы грамматики родного языка.

В той час були почуті подружжям слова, низькопробний зміст яких немає сенсу передавати, досить буде лише обмежитися кількома фразами. Справа в тому, що з місцевого телеканалу посадова особа розкривала зміст комунального експерименту в області – всьому населенню, яке має борги за відповідні послуги. Суть експерименту – у пільговому погашенні боргу, суть же цієї промови для подружжя – в тому, що особа на екрані, підчас використовуючи напівросійські слова, підчас вставляючи слова-паразити і, нарешті, дуже часто вимовляючи найулюбленішу (склалось таке враження) літеру "Е" з величезним ентузіазмом і задоволенням, – настільки не володіла українською мовою, що спочатку хотіли закрити вуха долонями, потім вимкнути телевізор, потім з’явилося відчуття знесиленості від того, що йому – на екрані – можна, а їй – звичайній вчительці – ні, і, нарешті, глибока образа і почуття безпорадності.

ВЛАСНИЙ ЕСЕЙ (Qwid est veritas?)

Час іде – часи змінюються. Але так було завжди. Наші вчинки підкорені думці про те, чи є вони правильними з точки зору минулого. Ми мислимо думками видатних постатей колишніх часів, не беручи до уваги те, що все навколо в динаміці рухається вперед і вимагає нових ідей. Хто знає, може, ті постаті минулого з погляду на сьогодення якісно змінили би своє ставлення до проблеми. А якщо і ні, то невже це означає, що все добре було зроблене до нас, всі геніальні роздуми зробили своє. Натомість зараз ми живемо "за інерцією"? Це ознака "холодної культури", що, на мою думку, веде неодмінно до занепаду. Ми одностайно повторюємо: "маємо те, що маємо". Це можна перефразувати: "те що маєш, те й буде надалі, і нічого не зміниться". Банально, бо по суті означає, що ми не хочемо що-небудь змінювати, бо відтак мали б те, чого ще ніколи в нас не було, і фраза втратила б актуальність.

.Саме тому і пан Микола Міхновський, і пан Володимир Винниченко живуть досі не на сторінках історичних монографій, ні десь в іншому вимірі, а в середині нас. Вони керують нами, намагаються схилити на свій бік. Але ж їх час вже минув, і їм не треба вже нічого крім затишного спокою біля каміну. Це ми їх повертаємо до життя самі, бо вони того не хочуть, а якщо й хотіли б, то їх було б не впізнати, адже діяли б вони, напевне, інакше. Логічно було б запитати: то що ж тут поганого, коли ми вчимось у попередніх досвідчених поколінь? Тут я цілком згодна, що треба вчитися, тобто брати краще, подібно до того, як вчитель віддає свої знання дітям, але не намагається нав’язати їм свій світогляд, та ні в якому разі не приймати минулі роки з їх постатями і вчинками за ідеал, не приймати на віру все, що було зроблено, нібито все, що було колись, – добре. В іншому випадку ми стаємо свідками того, що люди максимально однобоко сприймають минуле. Це дає підстави одним у будь-який спосіб пригнічувати інших. Іноді це виглядає як помста. Певні кола виборювали самостійність століття тому, але не вийшло: прийшла радянська влада. Ми завжди ототожнюємо радянську владу з усім російським, а відтак, якщо радянське – вороже, то відповідно вороже і російське. Це ж настільки безглуздо! Звідсіля і певні проблеми прав людини. Раніше українська мова була в ролі пригніченої, тепер, виходить, – роки реакції. Не мала сумніву в тому, що якщо і розглядати проблему співіснування обох мов в Україні як проблему прав людини, то саме панівне становище української мови по відношенні до російської і призводить до можливості надання проблемі такого статусу.

Саме ж декларативне закріплення української мови як державної не містить нічого, що могло б дискримінувати російську. Це лише статус! Інша річ – сфера застосування. Тут, дійсно, є певні недоліки. Справа в тому, що не всі громадяни України володіють українською мовою, що знову-таки декларативно робить їм перешкоди на шляху до влади. Але ми знаємо: згідно з міжнародними стандартами кожний громадянин своєї країни має рівне право з іншими брати участь у державних справах. Тому, в принципі, мої зауваження до правового базису співіснування обох мов вичерпані. А тепер, знову повертаючись до нашого необачливого максималізму, з якого я починала, хочу сказати, що саме в ньому і міститься джерело порушень прав людини, що і робить проблему дуже актуальною.

Проблема – в людині. Вона тлумачить на свою користь прогалини в праві, є вони і в мовній сфері, але це не проблема за умов високих морально-етичних якостей і водночас – правової культури. Людині треба показати себе як таку, що має високу національну свідомість, – то нехай підлеглі працюють на її паскудний імідж. Обов’язково звідси – порушення честі, гідності і навіть ділової репутації. Людина сама чинить таким, як вона сама, зло і безлад, використовуючи недоліки молодого законодавства, і, що найгірше, – керуючись певними максималістичними шаблонам, взятими з (напевно) поверхневого вивчення історії.

Прихожу до висновку, що головними в державній політиці є дві речі. Перша – уникати подвійних стандартів – це дасть змогу громадянам відчути себе рівними. Мені огидно дивитися на екран, де мене освічує з певних буденних проблем посадова особа, яка так викривляє та перекручує літературну українську мову, що одразу підсвідоме хочеться зробити узагальнюючий висновок про державну службу в Україні, звісно, що не на її користь. Я також бачу звичайних осіб, які мусять витрачати час на переклад українською мовою певних речень для того, щоб оформити документи. Я бачу вітрини та вивіски над установами та підприємствами і не часто зустрічаю власне українські слова.

Тут порушується сама сутність права, що являє собою свободу, рівність та справедливість.

Друга річ — залишити на певний час національні гасла і політику в цьому напрямку, бо є дещо, на порядок важливіше за неї, соціальне. Доки людина буде відчувати себе позбавленою чогось, доти вона шукаючи виходу, буде порушувати права і свободи інших. Для мене це так просто і очевидно.

Ви, суспільство, шукаєте легкі шляхи для того, щоб безперешкодно рухатися теренами життя, ви і мене зазиваєте до того ж. Ви будете плакатись один одному, що навколо порушують ваші права тільки тому, що вам, суспільство, стало важче. Мова. – і тут шукаєте легкість, і тут права і свободи. Ну, що мені залишається? Підкоритися вашій думці і висловити точки зору вашого ледачого мозку. Хай буде по-вашому. Та ні – не буде. Ваші права, суспільство, придумали для вас аристократичні меншини, щоб вам було легше, а ви й ухопилися за ідею.

Вам такий стан речей звичний, бо насамперед ви – суспільство. Серед вас немає одиничок, які пішли би важким шляхом, коли волею долі опинилися на чужій землі. Вам важко, зрозуміло, перейнятися українським, почути мову з середини. Бо ви ж живете серед українців, та й самі наполовину є ними. Ви тільки того не чуєте, та й ті українці, як і ви, теж не чують. А вам би приємно було, я певна, коли кілька років по тому ви відчуєте прогрес. Володимир Антонович, виходець із споляченої шляхетської сім’ї, писав до польських хлопоманів: "Якщо ви хочете бути послідовними демократами і служити народу, то мусите визнати, що більшість народу на Правобережній Україні становлять українські селяни. Отже, поляки - шляхтичі мають перед судом совісті два виходи: або полюбити народ, серед якого вони живуть, перейнятись його інтересами, повернутись до його національності і невтомною працею і любов’ю спокутувати те зло, що було завдано українському народові їхнім класом, або залишитися у ролі визискувачів чужої праці і ворогів національного розвитку свого народу".

Чи не така сама ситуація у вас, суспільство. Тільки ви не поляки, а особи, які взагалі не відчувають належності до жодної нації. Чи це так?! Я ж кажу вам націоналізуйтеся! Вам потрібні їжа, житло, одяг – не заперечую, але пригадайте те, що у вас є ще дещо не біологічне. Зробіть зусилля хоча б для того, щоб про вас не говорили, що Ви – безкультурна, аморальна юрба! Невже так важко приділити кілька хвилин щодня самоосвіті? Пригадайте хоч Мартіна Ідена, чи в нього не було тих самих соціальних проблем, що й у вас? Ну, а якщо вирішите. Я, до речі, теж вчила українську мову з п’ятого класу, бо жила раніше у Білорусі і непогано зналася на білоруській мові. Але я відчуваю себе неповноцінною, якщо не знаю того, що повинна знати. Так було і з українською мовою. Я вважала за обов’язок її вивчити, бо саме проживання на території України виключало для мене всілякі "Але"’. Так, моя рідна мова – російська, але мені приємно відчувати на собі здивовані погляди запорожців, коли на запитання "Который час?" я відповідаю: "Пів на шосту". Зовсім нейтральній вчинок, а приємно. Чомусь я вірю, що колись таких людей, як я, буде більше, а тоді інші, слухаючи наші співбесіди, теж будуть пристосовуватись до української, хоча б тому, що вам, суспільство, властиво бути "як всі".

Надія Пенькова, 11 клас (м. Запоріжжя)